15. Чому кіт сміється?
- Ця ніч нескінченна-скінченна-інченна-енна-на!
- Тут хтось є-тось є-ось є-є!
- Паралелепіпед-лепідед-підед-ед-ед!
- Ха-ха-ха! Ха-ха! Ха-а!
Зоряна ніч вражає. Місто далеко. Небо близько. Луна. Нарешті можна бути собою. Нарешті. Мені б крила, я б літав над цією красою всю ніч.
- Я б літав над цією красою всю ніч, - подумав я вголос і тієї ж миті почув потойбічний регіт поряд. Я озирнувся. Нікого. Серце божевільно калатало, у горлі пересохло і почало сіпатися ліве око. Регіт затих і почувся шурхіт у траві.
- Ну ти й насмішив мене, - пронявчав дивний голос.
Я почав вдивлятися у ніч, обережно відступаючи до обриву.
- Дивися справді не полети в ущелину, літун, - у світлі місяця блиснуло два золотих ока. Я завмер. Такий жах я ніколи не відчував.
Два ока повільно пливли до мене по траві, потім зупинилися і я розгледів дивну істоту.
- Кіт? - здивувався я.
- Кіт? - перекривив кіт, підійшов ближче та потерся об мою ногу своїм теплим пухнастим тілом.
- Як?
- Взагалі-то, це моє місце, - замуркотів смугастий, - і я тут, зазвичай, стаю самим собою.
- Ти розмовляєш.
- Ха-ха-ха, няв! Забудь. Це просто сон.
Кіт підійшов на самий край ущелини та голосно, по-своєму по котячому зареготав. Луна підхопила його сміх і рознесла разом з вітром.
- Чому ти смієшся? - запитав я, розгубившись від того, що відбувається.
- Я дарую світу щастя.
Я, звісно, не зрозумів, натомість присів поряд з котом, кольору місяця, і також засміявся у простір. Так ми й сміялися вдвох, що аж місяць трусився у небі. По наших обличчях текли сльози та це вже було абсолютно нормальним. Бо щасливим бути нормально.
9.08.24.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!