День перший: Квітковий вирій
Теплий літній вечір завершувався. Вже поховалися всі птахи, і в лісі запанувала тиша. Лише вітерець нехотя ворушив то листям, то травою, не визначившись, де влягтися.
Квітки закривалися на ніч, тому метелик поспішав. Наскільки міг, бо він був уже дуже старим. Ледь ворушив крилами, але вперто тримав напрям на велику ромашку. Та, на відміну від своїх сусідок, ще тримала свої пелюстки відкритими.
Метелик тремтів, очі в нього вже заплющувалися. Але він пообіцяв собі провести останню ніч на квітці – і ніяк інакше.
І тут грайливий вітерець чомусь розізлився та дмухнув на нього з усієї сили. Метелик відчайдушно змахнув крилами, але було вже запізно – його змело вниз.
Він поволі борсався в пилюці, але крила вже не ворушилися. Вусики ще сіпнулися декілька разів – і тоді завмерли.
Метелик лежав і бачив, як темрява поволі змикається. А тоді він раптом побачив квітку над собою. Вона вже майже втратила всі свої пелюстки – лише одна трималася на краєчку.
Метелик зморгнув, а тоді раптом виявив, що він може розправити крила. Угору від квітки вилася лоза, і він сміливо рушив у той бік. Змах за змахом крил він підносився все вище, поки не побачив осяйне квіткове поле. Там світило сонце та літали такі ж метелики, як він…
Унизу ж залишилося лежати його тіло. Холодне, бездиханне. Настане день, примарні пелюстки душ метеликів зникнуть – і його з’їдять птахи.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!