Моя Україна

У Чернігові я була влітку 2010 р. проїздом і на міні-екскурсії, а ось у серпні 2014 р. Наталка Сечевиця (не пам'ятаю її заміжнього прізвища) влаштувала мені максимально повну пішу екскурсію: від валу до Антонієвих печер і підйому на дзвіницю.

Я тоді схудла різко на шість кілограмів (жила у Києві у подруги, у тої були ваги), а ще хтось чомусь каже, що ходіння пішки не допомагає для зміцнення здоров'я))

Тож, сьогодні — про Чернігів.

Наприкінці VII ст. у середній течії ріки Десна на місці сучасного Чернігова виникло укріплене городище.

У ранньому середньовіччі місто було укріпленим городищем, а з IX ст. увійшло до складу Київської Русі, випередивши Любеч, і стало найбільш важливим і багатим містом держави поряд із Києвом і новгородом.

Вперше Чернігів згадується у літописі 907 р. у "трактаті князя Олега з греками".

В XI-XIII ст. Чернігів був центром Сіверщини та Чернігівського удільного князівства.

Першим у ньому господарював Мстислав Володимирович — брат Ярослава Мудрого. Цей князь побудував новий кам'яний княжий двір і почав будівництво Спаського собору.

Після його смерті Чернігів опанував його брат Ярослав, а згодом племінник — Святослав Ярославич, родоначальник чернігівської княжої династії Святославичів.

Зусиллями князів і Київської митрополії наприкінці XI ст. у Чернігові засновано єпархію, яка включала у себе широкі простори східної Русі.

У княжу добу Чернігів знаходився на плато між рікою Десною й її притокою Стрижнем. У центрі міста був розташований замок із княжим двором — дитинець, до якого прилягав окольний град — передгороддя та район Третяк, де мешкали купці та ремісники. Кожна частина Чернігова мала свої оборонні вали. Над Десною лежав торговий Поділ.

Управління чернігівської княжої династії створювало належні умови для розвитку культури міста та залежних володінь. Це відбилося насамперед на архітектурі й образотворчому мистецтві. Чернігівські монументальні будови XI-XII ст., особливо церкви та собори, стали видатними пам'ятками тієї доби. У І пол. XI ст. у центрі дитинця постав Спасо-Преображенський собор. Протягом XII-поч. XIII ст. побудовано собор Бориса та Гліба, Іллінську, Благовіщенську, Михайлівську церкви, Успенський собор Єлецького монастиря, П'ятницьку церкву. Чернігівці княжої доби залишили свій слід також у літературі Русі. Зокрема, чернігівський ігумен Данило є автором опису мандрівки до Святої Землі кінця XI-поч. XII ст. Уривки Чернігівського літопису, що не зберігся, знаходимо у пізніших літописних збірниках.

Монгольська навала перервала зростання Чернігова на тривалий час. Місто опинилося у складі держави Золотої орди. Центром Сіверської землі став брянськ.

В 1353 р. Чернігів увійшов до складу Великого князівства Литовського та Руського, а 1503 р. був завойований московією.

московити звели на узбіччях дитинця фортецю і розбудували передгороддя.

Соціокультурний розвиток Чернігова у XIV-XVI ст. гальмувався через постійні війни Великого князівства Литовського та Руського з московією. Ці держави боролися за домінування у Східній Європі, перманентно спустошуючи Чернігівщину та Сіверщину.

Чернігів не раз зазнавав руйнації від нападів татар. Особливо місто постраждало під час їхніх походів 1482 та 1497 рр.

В 1579 р. замок і місто намагалося захопити військо короля Стефана Баторія під командуванням князів Костянтина Василя Острозького та Михайла Вишневецького. Взяти замок не змогли, однак підпалили.

В 1618 р. за Деулінським перемир'ям Чернігів перейшов від Московії до Речі Посполитої.

В 1623 р. місто отримало магдебурзьке право, магістрат і герб, а з 1635 р. стало центром Чернігівського воєводства.

Перші паростки культурного відродження з'явилися з настанням XVII ст. Зокрема, архімандрит Єлецького монастиря Кирило Ставровецький збудував 1646 р. першу друкарню.

Чернігів став одним із перших міст, яке отримало повідомлення про повстання Богдана Хмельницького.

Доведені до відчаю магнатсько-шляхетською тиранією селяни та міщани часто створювали свої окремі загони на місцях і "пановъ своїхъ… ляховъ… ксєндзовъ позабїяли (костелы) попустошили". Стихійний рух поступово переростав в організоване повстання.

Слід зазначити, що у місті перебувала шляхта майже зі всього Лівобережжя. Великий магнат Ярема Вишневецький, тікаючи від повстанців, зупинявся у Чернігові та схиляв шляхту на свій бік, пропонуючи йти разом із ним за Дніпро, на Правобережжя. Однак чернігівська шляхта, не усвідомлюючи ще всієї небезпеки та покладаючися на захист навколишніх лісів, залишилася, сподіваючися відсидітись у міцному замку. Та наприкінці травня 1648 р. козаки підступили до міста, а 13 червня вже стало відомо про облогу Чернігова повстанцями.

Володислав Єжи Халецький писав третього липня 1648 р. віленському воєводі, що "Черниговъ уже полторы недѣли держится въ осадѣ… Господь Богъ только знаетъ, выдержатъ ли осаждённые, ибо не имея где взять праха, уже не стрѣляютъ съ пушекъ, а только съ ружьёвъ обороняются».

За свідченням джерел, облога Чернігова тривала три тижні. Замок не витримав її. Згідно з відомостями анонімного кореспондента з Варшави від 2 серпня, сусідні з Черніговом міста також здавалися козакам, "выдавая ѣм на муки шляхту католиковъ"; в одному з них "больше чем 800 шляхты вырублено".

Під час Визвольної війни Чернігів іще довго продовжував бути ареною для боротьби з лядським військом, магнатами та шляхтою.

Після Зборівського договору 1649 р. Чернігівщина знову повернулася під контроль польської знаті.

На поч. 1651 р. боротьба відновилася. Тут було зосереджено 20 000 осіб Чернігівського полку Мартина Небаби. А незабаром на допомогу чернігівському полковнику прибуло значне підкріплення: Київський і Ніжинський полки. Богдан Хмельницький відправив до Чернігова частину Чигиринського та Кропивнянського полків.

Після звільнення Чернігова козаки намагалися взяти Гомель, однак були розбиті у бою під Ріпками.

У результаті численних боїв військові сили України значно вичерпалися. Богдан Хмельницький змушений був піти на підписання миру. 18 вересня 1651 р. підписано Білоцерківський договір. Після цього коронне військо Речі Посполитої знову окупувало Чернігівщину.

Усе це викликало хвилю великого невдоволення з боку народних мас і знову призвело до вибуху боротьби з іноземним володарюванням і місто невдовзі було визволене.

Тим часом литовський гетьман Радзивіл розташував свої полки у білоруських містах Бобруйську, Речиці, Гомелі, Чичерську, Могильові та посилено готувався до наступу на Україну. Знаючи наміри Радзивілла, Богдан Хмельницький не забарився з підготовкою до відбиття ворога. Важливим її плацдармом став Чернігів.

Вирушаючи на боротьбу з королівською армадою, Богдан Хмельницький, на випадок вторгнення Радзивілла, розпорядився залишити "часть войска под Чернеговом, то есть полк нежинскій, переясловскій, чернеговскій противко войска литовского… придавши козакам килка мурз орди…".

Командувачем козацького війська, зосередженого на литовському фронті, був призначений ніжинський полковник Іван Золотаренко. Переяславський полк очолював Іван Іванов, Чернігівський — Степан Подобайло.

Велика сутичка козаків із військом Радзивілла відбулася наприкінці весни 1653 р. під Любечем.

Піднесення життя Чернігова почалося, коли він увійшов до складу Козацько-Гетьманської Держави та став центром Чернігівського полку. Чернігів став одним із найбільш важливих культурних центрів України.

Культурне відродження Чернігова пов'язане з діяльністю архієпископа Лазаря Барановича, який переніс до Чернігова друкарню, закладену ним у Новгороді-Сіверському 1675 р. Навколо Барановича утворився літературно-мистецький гурток, до якого належали: архімандрит Єлецького монастиря Іоанікій Галятовський, архідиякон Чернігівської єпархії Антоній Радивиловський, ієромонах Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря Л. Тоболинський, поет Іван Величковський, майбутній архієпископ чернігівський Іван Максимович; гравери: Іван Інокентій Щирський, Леонтій Тарасевич, Н. Зубрицький; архітектори Адам Зерніков (Zörnikau), Іоганн-Баптист Зауер (Іван Баптист) і інші.

З ініціативи Л. Барановича та коштом гетьманського уряду і чернігівської козацької старшини відновлено та перебудовано у бароковому стилі чернігівські пам'ятки, зокрема, Троїцький кафедральний собор.

Особливе значення мало створення Чернігівського Колегіуму (1700 р.), який став одним із головних осередків освіти та науки Гетьманщини.

У І пол. XVIII ст. у Чернігові з'являються нові монументальні споруди: релігійні (барокова Катерининська церква, 1715) та світські (будинок полкової канцелярії, відомий під назвою "Мазепиного будинку" або будинок Якова Лизогуба) будови.

Хоча Чернігів не був великим містом, він і далі, у ІІ пол. XVIII ст. зберігає значення великого культурного центру. Визначними культурними діячами того часу у Чернігові були: О. Щадунський, Дмитро Пащенко (автор монографічного опису Чернігівського намісництва 1781 р.), генеральний суддя Григорій Милорадович, письменник О. Лобисевич, історик М. Марков і інші.

В 1782 р. Чернігів став центром Чернігівського намісництва російської імперії, а 1797 р. — малоросійської губернії, з 1808 р. — Чернігівської губернії. Економічний характер тогочасного Чернігова був адміністративно-торгівельно-ремісничий: дрібна місцева харчова промисловість, цегельні, свічковий і миловарний завод тощо. Чернігів поширювався у Західному та Північно-Західному напрямі.

В 1783 р. збудовано один із перших мостів Чернігова — Красний міст через річку Стрижень.

В 1786 р. міським головою (бурмистром) був Григорій Бублик.

На культурному ґрунті Чернігова наприкінці XVIII-поч. XIX ст. згуртувалося коло українських "дворянських патріотів", які боронили автономні права України та вимагали визнання дворянських прав для козацького стану: А. Полетика (чернігівський губ. маршал), аматор-історик А. Чепа, Р. Маркевич і Т. Калинський. Вони досліджували історію України, збирали історичні документи, літописи та на їх підставі складали записки про історію та права українського шляхетства, які поширювали на всій території Лівобережної України.

Та найбільше розгорталося культурне життя Чернігова від ІІ пол. XIX ст. На відміну від попередньої доби з її перевагою локальних і станових дворянських інтересів і прагнень, воно чимраз далі набирало загальнонаціонального українського характеру. У Чернігові працювали історики: О. Лазаревський, граф. Г. Милорадович, О. Ханенко, брати Микола та Митрофан Константиновичі, А. Верзилов, П. Дорошенко й ін.; етнографи О. Маркевич, О. Шишацький-Ілліч, С. Ніс, байкар Л. Глібов, статистики — О. Русов, В. Варзар, П. Червінськмй, В. Шликевич і ін. Дехто з них належав до Чернігівської Громади, однієї з найбільш радикальних в Україні.

Був Чернігів і видавничим центром.

В 1858-1917 р. виходив орган губернатора — тижневик "Черниговские Ведомости".

В 1861-1863 pp. Л. Глібов видавав "Черниговскій Листокъ" — єдину тоді на Чернігівщині Україні українську газету.

В 1861-1911 рр. виходили також "Черниговские єпархиальные известия", а 1868-1872 рр. "Записки" Чернігівського Статистичного Комітету.

Під кінець XIX ст. культурне життя Чернігова значно активізувалося. Головними його осередками були Чернігівське земство та його статистичний Комітет, Губерніальна Архівна Комісія (заснована 1896 р. з ініціативи О. Лазаревського та Г. Милорадовича), яка у своїх "Трудах" 1897-1915 рр. видала багато документів, і Музей Тарновського, подарований його фундатором В. Тарновським молодшим. У Чернігівському земстві навколо цих установ об'єднувалися місцеві науковці, педагоги, письменники, митці, діяльність яких нерідко виходила за межі Чернігівщини.

На межі XIX/XX ст. жили у Чернігові письменники: М. Коцюбинський (похований у Чернігові), Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Чернявський, маляр І. Рашевський, історик В. Модзалевський і ін. Коло цих визначних діячів гуртувалась і виховувалась українська молодь, здебільшого вихованці Чернігівської гімназії та Духовної семінарії.

В 1911 р. відбувся XIV Археологічний З'їзд.

В 1916 р. засновано Педагогічний Інститут.

Після березневої революції 1917 р. у Чернігові створено загони Вільного Козацтва та влада перейшла до рук Центральної Ради. За української влади пожвавилось українське культурне життя (видавництво "Сіверянська думка", щоденник губернського земства "Чернігівщина", орган губернської Ради Селянських Депутатів "Народне Слово", українські школи тощо).

1 лютого 1918 р. Чернігів захопило більшовицьке військо.

12 березня 1918 р. він повернувся під владу уряду Української Народної Республіки.

13 жовтня-12 листопада 1919 р. Чернігів був у руках денікінців.

Чернігів знову був окупований більшовиками 12 січня 1919 р.

В 1925-1932 рр. Чернігів був центром Чернігівської округи.

В 1932 р. створено Чернігівську область.

Чернігів зберігає своє значення культурного центру в 1920-на поч. 1930-х рр. Тут діяли: Історичний музей (колишній музей Тарновського, значно збагачений), архів Наукового Товариства Інститут Народної Освіти (з 1920 р.). Діяльність цих установ була щільно пов'язана з ВУАН, зокрема, з її історичною секцією й Археологічним Комітетом, з центральними історичними архівами у Києві та Харкові, Інститутом Української Культури ім. Д. Багалія (Харків) і ін.

В 1926 р. відкрито театр ім. Шевченка.

З Черніговом пов'язані імена письменників: П. Тичини, І. Кочерги, В. Еллана-Блакитного, А. Заливчого, І. Коваленка; істориків П. Савицького, Є. Онацького, В. Дубровського, В. Шугаєвського, мистецтвознавця О. Гукала тощо.

Місто постраждало під час проведеного радянською владою Голодомору 1932-1933 рр. 30 березня 1933 р. на "чорну дошку" занесений Чернігівський ліспромгосп, померло щонайменше 3602 мешканців Чернігова.

У роки Другої світової війни місто опинилося під німецькою окупацією.

У січні 1942 р. у місті почала діяти група підпільників, яку очолив А.Д. Михайленко, за професією — радіотехнік.

На заводі "октябрьский молот" у перші місяці 1942 р. також була організована підпільна група, на чолі з Н.С. Шарим. Робітники займалися саботажем виробництва, за що Шарого заарештували та після допитів відправили до табору Дахау.

21 вересня 1943 р. Чернігів знову зайняли радянські війська.

Після Другої світової війни Чернігів відбудовано за генеральним планом (1945, 1958 і 1968 рр.) і реконструйовано. Центр міста зовсім перебудовано 1950-1955 рр. (архітектори П. Буклавський і І. Ягодовський).

Промисловість Чернігова досягла довоєнного рівня на поч. 1950-х рр.

В 1990 р. у Чернігові відбулася Ковбасна революція — стихійний виступ мешканців міста проти чинної влади у різдвяні дні. Події набули широкого резонансу, породили низку аналогічних акцій в інших містах. Результатом подій стала зміна обласного та міського партійного керівництва, посилення авторитету опозиційних політичних сил. Ця подія стала однією з передумов незалежності України.

З 1991 р. Чернігів — у незалежній Україні.

У 2003 р. на основі кількох зубожілих підприємств (Чернігівавтодеталь, ЧЗСА) було сформовано Чернігівський автозавод. Перший автобус із конвеєру ЧАЗа зійшов 19 вересня 2003 року.

21 листопада 2013 р. у Києві на Майдані Незалежності розпочався мітинг на знак протесту проти рішення уряду України заморозити переговори з Євросоюзом щодо угоди про асоціацію. Чернігів приєднався до Євромайдану вже 22 листопада. О 16-й годині під будинком Чернігівської ОДА зібралось близько сотні громадян. Однак вже за годину усі розійшлися — завадив дощ. 7 грудня 2014 р. 13:00-15:00 був мітинг, на якому було до 1000 осіб. На 10 грудня біля Красної площі стояли кілька білих агітаційних наметів "Батьківщини" і 2 намети, в яких розміщувалися мітингарі. Міліції — 2 особи на відстані 100 м. від намету. Кількість мітингарів — близько 10 осіб. Роздавали газету "Слово Батьківщини". У ній містився заклик Юлії Тимошенко "брати владу у свої руки".

20 лютого 2014 р. на молебені про жертв виступів у Києві зібралася повна площа людей.

Із того часу на Валу постійно чергувала молодь.

Наталка каже, що дуже боялися нападу росії. Та все одно стояли на Валу, палили багаття та були готові дати відсіч.

То були би другі Крути.

Добре, що тоді не напали.

Після початку повномасштабного вторгнення за наказом командувача Оперативного командування "Північ" генерал-майора Віктора Ніколюка оборону міста очолив полковник Дмитро Брижинський.

На підступах до Чернігова на трасі Ріпки-Чернігів першими у бій із російськими загарбниками вступили танкісти 1-шої окремої танкової бригади. Вдалими діями з засідок при підтримці вогню артилерії танкісти нанесли втрати передовим підрозділам противника, що дозволило підрозділам Чернігівського гарнізону підготувати, зайняти оборонні позиції навколо міста й організовано вступити у бій із загарбниками. Своєчасне зайняття підрозділами Чернігівського гарнізону бойового порядку навколо міста забезпечило організований відхід на околиці міста 1-шої танкової бригади.

Російські війська підступили до міста та, не маючи змоги його захопити, почали масований обстріл його цивільної інфраструктури авіацією й артилерією.

6 березня 2022 р. Президент України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії російської федерації проти України, присвоїв Чернігову почесну відзнаку "Місто-герой України".

Станом на 22 березня 2022 р. місто після трьох тижнів безперервних обстрілів перебувало на межі гуманітарної катастрофи.

Вночі 22/23 березня внаслідок російського авіабомбардування було підірвано автомобільний міст через Десну, який слугував сполученням міста з Києвом і всією Україною, що вкрай загострило ситуацію.

У місті не було електрики, майже були відсутні вода, газ, зв'язок. Зі слів міського голови Владислава Атрошенка, деякі мікрорайони знищені на 70 %.

Хоча місто не знаходилось у тимчасовій окупації, це були чи не найбільш важкі часи в історії Чернігова. Деякий час місто знаходилося у кільці, російські війська намагалися пробитися до міста. Та всі спроби було успішно пригнічені зусиллями сміливих захисників міста-героя. Та проти регулярних обстрілів і бомбардувань нічого вдіяти не вдавалося. Страждали як об'єкти інфраструктури, так і житлові будинки.

Чернігів став одним з найбільш зруйнованих міст України.

Із 3 квітня 2022 р. обстріли міста практично припинилися, до міста стали завозити гуманітарну допомогу.