Блекмор. Початок (книга 2)

      Ранком наступного дня Катерина прокинулася  досить пізно. Голова неймовірно розколювалася і були присутні всі признаки похмілля. Вона швидко одяглася і обережно зазирнула в кімнату Чарльза. Чи немає його там? Там було порожньо. Найменше їй зараз хотілося з ним зустрічатися.  Вона підійшла і накреслила символи на поверхні дзеркала, сподіваючись, що принц зараз десь в палаці і не пішов до університету. Пройшовши через портал, перше що вона побачила — це його суворий вбивчий погляд. Вона з викликом поглянула йому в очі і промовила:

      — Не треба на мене так дивитися, на Вероніку свою будеш так дивитися,— вона гордо підійняла підборіддя і зникла у вогні.

      — Що відбувається?— не зрозумів Ніколас, що спостерігав за цим всім з крісла.

      — Краще тобі не знати,— невдоволено проговорив Чарльз. 

     Через кілька годин, опівдні Ніколас зустрів Катерину коло порталу в місті. Вони разом пішли до Некромантів і він вирішив все таки дізнатись, що ж трапилось. 

      — Що між вами знову відбувається?— спитав він.

      — Чому ти питаєш? 

     — Я його таким розлюченим ще не бачив.

     — Я сьогодні в палац мабуть не піду... Мені здається він мене вбити хоче.

      — Та що ж ти зробила?— нетерпляче спитав Нік.

      — Я утнула велику дурницю...— зітхнула вона. 

      — Яку?— насторожився Ніколас.

      — Ти знав, що нього є фаворитка?— спитала вона.

      — Не знав, я ж не слідкую за королівським двором,— похитав він головою.

      — От і я не знала...— зітхнула вона.— Я була трохи засмучена ...

      — Ти напилася?— здогадався Ніколас.

       — Трохи перебрала...— кивнула Катерина.— І мало не переспала з Вільямом. Чарльз застукав нас...

      — Хто такий Вільям?— здивовано спитав він.

       — Новий радник короля...

      — Чим ти думала?

       — Навряд я тоді думала...— знову зітхнула вона. 

       — Де ж він так провинився, що доля йому тебе послала? Ти ж справжнє прокляття!

       — Дякую, я знала, що ти мене підтримаєш,— криво усміхнулася вона.

       — Ще й якогось радника в ваші розбірки втягнула. Що він тобі поганого зробив?— з посмішкою спитав він.

       Катерина кинула на нього погляд, в якому була обіцянка кинути в нього щось важке, якщо він не припинить оці жарти.   

        ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        Маркус вирішив, що якщо вже некроманта з неї зробити не вийде, то треба вчити її на чорнокнижника. 

        — І чим особливі чорнокнижники?— спитала Катерина, не дуже розуміючи різницю між магами, чаклунами і чорнокнижниками. 

         — Чорнокнижники спеціалізуються на темних ритуалах, і заборонених закляттях. Це наука поза законом,— пояснив Маркус.

         — Ви таки хочете мене зпекатися?— зіщуривши очі, спитала вона.— Мене ж посадять.

         — Посадять, якщо попадешся,— виправив її Маркус.— І навіть тоді повелитель тебе врятує, в нього всюди свої люди. Хороший чорнокнижник зараз на вагу золота. 

         — А якщо не вийде, якщо і це не моє?— з підозрою спитала вона.

         — Якщо будеш старанно вчитися, то все вийде,— впевнено сказав він.— Отже, почнемо з основ.

        Катерина закотила очі і, зітхнувши, відкрила книгу.

        До самого вечора вона слухала про темні ритуали, повторювала, знову слухала і знову повторювала. Дещо вона вже знала, дещо дізналася нове. Маркус обіцяв наступного дня вже перейти до практики.  

         Йдучи зворотнім шляхом до порталу, Катерина насупившись думала про те, що можливо було б на краще, якби вона більше не була охоронцем Чарльза. Бачити його кожного дня було мукою і йому бачити її було тепер, мабуть, теж не дуже приємно. Принаймні їй так здавалося. Нажаль єдиним способом звільнитися для неї було розібратися з Дрейком. Треба було прискорити події і в неї зʼявилася одна ідея.  

          До закриття порталу лишалося ще хвилин пʼять, та вона не пішла туди, а рушила до вже знайомої забігайлівки. В цей час тут було досить людно, вона помахала кільком знайомим і підійшла до стійки бармена.

          — Привіт Гаррі,— усміхнулася вона здорованю.

          — Вітаю, леді Катерина. Чи не запізно вам тут ошиватися?— суворо спитав він.

          — Я лише на хвилинку, в справі. 

          — Слухаю,— зацікавився він.— Марі зараз трохи зайнята, якщо ти до неї.

          — Ні,— похитала головою дівчина.— Я до тебе. Памʼятаєш ти казав, що раптом буде потрібна допомога, ти знаєш хлопців, котрі можуть будь кого знайти, де б той не ховався?

           — Так, знаю таких,— кивнув Гаррі.— Твій "принц" таки образив тебе? Хочеш щоб його затерли в порошок?— зацікавлено спитав він.

           — Ні, ні,— похитала вона головою.— Це потрібно моїй добрій знайомій, нікого вбивати не треба, треба лише знайти де кого.

           — Твоя знайома зможе прийти сьогодні години через дві?— спитав він.

           — Так думаю, зможе,— кивнула вона.

           — Мені треба її імʼя, в них все серйозно, з договорами і таке інше. 

           — Кароліна Хеллфайр.

           Гаррі записав імʼя на папірці і відклав вбік. 

          — Отже запамʼятовуй. Отам в кутку є столик. Як прийде хай йде туди, її вже чекатимуть.  В скільки це обійдеться не знаю, все залежить від складності завдання. 

          — Дякую Гаррі,— радісно кивнула вона і побігла до дверей, може ще встигне заскочити в портал.

   •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

            Повернувшись до університету вона прийняла душ і почала готуватися, часу лишалося досить мало. Задумливо оглянувши свій скромний гардероб вона замислилася, в чому краще йти. В тому в чому вона ходила зазвичай, якось не солідно, а сукня досить відверта... була ще уніформа охорони, але вона лишила її в палаці. Не так сильно їй потрібен той костюм, щоб зараз ризикувати зустрітися з Чарльзом. Подумавши вона вирішила одягти сукню і плащ зверху, вона ж  все одно не зніматиме його. Ніхто не побачить її в тій сукні, а вона почувалася в ній якось більш впевнено.

         Зібравши волосся в зачіску з допомогою магії, як її навчила минулого разу Марі, вона задоволено поглянула на своє відображення. На останок вона взула туфлі на підборах і накинула плащ, приховавши обличча капющоном. Не варто завсідникам таверни знати, що то вона шукає найманців. 

       У вогні вона перенеслася до міста. Відстань була чимала, вона одразу відчула, як багато сил витратила на телепортацію. Повільно вона увійшла до таверни  і направилася одразу до дальнього столика в кутку. Там вже сидів якийсь чоловік в чорному. 

       Щойно вона підійшла, він підвівся і поцілував простягнуту руку.

       — Пані Кароліна?

       — Так, це я,— кивнула дівчина.

       — Маю запросити вас піти зі мною,— обережно промовив він.

       — Я думала, ми все обговоримо тут,— не дуже хотілося йти з незнайомцем бознакуди.

       — Зазвичай все так і відбувається, але у вашому випадку вам випала честь, познайомитися з нашим королем. Він чекає зустрічі з вами.

       — У найманців є король?— здивувалася вона.

       — Так, і ви одна з небагатьох, кому випала честь його побачити. 

       — Чому?— з підозрою спитала вона.

       — Коли хтось вбиває того, кого вважали бессмертним, про це дізнаються досить швидко, в певних колах,— усміхнувся він.— Маю запевнити, що вам нічого не загрожує і я поверну вас одразу, як завершиться аудієнція. 

        Кароліна вагалася, та цікавість все таки взяла гору. Вона кивнула погоджуючись. Він запропонував їй свій лікоть і щойно вона його торкнулася її на якусь секунду огорнула цілковита темрява, коли темнота зникла вона вже стояла в зовсім іншому місці, перед широкими дверима.

        — Дозвольте ваш плащ,— промовив найманець допомагаючи їй зняти верхній одяг.А Кароліна подумки вилаялася, що таки довелося його знімати. 

        Вона увійшла до просторого приміщення сама, супроводжуючий лишився ззовні. Король найманців був в протилежному кінці великої зали. Він сидів з голим торсом у розслабленій позі, всім своїм виглядом показуючи хто тут головний. Кароліна відмітила, що він був досить таки великий, явно вищий за неї і в дуже хорошій фізичній формі. В нього була смаглява шкіра і чорне волосся. Внутрішній голос волав, щоб вона тікала від нього подалі — вона відчувала себе маленьким кроликом у закритому приміщенні з хижаком.

        Зал освітлювався факелами, що стирчали в колонах вздовж обох стін, без жодного натяку на вікна.  Дівчина мусила пройти чималу відстань  під його пильним, зацікавленим, зверхнім  поглядом. Цокаючи підборами по камʼяній підлозі, вона гордою ходою рушила до нього, задумуючись, чому вона все таки одягла цю сукню. Кожного разу, як вона ставила вперед ліву ногу — він бачив її стегно з ремінцем, що тримав кинджал. І вона ясно відчувала його погляд. Пройшовши черезь весь зал, вона зупинилася перед ним.

        Не встигла вимовити і слова, як чоловік в клубах чорного диму перемістився зі свого місця, і тепер стояв прямо перед нею. Ближче, ніж дозволяли правила пристойності. Він був дійсно вище за неї, зараз вона стояла прямо перед його оголеними мʼязистими грудьми, не наважуючись підійняти на нього очі.

        Чоловік вказівним пальцем за підборіддя підняв її голову, змусивши дивитися в свої нереальні очі — що нагадували розплавлене золото.

        — Ти надто молода, щоб бути досвідченим охоронцем, і в тебе немає жодної краплі демонської крові. Хто ти така?— суворо спитав він.

        У відповідь очі дівчини засяяли фіолетовим:

        — Я Кароліна Хеллфайр, напівкровка вогняних демонів. Зберігайте дистанцію.

        Велетень на мить застиг, потім мотнув головою, намагаючись відігнати навʼязливу думку, що явно йому не належала. Він вмить спохмурнів і з силою схопив її за руку, вище ліктя.

        — Що це за магія?— його очі гнівно блиснули.

        В очах дівчини на мить він помітив страх і  здивування, вона не очікувала, що чари не подіють. Та  миттєво взяла себе в руки і її обличчя знову стало безтурботно спокійне.

         — Ви робите мені боляче, в мене ніжна шкіра, лишиться синець…— невдоволено промовила вона. Він відчув, як шкіра під його рукою стрімко стає все більш гарячою. Звузивши очі, він хижо усміхнувся і, відпустив руку. Кароліна іншою рукою потерла місце де він тримав і шоковано застигла коли його рука лягла їй на спину і притисла її до нього. Вона вперлася руками йому в груди намагаючись хоч трохи збільшити відстань між ними.

          — Так краще?— хижо усміхнувся він.— Вибач,  я забув, ти наказувала зберігати дистанцію.

          — Не наказувала, лише попросила,— затамувавши подих, промовила вона.

          — Це був наказ, і я мало не підкорився. Питаю ще раз: хто ти така?

          — У всіх нас є секрети, я не розповідаю свої першому зустрічному,— дивлячись йому в очі сказала вона.— Навіть імені вашого не знаю, чому маю все розповідати?

          — Не боїшся мене?— здивовано спитав він.

          — А маю?— підійнявши брову, спитала вона.— Як я зрозуміла, не кожен має можливість зустрітися з вами особисто, я чимось викликала ваш інтерес. То може відпустите мене і ми перейдемо до справи?

          Він усміхнувся і відпустив її розтанувши в чорному диму. За мить він вже був на своєму «троні». Кароліна полегшено зітхнула і озирнувшись помітила трохи збоку крісло. Вона гордо підійшла і сіла в нього закинувши ліву ногу на праву, знову проклинаючи сукню, бо він зацікавлено роздивлявся її оголене стегно і кинджал, котрий тепер було дуже добре видно.

          — Отже, чим я заслужила таку честь?— спитала вона, незважаючи на збентеження викликане його поглядом.

          — Мене зацікавило твоє вміння вбивати тих, кого вважали безсмертними. Не думала змінити професію? Ти б досягла в нас успіхів.

          Кароліна усміхнулася:

          — Змушена відмовитися, боєць з мене ніякий, як ви самі сказали, я надто молода, щоб бути досвідченим охоронцем.

          — Як же ти тоді вбила Лича?— зацікавлено спитав він, нахилившись трохи вперед.

          — В мене є Янгольске Перо,— хитро усміхнулася вона.

          — Це воно?— він поглянув їй на стегно. Дівчина кивнула у відповідь, демон зацікавлено спитав.— Де ж ти його взяла?

          — Сама зробила.

          — Цікаво,— промовив він, задумливо відкинувшись на спинку крісла.— Я б хотів на нього поглянути.

         — Не варто,— похитала дівчина головою.— Ви не зможете взяти його до рук.

         — Чому?— припідняв він свою чорну брову.

         — Бо його не можна чіпати нікому окрім мене,— задоволено усміхнулася вона.

         Він вмить в чорному диму опинився над нею. Не чекаючи такого повороту Кароліна злякано втислася в крісло і затамувавши подих дивилася в золоті очі, що були прямо перед її обличчам.

         — Граєся зі мною?— хижо спитав він, блиснувши іклами.

         — Я серйозно…— прошепотіла вона. Він нависав над нею дивлячись пильно в очі  і спостерігав, як вона шоковано відкрила рота, коли відчула, як його рука ковзнула їй на стегно. Торкнувшись металу він здивовано відсмикнув руку і повернувся в своє крісло.

          Якусь мить він задумливо дивився на неї. Нарешті промовив:

          — Що ти хотіла від Братства Тіні?

          — Мені рекомендували Братство, як професіоналів, що можуть вистежити будь кого, де б він не ховався,— промовила вона опанувавши емоції, викликані його безцеремонною поведінкою.

          — Кого ж ти хочеш знайти?

          — Інших чотирьох Личів. Треба лише знайти, я з ними сама розберуся. Чи здатні на таке ваші люди?

          Він задумався, зважуючи всі за і проти.

          — Мої люди виконають будь-яку задачу, яку я перед ними поставлю.

         — То я можу на вас розраховувати?— насторожено спитала вона.

         — Думаю ми зможемо бути корисні один одному,— загадково усміхнувся він.— Все залежить від того чи згодишся ти  заплатити ту ціну, яку я назову?

         — Платить королівського родина, вони зацікавлена сторона,— відмахнулася Кароліна.

         — Мені не потрібні гроші,— зловісно усміхнувся він, спостерігаючи, як змінився вираз її обличчя.

         Вона трохи зблідла,  гадки не маючи, що за ціну він назове. Він ніби навмисне мовчав, змушуючи її мучитись в здогадках.

         Кароліна зітхнула і обережно спитала:

         — Яка ж ваша ціна?

         — Я знайду для тебе всіх личів, а ти мені зробиш зброю, як твоя.

         Кароліна полегшено зітхнула, вилаявшись, і промовила:

         — Без проблем, якщо знайдете досить примарного срібла,— діловито відповіла вона.   

         Демон клацнув пальцями і вмить поруч зʼявився худощавий чоловік в чорному балахоні. Він кинув здивований погляд на Кароліну, і підійшов ближче до лідера. Якусь хвилину вони тихо про щось говорили. Чоловік кинув ще один здивований погляд на дівчину, задумливо кивнув і розчинився в повітрі.

        — Треба трохи почекати,— промовив демон.

        — Ви мені їх прямо зараз знайдете?— насупилася вона.

        — Ні, спочатку ми маємо укласти угоду. Та перед цим, вони переконаються, що зможуть відслідити хоча б одного. Ми вперше отримуємо замовлення на пошук Лича, треба переконатися, що це взагалі можливо.

        — І скільки на це піде часу?— обережно спитала вона, не дуже хотілося сидіти з ним тут наодинці довго.

         — Гадки не маю,— знизав він плечима.— Вся ніч попереду, чи ти поспішаєш?— спитав він, знову кинувши погляд на її стегно.

         — Зараз ні, проте вранці в мене є деякі справи,— відповіла вона.

         — До ранку точно встигнуть,— усміхнувся він.— Може хочеш щось випити?

         — Можна, думаю від одного келиху біди не буде,— знизала вона плечима.

         Він клацнув пальцями і зʼявилася напіводягнена служниця з підносом. Вона швидко наповнила два келихи фіолетовою рідиною і подала їм.

         Кароліна відчула приємний солодкий квітково-ягідний аромат напою і обережно зробила ковток. Одразу відчула, як почала заспокоюватись, співрозмовник вже не здавався таким лякаюче грізним і його красномовні погляди перестали її бентежити.

          — То хто ви такий?— спитала вона, розслабившись.— У вас досить нетипова зовнішність для демонів.

          — Моя зовнішність типова для піщаних демонів,— промовив він.

          — А,— промовила вона,— я просто їх ніколи не зустрічала…

          — Їх ніхто не зустрічав вже двісті років,— сказав він, задумливо дивлячись на неї.

          — Куди вони поділися? Десь ховаються?

          — Ні, їх винищили.

          — О,— промовила вона здивовано,— вибачте, я не знала…— вона винувато опустила очі. Настало ніякове мовчання. Кароліна зробила ще ковток, і спитала:— То ви останній?

          — Так. Закриймо цю тему,— промовив він, перш ніж вона почала ставити інші питання.

          — Вибачте.

          — Чому ти полюєш на Личів?— спитав він задумливо.

          — Все досить складно...— туманно відповіла вона, поглянувши на стелю.

          Поруч з демоном зʼявився той же худощавий чоловік в балахоні і щось винувато сказав. Демон невдоволено на нього зиркнув і кивнув. Чоловік вклонився і зник.

           — Все нормально?— з цікавістю спитала вона.

            — Виникли деякі складності. Чорникнижники напишуть новий ритуал для тебе. Їм потрібно більше часу,— промовив задумливо він.

            — Ну, тоді до завтра,— кивнула вона підводячись.

            — Добре,— кивнув він.— Тебе доставлять до палацу.

            — До палацу?— злякано спитала вона, уявивши обличча Чарльза, якщо вона знову зʼявиться перед ним, ще й у цій сукні.— Мені не треба до палацу. Хай доставлять мене туди, звідки забрали.

           — В такий час, то дуже небезпечне місце для молодої привабливої леді,— похитав головою демон.   

           — Я там вже якось розберуся,— діловито промовила вона.

           — Я не можу цього допустити,— категорично промовив він.— Лишайся на ніч тут, а вранці тебе, так і бути, повернуть до тієї забігайлівки.

           Кароліна здивовано застигла на місці, не знаючи, що відповісти.  

          — По суті ви не лишили мені вибору,— прищуривши очі, промовила вона.

          — Не навмисне,— усміхнувся він знову опинившись поруч. Щойно він торкнувся її руки, вони опинилися в спальні.— Я пришлю служницю. До ранку тебе ніхто не потурбує. Відпочивай.

          І зник. 

          Кароліна озирнулася, кімната була оздоблена в темних тонах і більшу частину простору в ній займало широке ліжко, застелене чорним шовком. Поруч зʼявилася служниця і поклала на ліжко нічну сорочку з чорної прозорої тканини.

          — Леді бажає чогось перед сном?— спитала вона, не підіймаючи очей.

          — Травʼяного чаю, якщо можна.

          — Допомогти вам переодягтися?— спитала служниця.

          — Ні, дякую, я сама впораюся,— похитала головою Кароліна.

          — Дозволите йти?

          — Звісно йди.

          Служниця зникла, а Кароліна взяла до рук сорочку і з захватом відмітила, з якої ніжної тканини вона зроблена.  Дівчина зняла сукню і швидко переодягнувшись поглянула в дзеркало. Сорочка була неймовірна, хоча на думку дівчини в такій гріх було просто спати. 

         Зʼявилася служниця з чаєм і поставивши тацю на столик, стала поруч опустивши голову. Кароліна пильно подивившись на неї промовила:

         — Дякую, можеш йти. 

         — Якщо знадоблюся, подзвоніть в дзвіночок,— дівчина вказала на дзвіночок, що лежав на таці поруч з чашкою, і зникла.

           Кароліна швидко випила чай і лягла спати.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Прокинулася вона досить рано. Швидко переодяглася і викликала служницю.

          — Доброго ранку, леді. Бажаєте поснідати? Чи одразу повідомити мілорду, що ви прокинулися?— спитала служниця.

          — Давай одразу до мілорда, в мене не так багато часу,— сказала Кароліна. 

          — Одну секунду,— кивнула служниця і зникла, за хвилину повернулася і, взявши її за руку, перемістила до вже знайомої зали.

         — У вас дверима користуватися не прийнято?— спитала здивовано Кароліна.

         — Вже прокинулася,— поглянув на неї демон. В нього в руках був якийсь свиток, котрий він саме проглядав.— В мене гарні новини. Ритуал робочий. Можемо хоч зараз прикликати Малганіса.

         — Я хочу лишити Малганіса наостанок,— заперечила вона.

         — Чому?— здивувався він.

         — Є до нього розмова, треба помаринувати перед нею, щоб чекав зустрічі. 

         Демон насупився і поглянувши на свиток, викликав чорнокнижника. Вони про щось тихо поговорили і чорнокнижник зник зі свитком.

          — Ще якісь особливі умови?— спитав він.

          — Ні, більше ніяких. 

         Чорнокнижник повернувся зі свитком і віддавши його демону зник.

          — Ознайомтесь з умовами договору,— простягнувши їй свиток, сказав демон.

         Кароліна з цікавістю поглянула договір. Все було чітко і ясно, вони дають їй двох Личів, вона робить зброю з матеріалів, що вони нададуть за її вимогою, після того отримує на руки ритуал і зможе прикликати їнших в будь-який зручний час сама. 

         — Все зрозуміло?— уточнив він.

          — Так цілком.

          — Прошу підписувати,— він вказав на стіл де стояла чорнильниця з пером. Кароліна поклала сувій на стіл і взяла перо.— Чорнилом пиши своє імʼя, і закріплюй згоду кровʼю.

           — Чому я не здивована...— пробубоніла вона і промокнувши перо занесла його над пергаментом. На мить вона завагалася, думаючи яке саме імʼя вказати.

            — Імʼя забула?— спитав він помітивши це.

           — Ні, як можна...— вона написала "Кароліна Хеллфайр" і повернула перо на місце. Поставивши над пергаментом праву долоню, на якій ще не повністю зажили старі порізи, вона дістала кинжал і, зітхнувши, занесла його над рукою. Раптом демон зупинив її ліву руку, стоячи позаду неї, і промовив, тримаючи її праву руку:

            — Я бачу, ти полюбляєш ритуали на крові? Не варто знову калічити руку,— він провів пальцем по бугру на долоні біля її великого пальця. Кароліна відчула, як по спині забігали мурахи,— достатньо краплі.— Легким рухом свого пальця він, кігтем, зробив прокол в її шкірі. Одразу зʼявилася крапля крові. Демон перевернув її руку і притис до пергаменту.— Цього досить. 

     Відпустивши її він наблизився до столу і написавши своє імʼя, кігтем зробив тонкий поріз на своїй долоні. Кароліна здивовано дивилася на золоту краплю, що виступила з його рани.   Він притис долоню до договору. Пергамент засяяв.

           — Угода укладена,— промовив він.

           Вона з цікавістю поглянула  в документ і, прочитавши його імʼя, сказала:

          — Чудово, Самайн. Коли я отримаю першого Лича?

          — Коли забажаєш. Сьогодні ввечері чи завтра?

          — Завтра,— кивнула вона.— Завтра ввечері. 

          — За тобою прийдуть,— коротко промовив він.

          Поруч з нею зʼявився найманець, котрий привів її сюди вчора.

          — До завтра, Самайн,— усміхнулась вона і взяла найманця за лікоть. Вмить її поглинула темрява.