Нісенітниці Творчої Майстерні

Рівно рік і те саме поле. Ніби це було вчора. Місяць білий, наче фара автомобіля на довгому світлі. Тоді я теж пішов на цей пагорб і побачив вперше поле. Воно жовтіло золотом, як і сьогодні. І не одне стебло не ворушилося. Навколо вітер зривав з дерев листя, а колосся на полі залишалося не рухомим.

Тоді я спустився з пагорба, щоб роздивитися це диво. Сьогодні я розумніший, буду споглядати згори. Зерня ще не дозріли, ще занадто небезпечно.

Вони не попередили мене. Просто живи тут, сказали, та записуй спостереження. А як же я зрозумію, якщо не помацаю. Рік тому я втратив праву руку. Це нерухоме колосся відрізало її як розм’якле масло. Думав помру. Злякався. Коли прийшов до тями, відрубок був оброблений і майже не болів. Хотів втекти, але не розумів де я взагалі, що це за місце та яким законам підкорюється. Чи взагалі є тут закони.

Сьогодні тринадцятий місяць моїх спостережень. Сьогодні я знаю, що врожай сам збереться у кулю над полем та зникне у просторі. А пусті стеблини самозаймуться і згорять спалахом червоного полум’я. Саме тоді я почав записувати свої спостереження. Тоді я змирився з долею і робив свої не хитрі завдання.

За рік моя свідомість заспокоїлася. Тепер все, що навколо, не здається мені дивним. З глузду я не з’їхав, хоча не впевнений у цьому до кінця. Мабуть, мене звідси не заберуть. Але якщо я не витримаю, тут достатньо небезпек, яких не можна торкатися. Помру я швидко і майже безболісно. Вітер знову шепоче мені новини з Землі, він живий і єдина, крім мене, свідома істота. Вітер багато говорить зі мною, та мову його я вивчив більш менш добре, лише три місяці тому. Хоча це дивно, чому я його не розумів. Просто одного дня все стало просто.

Вітер пояснив мені, що я відпустив свою свідомість на волю й зруйнував кордони у своїй голові. Можливо він правий. Тим більше він єдиний мій співрозмовник і його дружбою я дорожу.

На годиннику майже дванадцята ночі, час відправляти чергові записи туди, сам не знаю куди.

— Стій! — вітер закричав мені на вухо. — Вже пізно.

— Зовсім ні, — здивувався я, бо ж завжди саме в цей час відправляв звіти.

А потім побачив, як вогонь летить з неба.

— Це кінець, — надмухав мені вітер на вуха.

Я зачаровано дивився на вогняну кулю, що стрімко наближалася до мого пагорба. Значить тринадцятий місяць не настане. На Землю я не повернуся. Жар від кулі обпікав обличчя і я відчув запах тліючого волосся. Поле з диким колоссям розплавлялося на жовту лаву. Я більше не побачу його дозрівання. Тоді, рік тому, я так і не записав свої перші спостереження. Прощавай, дивний світ.

2.12.24.