Помста дракона

Увечері, вже після заходу сонця і коли на місто опустилася ніч, Ванда розмірковувала, сидячи на своєму маленькому балконі. У руці її була магічна куля, яку вона катала перилами з боку в бік, а перед очима були мрії та спогади, забарвлені в смуток. Дівчина лежала на опорі й лише дивилася на свою іграшку, згадуючи про те, хто їй її подарував. Поінто був молодий, легкий і щасливий. Він був такий гарний, сильний і енергійний. Він був таким рідним, коханим, бажаним і десь не тут... Ванда перевела очі на зірки. Яскраві цятки не були поодинокі. Їх були тисячі й мільйони, а відьма - одна. У чужому світі без своїх побратимів, без свободи, свят і танців. Опустила погляд на сад із троянд. Тріщали цвіркуни, дув прохолодний літній вітер, що грався із волоссям і подолом сукні. Усе літало й бавилося, говорило про власну свободу в цьому легкому літньому польоті. Мідний серп безтурботно висів на небі й лише спостерігав за всіма зверху. Комахи, дерева, листя... Усе пустувало в цю тиху годину, коли люди вже спали. Дівчина озирнулася. Свічки горіли лише в кількох вікнах. Вирівнялася, зупинивши ігри з кулькою. Піднялася і пішла в кімнату. Поклала камінь на стіл до горіхової шкаралупи й почала розшнуровувати корсет. Зняла його, сукню, взуття. Повністю оголилася і знову вийшла на балкон.

Стала ногою на стілець, поручні і відчула всім тілом цей легкий безтурботний вітер, що так спокушав на крок уперед. Вона розставила руки, прикривши блаженні очі. Вітер... Кожна клітинка організму, кожна волосинка на тілі тремтіла. Шкіра вкрилася мурашками. Вона зробила повільний і глибокий вдих носом. Вкрилася тремтінням, змінюючи докорінно все своє тіло. Шкіра її ставала лускатою і багряною, настільки темною, що в темряві здавалася чорною. Тіло її витягнулося, кістки виросли й зміцніли, даючи їй не тільки зріст у два метри, а й міцний скелет, що за жіночої фігури все одно виглядав витончено. Людські груди зникли, а живіт втягнувся, оголюючи останні ребра. Ноги й руки виростили затуплені, але довгі кігті, що могли розірвати чиюсь тушку. Волосся випарувалося, виростивши на своєму місці пару недовгих рогів, загнутих усередину, і кілька рівних кісточок, що випирали біля них. Обличчя витягнулося і перетворилося, ставши воістину драконячим. Виріс витончений хвіст, що миттю приземлився своїм кінцем біля ніжок стільця. Кінчик являв собою три невеликих крила з двома перетинками і трьома кісточками, що допомагали рулити в польоті. Зі спини виросли розмашисті шкіряні крила, що розкрилися паралельно рукам.

Ванда знову глибоко вдихнула, змушуючи зміїну шкіру тремтіти. Розплющила зелені очі з вертикальними зіницями, підняла хвіст і почала змахувати крилами, розполохавши всю живність під балконом і позбавляючи троянди пелюсток. Один, два, три, піднялася над перилами. Подалася вперед, ще кілька разів змахнула, змушуючи троянди шелестіти, і попрямувала до омріяного неба. Злетіла вгору. Ще вище. Вище сторожової вежі замку. Вище гір, вище хмар. Вище за всіх людей і вище за всіх драконів. Вище неба. Туди, де починає холоднішати, де тонка шкіра не може захистити від льоду в пухнастих хмарах, де все забувається і де починаються мрії. Ванда хотіла торкнутися зірок, Місяця й темного неба, що в такий час так її вабило, змушуючи потягнутися рукою до того, що не можна відчути. Зануритися всім тілом у пронизливий холод, підібравши до тіла руки й ноги. Висіти в хмарі, ховаючись від усього зла й чекаючи, коли її зігріє той єдиний, що має бути поруч. Дрібні кристали льоду лише ранили крила і серце, не даючи насолодитися всім цим навколо.

Ванда розкрила крила і плавно спустилася з хмари, щоб зігрітися десь ближче до землі. Подивилася навколо. Велике місто з її стіною було як на долоні. Сяючі вікна замку, інших будинків, що шикувалися в криві лінії за формою вулиць. Усе це здавалося таким чарівним і таким чужим... Сумно опустила руки з ногами і полетіла далі. Кудись уперед, просто щоб відчути швидкоплинну свободу і з'єднання з таким звабливим вітром на такій висоті. Дракониха минула стіну замку, кілька міських вулиць і просто почала гратися з вітром, довіряючи все своє тіло тільки йому. Вправо, вліво, вгору або трішки вниз. Ванда заплющила очі, розставила руки і забула про те, хто вона є і навіщо вона тут. Зараз вона була порошинкою, пташкою або просто частинкою повітряного потоку, що вів її туди, куди сам хотів. Уперед, кудись над дахами і між димовими стовпами, між зірками і тріщанням цвіркунів. Туди, куди його вела сама природа. Причина і мета були не важливі. Це вітер. Він літає без причини, наслідку і мети. Він мчить просто тому що хоче це робити. У цьому його суть. Така сама як і у Ванди в цей момент. Їй не було щось важливе. Вона літала просто тому що їй подобалося літати і вона хотіла це робити.

Літала дракониха десь півночі, після чого неймовірно щаслива повернулася на свій балкон, зайшла в кімнату і лягла на ліжко животом, розставивши в сторони руки і крила. Заснула дівчина практично відразу.

Вранці, першим хто вирішив її відвідати, став принц. Давид уже вбрався у свій повсякденний каптан, розшитий золотом, і підійшов до дверей, коли почув приглушені крики, що лунали з іншого боку замку. Тут же підбіг до найближчого вікна, що виходило на місто, і визирнув у нього. Кричали городяни. Люди в паніці бігали вулицями і притискали до грудей найдорожче, що в них було. Над столицею літали дракони. Більше десятка чорних, як сама смерть, малювали кола і вісімки, оглядаючи вулиці в пошуку того, що хотіли забрати. До принца миттю підбігла варта:

- Ваша Високосте, Вам потрібно сховатися, - взяв його за плече, розвернув і швидким кроком повів до сходів.

- Що відбувається? - з переляку обернувся.

- Дракони, Ваша Високість.

Почувся несамовите ревіння, що змушувало волосся на голові стати дибки. Давид покрився тремтінням:

- А як моя матінка?

- Її принесуть у катакомби.

- Поспішайте. І захистіть місто. Мені згарище тут не потрібне, - поквапився до сходів.

- Так, принц.

Ревіння повторилося. Один із драконів приземлився на бруківку, ставши посеред головної вулиці. Підняв пащу і знову заревів, що є сили. Подивився навколо. Люди розбігалися як таргани при світлі. Хтось кинув у нього горщик. Глина тут же тріснула і розбилася, вдарившись об драконячу голову. Звір повернувся до нападника. Стиснув пазуристі кулаки, роздратовано вискаливши зуби. Чоловік, що це зробив, втиснувся у двері. Дракон невдоволено ступив до нього. Чоловік затремтів. Шкіра його зблідла, а по нозі стекло щось гаряче. Звір став упритул. Відкрив зубасту пащу і закричав на нього до втрати слуху. Людина швидко обімліла і впала у свою ж калюжу. Дракон із презирством подивився на нього, щось промовивши на своїй мові. Розвернувся і пішов уперед вулицею, виглядаючи людей, що ховалися в будівлях і притискались до будинків. Містом зараз ходила добра половина крилатих, тоді як решта чатували небо. Ванда, почувши яке вже ревіння поспіль, нарешті прокинулася. Покрутила головою. Почула новий крик. Схопилася, вибігла на балкон і злетіла, відштовхнувшись ногою від перил. Обігнула замок, відчинила пащу й видала власний рев, що був дещо вищим і пронизливішим. Продовжила летіти до міста. Дракони, що стояли на землі, одразу ж підняли голови, розправили крила і злетіли. Ті, що вже були в повітрі - повернулися до сестри. Полетіли на зустріч. Уже при світлі дня помітивши її роги, гладкість шкіри і колір, багато хто з них здивовано відкрив свої очі.

Підлетіли одне до одного.

- Оро́ нокарина́а, - почав один. (Багряна королева.)

Та виставила руки:

- По́ки наріта́ки ко рокка́ма ла́лим. (Я не розмовляю "чорною" мовою.)

Чорні переглянулися. Кивнули один одному. Подивилися на сестру. Жестом запросили з собою. Частина полетіла вперед, друга половина дивилася за Вандою. Дракониха неоднозначно оглянула братів, змахнула крилами і полетіла слідом. Ті, що залишилися, прилаштувалися за спиною.

Привели її на вулкан. Усі по черзі приземлилися на пластини, встановлені по борту кратера, немов стільці. На іншому боці на цих пластинах якраз сиділи. Одноплемінники, тільки-но побачивши перед собою червону дракониху, одразу ж піднялися і попрямували до братів. Для молодих чудовиськ вона виглядала надприродною і зовсім інопланетною. Ці роги, тонка луска і червона шкіра... Вона взагалі з цього світу? Ванді все це аж ніяк не подобалося, особливо якщо брати до уваги булькаючу лаву зовсім недалеко від цього натовпу. Тут було спекотно, душно й обпікало ноги. Зістрибнула на гірську породу. Каміння було хоч трохи холодніше за цей метал прямо на межі з падінням у розпечену магму. П'ять чорних братів обступили її спереду, щоб не дати спіткнутися і впасти. Усі подивилися на всі боки. Незабаром, під розмови "гаркаючою" мовою, вийшов разюче білий дракон. Його луска була такою ж товстою і рельєфною, фігура нічим не відрізнялася від одноплемінників, але сам його колір був абсолютно білим. Дівчина навіть відступила, побоюючись такого дивного незнайомця. Проте з поведінки братів було зрозуміло, що альбіноса тут поважають. Той безперешкодно пройшов до гості, став поруч, притиснув до спини крила, поклав руку на серце і злегка вклонився. Ванда не поспішала йому вірити. Вирівнявся, розслабив крила і почав:

- Ро́а гіро́ нокаріно́а арано́рі́. (Я білий король чорних драконів.)

- По́ки ніна́а доміна́ми, - насторожено відповіла. (Я нічого не розумію.)

Співрозмовник насупився. Обернувся, покликав перекладача, що був одним із них і сказав запитати в неї, що вона робила в місті. Запрошений подивився на гостю:

- Нокаріно́а паріфа́т, со тї́ка по́ди і горо́а. Со маі́ка фо́у ко́лі домо́ріа нані́-Ва́ї? (Король запитує, що ти робила в місті. Що сталося з вашим племенем на Сході?)

- Мої́ли до́ммі соха́рі лю́мо́ілі мі по́кі сомісі вї́амірі ко́мі ла́ва́ісіс. (Наш будинок спалили люди, і я зараз з'ясовую, хто саме.)

Перекладач передав усе це правителю. Той задумався:

- Конрелої? Рок? Ро́а ра́ні е́ро́ ко́рі́ но́рико́а, - повернувся до братів. - Рок еро́ раґі́ на, рок раґін гарі́ роґо́а?! - підняв кулак. (Люди? Хто? Я теж хочу їх знищити. Хто хоче спалити тих, хто спалив наших друзів?!)

Майже всі закричали хором "роа", піднявши при цьому руки. Ванда занепокоїлася. Підскочила до короля і почала опускати войовничу долоню:

- Сарікама́сі, коліма́ріні норака́фісі. (Будь ласка, не нападайте ні на кого.)

Той спантеличено обернувся:

- Кар? (Що?)

- А́а ко е́ро́, ка́рі́ нару́ раґі́ ро́ка́, - переклав підлеглий. (Вона не хоче, щоб ми спалювали когось.)

- Тар конера́ рагі́н гарі́ норі́, - не розумів цього ватажок. - Гара́к нару́до́ доро́г ку́к, такэ́ акї́р? Рагі́с га о́ро - кого́ рагі́да́. Ро́а ко нако́с конорі́. (Але вони спалили наших родичів. Чому ми повинні стояти, склавши крила? Напав на одного - чекай тисячу. Я не збираюся сидіти склавши руки.)

Перекладач повернувся до сестри:

- Нокарино́а по́і сама́хі. (Король хоче помсти.)

- Ко́мі самахіа́міс! - штовхнула ватажка. - Соха́рі ла́мі го́ро́а во́ми́си мо́ї́лі по́ви! Напаірі, гокаірі! (Ви вже помстилися! Спалили п'ять міст навколо нашого гаю! Ні горіхів, ні друзів!)

Альбінос здивовано повернувся:

- Нора́а, кар рокї́? (Сестро, що сталося?)

- Аа́ рологї́, кар нару́ расіка́, дали́ рагї́ но́кіс го́ро́а го́ри ко́рі ра́ніко́а́с. А́а ко еро́, ка́рі́ нару́ ронора́. (Вона говорить про те, що ми вже помстилися, коли спалили найближчі міста до їхньої родини. Вона не хоче, щоб ми втручалися.)

- Тор на якого ронора? - подивився на нього. - А́а гарі́ нора́а. Гора́м рога́а ро́га́а оро́ нора́а. (Але як нам не втрутитися? Вона наша сестра. Зовсім беззахисна червона сестра.)

- Нокаріно́а по́і лака́фі тіка́рі, - подивився на дівчину. (Король хоче захистити тебе.)

- Мо́ілі кола́мі лака́фі, - вороже подивилася в очі. - Лака́фі до́іміс. Ми соха́рікі люмо́їлі го́ро́асі, поміка́сі на́кі ва́ріа́мі мі́ка ха́ріс. (Мене не треба захищати. Захищайте тих, хто залишився. І не спалюйте людські міста, тому що нам від цього тільки гірше).

Дракон передав усе королю. Той чимало здивувався. Подивився на дракониху:

- Ранріка? Конрелої... Го́рас ло́ї. (Ти впевнена? Люди... Небезпечні істоти.)

- Нокаріно́а наріта́, сі люмо́ілі ко́фіт. (Король говорить про те, що люди небезпечні.)

- Ло́мі лю́мо́ілі ма́мімі о́мі, - продовжувала Ванда. - Заімі ха́мі по́рика, но́кі со́ха́ до́ммі. Помика́сі ва́імі со́харіс ма́ки ко́ мо́їлі. (Ці люди годують нас. Забирайте їхніх тварин, але не спалюйте будинки. Тому що вся злість іде на мене.)

Перекладач передав усе правителю. Той не зовсім охоче кивнув їй:

- Ронарі́, руні́ рагі́. (Добре, ми не будемо нападати.)

- Ко́ламі по́ла? - склала руки на грудях. (Це все?)

Чорний перепитав у білого чи все це.

- Нару́ дорі рам ру даро́ге, - занепокоївся той. (Ми думали, ти в небезпеці.)

Підлеглий передав це гості.

- Ні́ні, поки нока́пі. (Ні, я в порядку.)

Король зрозумів це сам. Зітхнув, вивільнивши з носа гаряче повітря:

- Раку́, гора́ лідокі́ рагі. (Кричи, якщо знадобиться допомога.)

Чорний повторив це червоною мовою.

- Сопімі, но́кі коліма́ріні ха́імі. По́кі по́імі во́ирус па́мімі лю́дамі лю́до́імі ми а́ппіка. (Добре, але не нападайте більше. Я не хочу війни між людьми і драконами.)

Передав королю.

- Конре́ ко ру́ні́, - кивнув білий. - Нуро́ рун ріка́ ру рама́. (Її не буде. Можеш бути впевнена в цьому.)

Перекладач заспокоїв сестру.

- Аре́ го гар рого́, - продовжив лідер. (Прилітай до нас іноді.)

Передав запрошення.

- Акі́а, ко́мі ла́міта фо́у сама́хі, - розкрила та крила. (Прилечу, коли розберуся з помстою.)

- А́а а́ре́ ра́ки ра́сі́, - підмітив перекладач. (Вона прилетить після помсти.)

Ватажок кивнув перекладачеві і повернувся до сестри:

- Рам ро́ді корамі́ госде́. (Ти завжди бажаний гість.)

Підлеглий передав дівчині.

- Са́ммі ка́пірі, но́кі мі́а ла́пі а́кі, - кивнула та. - Паріакі́, - змахнула крилами і злетіла. (Спасибі за честь, але мені потрібно відлітати. До зустрічі.)

Чорні дракони спантеличено попрощалися.

Ванда вирушила назад до замку. Пролітаючи над містом, викликала новий напад паніки в городян. Швидко підлетіла до замку, свого балкона, зайшла до кімнати, перетворилася на людину і почала одягатися. Кинула в рот пару очищених горіхів і вийшла, почала шукати хоч когось. Обійшла весь замок уздовж і впоперек, але все одно нікого не знайшла. Знизала плечима і пішла до їдальні, вирішивши, що придворні самі скоро вийдуть. Сіла за вже накритий стіл, чиї страви починали остигати, і почала накладати собі із загальної миски. М'ясо було настільки соковитим і м'яким, що дівчина не хотіла зупинятися, проте її повний шлунок скоро це зробив за неї. Запила вином. Витерла руки й губи серветкою. Пішла відпочивати в сад. Сіла на улюблене місце під деревом, склала руки в замок і заплющила задоволені очі, спершись на спинку. Ранок був чудовим, якщо не брати до уваги того нападу чорних драконів. А так - чудовим. Ванда навіть примудрилася заснути.

Розбудили її вже слуги. Дівчина тормошила її за плече:

- Пані Ванда?

Відьма ліниво прочинила повіки. Одразу примружилася від світла і прикрила очі рукою:

- Мм... Що? - глянула на служницю.

- З вами все гаразд? - турбувалася та.

- Так, у повному, - кивнула. - А що? Щось трапилося? - позіхнула і потягнулася вгору руками.

- Прилітали чорні дракони. Зараз гвардійці перевіряють, чи все гаразд.

- Я думаю, все закінчилося добре, - піднялася. - Зрештою, вони нічого не спалили, - сонно поплелася до замку, попутно позіхаючи на сонці.

Усередині її швидко знайшов слуга графа Піднебесного і зупинив, поклонився:

- Пані Ванда.

- Н-так-так? – зацікавлено глянула на юнака.

- Його Сяйство граф Піднебесний передав Вам презент, - вирівнявся.

- Який презент? – спантеличилась.

- Кілька кілограмів алмазів. Куди їх принести?

- Кілька кілограмів? - здивовано розплющила очі. - Ось це щедрість... Віднесіть у мою кімнату.

- Буде зроблено, пані, - поклонився, розвернувся і пішов.

- Ем, Ви не назвалися, - подивилася вслід.

Той повернувся:

- Я Гаррі.

- Гаррі, а не могли б Ви принести до мене ще й чавунний казанок із кухні?

- Вибачте, але я не знаю, де в цьому замку кухня.

- Гаразд, спасибі Гаррі.

Хлопчик поклонився і продовжив свій шлях до презенту. Дівчина озирнулася. Сама пішла на кухню. Попросила в кухарів казанок ненадовго, взяла найменший, накрила його кришкою і потягла до себе. За кілька метрів стомлено поставила його на підлогу, зітхнула, дістала залишки порошку і взяла щіпку. Посипала ним посуд. Узяла казанок у руки і з легкістю понесла його далі. Зайшла до себе. Миттю помітила мішечок біля входу. Пішла до столу і, відсунувши сумку, поставила казанок туди. Прибрала горіхову шкірку, сховала магічну кульку і зняла кришку. Узяла біля входу невеликий мішок. Приволокла його до столу, відкрила і жменями почала засипати в казан. Алмази, до речі, були не такими й маленькими, які замовляла дівчина. То два, то три сантиметри в діаметрі попадеться. Чим не майбутній діамант? Але вже пізно. Тепер усі ці можливості підуть на порошок. Насипала три жмені, накрила все кришкою і притиснула зверху своєю вагою. Заплющила очі. Каміння почало по черзі вибухати, битися своїми частинками об метал і обсипатися на дно немов пісок. Щойно перша партія перетворилася на пил, Ванда відчинила кришку, поклала її вбік, і підняла долоні, вказуючи пальцями на білий порошок. Порухала кінцівками. Пил заворушився. Тоді, відьма змусила всю масу піднятися і зібратися в купу прямо над посудом. Порошок почав поступово підніматися, згущуючись в одній точці. Подивилася в казанок. Там були і жовтуваті частинки, і сірі, якісь чорні. Видихнула через ніс. Продовжила згущувати все це в повітрі. Щойно зібралося все, залишивши весь невідповідний бруд на дні, Ванда зняла свій мішечок для порошку з сукні і зловила ним цю грудку в повітрі. Повісила запас назад. Взялася за наступну порцію. Коли і вона згустилася в повітрі, залишаючи бруд у посуді, відьма наказала стиснутися грудці. Унаслідок стиснення з дедалі більшим і більшим тиском, у повітрі почала ширяти куля. Гладка і прозора, немов скло, вона просто кружляла в повітрі по своїй осі, не даючи помітити цього руху через свою чистоту. Ванда відклала її в сумку. Та ж доля чекала й на останню порцію каменів.

Коли формувалася ця кулька, до дівчини постукали.

- Так? - не відволікаючись відповіла.

Хтось зайшов, зачинив за собою. Спокійно видихнув:

- Слава богу, з тобою все гаразд... Знаєш, що сталося вранці? - попрямував до неї Давид.

- Про драконів? Так, знаю.

- З тобою все гаразд, - поклав руку на плече. - Це добре... Що робиш? - подивився на магію.

- Запаси алмазного пилу формую.

- Я до речі приніс, те, що ти просила, - поклав на край столу насичено-фіолетовий аметист із прямокутним огранюванням.

Камінь був три сантиметри завдовжки, два з половиною завширшки і міліметрів сім завтовшки. Дівчина глянула на нього:

- Уже придумав, як носити його будеш? - повернулася до кулі.

- Браслет. Щоб до руки добре прилягав, - оглянув її декольте.

- Гарний варіант придумав, - піднялася зі стільця і взяла вже готову кулю.

Поклала його в сумку. Давид тим часом спостерігав і за її сідницями, як вона нагиналася.

- Тоді зараз усе зроблю і віднесеш його вашому ювеліру, - взяла камінь.

Сіла на стілець, накрила аметист долонею, заплющила очі, почавши мовчки ворушити губами, промовляючи про себе заклинання. Давид відійшов назад. Оглянув її фігуру, підійшов. Обійшов. Поглянув на спину. Сів на ліжко. Задумався, дивлячись на її фігуру. Хвилини за дві, Ванда розплющила очі і, оглянувши кімнату, знайшла принца, підвелася і простягнула йому камінь:

- Готово.

- Ванда, - подивився в очі.

- М?

- Чому ти ходиш у цьому? Ти схожа на служницю служниці, - піднявся. - Ти друг короля і почесна гостя, - підійшов. - Давай наш кравець тобі щось людське пошиє? Бо це лахміття... - оглянув пошарпаний поділ. - Взагалі тебе не прикрашає, - повернувся до очей.

- Мені зручно, - знизала плечима, посміхнувшись.

- Я хочу, щоб ти мала кращий вигляд. Сьогодні до тебе прийде мій кравець, - потягнувся до її руки. - Я йому скажу, що хочу, - взяв долоню, - але останнє слово за тобою, - торкнувся каменю.

Очі його здивовано здригнулися. Серце випадково забилося. А щоки порожевіли.

- Давид? - насупилася відьма. - Якийсь інший ефект?

- Ні... - ступив до неї.

Обійняв за поперек, притиснувши до себе, і торкнувся губами шиї.

- Давид? - відкрила очі.

Той забрав камінь, стиснувши його в кулаці, і міцно обійняв її, притиснувши за спину до себе.

- Давид, - злякано вперлася долонями в плечі, почавши відштовхувати.

- Ванда... - сповз правою на сідницю.

- У мене є коханий, - відчайдушно намагалася відштовхнути його.

- Він тебе вже не любить, - вирівнявся і подивився в очі.

- Давид, - злякано дивилася на нього, перейшовши на шепіт: - Ти ж мужеложець. Що ти робиш? - почала відштовхувати.

- Мені подобається яка ти людина, - неголосно продовжив. - А те, що ти жінка - ти щойно легко виправила.

- Але я не хочу. Давид, припини.

- Я принц. Я не буду слухати слуг, - вдоволено посміхнувся.

- Я не слуга тобі, - невдоволено видала.

- Вандо, це жарт, - по-доброму посміхнувся. - Просто ти виглядаєш як служниця на кухні.

- Я не людина навіть. Невже це не зупиняє тебе?

- Це збуджує мене, - припав до губ.

- Давид! - різко відштовхнула і впала до стільця, вдарившись об спинку головою.

Приятель миттю став біля неї на коліно:

- З тобою все гаразд? - взяв за руку.

Дівчина висмикнула її:

- Я не хочу розмовляти з тобою, - приклала долоню до потилиці і піднялася.

Повільно дійшла до ліжка і впала на нього сідницями. Подивилася на принца.

- Вибач, - підійшов.

- Бог вибачить, - відвернулася, потираючи шишку.

- Я просто не втримався, - ніяково посміхнувся і присів зліва. - Це був ідеальний момент для такого жарту.

- Чого тобі? - подивилася на нього.

- Я хочу випробувати ефект... - заповз долонею на її руку.

- Із повією пробуй, - подивилася вбік, висмикнувши долоню.

- Як грубо... - з посмішкою протягнув.

- Заслужив.

- Не ображайся, - підсів і обійняв, поклав голову на плече. - Просто ти така хороша людина... Ти і розумна, і жартувати вмієш. Коли на жабу перетворила - я не оцінив, але й не стратив же. Вибач, - усміхнувся.

- Я скоро вб'ю когось.

Той перестав усміхатися:

- Ти, звісно, вмієш настрій зіпсувати, - вирівнявся і сховав камінь в одну з кишень на каптані.

- Ти обіцяв мені кравця, - подивилася на нього. - Ось іди й поклич його. І не чіпляйся до мене більше. У мене є коханий. Взаємністю я тобі не відповім. Хоч жарт, хоч ні.

- Дуже даремно, - піднявся і подивився на неї. - Близькість із принцом це те, що варто запам'ятати на все життя, - підморгнув їй.

- Варто запам'ятати людині, але я не людина. Іди.

- Даремно ти так, - пішов до виходу. - Я ж і образитися можу.

- Образишся і зробиш мені щось - я твою матір не вилікую.

- Вагомий аргумент, - кивнув. - Тоді може просто дружити будемо? - обернувся, стоячи біля дверей.

- Я не знаю, чим це обернеться.

- Зіграємо сьогодні в шахи після обіду.

- Я не вмію в шахи. У нас не було такої гри.

- Значить я навчу. Ми будемо більше говорити і пити, ніж грати, тож не бійся.

- Якщо знову чіплятимешся до мене...

- Камінь буде в ювеліра, не бійся.

- Тоді гаразд. Іди, - кивнула на двері й лягла. - У мене голова болить.

- Покликати лікаря? - занепокоївся.

- Я сама собі лікар. Просто йди.

- Добре. Тоді кравець до тебе прийде ввечері.

- Угу.

- Відпочивай. На обід тебе покличуть.

- Ваша Високість, - втомлено почала, - покиньте мене.

- Звичайно, Ваша Милість, - кивнув, розвернувся і вийшов.

Зачинив двері. Ванда втомлено видихнула, поклавши долоню на лоб.

Наступного дня до замку приїхав сер Морган. Поселивши його, його зброєносця та ще одного попутника, чоловіка покликали на раду. Там були присутні всі, крім Ванди. Дівчина тим часом гуляла садом і взагалі не була обізнана, що лицар нарешті в палаці. Члени ради сиділи на своїх місцях. Сера посадили біля правої руки короля, ліворуч від Філіпа. Після звичного ритуалу привітання з усіма, Леонід одразу ж звернувся до новоприбулого:

- Сере Моргане, щоб освіжити Вашу пам'ять, я нагадаю, що два роки тому Ви взяли два взводи солдатів і поїхали на схід. Мені сказали, що це для розгону варварів, однак Ви і частина мого війська спалили село. Хто дав Вам цей наказ? Навіщо? Чому? У якому обсязі Ви його виконали і чому Ваш король не знає про те, що Ви спалили моїх людей?

На підвіконня тим часом сів прозорий горобець. Став у кутку, щоб не блищати на сонці та застиг.

Лицар відкашлявся:

- Ваша Величність, - поклав руки на стіл і піднявся. - Мені заборонили говорити, хто дав цей наказ.

- Хто може бути такий важливий, що змушує навіть мені не говорити про те, що творить мій воєначальник? – скептично підпер голову кулаком монарх.

- Кхм-кхм, - опустив голову.

- На плаху хочете, капрал?

- Ні, Ваша Величносте.

Філіп повернувся до лицаря корпусом:

- Ви знаєте, хто зробив запис у книзі наказів?

- Так, - кивнув той. - Це був я. Мені наказали і я зробив.

- Хто поставив печатку і підпис?

- Це зробила одна зі служниць. Вона принесла королівську печатку і розписалася замість короля.

- Ні, я таки відрубаю Вам голову... - задумливо протягнув Леонід.

- Не наказуйте стратити, - злякано підняв очі лицар.

- Тоді, - дивився на нього король, - повідайте мені і всій раді, хто з нас такий могутній, що проти волі монарха діє? Я йому відрубаю голову дуже швидко...

- Ваша дружина, - повільно опустив обличчя. - Ваша Величність...

Члени ради переглянулися.

- Ви нічого не плутаєте? - задався питанням граф Піднебесний.

- Ні, - подивився на нього і на Леоніда сер Морган. - Її Величність королева особисто дала мені наказ спалити Гіркий горіх.

- Причина? – сухо запитав король.

- Не назвала. Пригрозила плахою, якщо я комусь проговорюся. Ваша Величносте, Ви знаєте мене. Я просто виконував наказ корони.

- Ви впевнені у своїх словах?

- Так, - кивнув. - Я б не посмів обмовляти Її Величність. На жаль, я кажу правду.

- І справді "на жаль"... - відвів погляд монарх, зітхнув, оглянув раду: - І що радите робити? Я не можу стратити свою дружину.

Філіп подивився на сера Моргана:

- А яка служниця принесла Вам печатку?

- Не пам'ятаю імені, - подивився той на нього. - Вона була служницею королеви. Невисока і з темним волоссям. Дуже метушлива.

- Найімовірніше, це Віолетта, - повернувся радник до правителя. - Ми можемо сказати, що це була вона.

- Але мені все ж цікаво, навіщо і чому Клариса дала такий наказ, - задумався Леонід. - Ми можемо виставити винною служницю, це не проблема. Але пояснити навіщо вона це зробила буде складно.

- Вона могла просто не любити драконів.

- Як варіант, - знизав плечима.

- Але батько, - схвильованим голосом втрутився Давид, - якщо ми обдуримо Ванду - вона всіх нас уб'є.

- Ти не хочеш зберегти королеву? - незворушно подивився на нього батько.

- Хочу, - сильно кивнув молодик. - Я люблю матінку, але якщо Ванда дізнається про обман...

- Якщо їй ніхто не скаже, - перебив, - не дізнається. Зрештою, вона не вміє читати думки. Чи вміє? - насупився.

- Ні, не вміє, але вона може з'ясувати правду.

- Як? - усміхнувся.

- Я не знаю як, але вона за очима вміє її визначати.

- Хочеш сказати вона щось з'ясувала просто подивившись в очі?

- Так, - кивнув. - Батьку, не варто її обманювати, вона помітить це і тоді зробить те, що обіцяла. Я на своїй шкурі зрозумів, що вона виконує все, що обіцяє. Вона мене на жабу перетворила... - відвів погляд. - Не варто недооцінювати її.

- І що ти пропонуєш? Видати королеву і дивитися як вона її вбиває?

- Ні. Але, можливо, вона передумає? – подивився на короля. - Ми з нею вже в добрих стосунках. Не думаю, що вона зможе вбити мою матінку, якщо ми з нею станемо хорошими друзями.

- Немає жодних гарантій, що її це зупинить. Зрештою її сім'ю вбили. Як би ти вчинив у її ситуації?

- Повбивав би всіх, - опустив очі.

- Я пропоную просто стратити її, - оглянув раду монарх. - Якщо ми знищимо загрозу - боятися буде нічого.

- Стратити? - злякано глянув на нього принц. - А як же матінка? Хто її вилікує? Завдяки Ванді королева починає одужувати.

- Ми стратимо її після того, як Її Величність одужає. А до цього вдаватимемо, що все ще шукаємо винного.

- Але вона може випередити нас, - втрутився Давид. - Згадайте, що вона говорила, - оглянув усіх. - Вона всіх нас уб'є, якщо до одужання королеви ми нікого не знайдемо.

- Отже, коли Клариса зможе ходити, говорити і їсти сама, нею займетеся Ви, - подивився на лікаря Леонід. - А Ванда піде на плаху, - глянув на принца.

- Ви наважитеся вбити її? - вирішив уточнити скарбник. - Вона змусила мого сина знову говорити. Вона може перетворювати каміння на золото. Ви хочете розлучитися з таким скарбом?

- Я розумію все це, - подивився на нього король. - Але я хочу зберегти життя своїй королеві.

- Батьку, подумайте ще, - дивився на нього син. - Ванда дуже хороша людина. А якщо не людина, то дракон. Не варто її вбивати. Якщо ми зробимо це - чорні дракони миттю нападуть на нас. Вона мені розповідала вчора, що вони прилітали тільки, щоб врятувати її, думаючи, що вона в небезпеці. Ви уявляєте, що станеться, якщо ми вб'ємо її? Не варто цього робити.

- У мене ще є час подумати. Поки відьма нічого не знає і лікує королеву - поводьтеся так само, як і раніше. Я подумаю, що ще можна зробити в цій ситуації, - зітхнув і взяв кубок вина.

Втомлено відпив, подивився на Давида:

- Філіп передав, що ти якісь накази хочеш дати.

Сер Морган сів.

- Так, - кивнув принц. - Я хочу, щоб у великих містах побудували каналізацію, а на наші склади з крупою запустили котів.

- І що котам там робити?

- Мені передали, що в коморах повно мишей.

- Тоді треба спочатку цих котів відмити і привчити гадити на вулиці. За всієї любові до фауни, але я не хочу, щоб люди отримували зерно ще й із котячими... Ви зрозуміли з чим, - відпив вина. - А каналізація це задоволення не дешеве. Доведеться тимчасово підняти податки в містах. Думаєш це сподобається місцевим?

- У казні немає грошей? – спантеличився Давид. - Чому ми не можемо на свої кошти побудувати стоки?

- У скарбниці завжди мають бути гроші. На випадок війни, в нас є запаси і на випадок двох весіль - теж. А на випадок каналізації - замало.

- Війни у нас не було давним-давно.

- Ніколи не знаєш хто захоче на тебе напасти. Нехай місцева влада сама платить за таку розкіш, - подивився на Піднебесного. - Побудуєте собі?

- Так, у мого регіону є гроші на такі речі, - кивнув граф.

- Ось, - глянув на сина.

- А захід? – насупився принц. - Там не роблять вино. У західних регіонів немає стільки грошей.

- Але й людей там живе менше. Каналізацію має сенс робити тільки в містах, де населення багато. Нехай піднімуть податки і побудують. Якщо буде катастрофічно не вистачати - допоможу, а так - нехай самі справляються. Столиця не повинна на своєму горбі тягнути область, що не в змозі сама себе прогодувати.

- Люди будуть менше хворіти, - заперечив Давид, - якщо вулиці не будуть завалені чиїмось лайном.

- І щурів потрібно вигнати, і голубів, - почав кивати Леонід. - Та ти за здорову країну я дивлюся. Знайди золоту жилу і будуй що хочеш. А поки скарбниця має обмежений обсяг - вибирай те, що по кишені, а не те, що хочеться. Тим паче, що в нас бал намічається. Прийняти всіх гостей і нагодувати їх - це теж не дешеве задоволення.

- Що за бал? – насупився принц.

- Той, де ти собі наречену знайдеш. Запрошення вже розсилаються. Не підведи і вибери собі хорошу королеву. Мені потрібен хороший спадкоємець спадкоємця, - зробив ковток.

- Я не підведу. Але все ж наполягаю у своїх наказах.

- Я тобі сказав як буде. Каналізація на ініціативі місцевої влади, а котів найчистіших нехай відловлять. Або нехай ловлять усіх, - подивився на Філіпа, - і потім миють. Головне, щоб не втопили. Вони нам ще живими потрібні, - відпив вина.

- Буде зроблено, Ваша Величносте.

- Чудово. Що ще на порядку денному? - оглянув раду.

Після ради, Давид відвідав матір і лише зітхнув, дивлячись на її хворобливе обличчя. Пішов у сад. З Вандою вони зустрілися за півгодини, коли вона вкотре обходила знайомі доріжки з трояндами. Цього разу вона прийшла на музику. Принц сидів під деревом у частковій самоті й пив вино. Поруч стояв співочий менестрель із лютнею в руках, а з іншого боку - слуга, що регулярно підливав панові вина. Мелодія звучала сумна й протяжна. Давид на той час встиг трохи сп'яніти, дивлячись своїми порожніми очима точно в підлогу.

- Що за летаргія? - підійшла дівчина. - Печаль, смуток, туга, - глянула на музиканта. - Так і померти можна, - повернулася до принца.

Молодик знехотя підняв очі й на видиху простягнув її ім'я:

- Ех, Вандо... Іди до мене, - поклав долоню на місце ліворуч.

- Ага, ще чого, - склала руки на грудях. - Що за меланхолія? - оглянула слуг і вино.

- Мені дуже погано... Ну сядь поруч. А то голову відрубаю, - серйозно видав.

- Ви тільки й умієте, що погрожувати, - подивилася на нього. - Мене не вбити зброєю.

- Зовсім? - насупився.

- Зовсім, - кивнула.

- Ну все одно йди до мене. Я хочу обійняти когось.

- Тільки не чіпляйся до мене, - опустила руки.

- Не буду.

Попрямувала до нього.

- Камінь для приставань у ювеліра, - стежив за нею.

- Що сталося? - сіла.

- Я не хочу, щоб тебе вбили, - тужливо обійняв її і поклав голову на плече.

- Я теж не хочу, щоб мене вбили, - подивилася в кубок із залишками. - Що п'єш? - взяла тару й відпила.

- Червоне з південної галявини. Воно майже не солодке.

- Так, я помітила, - почавкала. - У нас купували краще вино, - відставила кубок убік і подивилася на принца.

- У вас усе було краще.

- Не буду сперечатися.

- Ванда.

- М?

- Пішли в мої покої? - подивився в очі.

- Навіщо?

- Я хочу подивитися на тебе без одягу.

- До чого це? - насупилася. - Ти знаєш, що в мене вже є коханий. Я тобі казала, що взаємністю не відповім.

- Я просто подивитися. Мені цікаво яка ти.

- Знайди собі повію і її розглядай, - відвернулася.

- Ванда... – ліг на плече і опустив очі на її декольте. - Я скоро одружуся. Мені цікаво які жінки без одягу, - взяв її груди.

- Ти не був із жінкою? - здивовано повернулася.

- Ні, звісно, - подивився в очі.

- А тоді звідки ти знаєш, що вони мокрі?

- Карл розповів, - подивився на декольте. - У всіх вони такі м'які? - стиснув.

- Напевно. Я чужих грудей не мацала, - прибрала його руку.

- Коли в тебе буде нова сукня? - опустив руку на талію і підняв очі.

- Кравець сказав, що завтра.

- Добре... Розкажи якусь історію. Або розкажи про Німого Пана. Я хочу пофехтувати з ним. Давай поїдемо до нього?

- Ти п'яний.

- І що? Якщо мене навчить Німий Пан, то я і п'яним зможу фехтувати, - усміхнувся, притиснувши її міцніше.

- Я припускаю де він зараз може бути, але це їхати на самий кордон.

- Давай поїдемо? Я завжди хотів побачитися з ним. І Карла візьмемо.

- Не зараз. Я повинна вилікувати Генрі та Її Величність королеву.

Той жалібно проскулив і опустив обличчя:

- Ванда... А може, ти нікого не вб'єш?

- Я обіцяла.

- Але заради мене. Ванда... Не вбивай...

- Я не можу цього обіцяти. Сам посуди. Уся моя сім'я загинула. Я не можу просто так відпустити винного. Я повинна...

Давид просто жалібно дивився на неї:

- Ну Ванда... - піддався вперед.

- Спробуєш поцілувати - на жабу перетворю.

- Я просто не хочу втратити тебе... Якщо ти вб'єш когось, - затих, - тебе саму стратять... Не вбивай. Я хочу, щоб ти жила... - ліг на плече.

- Яка ж ти наївна дитина ще... - неміцно обійняла.

- Я не дитина. Я принц.

- Це не робить тебе не дитиною, - усміхнулася.

- Вандо, я хочу, щоб ти жила.

- Не бійся. Мене не вб'ють і не стратять.

- Обіцяєш?

- Хм, - усміхнулася. - Обіцяю, - поцілувала в лоб.

- Порушиш обіцянку - я сам тебе на жабу перетворю, - тужливо обійняв, опустивши очі.

- Хм, добре, - дбайливо погладила його спину.