Марафон: Паралелі

Вона повалилася у м'яке крісло. Повністю розслабила тіло. Повела поглядом кімнатою.

Легкі фіранки повільно розвивалися. З кожним їхнім рухом до неї долітав свіжий подих вітру, наповнений ароматом спілої, золотої осені. Він ще не пропах сирістю дощів, вогким листям чи сльотою. Чудовий час.

Її погляд промайнув комод, стілець навпроти й зупинився на дзеркалі. Вона могла побачити себе в ньому повністю. Роздивитися, як розслаблено розвалилося її тіло у кріслі, який заледве не блаженний вигляд мало її обличчя.

Побачити очі.

Скільки разів вона забігала до цієї кімнати після чергової сварки, ридала, а потім дивилася у це дзеркало? Скільки разів повторювала собі, що не такий вигляд мала мати щаслива людина. Та все одно поверталася назад, до вготованої ним солодкої пастки "ідеальних стосунків". 

Та вона вирвалася з лап цього павука й нарешті вільна. Вільна відчувати радість. Щастя. Бачити іскри в очах, які, здавалося, давно у них погаснули за ці роки.

Їй недарма говорили остерігатися павуків. Інколи навіть їхній дотик - отруйний. А вона усе одно не послухалася й втрапила до їхньої пастки.

Уперше й востаннє. Вона твердо це вирішила. Вона більше не втратить цей вогонь у своєму погляді.