Помста дракона

Ванда пішла за принцом:

- Давид.

- Так? - обернувся і дочекався її.

- Коли Ви будете готові? - стала поруч.

Пішли далі.

- Готовий до чого?

- До уроку.

- А, - усміхнувся. - Треба тільки зустрітися з Карлом і я вільний.

- Чудово. Переодягніться у щось просте.

- Навіщо? - насупився.

- У місто підемо. Мені якраз треба там зробити дещо.

- Тоді потрібно повідомити про це конюха, - подивився навколо в пошуку слуг.

- Хах, не варто. Ми пішки підемо.

- Пішки? - здивовано глянув на неї.

- Саме так. Одягніть найпростіше, що маєте, і переодягніться у ще щось простіше, - подивилася в очі. - Мені треба, щоб Вас не впізнали.

- Але навіщо?

- Проводитиму урок, - подивилася на дорогу. - Я не казала, що ми будемо сидіти в замку і читати книжки. І я змушувала тебе подумати двічі. Подивимося, що ти сьогодні скажеш.

- Чого Ви будете мене вчити?

- Подивимося. Я ще не вирішила.

- Як це? До чого мені готуватися?

- До всього. Візьми шпагу і десять га. Вони тобі можуть стати в пригоді.

- Десять? Я принц. Я можу взяти більше.

- Бери стільки, скільки я сказала, - подивилася в очі. - Більше десятка тобі не знадобиться.

- Але...

- Я не говорила, що ти будеш у захваті.

- Та вже... - опустив голову.

- Не будеш слухатися - на жабу перетворю.

- Ти не посмієш, - подивився на неї.

- Ти впевнений? - незворушно глянула в очі. - Якщо кажу, що перетворю - так і буде.

- Не треба... - зморщився.

- Тоді слухай і виконуй те, що я кажу, - повернулася до дороги.

- Хто з нас спадкоємець престолу? - обурено видав. - Я не слуга.

Ванда важко видихнула. Подивилася на нього. Зупинилася. Взяла його зап'ястя і перетворила на жабу. Слуги навколо завмерли. Жаба повисла в руці. Відьма підняла її до обличчя:

- Якщо я кажу, що перетворю - значить я перетворю. Слухайте мене і будете людиною. Зрозуміло?

Принц квакнув.

- Ось і чудово, - взяла його в руки й понесла в сад.

Давиду залишалося тільки... Нічого йому не залишалося. Він зелена слизька жаба, яку несла Ванда кудись уперед. Він - беззахисна тварина без титулу, захисту, грошей і влади. Він просте земноводне, яке може вбити кожен, просто наступивши. Принц почав нестямно квакати і вириватися. Роль жабки його точно не влаштовувала. Він крутив головою, дивився на слуг, придворних, а вони нічого не робили, вони просто дивувалися і йшли далі. Був би він людиною - йому б у ноги падали, а так - він проста зелена слизька і смердюча жаба. Сумно квакнув.

Прийшли. Ванда швидко вийшла на той майданчик і зустрілася з Карлом, що розсікав шпагою повітря. Молодик обернувся. З неприязню оглянув її:

- Чого Вам?

- Принца принесла, - показала жабку.

- Киньте його в ставок, - кивнув на нього, - якщо це принц, - зверхньо подивився на тварину.

- Щось сталося? Позавчора Ви були в кращих стосунках.

- Сталося, але це не Ваша справа, - відвернувся і продовжив займатися.

- Як знаєте, - присіла і посадила Давида на бруківку.

Той квакнув, надуваючи горло. Піднялася, клацнула пальцями й перетворила його назад. Принц став людиною в тій самій позі, в якій сидів, тож швидко втратив рівновагу і завалився назад. Упав своєю королівською дупою на каміння і тут же подивився навколо. Карл обернувся.

- Хм, це й справді були Ви, принц. Треба було викинути Вас у болото, - відвернувся і продовжив.

- Карле, ти все неправильно зрозумів, - швидко піднявся і обтрусив себе.

- Тут розуміти нічого, Ваша Високосте.

- Ми з Вандою нічого не робили. Досить ревнувати.

- Не досить, - невдоволено повернувся. - Беріть шпагу і ми почнемо, - кивнув.

- А що сталося? - зацікавилася дівчина.

- Та він ревнує, що ми з тобою занадто багато часу проводимо разом, - глянув на співрозмовницю.

- Багато і близько, - кивнув той, стискаючи рукоять зброї.

- Хах, так тут ревнувати нема до кого, - підійшла до Карла.

- Не підходьте! - замахнувся шпагою.

Схопила зап'ястя. Подивилася в очі. Той з жахом скрикнув і відскочив.

- Що сталося? - занепокоївся Давид.

Лицар направив лезо на неї. Ванда задумалася, дивлячись в обличчя:

- Ваша Високість... А перевірте його почерк. Щось Ваш Карл занадто агресивний.

- Не підходьте! - злякано відійшов той.

- Тепер ти розумієш, що у нас із ним нічого бути не може? – скептично промовила чаклунка.

- Так! Давид! Хто це?!

- Що він побачив? - неспокійно дивився на все принц.

- Те, як я виглядаю без маскування, - невимушено відповіла.

- Карле! - схвильовано підійшов до нього. - Усе добре, не турбуйся, - почав робити заспокійливі жести руками.

- Давид, - схвильовано вказав на неї шпагою, - хто це? Звідки вона взялася?

- Тихо, - обійняв його і почав гладити потилицю. - Вона нічого нам не зробить.

Відьма ж насторожилася:

- Два роки тому ти ніяке село не спалював?

- Ні, - з тремтячим поглядом відповів. - Я тільки фехтувати вчився, - притулився вухом до знайомого.

- Точно?

- Точно, - неспокійно кивнув і обійняв принца. - Давид, - почав шепотіти на вухо, - хто це? - покосився на нього.

- Вона нічого нам не зробить, - так само прошепотів. - Не бійся. Приходь сьогодні ввечері. Я все тобі розповім, - легенько прикусив його мочку.

Той притиснувся до нього корпусом.

Ванда відкашлялася:

- Ваша Високість.

- Так? - обернувся.

- Ви поводитеся занадто підозріло.

- Ой, - усміхнувся. - Просто не стримався, - відпустив знайомого.

- Одружуйтеся якомога швидше.

- Одружуєтеся? - насупився Карл і подивився на друга. - У сенсі? Ти одружитися зібрався?

- Тихо, - подивився на нього. - Я ж принц. У мене має бути дружина, діти і таке інше.

- А я? - підняв плечі. - А що ти зі мною зробиш?

- Що я з тобою зроблю, - притих, - ввечері дізнаєшся. А одружитися мені для виду треба. Не бійся. Простий договірний шлюб.

- Просто договірний? Якщо ти мені брешеш...

- Мені потрібен тільки ти, - однозначно подивився у очі.

- Добре, - відвів погляд. - Я зрозумів.

- Ну що? - почала відьма. - Ходімо?

- Куди? - зацікавився Карл.

- На урок. Давид захотів, щоб я його життя навчила.

- Я просив навчити мене не цього, - подивився на неї принц.

- Цьому. Просто ти висловився інакше.

- Давиде, - делікатно відгукнувся охоронець, - будь із нею акуратнішим. Вона мене лякає.

- Не турбуйся, - посміхнувся йому. - Вона не вб'є мене. Ти ж не вб'єш? - із сумнівами глянув на неї.

- Ні. Але якщо ти не візьмеш шпагу - я тебе не врятую.

- Так, шпагу треба взяти, - попрямував до ставка.

- І десять га.

- І десять га...

Взявши зброю, Давид потиснув знайомому руку і попрямував до своїх покоїв. Дівчина пішла слідом. Простежила, щоб він одягнувся простіше. Це вбрання складно було назвати простим.

- Слухай, може я просто перетворю тебе? А?

- У сенсі? Що ти маєш на увазі?

- Ти навіть у найпростішому своєму каптані на купця схожий. Це взагалі не діло.

- А кого ти хочеш із мене зробити?

Двоє слуг, що допомагали йому одягатися, просто мовчали.

- Звичайною людиною. Ти знаєш, що таке "звичайна людина"?

- Робочий якийсь.

- Саме так. А твої руки мають такий вигляд, ніби ти в житті ні до чого, крім пера, не торкався.

- Хіба це погано? - оглянув долоні. - У мене гарні руки.

- На них навіть мозолів немає.

- На руках можуть бути мозолі? - зі здивуванням глянув на неї. - Як це можливо?

- Ти хоча б не запитав, ЩО таке "мозолі"... Уже тішить, - тяжко видихнула.

- Карл мені показував якось. Страшна річ.

- Н-да... Усе-таки я перетворю тебе. Тому що, якщо ти будеш без мозолів - тебе приймуть за жінку в чоловічому вбранні.

- Я на чоловіка не схожий?

- Зовні тільки. Гаразд, одягай шпагу і пішли. Гроші тільки не забудь, - попрямувала до дверей.

Давид провів її здивованим поглядом. Скоро спустився до входу. Не знайшовши дівчину, вирушив до воріт у замок. Відьма чекала зовні, маючи щось у руках. Принц озирнувся. Переглянувся з нею.

- Ну? Чого не виходиш?

- Я без слуг не виходив раніше в місто, - почав обережно ступати за ворота.

- У тебе шпага є. Чого ти боїшся?

- За воротами живуть дуже різні люди. Є й ті, хто короля не дуже любить, - подивився на варту зовні. - Я б не хотів померти так нерозумно і в такому віці, - підійшов до дівчини.

- Не бійся, тебе ніхто не впізнає, - підняла амулет за мотузку.

Це була проста галька з отвором біля верхнього краю. Давид гидливо зморщився:

- Що це?

- Це твій амулет на сьогодні, - піднесла до його голови.

- У сенсі? - відступив. - Я повинен надіти це? Де ти його взяла?

Ванда видихнула:

- Не будеш слухатися - на жабу перетворю.

Принц відвів незадоволений погляд:

- Гаразд.

- Ось і чудово, - одягла мотузку на шию і сховала камінь під одягом.

Знайомий здригнувся, коли той притулився до грудей:

- Він холодний.

- Зате тепер тебе точно не впізнають.

Давид глянув на свої руки, рукава:

- Що сталося?!

Це було начебто його тіло, але точно не принца, яким він був дві секунди тому. Долоні його стали більшими, пальці - грубішими, шкіра - темнішою. Прекрасний атлас на рукавах змінився бежевим льоном. Вишуканий каптан - шнурованою сорочкою і робочими штанами. Туфлі - простими черевиками. Злякано заглянув під сорочку:

- Хоч тіло не чіпала! Що ти зробила?! - глянув на неї.

- Тепер ми з тобою схожі, тож називайся моїм молодшим братом. Ходімо. Назад перетворю, коли повернемося, - попрямувала в місто.

- Вандо! Ти нелюдяна!

- Хах! А я людина взагалі? - обернулася. - Ходімо! А то загубишся ще.

Давид роздратовано поспішив. Прилаштувався поруч:

- Усі мої шедеври, весь мій затишок ти просто взяла і знищила.

- Не знищила, а замаскувала. Зрештою, ти маєш на людину перетворитися.

- І навіщо?

- Щоб керувати простими людьми, ти маєш розуміти чого вони хочуть і чого вони точно НЕ хочуть. Знання вирішує багато чого, але селян у країні більшість і роблять усе вони. Без селян не було б дворян, королів і так далі.

- Без королів і дворян це все просто стадо, - з неприязню оглянув оточуючих. - Вони навіть писати не всі вміють.

- А хто королі без своїх підданих? Якщо забрати в королів усіх слуг, вони навіть не виживуть самі.

- Ти хочеш сказати, щоб бути гарним правителем, мені потрібно вміти готувати, чистити стійла і точити свою шпагу? Королі на те й королі, що вони правлять усіма. У правителя немає часу на такі дрібниці, якщо треба думати про те, як би помирити два ворогуючі графства.

- Я не маю на увазі, що тобі все це потрібно знати. Я хочу сказати, що ти повинен розуміти свій народ, щоб зуміти зробити їхнє життя кращим.

- Усе одно. Правителів цікавлять більш глобальні проблеми, ніж крадіжка яблук на ринку.

- Безсумнівно, але якщо злодійство процвітатиме, а король не діятиме - почнеться самосуд злодіїв.

- Це не так уже й погано. Люди повинні вміти самі постояти за себе.

- А потім і бунт. Тому що, а навіщо їм такий правитель, без якого вони й самі впоратися можуть? Звертай увагу і на дрібні деталі, щоб вони не перетворилися на глобальні проблеми. Виділити кілька воїнів для підтримання порядків завжди легше, ніж потім відправляти ціле військо для заспокоєння бунтівників.

- У цьому є сенс, але я все ще не розумію навіщо ти мене в місто повела. Усе це ти і в замку могла мені пояснити.

- Тут до тебе це дійде набагато швидше. Тим більше можна послухати, що звичайні люди думають щодо короля. Їхня думка важлива. Бо їх багато і вони можуть повстати, якщо невдоволення буде занадто багато. Розумієш?

- Так, - подивився на жінку з кошиком, що пройшла мимо. - Які в тебе були справи в місті?

- У мене горіхи закінчилися.

- У замку повно горіхів, - подивився на неї. - Попроси будь-кого зі слуг і тобі все принесуть.

- Хах, ці горіхи вони не дістануть. Їх продають тільки посвяченим.

- А що за горіхи?

- Люди їх не їдять.

- Тоді навіщо вони тобі?

- А я людина? - подивилася на нього.

- Усе ніяк звикнути не можу, - відвів погляд. - Виглядаєш ти як людина.

- Зовнішність буває оманливою.

- Та я вже зрозумів...

Ванда усміхнулася, подивившись уперед.

- А можеш показати себе? - повернувся до неї.

- Навіщо?

- Цікаво, який ти маєш вигляд. Я ніколи не бачив драконів.

- А чорних?

- Тільки високо в небі.

- Ну, я не хочу себе показувати. А то буде реакція як у Карла.

- Я не такий полохливий.

- Все одно. Коли-небудь потім.

Той хитро усміхнувся:

- Мені знову почати спокушати тебе?

- Зараз ти виглядаєш як мій рідний брат. Впевнений, що це гарна ідея?

- Я просто хочу побачити тебе.

- Потім побачиш.

- Коли?

- Не знаю, але колись це станеться.

- Дракони страшні?

- Я б так не сказала.

- Карл дуже злякався. У тебе великі зуби?

- Він просто ніколи дракона не бачив, от і закричав. Я зовсім не страшна і ікла наші не сильно більші за людські.

- У людей є ікла? - спантеличився. - Ми ж не вовки.

- Є, але зовсім маленькі. Якби їх не було - ми б не могли їсти м'ясо.

- Я люблю м'ясо, - подивився вперед. - Не хотілося б бути без іклів.

- Це вже точно.

Деякий час походивши вулицями, вони зайшли на ринок. Пройшли до продавців сухофруктів і горіхів. Ванда почала роздивлятися прилавок, тоді як Давид прислухався до розмов навколо й оглядав людей, які ходили туди-сюди вузькою стежкою між рядами.

- Що шукаєш, красуне? - дружелюбно почала жінка з хусткою на голові. - Є все, що душі завгодно: курага, чорнослив, яблука, цукати.

- Ем... - оглянула лотки. - У Вас є горіх Горіхового гаю? - подивилася на неї.

- Горіхового гаю? - спантеличилася та. - Де це?

- Значить ні, - обернулася і взяла принца за руку. - Пішли далі, - повела до наступного.

Прилавків п'ять ніхто не міг зрозуміти, про що вона, але на шостий...

- У Вас є горіх Горіхового гаю?

- Особисто в мене немає, але я знаю того, хто може поділитися ним, - неголосно відповів чоловік.

- І де мені знайти цю людину?

- Ідіть головною вулицею від площі до головного собору. Коли правим крилом ви зачепите вивіску, - подивився на молодика, - заходьте, - повернувся до дівчини.

- Дякую, - кивнула, взяла Давида за руку і повела далі.

Вийшовши з базару, вони попрямували точно до площі.

- Що мав на увазі той мужик? У сенсі "зачепите крилом"?

- Це означає, що якби ми були драконами, то зачепили б її крилом, - подивилася на нього.

- А мені це як розуміти?

- А тобі це розуміти не обов'язково, - глянула вперед.

- Як нешанобливо. Я ж майбутній король. Навіщо грубиш мені?

- Ти не мій король, - з усмішкою подивилася на нього. - І ніколи ним не будеш. Дракони нікому не служать і не кланяються.

- У вас немає богів або своїх ватажків?

- Ні, - посміхнулася.

- Як ви живете?

- У нас поселення 300 голів. Навіщо нам ватажок?

- Щоб порядок був.

- Він у нас і так є. У нас є неписані правила, за якими ми живемо.

- Які наприклад?

- Наприклад, що не можна заходити в чужий дім без дозволу або не можна рубати горіхове дерево. У нас усі це знають і тому не роблять.

- А якщо порушать правило?

- Їх виганяють. У нас селища маленькі, тож усі всіх знають. Намагатися приховати щось - безглуздо.

- І нікому руку не рубають?

- Навіщо?

- Щоб більше такого не робив.

- Варвари ви якісь. Дракон може полетіти в інше поселення. Якщо його там приймуть - він зможе жити далі, а якщо ні - житиме сам, щоправда зовсім недовго. Або до людей у крайньому разі піде.

- Але ти не засуджувала того продавця.

- Можливо, він просто втік сюди від ваших людей.

- А якщо його вигнали?

- Усі роблять помилки. За що його засуджувати?

- А якщо він убив когось?

- Такого не буває. Ми в принципі мало знали про вбивство. Ми одне одного не вбивали.

- Як ви так жили?

- Нам було весело, - знизала плечима.

Вийшли на площу. Давид вказав, в якій стороні собор, і вони пішли далі. Крокуючи узбіччям з правого боку, Ванда дивилася тільки вперед і вгору, вишукуючи очима ту саму вивіску. Принц продовжував слухати оточуючих. Щось близьке до потрібного, дівчина помітила зовсім скоро. Вивіска булочної, що хиталася, висіла трохи вище двох метрів. Зупинилися біля виставлених полиць із булками. Давид спантеличився:

- Ти хліба хочеш купити?

- Мені здається, ми на місці, - заглянула в пекарню через вікно.

Знайомий підняв очі на вивіску. Ті одразу розширилися:

- Твої крила на такій висоті?

- Ну, дракон усе-таки, - відпустила його і увійшла.

- Чорт забирай. Та ти проковтнути мене можеш, - з побоюванням глянув на неї. - А вогнем ти дихаєш? - поспішив слідом.

- У тебе занадто бурхлива фантазія.

Усередині було спекотно, ширяв запах хліба, що ще готувався в печі недалеко від входу. Приміщення в принципі не було великим. Ліворуч - стелажі з готовою продукцією, праворуч - огорожа і місце для готування, де зараз місили тісто у великій мисці. Двері до хати господаря були в глибині магазину. Дівчина підійшла до молодого кухаря, що пітнів над опарою:

- Доброго дня.

- Зараз прийде батько, - не дивлячись видав.

Давид насупився, підійшов до знайомої:

- Та як він розмовляє з нами? - обурено шепнув на вухо.

- Заспокойся, - обернулася. - Краще дістань пару золотих. До речі, можеш і хліба тут купити. Думаю, він смачний.

- У нас найсмачніший хліб у місті, - відгукнувся юнак.

- Ось. Моїм братам краще вірити.

Кухар підняв обличчя.

- Наче ви ніколи не брешете, - засумнівався принц.

- Брешемо, але не так часто і не над такими речами.

- Сестра? - вирівнявся юнак.

- Так, - повернулася до нього. - Я з Горіхового гаю. Мені сказали, що у вас є чарівні горіхи.

- І чим вони чарівні? - склав руки на грудях Давид.

Та обернулася:

- Потенцію піднімають, - повернулася до кухаря.

Той усміхнувся. Принц зацікавився:

- Може і мені прикупити їх?

- А в тебе проблеми з цим? - обернулася.

- Ні, ні, - відступив. - У мене з цим усе гаразд.

- Тоді, вони тобі не потрібні, - повернулася до юнака. - То вони у вас є?

- Так, звісно. Цілий мішок. Скільки Вам? - почав зчищати тісто з пальців.

- Кілограма буде достатньо.

- Десять донік.

- У нас тільки га, - показав монету принц.

- Давайте га, - невимушено видав. - Здача в нас знайдеться, - скинув тісто в миску.

З другого поверху спустився батько. Чоловік був вгодований і з бородою:

- Здрастуйте, - пройшов до покупців. - Весь хліб свіжий і смачний.

- Нам потрібні горіхи, - подивилася на нього Ванда. - Один кілограм.

- Хах, і зовсім хліба не хочете?

- А у вас є "спеціальний" хліб? - хитро посміхнулася.

- Хах! Звичайно! П'ять донік і буханець ваш!

- Хах, тоді давайте і його!

- Зараз принесу горіхи, - розвернувся і пішов у комору.

- Які ви позитивні... - протягнув Давид.

- Хах, він напевно горіхів нещодавно поїв просто, - обернулася.

Скоро чоловік приніс мішечок горіхів, буханець хліба і продав усе це дівчині. Віддав здачу - одну доніку і попрощався. Ванда подякувала за все, склала покупки в сумку і вийшла зі знайомим на вулицю.

- А тобі не здається, що це нахабно? - сховав монету в гаманець принц.

- Що саме?

- Платити за все моїми грошима.

- Хах, від одного га ти не збіднієш.

- Все одно неприємно. Мені не шкода, але я навіть спробувати ці горіхи не можу.

- Можеш, ось тільки вони тобі не сподобаються. Вони дуже гіркі.

- Тоді навіщо ти їх їси?

- Їх треба вміти їсти. Люди не вміють, - усміхнулася. - Куди далі підемо?

- А чорт його знає. Люди все одно про якісь незначні речі говорять.

- Все ще не став людиною?

- Я і так людина.

- Тоді пішли в собор, - схопила його зап'ястя і потягла за собою.

- Що ти там забула? - прилаштувався поруч.

- Не знаю. Можемо чужі молитви послухати. А раптом щось цікаве? - відпустила його.

- Не думаю. Я був якось у церкві потайки. Люди переважно просять грошей і здоров'я.

- Не густо. Тоді... Тоді просто пройдемося. Можливо, натрапимо на щось цікаве.

- На що? Мені взагалі тут не подобається. Давай повернемося в замок?

- І що ж таке тобі не до душі? - глянула на нього.

- Сморід, бруд... - гидливо подивився навколо. - Коні гадять де хочуть... Добре, що людське лайно хоч вулицями не ллється.

- В інших містах не так... Там вулицями ллється все, що тільки можна, - оглянула бруківку.

- Змушу батька витратити гроші на каналізацію і в інших містах, бо це просто нестерпно...

- Частково, я згодна.

- Тільки частково? – спантеличено повернувся до неї.

- А з іншого боку, я рада, що виведення тебе у світ має плоди. Навіть такі, у вигляді позбавлення міста від куп лайна на вулицях, - задумливо озирнулася.

- Я просто не хочу, щоб в один момент біля стін мого замку зібралася така кількість лайна, що я дихати не зможу.

- Ідея з каналізацією це дуже добре, - кивнула йому.

- А тепер ми підемо назад? Я помитися хочу від цих доріг, - опустив очі на брудні черевики.

- Ні. Пройдемося ще трохи.

- Але навіщо? Я і так уже щось зрозумів.

- Давай хоча б до ворожки сходимо, - завзято штовхнула його. - Невже ти своє майбутнє дізнатися не хочеш?

- Майбутнє? - насупився. - А ворожка не збреше?

- Дивлячись яка.

- Та, до якої ми йдемо.

- Не знаю. Дізнаємося, коли послухаємо, що вона скаже.

- А ти хоча б знаєш де її шукати?

- На ринку говорили, що вона недалеко від собору живе.

- Ворожка і біля собору? Як її святі не вигнали ще?

- А це суперечить вірі?

- Не знаю. Але не думаю, що святий отець благословив її на таке.

- Хах, ось прийдемо до неї і запитаємо, як вона ще жива.

Ще не доходячи до високого собору з сірого каменю, вони побачили намет на площі перед святою спорудою. Храм був не дуже широким, але досить високим і мав на собі купу різних статуй - від святих дів до моторошних чудовиськ. Дах його мав форму кількох гострих веж, що стоять одна біля одної. Червоний намет ворожки знаходився осторонь від дороги. Він був не дуже великим, але привертав до себе досить багато уваги. Молоді люди підійшли. Дзвіночки на тканині задзвеніли від вітру. Ванда нагнулася і зазирнула всередину.

Ворожка сиділа за столом, вкритим червоною скатертиною, і мішала карти. Жінка виглядала немов циганка: чорне кучеряве волосся, смаглява шкіра і темні загадкові очі. У рожевій квітковій сорочці, намистах, ланцюгах, браслетах і хустці на голові.

Несподівано підняла погляд:

- Чого не заходиш, сестро? І друга свого заводь, - поклала колоду. - Усе, що хочете, розповім.

Відьма обернулася на принца:

- Ходімо, - махнула до себе і увійшла.

Сіла на табурет праворуч, Давид - ліворуч. Озирнувся:

- Затісно у Вас тут...

- Не Ваші хороми, мій принц, - люб'язно кивнула ворожка.

Той злякано глянув на неї:

- Як Ви дізналися?

- Ворожки все знають, - з усмішкою подивилася на обох. - З чого хочете почати?

- Уже знаєте, які запитання ми поставимо? - усміхнулася Ванда.

- Звичайно. Я ж не шарлатанка. Я все про вас знаю.

- І яка ж відповідь на моє запитання?

- Ти вб'єш члена королівської сім'ї.

- Королівської? - спантеличився Давид. - Але ніхто з нашої родини...

- Це зробила ваша кров, - подивилася на нього циганка.

- Як скоро? - неспокійно видав.

- Скоро. Протягом місяця.

Принц опустив очі. А ворожка подивилася на Ванду:

- Не чекай його, він не прийде до тебе.

Відьма спантеличилась:

- Про кого Ви?

- Твоя любов не шукає тебе.

- Але він живий? - з надією видала.

- Так, - кивнула. - Він збирається в плем'я з вогненним богом.

- Поінто́... - радісно притиснула руки до серця.

Циганка сумно зітхнула, дивлячись на це. Повернулася до молодика:

- Ви поставите своє запитання?

- Я буду хорошим королем...? - сумно видав.

- Так, якщо будете робити життя народу кращим.

- Що мені треба зробити для початку?

- Позбутися мишей на міських складах. Не всім вистачає зерна до наступного врожаю.

- Добре, я повідомлю батькові про це.

- Це зробите Ви. Скоро. Протягом тижня.

- Я подумаю, як усунути цю проблему.

- Рада чути, - повернулася до Ванди. - Це були всі запитання, які ви хотіли поставити, - подивилася на принца. - З вас п'ять га.

- Ух-ти... Не дешево... - прокоментувала дівчина.

- У вас є ці гроші, - простягнула долоню.

- Так, є, - Давид поліз у гаманець.

Дістав п'ять монет і вручив ворожці, після чого вони попрощалися і вийшли. Пішли назад до замку. Настрою в принца не було, на відміну від Ванди, що буквально світилася від новини, що її коханий живий. Прийшли до стіни. Давид сам зняв амулет і перетворився назад. Віддав камінь знайомій і волочачи ногами пішов усередину. Відьма поспішила слідом. Швидко обігнала принца і попрямувала до себе. Майбутній монарх, однак, поплентався в сад. Слуги, що трапилися по дорозі, неабияк занепокоїлися його станом і почали питати, чим йому допомогти. Давид лише сказав, що хоче потренуватися. Сказав покликати йому Карла.

Вони зустрілися біля ставка. Лицар миттю підійшов до нього:

- Щось сталося? - присів до нього на борт.

- До кінця місяця, Ванда вб'є когось із моєї родини... - впав на нього плечем.

- Тихо... - обійняв. - Давай підемо в альтанку? - поцілував у тім'я.

- Давай... Мені якраз треба поплакатися комусь...

- Давай, - піднявся і подав йому руку. - Підемо туди, де твої сестри не знайдуть тебе.

Встав:

- Їх я хочу бачити зараз у найостаннішу чергу, - знехотя пішов до альтанок, відпустивши знайому руку.

- Скажеш їм? - прилаштувався поруч.

- Ні, - опустив голову. - Вони ще занадто дрібні, щоб лякати їх заздалегідь.

- Ти впевнений, що вона вб'є когось із вас? - обійняв за плече.

- Мені ворожка сказала.

- Хм, - сумно посміхнувся. - Знайшов кому вірити. Ворожки ці суцільні вигадниці.

- Ти не чув цієї ворожки. Я практично впевнений, що вона сказала правду, - подивився в очі.

- Ну тихо, тихо... - потер плече. - Можливо, вона все-таки помилилася.

- Я буду молитися, щоб вона просто помилилася, - опустив обличчя.

Сховавшись в одному з наметів, вони сіли на лавку і просто обійнялися, заспокоюючи одне одного.

Пізніше, під час обіду, Давид вирішив дещо сказати королю.

- Батько.

Леонід відволікся від їжі:

- Що? Чому ти не їси? - вирівнявся. - Ти хворий? Від матері заразився?

- Ні... - відвів погляд. - Просто почув сьогодні дещо.

- Щось важливе?

- Я хочу, - повернувся до нього, - щоб перевірили всіх моїх кузенів, кузин, та інших родичів на причастя до тієї різанини.

- Думаєш це зробив хтось із них?

- Є така ймовірність. Я не хочу сказати, що хтось із них такий жорстокий, я просто хочу бути впевненим, що моя сім'я не винна.

- Добре, я дам розпорядження.

- Дякую, батьку, - сумно відвернувся.

- Щось іще сталося? Поїж. Негоже принцу голодним ходити.

- Вибачте, але в мене немає апетиту, - поклав руки на стіл і піднявся.

Попрямував до виходу. Сестри провели його спантеличеним поглядом. Помітивши оком свого слугу, Давид вказав на нього:

- Принести в мої покої шахи, вино і поклич Карла.

Той кивнув і швидким кроком вийшов.

- Цей Карл усього лише охоронець, - почав король. - Чому ти з ним так тісно спілкуєшся? - взяв кубок вина. - Він скоро знатиме про тебе більше, ніж твій слуга.

- У бою народжується дружба... - поплентався далі. - Мені просто подобається товариство Карла. Він хороша людина, - вийшов.

- Ох уже ця дружба... - відпив. - А у вас є такі подруги? - подивився на дочок.

У покоях однак, принц налив собі вина з ще повного глечика і сів з кубком на ліжко, дивлячись у відчинене вікно. Скоро прийшов і Карл. Заглянув, увійшов, сів за стіл із шахами і почав їх розкладати. Давид подивився на нього:

- Давай потім зіграємо? Зараз я зовсім не в настрої...

- А що хочеш? - склав фігури на дошку.

- Візьми вина і розкажи мені якусь історію, - сперся на опору балдахіна, подивившись на знайомого.

- Добре, - взяв глечик.

Увечері однак Давид знову вийшов до людей. Відвідав королеву і пішов до батька. Почувши, що Його Величність зараз нікого бачити не хоче, пішов до Зали Ради. Там було порожньо. Сів на своє місце. Кілька хвилин посумував, дивлячись на стіл, піднявся і пішов шукати Філіпа. Радника він знайшов швидко. Той саме фліртував із якоюсь служницею, стоячи в галереї на першому поверсі.

- Філіпе! - окликнув принц.

Дівчина, щойно побачивши молодика, швидко йому вклонилася і втекла. Чоловік же повернувся, вклонився:

- Ваша Високість.

- Що? - подивився вслід служниці. - Вечір зіпсував? - став поруч.

- У неї ще все попереду, - усміхнувся. - Чим можу служити?

- Батько зараз бачити нікого не хоче, а я хочу сказати йому дещо.

- Щось важливе?

- Частково. Я сьогодні містом гуляв і почув від деяких людей, що в інших містах лайно вулицями ллється. Виправити б це. Ми можемо побудувати систему стоку нечистот? Хоча б у великих містах. Бо щойно я думаю про те, що мої люди всім цим дихають щодня - нудити починає.

- Це гарна ідея. Я передам Його Величності, щойно його побачу.

- Дякую. І ще.

- Так?

- До мене дійшли чутки, що на міських складах повно мишей - запустіть туди котів. Від гризунів більше шкоди, ніж користі.

- Буде зроблено.

- Добре. У мене поки що все, - пішов далі.

Філіп сам задумався щодо котів. Де вони їх стільки візьмуть і як тварини самі їжу не зіпсують. Вирішив обговорити все це спочатку з королем, а потім і з усією радою, з скарбником зокрема.

Принц же вирушив у сад, захопив сестер і пішов із ними до бальної зали. Там уже були втомлена Ванда з кухлем і Генрі, що сидів за роялем і музикою говорив, який він упертий у своєму небажанні лікуватися. Відьма подивилася на гостей:

- Спочатку ви з ним розбирайтеся, - сіла на стілець під вікном.

Молодик обернувся. Побачив королівську родину. З переляку підскочив, вийшов з-за сидіння і вклонився.

- Ти в курсі, що ти влаштував своїм листом? - невдоволено попрямував до нього Давид.

Леона стояла біля дверей дуже незадоволена і з руками на грудях. Ліза стояла осторонь сестри, лякливо дивлячись на неї. Генрі ж не розумів такого обурення.

- Ти сам хоч знаєш кому листи пишеш? А? – підійшов до нього принц.

Той подивився на близнючок. Спантеличився і розгубився. Він не міг зрозуміти, яка з них та, що вчора слухала його.

- Слухай, майбутній графе, - продовжив принц. - Ти одружишся з Леоною з кількох причин. Перша, - показав на сестру, - вона сама цього хоче. Друга - всі листи, що ти пишеш - Ванда віддає їй. Чому? - подивився на відьму.

Генрі також повернув до неї голову.

- Тому що Леона закохана в тебе по вуха, - видала та.

Дівчинка ображено і гордо відвернулася.

- Третя причина, - взяв віконта за комір і повернув до себе, - учора саме вона втекла до тебе на побачення. Ти впевнений, що кохаєш Лізу?

Той лякливо помотав головою.

- Ось і все, - відпустив його і вирівнявся. - Влаштував тут незрозуміло що, - смикнув свій каптан. - Ви з Леоною одружуєтеся. Прийми це як належне і навчися їх із Лізою розрізняти. Дуже допоможе в майбутньому.

Хлопчик подивився на сестер. Невпевнено ступив до них. Відкрив рот і видав тихий хрип. Ліза мигцем глянула на нього на брата і побігла до Давида. Генрі вже розплився в усмішці й розпростер руки для обіймів, думаючи, що це його кохання. Але дівчинка швидко підбігла, обігнула його й обійняла брата, злякано поглядаючи на сестру. Віконт спантеличився.

- Твоя наречена ще там, - показав на двері принц.

Генрі перевів погляд туди. Видав свій вибачливий хрип і попрямував до дівчинки. Давид і Ванда переглянулися. Відьма лише зітхнула і відвела очі. Принц повернувся до сестри. Підійшовши до Леони, Генрі став на коліна і склав руки докупи, вимолюючи прощення. Смикнув за спідницю. Та знехотя обернулася і поблажливо подивилася на коханого:

- Ти образив мене.

Хлопчик продовжував благати.

- Ти дуже образив мене.

Він зробив нестерпно жалібні очі. Такі, як у кошеняти, що випрошує їжу. Наречена відвернулася. Зітхнула. Повністю повернулася до нього:

- Гаразд, - подивилася вбік. - Прощаю.

Генрі одразу ж схопився і міцно обійняв її, широко посміхаючись.

- Помирилися - уже добре, - прокоментувала Ванда. - А тепер час ліків.

Леона подивилася на всіх:

- Залиште нас. Я хочу поговорити зі своїм нареченим наодинці.

- Тоді простеж, щоб він випив це, - показала кухоль відьма, піднялася і поставила його на рояль.

Пішла до дверей. Давид із Лізою так само попрямували до входу. Проходячи повз зятя, принц пригрозив:

- Образиш її - я схрещу з тобою шпагу. Боєць ти поганий і я знаю це. Навіть не думай щось робити з нею до весілля. Зрозумів?

Той злякано кивнув.

- Іди вже! - виштовхнула його Леона. - І не погрожуй моєму Генрі!

- Ти теж його не ображай, - обернувся, вийшовши за двері.

- А ти не мудруй, - узяла ручку і потягла двері на себе.

Генрі допоміг.

Ванда переглянулася з принцом:

- Молоді, палкі, - усміхнулася.

- Будуть надто палкими одне з одним, - показав на двері, - я цього Генрі ще більшою калікою зроблю.

- Не гарячкуйте, принц. Адже ви вже пізнали силу пристрасті, а вони - ні.

- Пізнають завчасно - я вже сказав, що зроблю, - пішов далі.

- Як знаєте, Ваша Високосте, як знаєте... - усміхнулася вслід.