Помста дракона

Уранці, під час сніданку, за столом зав'язався діалог сина з батьком.

- На бал приїхало багато сімей, - почав Леонід, відокремлюючи м'ясо від кістки. - Ти вибрав собі когось?

- Мені сподобалася дочка маркіза Озерного. Дуже вихована й інтелігентна особа, - глянув на короля, взявши кубок із вином.

- Так, гарна дівчина, - зауважила мати, що лише колупала виделкою в їжі.

Давид помітив це:

- Матінко, чому Ви не їсте?

- Немає апетиту, - відклала прилад і оглянула страви. - Уже котрий день уся їжа на смак ніби солома.

- Тобі потрібно поїсти, - подивився на неї чоловік. - У тебе тіло слабке ще.

- Справді матінка, - підтвердив принц. - Вам потрібно поїсти.

- Не хочу.

Король зітхнув, перевів погляд на сина:

- Ти надовго їдеш?

- Без поняття, - повернувся до трапези. - Якщо Німий Пан погодиться вчити мене в замку - я миттю повернуся.

- А якщо ні?

- Тоді буду вчитися там.

- Це може зайняти більше кількох місяців.

- Не заперечую. Але це Німий Пан, - підняв обличчя. - Навіть місяць із ним вартий року навчання з іншими вчителями.

- Твій вибір дружини остаточний?

- Ні. Мені сподобалися ще доньки графа Шерстистого, герцога Підневільного, короля Феодора і маркіза Холодного. У них гарні нащадки.

- Короля Феодора? - зацікавилася мати. - Нам його крові не потрібно.

- А з ним щось не так? - повернувся до неї Леонід.

- Він мій троюрідний дядько. Я проти кровозмішення.

- Західним королям все одно на спорідненість. Там рідні брати на сестрах одружуються.

- І подивися, до яких каліцтв вони прийшли всього за кілька поколінь. Наша сім'я не славиться чимось подібним. Подивися на дівчаток, - вказала на них, - красуні. Нам кров Феодора не потрібна.

- Тоді будь-яку з інших дівчат розглядайте, - вирівнявся принц. - Вони всі мені сподобалися.

Батьки поглянули на сина. Король повернувся до дружини:

- Маркіз Озерний непоганий варіант. У нього хороші й багаті землі.

- І слабка армія, - заперечила Клариса.

- Гарна армія у герцога Підневільного. Але ти подивися на його рід. У нього половина сім'ї вбита іншою половиною сім'ї. Мені не потрібна чиясь кров у замку. Якщо у нас буде його дочка - герцог одразу докладе руки і до державних справ, куди я його пускати не хочу.

- А граф Шерстистий? - стежив за розмовою Давид.

- Граф Шерстистий мені вже більше подобається, - висловилася Клариса. - У нього і військо, і землі непогані.

- Так, людина хороша, - відкинувся на спинку король. - Такого і в раду пустити не страшно. Але я тяжію до маркіза Холодного, - оглянув родину. - Його слово важить більше за графа, та й земель у нього більше.

- У Холодних дуже своєрідна вдача, - висловилася королева.

- Зате їм вірити можна, - глянув на неї король. - До їх вдачі і звикнути можна.

- Холодні чимось заслужили на Вашу повагу? – оглянув їх Давид.

- Це такі люди, - почав батько, - що навіть коли всі союзники розбіжаться, Холодні залишаться поруч, ще й перемогти допоможуть, - глянув на сина. - Вони не славляться добротою, зате славляться відданістю.

- І красою, - додав принц. - У них гарна донька.

- Отже, ти одружишся з нею. У тебе заперечення є? - повернувся до дружини.

- Ні. Їхня кандидатура мене теж влаштовує.

- Отже, вже сьогодні повідомлю маркізові наше рішення, - глянув на Давида. - Весілля зіграємо, коли повернешся.

- Через тиждень після повернення.

- Безсумнівно.

- У такому разі, можливо, поки мене не буде, ми об'єднаємося з Піднебесними? - глянув на Леону. - Мова Генрі вже помітна і з ним можна спокійно розмовляти, - повернувся до короля.

- Він усе ще робить помилки в словах, та й на людях поводиться дивно. Краще поки почекати. До того ж, весілля марне, поки Леона ще не дозріла. Не хвилюйся, коли прийде час - усіх одружимо, - усміхнувся і взяв кубок. - Чи ти не хочеш подивитися на їхнє весілля? - відпив.

- Хочу, але ж Ви знаєте, що після цього святкування моя майбутня дружина може передумати виходити за мене, - усміхнувся.

- Кидав би ти так напиватися. Молодий ще. Зелений.

- Я просто люблю вино, а на весіллі Леони воно точно буде найкращим із найкращих, - підняв кубок, подивившись на сестру. - За твого нареченого.

- За Генрі! - радісно видала та, підхопивши свій келих.

Ванда поснідала окремо. Зібрала всі свої речі в сумку, вдяглася в старе й вийшла до воріт. Там уже чекали кілька озброєних і вдягнутих у лати солдатів із кіньми. Дівчина насупилася, знайшла очима Карла і підійшла до нього. Молодик саме перевіряв ремені на сідлі.

- Гей, - стала ззаду, - а хто це? - показала на інших.

Той обернувся, глянув на колег і повернувся до дівчини. Настрій його був гарним:

- Це королівська гвардія. Ми будемо супроводжувати й охороняти принца.

- Його вбити хочуть? Навіщо стільки охорони? - оглянула бійців.

- Не так вже й багато. Тим паче ми їдемо через ліси, в яких можуть жити селяни-втікачі. Зайва охорона не завадить.

- Коли я йшла до вас, - повернулася, - мені говорили, що короля дуже люблять. То може не треба стільки гвардійців брати?

- Ти маєш щось проти?

- Просто сам подумай, як цей натовп із мечами сприйме народ, до якого ми їдемо. Та вони нас стрілами зустрінуть. Тим більше на конях, - подивилася на коня. - Це виглядає більше як напад, - повернулася до Карла, - а не як дружній візит.

- Ми їдемо в Дикі землі. Там воїни зайвими точно не будуть.

- Ми ж не нападати їдемо.

- Зате місцеві нападати люблять. Заспокойся. Десяток лицарів це не так вже й багато для охорони в тих землях.

- Схоже, мені тебе не переконати, - склала руки на грудях.

- Хах, у цьому ти маєш рацію. Можеш іти до свого коня. Щойно принц вийде, ми поїдемо.

- Я не вмію їздити верхи.

- Не вмієш? - спантеличився. - А як ти їхати зібралася?

- Давид сказав, що я до нього сяду.

Співрозмовник кілька секунд невдоволено мовчав, потім видав:

- Ти знаєш, який вигляд це має з боку?

- Не дуже добрий?

- Так, ніби у вас роман.

- Ти ж знаєш, що це неправда.

- Так, знаю. Переконався цього вечора, але я проти, щоб ви їхали разом.

Інші гвардійці тим часом вирішили підслухати цікаву розмову.

- І що ти пропонуєш? Одна я не зможу їхати.

- Тоді зі мною поїдеш.

- А ЦЕ як буде з боку виглядати?

- Так, ніби я відбиваю тебе від Його Високості.

- Та немає в нас із ним нічого.

- Це ти іншим скажи, - кивнув на воїнів.

- Мені ще доводити комусь щось треба? - обурилася.

- Ні. Зі мною поїдеш чи з ним? - діловито склав руки на грудях.

Ванда відвела роздратований погляд:

- З тобою, - подивилася на нього і невдоволено підійшла до сідла.

Узялася за його краї, поставила ногу на стремено і відштовхнулася від бруківки. Кінь рушив. Карл одразу ж схопив його за вуздечку і зупинив, глянув на жіночі спроби закинути ногу:

- Ти взагалі колись сиділа на коні?

- А що? Видно, що ні? - втомлено зістрибнула на землю, подивилася на нього.

- Так, видно.

- То може допоможеш?

- Допоможу звісно, але мені цікаво, як ти взагалі таку поїздку витримаєш. На коні кататися не те саме, що просто сидіти, - підійшов.

Та спостерігала, поставила ногу на стремено. Карл узяв її за талію і допоміг зі стрибком. Дівчина миттєво обхопила сідло, насилу підняла ногу на кінську спину й перенесла на інший бік. Стомлено видихнула, лежачи на сідлі. Вирівнялася. Вмостилася. Кінь пішов уперед. Ванда злякано витріщила очі й схопилася за передню луку. Карл швидко взяв вуздечку, зупинивши кінську прогулянку, і подивився на знайому:

- Це буде довга поїздка.

- Це вже точно, - нервово кивнула, дивлячись на стрижену гриву.

Скоро вийшов Давид у схожих обладунках. Йому подали свого жеребця. Гвардійці сідлали коней. Ванді довелося посунутися на холку. Сперлася ззаду на холодні лати й схопилася за такі самі зап'ястя, що взяли поводи. Дихання Карла обпікало праве вухо:

- Нічого особистого, Вандо. Просто так вийшло, - вдарив коня п'ятами по животу і дівчину краєм обладунку в куприк.

Почали розвертатися.

- Н-нічого страшного, - нервово видала, дивлячись тільки на коня. - Просто не впусти мене, - стиснула його руки міцніше.

Принц, помітивши цю близькість, насупився. Гвардійці вишикувалися по двоє в ряд. Вільне місце залишалося якраз поруч із Карлом, у четвертому ряду, ліворуч. Давид підійшов, став, глянув на відьму, лицаря:

- А чи не занадто ви близько один до одного, шановні?

- Вибачте, але Ванда сама побажала їхати зі мною, - подивився на нього Карл.

- Ванда? - звернувся до неї.

- Давайте поїдемо вже? - неспокійно видала.

- Поїдемо, - кивнув принц і перевів погляд на знайомого: - У мене з Вами буде серйозна розмова сьогодні ввечері. Один на один, - подивився вперед.

- Ви занадто ревниві, - видав друг і перевів погляд на ворота.

- Мої ревнощі небезпідставні.

Карл обурено повернувся до нього:

- Цього вечора точно буде дуель.

- Про що я і сказав щойно, - роздратовано подивився на нього принц.

Приятель злобно відвернувся. Давид ще кілька секунд дивився на нього, потім перевів погляд на перших у строю:

- Командире! Усі готові? Ми можемо їхати?

- Так, Ваша Високість.

Ворота відчинилися. Коні один за одним почали виходити. Коли рушив четвертий ряд, Ванда з іще більшою старанністю стиснула руки наїзника долонями і плечі коня ногами. Близько години дівчина сиділа мовчки і дуже нервово, відчуваючи, як хитається її тіло разом із цією непередбачуваною твариною. Опісля, коли вони давно покинули місто, обернулася на Карла:

- Я хочу злізти. Можеш зупинитися?

- Втомилася?

Його обличчя було настільки близько, що вони могли ненароком поцілуватися. Давид помітив це. Роздратовано оскалився:

- Чим ви займаєтеся?

Ванда повернулася до нього:

- Ваша Високість, краще вже я буду розполохувати людей своїм виглядом або бігти за Вами, але на коні я їхати не можу.

Давид подивився на перший ряд:

- Командир! Зупиніться!

Гвардійці один за одним натягнули поводи. Зупинилися. Карл і Ванда переглянулися. Лицар зліз, простягнув до дівчини руки і приготувався ловити. Наїзниця насилу підтягнула ліву ногу до себе і перенесла її через холку. Кінь рушив із місця. Дівчина витріщила очі. Втратила опору, рівновагу й очікувано впала, злякано простягнувши до знайомого руки. Той різко піддався вправо. Зловив, опустив і майже вирівнявся, як рідний же кінь штовхнув їх боком, попрямувавши до соковитої трави на узбіччі. Парочка миттю впала, із залізним гуркотом і жіночим вереском. Колеги стривожено подивилися на них. Карл втомлено видихнув, подивившись на небо. Відьма однак не була такою безтурботною.

- Мої ноги... - з кислою гримасою схопилася рукою за промежину, лежачи на знайомому. - Мої бідні ноги...

Воїн подивився на неї:

- Жива?

- Мої ноги... - впала на його обладунки обличчям.

- Ходити можеш?

- Зуськи, я знову сяду на коня, - жалібно поклала руки на його плечі.

- Чим ви там займаєтеся? - роздратовано видав принц і повернув жеребця до них, наблизився.

Заглянув за сусіднього коня.

- Створюємо причину для ревнощів... - неголосно відповіла дівчина.

- Якщо він не припинить, - опустив голову на траву Карл, - я з гарячки можу його реально поранити.

- Припини. Коли ти охолонеш, ніхто з вас не буде радий цьому пораненню.

- Це точно...

- Про що ви шепочетесь? - видав Давид. - Нам далі йти треба.

- Ідіть без мене, - голосніше відповіла Ванда. - Я вас наздожену, - втомлено видихнула.

- У сенсі "наздоженеш"? – спантеличився принц.

- Тут одна дорога?

- Так.

- Значить наздожену і налякаю. У мене ноги болять. Я нікуди не піду, поки не відпочину.

- Ти хочеш привал?

- Дорогий принц, - роздратовано обернулася, - ти знаєш, з якою швидкістю я літаю? Я вас наздожену і обжену ще. Ідіть. Тут одна дорога, значить я вас не загублю, - повернулася до Карла. - Іди, - перекотилася на траву. - Зі мною нічого не трапиться. До вас же я якось дійшла без ушкоджень...

- Ти впевнена? - підвівся лицар.

Та глянула на нього:

- Мені й тебе на жабу перетворити?

- Ні, - встав. - Мені й людиною добре.

- Значить, не став дурних запитань. У мене ноги болять. У синцях уся, - поклала руки на внутрішні частини стегон, жалібно скривившись. - Я наздожену вас.

- Тоді швидше відпочивай, - стурбовано видав принц. - Я хвилюватися буду, якщо тебе довго не буде, - повернувся в стрій.

- Не хвилюйся, - відклала руки в сторони, - зі мною все буде добре.

- Так, - видав Карл, підійшовши до коня. - Швидше наздоганяй нас, - поставив ногу на стремено, взявся за луки і застрибнув у сідло.

- Наздожену... - закрила втомлені очі.

Гвардійці ще раз подивилися на неї і пішли далі, по черзі озираючись. Зовсім скоро, тупіт копит віддалився настільки, що його перестало бути чутно. Ванда відпочивала ще півгодини.

- Чортові коні... Як же боляче... - втомлено сперлася на руки й сіла.

Подивилася вправо, вліво. Зітхнула і насилу піднялася. Зняла плащ. Покрутила головою. Попрямувала до дерева праворуч. Сперлася на нього спиною і стала складати тканину. Поклала в сумку. Опустила погляд на корсет і почала розшнуровувати його. Послабила нитку настільки, що змогла зняти його через ноги. Відклала вбік. Зняла сумку. Зітхнула. Нахилилася, зняла чоботи, взялася за поділ сукні та почала піднімати. Роздяглася. Перетворилася. Склала все в сумку й одягла її через голову та обидва плеча. Повісила ремінь на крила, а тару поклала на живіт. Узяла корсет. Вийшла на дорогу, змахнула крилами і злетіла. Піднімалася вона доти, доки дорога, якою вони йшли, не стала завширшки з палець. Попрямувала вперед, гнана теплими потоками повітря.

Колону помітила лише через п'ять хвилин. Не довго думаючи, Ванда почала знижуватися, та так, що була схожа на яструба, що пікірує. Складені крила, прямо спрямований погляд і швидкість, що з кожною секундою неминуче збільшувалася. Поступово, дорога ставала з долоню, шию, голову, плечі. Здавалося, що щойно вона досягне своєї мети, то одразу ж схопить її своїми великими лампами, одразу ж відштовхнеться від землі й полетить у гніздо, де покінчить із жертвою раз і назавжди. Першим її наближення помітив гвардієць у п'ятому ряду. Тут же натягнув поводи і дістав меч із криком:

- Дракон!

Шеренга тієї ж секунди зупинилася і подивилася в небо. Гвардійці оголили клинки. Давид придивився до тварини.

- Захищайте принца!

Усі обступили монарха півколом. Очі були спрямовані тільки на звіра. Той розкрив крила, почав гальмувати, неминуче наближаючись до людей. Спустився. Пісок пішов хвилею, ведений сильним потоком повітря. Коні почали задкувати, побачивши цю істоту. Гвардійці насилу тримали стрій, повний переляканих тварин. Ванда склала крила, поклала руки на сумку і безтурботно попрямувала до людей. Коли стала за три метри, воїн змахнув зброєю:

- Не підходь!

Та незворушно зупинилася, подивилася на нього. Підняла брову:

- З таким настроєм вас не люди, а дракони вб'ють.

- Ти хто така? Йди звідси!

Дракониха глянула на Давида:

- Я ж казала, що наздожену і налякаю. Ходімо, - попрямувала далі. - Нам ще йти і йти.

- Вандо, - подивився вслід, - з тобою все гаразд?

- Я більше ніколи на коня не сяду. Це жах якийсь. Ноги досі болять.

Воїни шоковано повідкривали роти, дивлячись услід. Та обернулася:

- Ви йдете чи я можу летіти сама?

- Йдемо звичайно, - видав принц і подивився на головного. - Командире, шикуйтеся, у нас довгий шлях.

- Так, - повільно кивнув, не зводячи погляду зі звіра. - Звісно, - сховав зброю і глянув на підлеглих. - Вишикуйтеся.

Вражені солдати почали розходитися на свої місця. Ванда спостерігала. Пішла вперед. Незабаром, шеренга наздогнала її і навіть почала обганяти. Дівчина прискорила крок. Хвилин п'ятнадцять усі мовчали, потім відьма оглянула всіх і поставила ближньому солдату запитання, йдучи біля третього ряду:

- А у вас усі походи так проходять?

Молодик занервував, глянув на неї:

- Як "так"?

- Так тихо. Невже ви всі йдете в тиші цілими днями?

- Іноді ми розмовляємо або співаємо, - опустив очі на кінську шию.

- А зараз чого мовчите? Я звісно розумію, що ви солдати і тут дракон поруч, але вам не здається, що з піснею дорога буде не такою довгою? - оглянула всіх.

- Але тут Його Високість.

- І що? - глянула на воїна. - Він не людина чи що? - обернулася на Давида. - Ти людина?

- Звісно, - кивнув.

- Пам'ятаєш, ти просив навчити тебе чогось?

- Звичайно.

- Так от, зараз тобі самому вчитися доведеться. Якщо до кінця поїздки ти не станеш у цій компанії своїм - на жабу перетворю. Віриш мені?

Той здивовано розплющив очі:

- Я вірю, але я не солдат. Як я можу стати своїм?

- Я тебе прошу стати солдатом? Стань своїм. Якщо ти хочеш, щоб тебе любили, ти маєш уміти не тільки керувати, а й дружити з тими, хто тобі підпорядковується. Зрозумів?

- Зрозумів, - відвів погляд.

Переглянувся з Карлом, подивився назад, уперед:

- Що ви зазвичай співаєте? Можливо, я знаю якусь пісню і зможу заспівати з вами?

Лицарі здивовано подивилися на нього.

- Ну, - почав солдат із п'ятого ряду. - Знаєте пісню про зелені рукави?

- Чув, - обернувся, - але слів не пам'ятаю.

- А про соняшник знаєте? - подивився на нього воїн спереду.

- Не чув, - глянув на гвардійця. - Може ви заспіваєте? - оглянув усіх.

- А ти слова запам'ятовуй, - видала відьма.

Той кивнув їй:

- Звісно, Вандо.

Воїни переглянулися. Із другого ряду почувся голос:

- Коли сонце зайшло за береги...

Усі один за одним підхопили:

- Ти чекала далеко мене... У далині нічній і темній... Притискаючи до серця сонце, що дарував я тобі... - голоси стали голоснішими: - Повернуся я скоро додому...! Чекай біля річки...! Таам, де сонце світить, притискаючи до серця квітку! Обійми мене, коли прийду! Та поцілуй у щоку...!

Давид із захопленням оглянув хор.

- І розділи зі мною цю ніч удвох!

Поглянув на Карла, що співав, і мимоволі посміхнувся, повернувся до третього ряду, насолоджуючись музикою. Коли пісня закінчилася, принц не зміг утриматися від хвалебного коментаря з приводу їхнього співу. Ванда подивилася на нього:

- Хах, а тепер повтори, що вони щойно співали.

Той шоковано розплющив очі. Воїни ж обернулися й усміхнулися, побачивши це обличчя.

- Ну? - підбурила дівчина. - Я хочу ще раз.

- Хах... - ніяково посміхнувся. - Я так захопився, що...

- Хоч один рядок пам'ятаєш?

- Ну... - опустив очі на гриву і почав співати: - Ти чекала на мене... У далині нічній... Притискаючи до серця сонце... Але я повернуся на світанку...! Будеш ти чекати мене...! Притискаючи квітку, що дарував тобі я...! - глянув на відьму, винувато посміхнувся.

- Хах, на ходу складаєш!

- Просто жабою бути дуже неприємно, - вирівнявся і розправив плечі.

- Тобі точно не личить зелений! - розсміялася та.

- Хах, не сперечаюся, - оглянув воїнів.

Скоро, їм назустріч виїхав візок. Ванда тут же забігла за крайніх коней, перевтілилася і дістала плащ, повісила сумку через плече. Ближні вартові здивовано спостерігали за маніпуляціями цієї голої дівиці. Накинула тканину, застебнула на шиї й загорнулася в нього як у ковдру. Селяни проїхали повз, оглядаючи блискучі обладунки. Дівчина подивилася вслід. Видихнула.

- Вандо, що сталося? - не розумів принц.

- Та не хочу Вам підданих розполохати, - дивилася вслід. - Краще мені хоча б так ховатися, - відчинила плащ і склала його на спині.

Перевтілилася, перенесла ремінь сумки на крила, вийшла на дорогу, де було побільше місця. Скоро між солдатами зав'язався свій діалог. Давид же оглянув колону. Поглянув на дракона:

- Ванда.

- М? - повернулася до нього.

- Якщо ти можеш літати - може ми швидше підемо? А ти нас наздоженеш або попереду чекати будеш. Тому що, якщо ми будемо йти таким темпом - це займе багато часу.

- Гаразд, - знизала плечима і розстебнула плащ, почала його складати. - Попереду є розвилки?

Принц повернувся вперед:

- Командире! Попереду є розвилки?

- Так!

- А хоча... - задумалася відьма. - Якщо розвилки і є, то я можу просто там на вас почекати, - склала річ у сумку.

- Що? - спантеличено повернувся до неї Давид.

- Зустрінемося на розвилці! - закрила тару і побігла вперед.

Солдати здивовано стежили за нею. Дівчина вибігла за командира, розкрила крила і, не скидаючи швидкості, змахнула ними, ще, ще. Відірвалася від землі й попрямувала вперед, угору. Воїни приголомшено повідкривали роти. Коли відьма зникла вдалині, принц гласно звернувся до голови шикування:

- Ходімо риссю! Швидше до міста доберемося!

- Звісно, - погодився все ще здивований командувач і додав у швидкості.

Усі пішли швидше. До вилки прийшли за півгодини. Ванда в людському вигляді відпочивала під деревом, закутана в плащ. Ліниво оглянула солдатів, які проїжджали повз:

- Куди звернете? Направо чи наліво?

- Праворуч, - усміхнувся їй гвардієць у другому ряду.

- Тоді я з вами, - піднялася.

- Я якби ми наліво поїхали? - завзято почулося з п'ятого ряду.

Чоловіки вже згортали.

- Я наліво не ходжу, - грайливо показала йому язика.

- Хах, - усміхнувся Давид. - Заради мене тобі довелося б це зробити.

- Ваша Високість, не жартуйте, - подивилася вслід.

Повз пройшла остання пара.

- Не можу, - весело обернувся. - Спокуса була занадто велика, - подивився вперед.

- Ви занадто часто спокушаєтеся!

- Хах! Така вже я людина!

Дівчина лише посміхнулася. Перетворилася, злетіла і вирушила до наступної розвилки. Протягом шляху воїни вирішили зробити привал лише в місті, до якого вони мали приїхати після полудня. Ванда приєдналася до них за півкілометра від міста, будучи повністю вдягнена. У поселенні однак вони довго не затрималися. Лише поїли, відпочили й рушили далі, маючи намір до темряви прийти до наступного населеного пункту. До другого міста вони прибули надвечір. Зупинилися в одному з трактирів. Поставили коней у стайню і вирушили на вечерю. Господар закладу був невимовно радий таким високопоставленим гостям, тож виносити почав тільки найкраще з того, що було в запасах. Втомлені воїни їли жадібно, з особливою ретельністю вилизуючи тарілки. Закінчивши з цим, більша половина вирушила до кімнат, щоб зняти лати, кольчугу і спокійно виспатися. Командир, Ванда, Давид і Карл сиділи за одним столом. Принц попивав вино. Втомлено глянув на не менш втомленого друга, покосився на Ванду, повернувся до знайомого. Зітхнув і піднявся:

- Карле, допоможи мені зняти обладунки, - попрямував до кімнати.

- Так, звісно, пане, - встав з-за столу і пішов слідом.

Ванда подивилася на голову охорони. Взяла вино. Залпом спустошила кубок. За півгодини попрямувала до Давида. Відчинила двері й побачила знайомих, що злісно шепотілися між собою. Ті вже були в простих сорочках і штанях. Обладунки лежали осторонь. Карл різко замовк і подивився на гостю. Окинув незадоволеним поглядом принца, розвернувся і грізним кроком пішов на вихід. Ванда відступила. Здивовано пропустила його, подивилася слідом і увійшла, зачинила за собою. Давид змучено взявся за голову, присівши на край ліжка.

- Сильно посварилися?

Той важко видихнув:

- Ми будемо спати разом.

Ванда спантеличилась. Показала за спину:

- З ним чи зі мною? - відпила з принесеного келиха.

- З тобою, - втомлено вирівнявся і подивився на неї, кинувши локті на коліна. - Усі думають, що я закоханий у тебе. Це не буде дивно.

- А Карл?

- А він буде злитися на мене в іншій кімнаті.

- Іноді, я тебе взагалі не розумію, - підійшла. - Кого ти любиш, із ким хочеш бути...

- З ким хочу і з ким можу - це велика різниця. Треба ще не забувати з ким я ПОВИНЕН бути.

- Вибрав наречену?

- Так. Дочка Маркіза Холодного. Одружимося, коли я повернуся.

- І все ж мені цікаво, чи любиш ти мене, - стала поруч.

Той дивився на неї вгору. Кивнув:

- Люблю. Але не хочу.

- Як це? - насупилася. - Хіба можна любити й не хотіти?

- А чому не можна? Я ж люблю своїх сестер і при цьому не бажаю їх.

- Це інше.

- А в чому відмінність?

- Я доросла, складена...

- Ти дракон, Вандо. До того ж, твоє серце вже зайняте.

- Ти чіплявся до мене, - обурено видала.

- Чіплявся, - кивнув. - Але це були жарти, - оглянув тіло і відвів погляд. - Ти для мене тільки хороша подруга, от тільки Карл цього не розуміє, - зітхнув.

- Я б теж тобі не вірила. Ти поводишся так, ніби ми коханці.

- Але це неправда і ти це знаєш, - підняв очі на неї.

- Знаю і все ж іноді сумніваюся. Ти піклуєшся про мене.

- Тому що люблю.

- Ще й любиш. Карлу є до чого ревнувати і злитися на тебе, - сіла на іншу сторону ліжка.

- Сподіваюся, він скоро зрозуміє, що я маю так поводитися, щоб на мене косо не дивилися, - зітхнув, опустивши очі на ноги.

Дівчина відпила вина:

- Ти знаєш, що в замку відбувається?

- А що там відбувається? Мою матінку ховають? - видав крізь клубок у горлі.

- Вона ще жива, я про інше.

- Ти вирішила пощадити її? - з надією обернувся.

- Ні, - розгойдала залишки вина. - Вона помре так, як повинна була від хвороби.

Давид опустив сумний погляд. Повільно відвернувся і зітхнув:

- Тоді що ти мала на увазі?

- Граф Піднебесний б'є Генрі, - подивилася на принца.

- Б'є? - втомлено зітхнув. - Часом будь-кому хочеться дати запотиличник...

- Ні, він його ременем шмагає. Бідний хлопчик із синьою попкою залишається і зі сльозами по всьому обличчю.

- Без доказів я нічого не можу пред'явити графу. У нього занадто багато влади.

- Я хочу кращого життя для цієї дитини.

- Я теж. Коли повернемося - поговорю з ним. Родичі ж майже...

- І переселили Генрі в нормальну кімнату. Він живе як слуга якийсь, - випила останнє і поставила кубок на тумбу.

- Хм, треба буде поговорити щодо цього з графом.

- Карл казав, що ти по борделях ходиш, - повернулася до нього.

- Я хотів випробувати твій камінь. Випробував. Це виявилося цікавим досвідом.

- Що сказали дівчата?

- Вони скажуть що завгодно, щоб сподобається мені.

- І то правда.

- Я хочу спати.

- Я теж, - піднялася і почала роздягатися.

- Спати будемо в одязі?

- Навіть якщо ні - ти до мене не доторкнешся.

- І то правда. Правда залежно від того, що ти маєш на увазі, - обернувся.

- Те, що ти не захочеш мене.

- Я - спати, - встав, швидко роздягнувся і ліг у ліжко.

Дівчина приєдналася зовсім скоро. Лягли спинами одне до одного, загасили свічку й заплющили очі.