Блекмор. Початок (книга 2)

      З ранку Катерина почувалася препаскудно. Голова розколювалася і давався в знаки весело проведений вчора час. Щойно почалися заняття, дівчина пішла до їдальні, щоб в тиші випити трав'яного чаю. Сівши за столик біля вікна вона задумливо поглянула на пейзаж і зітхнула, підпираючи голову рукою.

      На стільчик навпроти неспішно опустився Нік.

      — Знову прогулюєш?— спитала вона зробивши ковток відвару.

      — В нас зіллеваріння, я не дуже з ним ладнаю,— знизав він плечима.

      — Розумію,— кивнула вона.— Я така ж...

      — Погано?— усміхнувшись спитав він.

      — Не уявляєш як,— зітхнула вона.

      — Нащо ти туди пішла?

      — Мені треба було випустити пар... І виговоритися.

      — Ти знайшла найкращу компанію для цього,— хмикнув він скептично.

      — Та чого ти починаєш, я познайомилася з цікавими людьми... Правда памʼятаю все уривками... Ти ж мене забрав звідти?— спитала вона.

      — Так, ти не повернулася з міста, ми хвилювалися, щоб ти не влізла кудись...

      — І він хвилювався?— трохи почервонівши, спитала Катерина.

      — Так, хотів сам йти тебе шукати, уявляю його обличча, якби він побачив тебе з новими "друзями".

      — Дякую, що не взяв його з собою...— кивнула вона, а потім з підозрою спитала.— А я "погано" поводилася з "друзями"?

       — Ти правда нічого не памʼятаєш?— здивувався він.

       — Як в тумані все, як опинилася в кімнаті взагалі не памʼятаю... то що я робила?

       — Грала в азартні ігри і цілувала лисину якогось здоровенного чоловіка...— усміхнувся він.

       Катерина прикрила обличча руками, почервонівши від сорому.

        — Маркус сказав, що не займатиметься з тобою, доки не почує твоїх вибачень, за те, що ти на нього зірвалася. Підеш сьогодні до некромантів?

        — До біса некромантів,— відмахнулася вона.— Не хочу сьогодні, мені погано... Завтра піду, і вибачусь.

        — Що їм казати?— насупився він. Знову йому доведеться її прикривати.

        — Кажи як є. Тіки не кажи чому,— знизала вона плечима.

        Він замислився і спитав за хвилину:

         — До Чарльза підеш?

         — Ні,— захитала вона головою і скривилася від болю,— мені ще потрібно трохи часу. Завтра буду.   

          — Завтра прийом, ти маєш бути до нього готова. Чарльз представить батькові Кароліну Хеллфайр.

          — Хто це?— насупилася Катерина.

          — Це ти. 

          — Дідько, вже завтра?— здивувалася вона.— Батькові, тобто королю?— зблідла вона. Коли Ніколас кивнув у відповідь, вона задумливо спитала:— А що мені одягти? Я ще не знайомилася з королями...

          — Це буде прийом, тому маєш придбати сукню. В інший час носитимеш форму охоронця, а завтра має бути сукня.  

          — Добре, буде сукня...

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Опівдні наступного дня Катерина прийшла до маєтку некромантів і нерішуче постукала в двері кабінету, де зазвичай проходили її заняття з Маркусом. Відкривши обережно двері вона зазирнула з винуватим виразом обличча. Повелитель сидів за столом і здавалося чекав на неї.

         — Заходь, дитя,— промовив владно Дрейк і вказав їй на крісло. Коли дівчина сіла, він спитав:—Що з тобою відбувається останнім часом?

        Катерина опустила очі на свої руки і зітхнула, гадки не маючи як йому пояснити свою поведінку, щоб не виникало більше питань.

        — Я не знаю, як виправдати мою поведінку... мені дуже соромно...— пробубоніла вона собі під носа.

        — Ніколас сказав, що випадково зустрів тебе в найгіршому шинку міста, це одне з найнебезпечніших місць, ти навіть не уявляєш, які покидьки там ошиваються. 

        — Звідки я знаю в яких місцях мені безпечно, я просто побачила вивіску...

         — Ти ж знаєш, що леді так себе не поводять,— невдоволено промовив Дрейк, тоном яким батьки вичитують своїх дітей.— Якби не Ніколас, страшно уявити, чим все могло закінчитися! Я розумію, що ти певно вважаєш себе дуже могутньою і непереможною, але в цьому світі ще досить тих хто сильніший і небезпечніший за тебе. Ти вчинила дуже не розумно.

         — Я була дуже засмучена...— сумно промовила Катерина.— Я взагалі не думала, безпечно там чи ні...

         — Чим ти була засмучена?

         — Мені не дається некромантія, я не виправдала ваших сподівань...— промовила вона тихо.

         — Ні, ти прийшла на урок вже не в гуморі, Маркус сказав, що ти зірвалася на нього через щось інше. В чому справа?— суворо спитав Дрейк.

         — Я не можу вам  сказати,— тихо промовила вона, намагаючись вигадати причину. 

         — Ти закохалася?— прямо спитав він, і коли вона здивовано підвела на нього очі він продовжив.— Це багато пояснює, я навіть підозрюю в кого. 

        — Не важливо в кого,— промовила вона, вирішивши, що зараз саме час пустити сльозу.— В кого б я не закохалася, в мене ніяких шансів, бо всі знають про моє походження і всі мене ненавидять... я в той шинок пішла, тому що мені навіть поговорити про це ні з ким... ні  кому виговоритися...— Вона почала робити вигляд, що намагається стримати сльози і продовжила говорити,— мене бісить цей світ, я хочу додому... Я не хочу це відчувати, я не хочу його кохати, та нічого не можу з собою вдіяти... Мені важко знаходитися поряд з ним... Ми ніколи не зможемо бути разом...— Нарешті сльози таки зʼявилися на очах.— Вибачте...— промовила вона, взявши простягнуту хустинку і витираючи очі. Та процес вже був запущений — тепер заспокоїтися було важко. 

          Дрейк не встаючи з місця, змахнув рукою і одна з дверцят шафи відчинилася і звідти до них злевітувала пляшка. 

         — Я наллю тобі лише один келих, щоб ти заспокоїлася,  а ти пообіцяєш мені, що більше не підеш в те місце, і не будеш ризикувати своїм життям.

        Дівчина кивнула і взяла простягнутий келих.

        — Дякую,— кивнула вона, шмигаючи носом.

        — Дозволь спитати, це Ніколас?— він пильно подивився на неї спостерігаючи за її реакцією.

        Дівчина шоковано застигла, обдумуючи відповідь:

        — Чому ви так вирішили?— тихо спитала вона.

        — Між вами з самого початку якась напруга, тим паче ти зачаклувала його дівчину, мабуть не просто так... 

        Замість відповіді вона залпом випила  вміст келиха, і поставила його на стіл.

       — Якщо я скажу що це не він, ви ж  все одно не повірите?— спитала вона.

        — Можеш не відповідати,— усміхнувся Повелитель.— Йди сьогодні відпочивай, а завтра спробуємо зʼясувати, чому ти не відчуваєш мерців.

        — Дякую, Повелителю,— кивнула Катерина і поспішила піти геть.

       Вийшовши з будинку вона полегшено зітхнула, тепер в неї була купа часу щоб приготуватися до прийому. Вийшовши на головну площу вона в першу чергу пішла туди куди обіцяла всім не ходити. 

        Приміщення забігайлівки було майже порожнє. Катерина швидко вмостилася за барною стійкою і усміхнулася бармену:

        — Привіт Гаррі.

        — Леді Катерина! Ти повернулася,— усміхнувся він.— Вирішила повторити?— спитав він, ставлячи перед нею пляшку.

        — Не сьогодні, Гаррі. Я по ділу. Мені потрібна Марі.

        — Зараз покличу,— кивнув він і заховав пляшку. Він підійшов до протилежної стіни і смикнув за одну з мотузок, що там висіли. Десь на другому поверсі почувся дзвін.— Вже вирішила свої душевні питання?

        — Якби ж то їх можна було так просто вирішити,— зітхнула вона.

        — І що будеш робити?— з цікавістю спитав здоровань.

        — Мабуть поставлю все на паузу і зосереджуся на навчанні, не треба мені зараз стосунки...— задумливо сказала дівчина.

     Вона почула кроки на сходах і обернулася. До них спустилася пухкенька жінка в яскравій малиновій сукні з глибоким декольте. 

        — Леді Катерина!— усміхнулася вона.

        — Привіт Марі,— Катерина підвелася і підійшла до неї. Марі одразу ж згребла її в обійми.— Що цього разу тебе привело до нас? 

        — Мені потрібна твоя допомога,— промовила Катерина, коли Марі її відпустила.

        — Нарешті, бо я вже думала завжди будеш слухати порад пияків,— пробурмотіла вона.— Чим можу бути корисна?

        — Мені потрібна сукня... і зачіска...словом треба зібратися на прийом.

        — Ти звернулася за адресою. Я скажу де все можна знайти,— усміхнулася Марі.

        — А може ти підеш зі мною?— з надією спитала дівчина.

       Марі розгублено поглянула на Гаррі.

        — Мені ж працювати треба...

        — В тебе погодинна оплата?— загадково усміхнулась Катерина.

        — Мені подобається твій підхід,— засміялася Марі.— Що за прийом? Яка публіка?

        — Публіка солідна, і буде його батько. І ще, мене мають запамʼятати.

       — Ні слова більше,— загадково блиснула очима Марі і пішла збиратися.

         •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Ніколас та  Чарльз  нетерпляче чекали Катерину, котра вже солідно запізнювалася.

          — Вона не прийде...— пробурмотів Чарльз застібуючи манжети своєї чорної сорочки.— Вона тепер буде уникати постійно зустрічі зі мною...

          — Вона сказала, що запізниться. Не нервуй,— промовив Ніколас наливаючи собі в келих вина.— Ще є час.

          — Лишилося надто мало часу,— невдоволено сказав Чарльз дивлячись на годинник. Він хотів ще щось додати, але помітив, як посеред кімнати почало розгоратися полумʼя. Вона таки прийшла. 

         Обоє здивовано застигли на місці не вірячи своїм очам. Катерина була зовсім на себе не схожа. Найперше, що кидалося в очі це сукня. Яскраво червона, довга, шовкова, з глибоким декольте і зухвалим розрізом, що відкривав назагал її ліве стегно, на котрому ще й до всього був ремінець, до якого вона прикріпила Ангельске Перо, з котрим не розставалася ні на мить.  Завжди розпущене волосся, вона зібрала в високу зачіску, відкривши шию, з підвіскою з червоним каменем. 

           — Ні,— рішуче промовив Чарльз.— Це надто відверта сукня.

            — Я не згоден,— заперечив Ніколас.— Так її точно запамʼятають. Нам треба щоб вона привертала до себе якомога більше уваги, щоб інформація про неї швидше дійшла до Дрейка.

            — Весь королівський двір буде роздивлятися її принади,— обурено сказав Чарльз.

           — Вона ж демониця, а вони доволі розкуті,— знизав плечима Ніколас.

          — Я хотіла саме цю сукню і піду в ній,— промовила Катерина.— Я уявляю Кароліну Хеллфайр саме такою. Тим паче вже немає часу переодягатися, Ваша Високосте. Час йде,— вона поглянула на нього, з усіх сил намагаючись зберігати спокій.

         Чарльз невдоволено стис зуби і накреслив каменем символи на поверхні великого дзеркала, що стояло збоку. Поверхня зеркала покрилася брижами і відкрився прохід до якогось приміщення оздобленого  в біло-золотих тонах. Він запропонував їй руку і після того, як вона поклала долоню на його лікоть, вони рушили до королівського палацу. 

          Кімната в якій вони опинилися виявилася спальнею, судячи з широкого ліжка. Щойно вони вийшли, портал в дзеркалі закрився.

          Він підвів її до дверей. І взявшись за ручку ще раз кинув критичний погляд на сукню.

          — Не подобається сукня?— тихо спитала Катерина.

          Різко він притис її до стіни і прошепотів на вухо:

         — Вона дуже мені подобається... настільки, що я хочу зняти її з тебе і порушити твої "кордони" кілька разів за ніч,— від цих слів її кинуло в жар. Їй захотілося, щоб він негайно виконав свою погрозу, і біс з ним, з тим прийомом. Вона затамувала подих відчувши його руку на своєму стегні, інша рука обхопила її за талію, а його губи вже впилися в її, в пристрасному поцілунку. Їй було надскладно опиратися тому потягу, що вона до нього відчувала, хотілося не полишати цих гарячих обіймів ніколи, щоб ця мить тривала якомога довше... 

        Він відсторонився, щоб перевести подих і прошепотів:

         — Що ж ти зі мною робиш... 

         — Нам не можна більше цього робити...— прошепотіла вона підвівши на нього очі.

         — Ти ж сама цього хочеш...— тихо сказав він ледь торкаючись її уст.

        — Це не важливо,— відповіла вона.

         — Чому не важливо, для мене важливо...— дивлячись їй в очі сказав він.

         — В тебе вже є наречена?— спитала Катерина не відводячи очей і помітила, як враз спохмурніло його обличча. 

          Він відпустив її і зробив крок назад:

          — Маємо йти,— промовив він невдоволено.

          — Отже є,— кивнула вона, поправляючи сукню.— Ходімо. 

         Вона рушила вперед, щоб він не помітив, наскільки її засмутила ця новина.

    •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

           Король Віларії, Річард Редстоун, стояв, здивовано припіднявши брову, і спостерігав, як до нього наближається його спадкоємець з дівчиною у надто відвертій сукні. "Невже це і є його новий охоронець?"— подумав король, намагаючись приховати розчарування. Він вже знав які плітки ходитимуть в кулуарах палацу завтра. 

           — Ваша Величносте, дозвольте відрекомендувати вам, Кароліну Хеллфайр,— промовив Чарльз і дівчина присіла в реверансі.

            — Хеллфайр?— перепитав король здивовано.— Радий нарешті з вами познайомитись...

            — Це честь для мене, Ваша Величносте,— промовила дівчина не підводячи очей.

            Тихо, щоб чув лише син, король промовив:

             — Я розумію твою мотивацію, синку, але вона має виконувати і обовʼязки охоронця, а не лише те для чого ти її взяв,— підморгнув він йому.

             — Вона виконує свої обовʼязки охоронця навідмінно, батьку,— приховуючи роздратування промовив Чарльз і кинув погляд на Кароліну, що теж все чула. Вона стояла незворушно, так, ніби вони говорили про погоду.      

           — Що ж, добре, поговоримо про все після прийому. Розважайтесь,— кивнув король.           

           Чарльз відвів дівчину вбік і з цікавістю поглянув на неї, та вона дивилася в інший бік на скарбничого, що стрімко до них наближався.

           — Добрий вечір, пане Сторн,— широко усміхнулася вона.

           — Ваша Високосте,— привітався з Чарльзом скарбничий. Він повернув голову до Кароліни, але не встиг нічого сказати, дівчина зробила крок до нього і взявши за руку зазирнула в очі:

           — Кароліна Хеллфайр і чужа — це дві різні людини, ви щойно зі мною познайомилися, ми жодного разу не бачилися раніше,— промовила вона, поки її очі сяяли фіолетовим. Вона відпустила його руку і зробила крок назад.

          — Дуже радий знайомству, пані Хеллфайр,— з любʼязною усмішкою, сказав Сторн.

          Обмінявшись кількома любʼязностями він пішов спілкуватися з іншими гостями. 

          — Я вражений,— промовив Чарльз.— Я й забув, що тебе до університету привіз саме він.

         — Добре що він одразу підійти вирішив,— кивнула Кароліна.— Сподіваюсь ніхто не помітив,— вона озирнулася.

         — Ти ніколи зі мною такого не робила?— спитав він після невеликої паузи.

         — Хотілося б, але ні,— похитала вона головою.

         — А можеш?— раптом спитав він.

         — Це погана ідея. Відпустить саме, треба лише зберігати дистанцію...— похитала вона головою.

         — Я не про це,— зітхнув він.— Я про те, чи можеш ти зробити так щоб я нікому не сказав таємницю окрім наступника, як сильно б мене не катували?

         — Я можу спробувати...— нерішуче промовила вона.

         — Спробуємо після церемонії,— кивнув Чарльз. Він помітив когось в іншому кінці зали і промовив:— Почекаєш? Маю де з ким поговорити.

         — Добре,— кивнула вона запримітивши офіціанта з алкоголем.— Тільки не лишай мене надовго...

         Вона простежила за ним поглядом і з підозрою звузила очі, він пішов говорити з якоюсь дівчиною.  Струнка брюнетка з блакитними очима, у ніжній сукні персикового кольору, радісно щось йому сказала, після того, як він привітавшись поцілував їй руку.  Кароліна відвернулась, щоб не дивитися на цю милу картину, відчуваючи, що сильно ревнує. Вона взяла у офіціанта келих і зробила ковток. 

       Раптом вона почула за спиною знайомий голос:

          — Отже це доля.

       Задумавшись, де ж вона чула цей досить приємний голос, вона обернулася і зустрілася з блакитними очима, що зухвало роздивлялися її сьогоднішній образ.

         — Вибачте, що?— не зрозуміла вона.

         — Ви сказали, що якщо доля, то ми зустрінемося і я вже знатиму тоді ваше імʼя, Кароліно,— усміхнувся чоловік.

         Вона здивовано на нього поглянула намагаючись пригадати як його звуть:

          — Я вас памʼятаю... задумливо сказала вона.— Ви Вільям...

         — Валентайн,— усміхнувшись, підсказав він.

         — Точно,— кивнула Кароліна і зробила ковток.

         — Я можу запросити вас на танець?— спитав він.

         Кароліна кинула погляд на зайнятого розмовою Чарльза і знизавши плечима подала йому руку:

         — Здається я принцу зараз не потрібна, чому б і не потанцювати.

        Тим часом Чарльз закінчив розмову і поглянув в зал в пошуках Кароліни і помітивши її разом з якимось чоловіком застиг на місці, гнівно спостерігаючи, як вони кружляють. 

         — Сподіваюся мені не доведеться після сьогоднішнього вечора шукати нового радника?— почув він голос батька.

         — Що ви маєте на увазі?— не зрозумів Чарльз і повернувся до короля.

         — Я маю на увазі, що мій радник, очевидно, без дозволу взяв твою іграшку і твоє обличча не віщує нічого доброго для нього,— кивнув на кружляючі пари король.

         — Вона не моя іграшка. Хто це такий, я не памʼятаю, щоб бачив його при дворі?— невдоволено спитав Чарльз. 

         — Вільям Валентайн, нещодавно назначений радник. Ти не дуже багато приділяєш уваги державним справам, інакше вже б був з ним знайомий. Дуже перспективний чоловік.  

         — Він мені не подобається,— пробурмотів Чарльз.

         — Це не дивно,— усміхнувся король.— А як же Вероніка?

        — А що Вероніка?— спитав Чарльз, знаючи що батько має на увазі.

        — Я бачив її щойно, вона чимось засмучена, чи бува незнаєш, що її так засмутило?

        — З Веронікою покінчено... вже давно,— рішуче сказав він.— Вам не здається,що є нагальніші теми, ніж моє особисте життя? Церемонія сьогодні відбудеться?

        — Звісно.

        — Ви не хочете її відкласти, через загрозу зі сторони некромантів?

        — Загроза від некромантів була останні стопʼятдесят років приблизно. І жодного разу, через них не відкладали і не скасовували церемонію. Лише після церемонії ти можеш вважатися офіційно моїм наступником.

        — І все ж, я думаю, що для збереження таємниці...

        — Я все вирішив Чарльз,— суворо сказав король.— Сьогодні опівночі церемонія відбудеться.

       До них наближалися Кароліна і Вільям, що вже завершили танець. Після стандартного ритуалу знайомства Чарльз вибачився і кивнувши Кароліні щоб йшла слідом пішов геть з зали. Вони прийшли до кімнати в якій опинилися через зеркало. 

         — Вже все? Можна повертатися до університету?— зраділа Кароліна.

         — Ні, треба поговорити,— невдоволено промовив він.

         — Останнім часом наші розмови закінчуються погано,— зітхнула вона.—  Що вже трапилося?

         — Мені не подобається цей Валентайн, ти маєш бути обережна.

         Кароліна вилаялася і закотила очі:

         — Знову ревнощі?

         — Це не ревнощі.

           — Ти з ним щойно познайомився, як ти можеш знати, що він за людина?— обурено спитала Кароліна.

           — А ти ніби давно його знаєш,— здивувався Чарльз.

           — Я бачилася з ним до цього прийому.

           Він на мить замислився:

            — Коли ти встигла?

            — Це не важливо, Чарльз,— похитала вона головою.— Я не маю звітувати тобі про моє особисте життя. Я не хочу бути однією з твоїх коханок, а вирішила рухатися далі. Неважливо кого я оберу Вільяма чи когось іншого, чи взагалі нікого... Ми маємо відпустити один одного... 

             — Я розумію, та це нелегко, коли ти ходиш поруч в такому вигляді...

             Вона винувато усміхнулася:

            — Я обіцяю так не робити більше, якщо тобі буде від цього легше.

   ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

            Прийом закінчився, наближалася північ. 

            Чарльз разом з Кароліною пройшов до підвального приміщення. Вони одягли спеціальні мантії з білої мʼякої тканини і рушили через потайний прохід, звідти  досить довго спускалися темним тунелем до спеціально облаштованої ритуальної зали. Це було просторе приміщення з постаментом всередині. Кілька старовинних канделябрів освітлювали його тьмяним світлом. Тут вже було троє осіб в таких же мантіях і капюшонах. Побачивши їх одна з постатей наблизилася:

          — Де свиток?— невдоволено спитав король.

           — Вибачте, батьку,— промовив Чарльз простягаючи йому свиток.— Він мені був потрібен щоб прийняти обітницю...

         Король пильно придивився за спину синові, намагаючись зрозуміти, хто там під мантією.

          — Вона склала обітницю?— здивовано пошепки спитав він.— Ти довірив їй це?

          — Так, батьку,— кивнув Чарльз.

          — Ми це ще обговоримо,— суворо зиркнувши на Кароліну сказав король і пішов до постамента.

          — Стій тут, пильнуй вхід,— промовив Чарльз до неї і рушив до постаменту. 

         Таїнство передачі "Таємниці" було довгим і на невідомій їй мові, тому Кароліна швидко знудилася. Стояти нерухомо на підборах, і без того провівши весь вечір на ногах, було надскладно. Вона з усіх сил намагалася зберігати незворушний спокій і не рухатись, як ті двоє, що стояли з протилежного боку від неї. Цікаво було, хто вони взагалі такі? Хто ще втаємничений? Вона не бачила їх облич, та була впевнена, що вони за нею спостерігають і може теж думають, хто там під капюшоном. 

           Вона кинула погляд на короля. Він саме зараз стояв простягнувши руки над свитком і щось шепотів. Вона бачила як від його рук до свитку переходить сяйво, і звернула увагу, що його магічний резерв спустошується. Він слабшав і марнів на очах... ніби одразу кілька десят років йому додалося. Магія закінчилася і він почав втрачати рівновагу, ті двоє що стояли з його боку, миттю підскочили і підхопили його за руки не даючи впасти. Чарльз навіть не ворухнувся, коли батько мало не впав, не припиняючи промовляти якісь слова невідомою мовою, він простяг руки над свитком. Сяйво почало всотуватися в його руки. Він продовжував промовляти магічні слова над свитком і Кароліна здивовано відмітила, що він став набагато сильніший ніж був...  Одна з білих постатей повела короля до виходу, інший підійшов із скринею до Чарльза. Свиток припинив сяяти і принц, поклавши його до скриньки, підійшов до Кароліни.

         — Все?— тихо спитала вона.

        — Все,— кивнув він.

         — Твій батько віддав всі сили?—так же пошепки спитала Кароліна.

         — Так. 

        — Вони до нього повернуться?

        — Дуже мала частина...— зітхнув Чарльз.

        Вони рушили темним коридором у зворотній шлях. Кароліна зупинилася і невдоволено щось бурмочучи зняла туфлі і пішла боса.

        — Я думала він тобі просто на вухо прошепоче секрет і все... у вас все так складно...— промовила вона йдучи слідом за ним, після недовгої паузи вона додала:— Тобі тепер мій захист не потрібен...

       — Чому?— здивувався він.

       — Ти став в декілька разів сильніший, я вже не треба, ти впораєшся сам з усіма...

       — В мене немає "Ангельського пера", з Личем я не впораюся.

       — Я можу його тобі віддати.

       — Вирішила мене кинути?— Засміявся він.

       — Ні, просто, нащо тобі охоронець, котрий більше потребує охорони ніж ти? 

       — Не буду ж я сам шукати і знищувати Личів...       

        — Не королівська справа?— усміхнулася Кароліна.

       — Звісно,— кивнув він.— Нікуди ти тепер від мене не дінешся, треба було вивчати сувій перед тим, як складати обітницю.

       Кароліна закотила очі та нічого більше не промовила. Вони вийшли з потайних дверей і зняли мантії, після чого сходами піднялися в приміщення з каміном, з якого вони починали свій шлях. Король вже чекав у кріслі. Сам. 

       — Ходімо до мого кабінету,— підвівся король.— Ти йди Чарльзе з охороною, а Кароліна складе компанію мені. Нам є про що поговорити.

       Кароліна занепокоєно поглянула на Чарльза, та він не побачив в цьому нічого дивного і кивнувши вийшов. 

        — Ви добре почуваєтесь, Ваша Величносте?— обережно спитала вона коли він підійшов до неї і запропонував свій лікоть.

        — Чому ви питаєте?— здивовано спитав він.

        — Ну, ваш резерв спустошений, вам потрібен відпочинок... я можу телепортувати вас одразу до кабінету...

        Король засміявся:

         — Мене тішить ваша турбота, Кароліно, але не варто перейматися, я хочу пройтися,— вони вийшли в коридор і не квапливою ходою пішли вперед.— Тим паче раптом що, ви ж мене захистите?— з посмішкою спитав він.

         — То ви хочете побачити мене в дії?

         — Навіть не знаю чи хочу,— похитав він головою.— Мені здається, що Чарльз обирав вас не розумом...

         — Іноді розум нас обманює і те, що спочатку здавалося логічно і розумно, виявляється дурницею, котра комусь може коштувати життя. Я звісно не найкращий боєць у королівстві, і навіть в десятку навряд попаду... Та кілька разів таки рятувала принцу життя.

         — Дуже сподіваюсь що так буде і надалі,— кивнув король.— Все таки життя досить непередбачуване... Я знав вашого батька. Він теж склав обітницю як і ви...

         Кароліна насупилася, запахло смаженим... Вона не знала що відповісти, тому вирішила просто задумливо мовчати.

            — Вінсент був відданим своїй справі...

            — Нажаль я його не знала...— промовила вона, вирішивши гнути лінію, що вона позашлюбна дитина, про яку Вінсент і сам не знав.

            — Так, звісно він загинув коли ти була ще немовлям,— кивнув король.

            — Може ви якось розповісте мені, яким він був...— промовила Кароліна. 

           Раптом вона почула як десь за рогом Чарльз вигукнув її імʼя. Вона запідозрила одразу найгірше і разом з королем, не кидати ж його самого посеред коридору, перемістилася до Чарльза. 

           Принц стояв із зброєю напоготові перед Личем. Цей лич, був трохи більший за попередніх двох і тримав у руці здоровенну сокиру. 

           — Стійте тут,— промовила вона королю і зникла у вогні. Зʼявилася між Чарльзом і Личем, потоком повітря вона відіслала Чарльза до батька і дістала кинджал.

          — Я чекав тебе, відьма,— моторошно промовив Лич.

          — Як добре, що в нас все взаємно,— усміхнулася вона. 

          Лич змахнув сокирою, та щойно лезо до неї наблизилося вона зникла в вогні і зʼявилася за його спиною, та він ніби цього чекав, з неймовірною швидкістю розвернувся і схопив своєю моторошною кінцівкою її за шию і відірвав від підлоги. Він несподіванки вона випустила кинджал з рук. Лич самовдоволено усміхнувся, спостерігаючи як вона хапає ротом повітря, задихаючись. 

           — Тобі пощастило двічі, та цього разу ти помреш,— промовив він, переможно. Кароліна блиснула очима. Вона повела пальцями в повітрі і кинджал повернувся в руку, не чекаючи вона встромила його куди попаде. Сутність моторошно заволала і перетворилася на дим. Кароліна впала, приземлившись на сідниці, повільно підводячись, вона намагалася привести дихання в норму. Серце калатало як скажене. 

          — Ззаду!— вигукнув король.

         Кароліна обернулася і побачила ще одного Лича. Та він не діставав навіть зброю просто задумливо спостерігав, їй здалося, навіть, що він здивований. Вона не встигла зреагувати, як він розтанув в повітрі.

          — Він просто пішов?— незрозуміла Кароліна, озираючись.

          — Він запросто міг тебе вбити...чому не вбив?— насупився Чарльз. 

          — Не вбив і добре,— відмахнувся король.— Кароліно, я забираю свої слова назад, ти гідна донька свого батька. 

          — Дякую, Ваша Величносте,— кивнула Кароліна і невдоволено поглянула на Чарльза, комусь доведеться пояснювати, звідки в неї батько. 

   •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Провівши короля, вони нарешті повернулися до кімнати Чарльза. 

          — Нічого не хочеш мені сказати?— спитала Кароліна сівши на його ліжко і закинувши ногу на ногу.

          — Про що?— спитав він.

          — Про Вінсента Хеллфайра,— сердито сказала вона.

          — Я про нього нічого не знаю,— знизав плечима Чарльз.— Я знаю лише, що він загинув ще коли я був малим, він був охоронцем батька... більше нічого. Я обрав це прізвище, щоб батько не казав, що ти не підходиш мені, як охоронець.

           — А раптом ще хтось його знав? Раптом в нього є реальний нащадок?

            — В нього не було дітей, він навіть не одружений був. Не хвилюйся,—  впевнено сказав він.— Ти готова ставити мені захист?

           — Ти впевнений?— перепитала вона підводячись.

           — Так,— кивнув Чарльз. 

          Кароліна підійшла і притримуючи його голову поглянула йому в очі. Зітхнувши вона промовила:

           — Дивись мені в очі, Чарльз, ти ніколи нікому не розкажеш своїх таємниць проти своєї волі, як би не було боляче, щоб не трапилось, ти оберігатимеш, те що має бути приховане і нікому нічого не розкажеш. Ні чари, ні зілля не змусять тебе зрадити обітницю. Хто б не питав. Навіть мені ти нічого не скажеш проти своєї волі. 

            Вона відпустила його і схопилася за голову, яка розколювалася від нестерпного болю.