5. Письменниця п'є крізь соломинку часу своє життя
“Я застрягла у цьому тунелі. Світло попереду не наближається. Я йду до нього вже пів життя. А воно так і не наблизилося.” Вона сповзала по округлій стіні тунелю. Було не холодно і не тепло. Було ніяк. “Може пробити цю стіну, бо не має виходу попереду. А назад повертатися не має сенсу.” Вона підвелася та підійшла до вигнутої стіни напроти. Тук-тук. Тиша. Тук-тук. Вона приклала вухо до стіни, нічого не змінилося. “Треба пробивати. Аааааа!!!” - закричала вона, та вдарилися усім тілом об перешкоду. Боляче. Вона подивилася на світло, що попереду, яке манило, але було вже давно неприємним. “Досить сподівань, потрібно шукати інший шлях.” Вона щосили била стіну руками та ногами. Знесилена сповзала по стіні та заплакала. Сльози падали на підлогу та просочувалися крізь тунель у невідомість. І чим більше мокріла підлога, тим більше ставала м’якою. Вона заплакала ще сильніше, заридала в істериці, потім затряслася від сміху. Підлога почала розчинятися у солоній калюжі. Вона обережно надавила на підлогу і та піддалася. Потім встала у мокру м’яку калюжу та почала всмоктуватися у підлогу тунелю. Вона пройшла крізь час і нарешті знайшла світло. Але її більше ніхто не розумів.
Вона випила своє життя крізь соломинку часу та викинула цю пластмасову гидоту у космос. Тунелю більше не існувало, а світло було назавжди навколо.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!