Помста дракона

Протягом ночі німий постійно тремтів від холоду мокрого одягу, тож Адріан був змушений обійняти його, щоб той не стукав зубами, відверто заважаючи всім спати. Досить скоро після цього, попутник заспокоївся і спокійно заснув. До ранку перекинувся, та так, що тканина, яка закривала обличчя, розв'язалася і могла впасти в будь-який момент.

Першим прокинувся зачарований і одразу ж поспішив на вулицю, бо закортіло. Скоро прокинулася і відьма, Тоук. Дівчина тут же кинула в згарище свій порошок і вигнала воїна збирати хоч якийсь хмиз. Вуглинки горіли недостатньо добре, але горіли. Витягнула до них руки, щоб погріти. Повернувся Адріан, прикриваючись лапами.

- Ш, - тихо видала на нього Ванда.

Той застиг, подивився на відьму:

- Що? - прошепотів.

- Не шуми, - вказала на новенького.

- Та я й так тихий, - продовжив шлях до багаття.

Почав знімати вже сухий одяг. Німий заворочався, неохоче розплющив очі і тут же вони стали по п'ять копійок, бачачи перед собою нижню частину тварини.

- З добрим ранком, - посміхнулася йому чаклунка.

- Та яке воно для нього добре? - зняв сорочку зі штанами Адріан і відійшов. - З таким виглядом зранку, - почав одягати штани, відвернувшись від усіх.

- Хах, це не так погано, як могло б бути, - глянула на нього.

- Я б не хотів бачити чиюсь волохату дупу щойно прокинуся, - став одягати сорочку.

Фехтувальник тим часом потягнувся і почав підніматися позіхаючи. Сперся на одну руку. Ванда подивилася на нього і тут же вигукнула:

- Яке в тебе миле личко! Заглядання просто!

Той перелякався, тут же закрив усе рукавом.

- Слухай, а тебе не зачарували? - наблизилася, спираючись руками в землю. - Просто воно... Як би сказати... - сумнівно протягнула. - Не мужнє зовсім...

- Та чого ти ображаєш його? - обурився Адріан і повернувся. - Ну не пощастило народитися таким.

- Так я нічого й не кажу, - повернулася до нього і вернулася до новенького. - Я ж можу все виправити. Хочеш? - кивнула і полізла в сумку. - Одне слово і ти будеш брутальнішим за нашого Тоука, - з усмішкою подивилася на нього, вже діставши малинову кульку.

- Та скільки в тебе цих каменів? - здивувався зачарований і сів на задні лапи навпроти багаття.

- Хах, - глянула на нього. - Достатньо, але всі вони мої, - мило посміхнулася і повернулася до іншого співрозмовника. - Так що? Хочеш? Ти через цю милоту ховаєш його?

Той злегка кивнув.

- Так що? - посунулася. - Хочеш, такого красеня зроблю, що всі дівчата закохуватимуться?

- А можна і мені так? - загорівся Адріан. - Я теж красунчиком бути хочу.

- Ти й так симпатичний, - посміхнулася йому.

- Але можна ж і краще! - усміхнувся.

Повернувся четвертий. Зайшов, поклав біля вогнища вохкі гілки й сів:

- Сока́ма, ко Ванда, і́ха хіа́ре тор та́і коме́нха, - витер долонею краплі роси з обличчя і переніс усе це на штани. (Вибач, володарко магії, але сухого в лісі нічого немає.)

Німий дивився за його рухами як заворожений, не звертаючи уваги ні на кого більше. Дівчина взяла кілька гілок, оглянула:

- Дідько, вони всі мокрі. Сподіваюся, горітимуть, - доторкнулася до кожного своїм каменем і поклала все у вогнище.

На подив, горіли вони як сухі. Тоук стежив за дівчиною, ледь прикритою плащем, а потім глянув на фехтувальника. Той перескочив поглядом на відьму. Адріан простягнув лапу:

- Нам би поїсти й далі йти.

- Цілком згодна, - глянула на нього і полізла в сумку по їжу.

Німий спостерігав. Коли їжу простягнули і йому, то він ніяково опустив долоню, відкриваючи обличчя для огляду, і взяв цей невеликий шматок хліба з м'ясом. Крадькома глянув на Тоука. Той уже їв свою порцію, ні на кого уваги не звертаючи. Опустив очі на сніданок і невпевнено протягнув:

- Ем...

Ванда аж подавилася. Голос його був жіночим і м'яким. Адріан здивувався не менше. Усі подивилися на людину в чорному.

- Ти кажеш?! - шоковано видала чаклунка.

Кивок із поглядом в очі:

- Я так розумію, ти відьма. І... Ти вмієш більше ніж те, на що здатна людина. Звідки ти?

Дівчина відвернулася. Вдарила кулаком у груди і ще раз добре відкашлялася. Повернулася:

- У сенсі "більше ніж те, на що здатна людина"? А я виглядаю не по-людськи чи що? - радо посміхнулася.

- Ти зрозуміла, що я маю на увазі. Звідки ти, ти мабуть мені не скажеш, але я зрозуміла, ХТО ти.

- У сенсі? - насупилася і ще трохи відкашлялася.

- Ти, - поворот до Адріана, - не розбовтаєш людям, хто ховається під маскою?

Той загальмовано покрутив головою.

- Добре.

- Так... - насторожено протягнула Ванда. - Хто ти? І навіщо весь цей маскарад? - вказала на костюм.

- Маскарад, - подивилася на неї, - потрібен, щоб люди не думали, ніби я жінка.

- А ім'я хоч скажеш?

- Каталіна, - простягнула руку.

- А німою навіщо прикидаєшся? - насторожено потиснула долоню.

- За голосом легко визначити хто я, - відпустила руку і подивилася на громилу.

Той був м'яко кажучи здивований. У голові якось не складалися "молода дівчина" і "перемогла гвардійця". На кілька хвилин його мозок був зламаний.

- Що з ним? - вказала на нього.

- А, - глянула на знайомого. - У нього в племені не прийнято, щоб жінка займалася чимось чоловічим, тож він зараз обдумує все побачене, - повернулася до співрозмовниці. - Ти добре фехтуєш. Де навчилася?

- Та було одне містечко, - перевела погляд на Ванду. - Зараз я просто ходжу містами і щось заробляю, перемагаючи різних...

- Я ж тут до короля йду... - загадково почала.

- Так, - кивнула, - знаю. Королеву вилікувати.

- Ага, саме так. Так ось, що я запитати хотіла... - посунулася впритул і повільно провела пальцем по її коліну.

- Хехе... - ніяково усміхнулася та. - У мене тільки одяг чоловічий. У коханні пристрасті в мене звичайні.

- Та я не про це, - поклала долоню і подивилася в очі. - Як ти до короля ставишся?

- А це важливо? - дивувалася.

- Ну трохи, - кивнула.

- Моє ставлення до короля... - подивилася вбік. - Може трохи відрізнятися від загальноприйнятого... - повернулася до неї.

- Ти проти нього? - злегка нахилилася.

- Скажімо так: я трохи не згодна з його стратегією в плані економіки цієї країни.

- Коротше данину високу просить.

- Є таке, - неоднозначно кивнула.

- Ну добре, - поплескала її по коліну і відсунулася. - Просто мене теж дещо в його політиці не влаштовує.

- Ти ж не збираєшся переворот влаштувати?

- Ні, - взяла хліб. - Я таким не займаюся, - почала їсти, дивлячись на новеньку.

Чоловіки все ще сиділи з відкритими ротами. Каталіна глянула на воїна і швидко опустила збентежений погляд. Тихо подавилася і, прикривши рот долонею, відвернулася, щоб відкашлятися.

- А ти звідки? - кивнула на неї відьма. - Щось ти на інших не схожа.

- Через те що в чоловічому ходжу? - глянула на неї.

- Хах, не тільки. Якось поводишся ти не так, як інші.

- Та просто... - з рожевими щоками покосилася на Тоука. - Він так дивиться на мене... - поправила тканину бандани за вухом.

Той проковтнув слину й одразу ж вийшов із трансу. Різко повернувся до відьми, вказавши на новеньку:

- Ко Ванда! - у голосі його простежувався страх. - Крі ко́па?! А фра́ї сіа́м ха́рі мо оротоу́к! (Володарко магії! Хто це? Я повинен показати її нашому вождю!)

Адріан аж здригнувся.

- Ух як ти його вразила! - радісно вигукнула відьма.

- А що він каже? - подивилася в його очі.

- І лаіма́то, - глянув на неї широкими і враженими очима. (Ти особлива.)

Проковтнув слину, порушуючи тишу. Облизнув палець і нагнувся через вогонь, простягнувши руку до її чола. Та гидливо відсунулася:

- Що він хоче?

- Хах, - спостерігала співрозмовниця, - не бійся.

- Коли мені говорили таке, - вороже подивилася на неї, - нічого доброго мені чекати не доводилося, - подивилася на воїна.

Погляд її був аж ніяк не добрим. Шльопнула по його руці долонею. Тоук вирівнявся трохи спантеличений тим, що відбувається.

- Навіть не думай, - суворо вказала на нього, - наближатися до мене своїми брудними руками.

Воїн зрозумів тільки те, що їй цей жест точно не сподобався. Насупився. Він до неї з найкращими спонуканнями, а вона так грубо.

- Даремно ти так, - без усмішки оглянула знайомого Ванда.

- Нехай не лізе до мене.

- Він хотів намалювати на твоєму лобі якийсь символ, - перевела погляд на неї.

- Навіщо? - повернулася до співрозмовниці.

- Не знаю, - знизала плечима. - У них так заведено.

- А в нас - ні. Нехай не лізе, - подивилася на нього. - Невідомо де ці руки в нього були півгодини тому, - оглянула велике тіло.

- У них охайне плем'я.

- По бруду на руках не скажеш.

Ванда зітхнула. Подивилася на Тоука, який нічого не розумів.

- От скажи, - не дивлячись звернулася вона до дівчини, - чому ви так до тих, хто на вас не схожий? - перевела сумний погляд на неї.

- На ньому, - вказала на молодого пальцем, - купа бруду і я не хочу бути ще й у його слині. Те, що він хотів зробити - бридко.

- Це просто звичай.

- Поганий звичай, - подивилася на неї.

- Тому що у вас такий не прийнятий?

Та промовчала, опустивши руку.

- Чому люди не люблять усе, що на них не схоже? – продовжила Ванда.

- А мені звідки знати? - обурилася.

- Тому що це незвично, - неголосно відгукнувся Адріан. - Дракони - це зло, тому що ми не знаємо, чого від них очікувати, і ми їх не переможемо, якщо вони на нас нападуть.

- Між "переможемо" і "завоюємо" дуже велика різниця, - роздратовано подивилася на нього відьма. - Люди тільки й роблять, що завойовують усіх підряд. Усіх, кого вважають нижчими за себе. Хіба не так?

- Так, - кивнула Каталіна. - Люди жахливі, але хто з нас вибирає ким народжуватися? Залишається тільки пристосовуватися до цього Пекла на землі. Ми не винні, що стали такими. Ми були змушені пристосовуватися. Не можна нас звинувачувати в цьому.

- Можна, - злобно подивилася на неї. - "Пристосовуватися". Яке гарне слово, щоб виправдати таку жорстокість до всіх, кого ви винищили.

- Думаєш, я хотіла бути такою? - вказала на одяг. - Думаєш, я хотіла заробляти тим, що прикидатися чоловіком і щодня фехтувати? Я стала такою тільки через життя, що змусило мене обирати: або смерть, або боротьба. Я обрала це життя не тому що хотіла, а тому що в мене просто не було вибору.

- Вибір є завжди.

- Але не на кораблі з піратами. Там ти або іграшка в чоловічих руках, або жорстока піранья, яку залишать у живих тільки тому, що не даєш себе вбити.

- Молодець, що вижила, але цей приклад не виправдовує жорстокості до тих, хто на вас не схожий.

- Світом правлять люди. Цивілізовані держави, а не як не тварини чи племена.

- Люди правлять тільки в межах своїх країн. У місцях, де їм бути не належить - вони правити не можуть, - підвищила тон знайома.

- До чого ти хилиш?

- Ваш король не може давати мені накази і слухати я його не зобов'язана, бо він для мого народу - ніхто. Теж саме з Тоуком, - показала на нього. - Ваш король ніхто для їхнього племені. Він не може щось від них вимагати і чекати. Він король тільки на своєму шматку землі, - опустила руку. - Так само як і люди. На території драконів, х'юктів чи ще когось - люди ніхто. З великою ймовірністю їх уб'ють у перші п'ять хвилин зустрічі, просто тому що вони відразу ж хапаються за зброю. Чи ти думаєш інакше?

- Ні. Люди просто захищаються.

- Нападом? - обурилася.

- Іноді й нападом... - відвернулася і почала їсти.

- Люди - не найрозумніша форма життя, з якою я стикалася.

- Зате найбільш живуча.

- Ось із цим сперечатися не можу. Як таргани, - невдоволено відвернулася і теж почала їсти.

Адріан і Тоук переглянулися.

- Усе погано, - сумно сказав йому звір і взявся за сніданок.

- Трака́ іра́фі сум, - зітхнув той і теж почав їсти. (Лаятися завжди погано.)

Протягом півгодини всі поїли, одягнулися і вийшли, загасивши багаття. Дівчата не розмовляли. Ванда перебувала в поганому настрої і йшла першою, розштовхуючи всі тонкі гілки на шляху. Через деякий час Адріан поцікавився:

- Слухай, а ти вчора говорила, що домовлятися з кимось пішла. З ким?

- З німфою, - недружелюбно відповіла. - Вона нам побудувала той будинок. Будь вдячний.

- Та я вдячний нібито... Щось у тебе взагалі настрою немає... - опустив плечі й зітхнув.

- Неприємну тему зачепили. Більше пропоную не говорити ні про короля, ні про людей, бо мене це трохи бісить, - обернулася на Каталіну.

- Я й так це вже зрозуміла, - відгукнулася та. - Нема чого на мене дивитися так.

- Ко Ванда, сі-ка́ро ха́ра іла́ та́та́кс? - показав на попутницю. (Володарко магії, що вона тобі сказала?)

Усі подивилися на нього.

- Вона багато базікає, - роздратовано видала відьма і продовжила шлях.

- І сараі́ оро́сі фра́так, - неголосно зауважив. (Ти виглядаєш дуже злою.)

- Та все в порядку. Заспокойся.

Решта теж відвернулися. Велетень торкнувся чорного плеча краєм пальців. Дівчина тут же відкинула його руку, роздратовано видавши:

- Не торкайся.

- Кі або ін хара́сі тікс? - прибрав кінцівку, трохи спантеличившись. (У тебе не прийняті торкання?)

Та видихнула, подивилася на чаклунку:

- Що він хоче?

- Чорт його знає. Може просто поговорити. Досить бути такою різкою. Він із найкращими спонуканнями.

- Він мені всю сорочку забруднить.

- Вона і так не першої свіжості.

- Гр... - проричала і склала руки на грудях. - Яка ж ти...

- Ех, коли ти мовчала, у нас усе було добре.

- Даремно я з вами пішла. Покину вас у найближчому місті.

Адріан обернувся:

- Це буде тільки завтра вдень. Можете поки що не лаятися? - подивився на обох. - І так зрозуміло, що ви обидві не дуже любите короля і людей. То може не будете лаятися?

Ванда різко зупинилася і повернулася до опонентки:

- Мене бісить твоя гидливість. Вважаєш себе вищою за всіх нас? Можеш іти просто зараз. Мені не потрібен такий попутник, що з огидою дивиться на всю мою компанію.

- Та хто тобі сказав, що мені огидні всі ви? Я бачила у своєму житті людей і гірших.

- Тоді навіщо ти відповідаєш Тоуку так грубо? Він щось зробив тобі чи сказав? Ти навіть не розумієш його! Можливо, він говорить тобі щось хороше! - вказала на предмет розмови.

- Я без поняття, що він каже, але я не хочу, щоб до мене торкалися, - відповіла чітко і майже спокійно.

- Яка ж ти брюзга! Раз не хочеш, щоб він до тебе торкався!

- Річ не в тім, що він мені не подобається, а в тім, що я в принципі не люблю, коли до мене торкаються, особливо зі спини, - обернулася.

Тоук був трохи наляканий:

- Ко Ванда? А тотома дос? (Володарко магії? Я щось зробив?)

- Не чіпай мене слинявими пальцями, - вороже повторила новенька.

Той стабільно нічого не розумів.

- Вибачся перед ним, - суворо видала чаклунка, стискаючи кулаки.

- За що? - подивилася на неї.

- За такий тон. Він не розуміє, що ми говоримо, але чудово розуміє інтонацію. Вибачся.

- І як, якщо він наших слів не розуміє?

- Придумай. Я не дозволю ображати когось із моєї компанії.

Та видихнула, втомлено подивилася на громилу:

- Вибач, що поводилася так грубо, - повернулася до дівчини. - Так підійде?

- Сі-каро тра до? - злегка дивувався той. (Що ви робите?)

- Піде, - роздратовано видала. - Ще раз виявиш неповагу хоч до когось із нас - із глушини вибиратися будеш сама, - розвернулася і пішла далі.

Адріан оглянув її спину і поспішив за відьмою. Решта переглянулися.

- Ко Ласіканда, - звернувся Тоук, - кіф і ха́рі фра́та́кі? (Володарка леза, чим ти її розлютила?)

- Що він каже? - з неприязню оглянула воїна.

- Він дав тобі ім'я. Не стійте на місці. Запізнимося - король усім голови відрубає.

- Ім'я? - спантеличилася і пішла за ними. - Яке ще ім'я? Він моє вивчити не може?

- Він не розуміє, що з нашої балаканини імена.

Тоук теж приєднався до компанії.

- А ти розумієш? - скептично видала.

- Те, що після "ко" і є твоє нове ім'я.

- І як він там мене назвав? - подивилася на нього.

- Почуєш наступного разу, коли він звернеться до тебе.

- Як грубо з твого боку. Я думала, ми помирилися, - оглянула її потилицю.

- Я відповідаю так, як кажуть до мене. Злом на зло, добром на добро. Не чекай ласки на грубість.

- Та я вже зрозуміла, що з тобою треба поважати кожен листочок.

- Хоч пірати і розбійники, але я думала у них хоч якась повага до оточуючих є.

- Ні.

- Як же тримається ваша ієрархія?

- Не наша. Я більше не пірат і не смій мене так називати, я не вбивця, що полює за золотом і владою.

- Але ти заробляєш фехтуванням.

- Я не вбиваю. Убити можу тільки за честь, але не за золото. Блискучі залізяки ніщо перед обличчям та ім'ям.

- Ти не відповіла за піратів.

- Хто сильніший і досвідченіший - той і головний. Ну або той, хто вміє вести за собою людей. Запам'ятай, пірати - це розбійники, які готові на все заради грошей, вина і слави.

- Ти говорила щось про честь... Честь і гідність - такі гарні слова... Шкода, що нікому не потрібні.

- Я втратила свої честь і гідність, коли потрапила на корабель до цих мерзотників. І я не збираюся їх втрачати в образі безіменного німого чоловіка. Я надто довго працювала, щоб отримати те, що в мене є зараз.

- У тебе нічого немає, - невимушено видала.

Каталіна почервоніла від обурення. Стиснула кулаки і стала як укопана:

- А ну повтори, - протягнула крізь зуби.

- У тебе є будинок? - обернулася. - Сім'я? Коханий? Твоє місто, твоя країна, батьківщина? У тебе є тільки цей костюм, честь, трохи гідності і гаманець золотих.

- У мене було все це!

- І де воно зараз?

- Воно було, поки на місто не напали пірати! У мене було прекрасне життя! Таке, про яке багато хто лише мріє! А зараз я прикидаюся мужиком, щоб просто прогодувати себе!

- Ну і де твоя честь, гідність? Вони щось принесли тобі?

- Ні! Поки я була жінкою, вони мені ні краплі не допомогли! Але коли я стала Німим Паном... Мене одразу почали поважати! Мені миттю почали кланятися і прислужувати! Я - Німий Пан! У Каталіни нічого немає, але є у Німого! У нього є влада, вплив і вага власного слова, яке неможливо почути. Честь і гідність дали мені владу. А влада - це все.

- Згодна з тим, що влада - це все, але владу треба заслужити. Ти її заслужила, але є люди, які взяли її незаслужено і такі мене дратують. Я не збираюся сваритися з тобою далі, хочу лише дізнатися, з якою метою ти пішла з нами. У кожного є мета, через яку він іде зі мною. Яка мета в тебе?

- Віднедавна, - подивилася вбік, прикро прикусивши губу, - у мене немає мети, щоб іти з вами.

- Тоді попрощаємося в найближчому місті, - продовжила дорогу. - Ми з тобою занадто часто з'ясовуємо стосунки. Мені такий попутник не потрібен.

- Я й не наполягаю, - пішла слідом.

Увечері, вже після смаження свіжоспійманого кролика в оточенні дерев, Каталіна озирнулася. Праворуч сидів Тоук, склавши ноги по-турецьки і вирізаючи ножем якісь символи на сокирі, під обухом. Адріан лежав навпроти, дивлячись на верхівки дерев і думаючи про щось. Ванда десь ходила, залишивши розстелений плащ і сумку біля вогню. Сама дівчина сиділа, простягнувши до багаття ноги й спершись ззаду на руки. Вечеря була з'їдена, а кістки віддані полум'ю. Зітхнула. Це все вона бачить уперше й востаннє. Повернулася чаклунка, сіла на своє місце і переглянулася з нею.

- Ти ж відьма, - невимушено почала новенька.

- І?

- Можеш начаклувати якийсь предмет?

- Навіщо?

- Та нудно якось, - відштовхнулася і перенесла руки на ноги. - Будемо бандитів музикою приманювати. Зачаруй мені гітару.

- Ти вмієш грати? - сумнівно висловилася.

- Є сумніви?

- Так.

- Ну тоді давай перевіримо, чи зможу я зіграти на твоїй гітарі.

- Ну подивимося, - полізла в сумку, дістала порошок і кинула його в співрозмовницю.

Жменя тут же розсипалася на мільйони блискучих від світла частинок. Ванда провела по повітрю руками. Чоловіки звернули на це увагу. Порошок, немов частинки пилу попливли вгору, в сторони і вниз, утворюючи собою знайомий і прозорий інструмент. Каталіна спантеличено взяла його в руки. Сіла як Тоук, подивилася на струни й ударила по них, роздавши чистий і невинний звук.

- Гарна гітара, - невимушено видала, встановлюючи пальці на лади.

- У мене немає мети підставити тебе, - уперлася ззаду на долоні.

- Ну і добре, - знову вдарила.

Рука пішла її швидко, немов шпага на початку сутички, зигзагом. Пролунав запальний і західний ритм. Усі насупилися, спантеличившись. Така музика не була їм знайома. Мелодія йшла стрімко, наче очі під час полювання на кролика чи наче під час сутички одразу з десятьма шпагами. Героїчно і самозабутньо. Стрімко, елегантно, запально, ні на мить не зупиняючись. Почався ритмічний бій пальцем по корпусу, ніби повторюючи тупіт кінських копит. Швидко, стрімко. Це скачка? Погоня? Бій із потужним биком? Героїчна сутичка? Що це? Що б воно не було, але воно точно відбилося в душах слухачів. Ті повідкривали роти, ніби не слухаючи якусь мелодію посеред лісу, а дивлячись на нестерпної краси поєдинок. Захопливий і такий, що тримає в напрузі до самого кінця. Повторювані елементи, випади, атаки, блоки. Усе це і тільки в невеликій пісні. Закінчивши її, Каталіна подивилася в очі чаклунки. Погляд її не був таким гострим, наполегливим чи жорстким як раніше:

- Це пісня моєї країни.

- Звідки ти? - заворожено запитала та.

- Здалеку. Ви, мабуть, і не знаєте де це, - оглянула всіх.

Найбільше її налякав Тоук. Молодик сидів забувши геть про все і дивлячись тільки на цей загадковий інструмент, здатний на таку бурю за допомогою одних лише пальців. Це справді була якась магія. Повільно перевів погляд на обличчя музиканта. Каталіна була налякана таким очам. Насторожилася, уважно стежачи за його рухами. Той загальмовано опустив очі на землю й намалював до себе догори ногами обличчя, на чиєму лобі красувався символ із дуги з крапкою під нею. Дівчина ласкаво усміхнулася, подивившись на це:

- Це фермата, - перевела погляд на нього.

Той усе ще був вражений:

- Сіраї́мі тор сіфа́ тоу́к... - тихо й повільно почав. - Кофе́ іррі́мі а соі́хі кі́ло... - поспішно відкашлявся, подивившись убік, і продовжив вирізати лінії на рукояті сокири. - Сара́кі коко́ма, - невимушено видав і крадькома поглянув на неї, забуваючи про святих, чиї символи вирізав. - Кхм-кхм, а́мі... - опустив обличчя і поспішно продовжив. (Жінка в образі чоловіка... Чию волю я хочу виконати... Добре граєш. Кхм-кхм, так.)

Каталіна насупилася, не розуміючи, що з ним відбувається.

- О, - пожвавилася відьма, - може він теж покаже свій талант?

- Він уміє грати на чомусь? - подивилася на дівчину.

- На барабанах хіба що, - кинула порошок і до нього. - Але він чудово співає, - матеріалізувала перед ним два невеликі барабанчики.

Його очі одразу ж розширилися, щойно помітивши інструменти. Перевів погляд на чаклунку. Та завзято кивнула. Гітаристка провела пальцями по струнах, змушуючи чоловіка покритися мурашками від заборонених емоцій. По всьому тілу від ніг і до самої верхівки пройшло тремтіння, яке можна порівняти тільки з адреналіном після вдалого полювання на великого звіра. Загальмовано подивився на Каталіну. Погляд його тремтів, тут же опустив його на барабани. Відклав сокиру. Поклав долоню на примарну шкіру. Вона була м'яка й така гнучка, натягнута, гладенька, пружна. Мимоволі проковтнув слину, думаючи про заборонене. Повільно провів долонею по мембрані, відчуваючи цю нестерпну шкіру. Потайки глянув на предмет... Тоук хотів, щоб це почуття було захопленням. Каталіна підняла брову:

- То зіграєш нам?

Той одразу ж опустив очі на інструменти, проковтнув слину і почав відбивати войовничий темп, ніби то був наступ. Підняв обличчя до зірок. Воно було якимось незграбним, з рожевими щоками і трохи переляканим поглядом. Усі спостерігали й слухали. Відкрив рота, почав співати. Ноти його мали б бути рівними, впевненими й непохитними перед ворогами, але натомість стали подекуди тремтливими й зовсім нестійкими. Мелодія раз у раз зривалася в якийсь скрипучий фальцет або взагалі пропадала. Каталіна скривилася. Решта так само розуміли, що на спів це мало схоже. Гітаристка легко й ніяково поплескала його по плечу, змусивши зупинитися.

- Щось він сьогодні не в формі... - сумнівно протягнула відьма, оглядаючи знайомого.

Той опустив сором'язливий погляд на свої руки. Оглянув невеселі обличчя, швидко встав і поспішив до лісу. Відійшов на кілька метрів і болісно впав руками на стовп, із силою заплющивши очі: «Ко́па ороха́сі наріка́с о'ні зі хара́сі фро́ак. Ін трак фра ка́сі...» (Це боги покарали мене за розпусні думки. Не варто думати про...)

Думки перебила гітарна мелодія. Тоук подавився, не в силах чинити опір емоціям. Компанія тим часом слухала більш справного музиканта, переживаючи за свого знайомого.

Хвилин за десять, Ванда вирішила поцікавитися, чи все гаразд із їхнім громилою. Вирушила слідом. Адріан і Каталіна провели її поглядами, припинивши насолоджуватися музикою. Дівчина підійшла, поклала руку на плече:

- Що сталося? - тихо і схвильовано запитала.

- Ороха́сі крата́кс о'ні хезо́зі фро́ак ка́сі ко Ласіканда, - із сумом глянув на неї. (Боги покарали мене соромом за думки про Володарку леза.)

- У тебе просто поганий день... - погладила руку.

- Ороха́ кйока́лі іра́фі ке́рас ра́іфа́ то о'ні, і́ха а ін со́ї́хі фратато́мі ха́рі. (Богиня любові завжди була жорстокою до мене, але я не хотів розгнівати її.)

- Таке трапляється... Хочеш побути сам чи підеш до вогню?

- Ха́ра о'ні короісі́... - з мукою протягнув. - Ріа́мо ка́лас а тоі́рі фрат, сі-ка́ро оро́ха́ кйока́лі фра́мі́ки ка́ра ту́дум ра́симо́ірі тор хора́ски ро́ми́сі? Ко́па рак фраімі́ка, рак олоі́са... - відчужено перекинувся і впав спиною на стовп, дивлячись у небо. (Вона моя спокуса... Хіба міг я раніше думати, що богиня кохання віддасть моє серце іноземці в дивовижному вбранні? Це або прокляття, або благословення...)

- Я скажу їм, що з тобою все гаразд, - поплескала по плечу і пішла назад. - Повертайся, коли стане легше.

Повернувшись, дівчина повідомила, що з Тоуком усе гаразд, але йому треба побути наодинці з собою. Повернувся молодий чоловік нескоро, коли всі вже збиралися спати, а Каталіна грала якусь неквапливу й мелодійну пісню, більше схожу чи то на серенаду, чи то на колискову. Сів на своє місце, взяв сокиру. Не звертаючи ні на кого уваги, продовжив вирізати символи. Дівчина покосилася на нього. Решта вже лежали й майже спали.

- Ти вмієш співати? - тихо запитала, не зупиняючи гри.

- І́ло алако́мі, - не гучніше почав, - хі ороха́ кйока́лі фрамі́ки ка́ра ту́дум тор і́ло лака́мі, - втомлено подивився на неї. - Ін ха́ла хар ра́ї́сі фо́мі ла́са, - зітхнув, дивлячись у чорні очі. (Твоя музика змусила богиню кохання віддати моє серце в твої руки. Не проколи його своїм тонким мечем.)

- Я нічого не розумію, але напевно це важливо, - пом'якшила тон і опустила погляд на вогонь.

Тоук також подивився на багаття:

- Ама́ расі́ іра́фі томі́сі... Крат сіа́ хо́рі во ла́ма́ ха́мі... Лаа́ ороха́ тіту́к ко Расіаріас, - подивився на неї. - Хар іра́фі фрака́ми во мі́со лама́і́сі... (Язики полум'я завжди мінливі... Тільки світло їхнє, і тепло постійні… Як бог вогню Расіаріас. Він завжди різний і однаковий одночасно...)

Музика поступово затихла, залишивши їх тільки удвох. Каталіна повільно підняла очі на співрозмовника:

- Продовжуй...

- Тор ва́і кор мо́а фа́лі́сі о́ро ороха́ ко Расіа́ріас, - відклав сокиру з ножем, не відриваючи погляду. - А́ффі хар ні́а то́рма ла́ма́ во тоука́. Хар лаа́ ні́а, - трохи посунувся. - Хар мі́кі ламіка́со во ха́рі ко́фра... - затих, розглядаючи відблиски в її очах. - І́ло тіту́к... Хар то́рма моі́су во та́лас... І ка́ла кри́рі фра́мас, - повільно перевів очі на її руку, - сиро́ки ке́рат ін ха́і́сі... - повернувся до очей. (У кожному з нас живе великий бог Расіаріас. Завдяки йому ми такі теплі й войовничі. Він як ми. Він дає життя і його ж забирає... Твій вогонь... Він такий сильний і гарячий... Ти можеш когось обпалити, якщо будеш необережна...)

Дівчина відклала гітару, з цікавістю посунулася і сіла поруч, склавши ноги осторонь від таза:

- А що було далі?

- І́ло титу́к... - роздивлявся вогники в очах. - Хар то́рма мо́ррі во раіфа́... - із сумом протягнув. - Ороха́ кйока́лі фрамі́ки ка́ра ту́дум іла́ ра́кам ра́ї́сі. Тор іла́ фалі́сі ра́нкма ко Расіа́ріас... - відкрив губи, з болісно сильним бажанням поцілувати її. (Твій вогонь... Він такий могутній і жорстокий... Богиня любові віддала моє серце тобі замість свого. У тобі живе справжній Расіаріас...)

Та грудьми й душею чутка наблизилася до нього:

- Хочеш скажу секрет? - стала тихою, немов дитина.

- І фрамаліт о'ні... - дивився в блискучі очі. - Ка́ра фра́імі́ка рак ха́мі́сі... Ороха́ тила́к, сі-ка́ро-ті́ а ра́хіт ха́рі́с тор́то́ мі і... Ко Ласіканда... - мимоволі потягнувся до неї долонею, бажаючи взятися за гарячу і рум'яну щоку, стиснувши при цьому її приховані за тканиною чорні пасма. (Ти спалиш мене... Моє прокляття чи подарунок... Богиня хоче, щоб я порушив обітницю саме для тебе... Володарко леза...)

Жіночий погляд тут же змінився на ворожий, побачивши долоню в повітрі:

- Руку прибрав, - жорстоко подивилася в очі.

- І́ло ороха́сі ін фраіміка́сі ілі́́ кра фрі́піас... - із сумом опустив кінцівку. - І сі роі́мі, сі-ка́ро фро́ка і́но тікс то́рма. І́ло лаі́ки ромії́сі ро́ки ілі́́ фо і́ло то́у́к... - з тугою погладив великим пальцем траву між ними. (Твої боги не прокляли тебе на пристрасть... Ти настільки непорочна, що навіть від дотиків відмовилася. Твоє закрите вбрання збереже тебе до твого чоловіка...)

- Не торкайся до мене, - крізь зуби протягнула.

- А до́фра чі́... - тихо опустив плечі й брови. - А ін сокіри. Ні́а ін ко́ро до́мі-до́мі, і́ха а ла́мі, сі-ка́ро і ін то́ксо то́у́к, а́ха ка́ла оро́і́ кар оро́то́у́к. (Я засмутив тебе... Я не спеціально. Ми не розуміємо одне одного, але я сподіваюся, що ти не відкинеш воїна, яким може пишатися сам вождь).

- Ти мені подобався, але торкатися до себе я не дозволю.

- І́ло тіту́к то́рма а́фрі ла́а́ во ка́ра фрі́піа́с... А ха́лі іла́ сара́ки ло́ка, ко Ласіка́нда. Ко Локара́мі олої́сат і́ло кра лока́рі то́кто ле́ї́, а́ла ін ра́сі ка́фрі... Ло́ки лаімі́сі, - глянув на вабливо прочинені губи, - ко Ласіканда... - повернувся до очей. - А ке́рат то́сук і́ло ло́ки ла́а́рові́... (Твій вогонь такий же яскравий, як і моя пристрасть... Я бажаю тобі гарних снів, Володарко леза. Локарамі благословить тебе на мрію перед очима, поки не зійде сонце... Спи спокійно, Володарко леза. Я охоронятиму твій сон як власний...)

Сумно вирівнявся, зітхнув, відвернувся і ліг на спину, правою рукою до вогню, ногами до Каталіни. Подивився на неї. Дівчина мовчки спостерігала, слухаючи тріск гілок у багатті, а потім лягла так само. Склала під щокою долоні, дивлячись на молодого чоловіка, і прошепотіла:

- На добраніч. Не думаю, що ми зустрінемося ще.

- Ка́ра ту́ду́м во́ло ле́ло ле́ла́ ла́па ко́па титу́к. Ха́ро сі та́лас... (Моє серце і твої очі як це полум'я. Вони так само гарячі...)

Знайома перевернулася. Сумно заплющила очі й скоро заснула. Тоук милувався її спиною теж не дуже довго. День був виснажливим. Ванда зітхнула, не розуміючи його слів, але розуміючи цю інтонацію.

До полудня всі прийшли до міста. Перед виходом до людей Адріан перевтілився, а Каталіна закрила обличчя хусткою. Лише вийшовши на бруківку, дівчина простягнула руку в рукавичці відьмі та зачарованому. Потиснула їхні долоні. Тоук спостерігав за цим, трохи не розуміючи того, що відбувається, і відверто лякаючись цього сумного обличчя Ванди. Та зітхнула, дивлячись на Німого Пана:

- Мені дуже шкода, що ми не зійшлися характерами.

Знайома подивилася на неї.

- Я... - опустила очі на каміння, склавши руки на грудях. - Чула вашу розмову перед сном і... - подивилася на дівчину в чорному. - Ти точно хочеш піти? Це остаточне рішення?

Каталіна глянула на воїна. Очі її були так само гарячі, але не від пристрасті чи злості, а від печалі. Не встигнувши насититися його обличчям, повернулася до відьми. Кивнула.

- Слухай... - підійшла ближче і перейшла на шепіт. - Я не хочу залишати в твоєму серці рану. Ви більше ніколи не побачитеся. Я чула його голос, ти впевнена, що не хочеш залишитися?

Кілька секунд Каталіна думала. Після, кивнула. Подивилася на воїна. Той був наляканий. Простягнула руку.

- Ко Ласіка́нда,- неспокійно й тихо почав, - фра́ка ки то́рма ле́ї́? - узяв її долоню і накрив своєю. - Кри до́фра чи́? - схвильовано бігав зіницями від ока до ока. (Володарко леза, чому в тебе такі очі? Хто засмутив тебе?)

Каталіна мовчала. Відвела погляд.

- А сла́ки до́фра чі́? - тут же відпустив долоню. - Ко Ласіканда, со́ки, а ісі́с ла́а́ ха́ро сі́ма і́ло ра́ка. А фрас сі-ка́ро во о'ні ка́а́. (Я знову засмутив тебе? Володарко леза, вибач, я бачив, як вони тиснуть твою руку. Я думав, що і мені можна.)

Та глянула на його сокиру, усіяну малюнками. Перевела очі на тіло. Оглянула торс, повільно перейшла на груди й шию, розглядаючи непересічні лінії. Дійшла до чистого обличчя. Очі її змінилися і Тоук навіть зрозумів, що в них було написано. Різко схопив за передпліччя:

- Нха! (Ні!)

Решта злякалися. Здригнулися. Відійшли на півкроку. Селяни, почувши це і глянувши на Німого Пана, тут же обурилися і злякалися одночасно. Ніхто не міг так кричати на шановану людину, а тим паче так грубо тримати її.

- І ін ка́ла то́мі́сі! (Ти не можеш прощатися!)

Каталіна розлютилася. Різко подала руку до шпаги. Тоук перехопив її. Підняв кінцівки до плечей. Дівчина буквально погрожувала йому своїми колючими і чорними, гарячими очима. Повільно похитала головою справа наліво, ніби відмовляючи і змушуючи її відпустити.

- Нха, - наполегливо підійшов і став майже впритул. - А фратато́мі і́ло оро́ха́сі во ра́хіс і́ло харі́с, і́ха а ін фрат іла́ то́мі́. (Ні. Я розгнівав твоїх богів і порушив твою обітницю, але я не дозволю тобі піти.)

Її зіниці швидко розширилися, дивлячись угору. Той став тихішим:

- Фрі́а ко́морі і́ло ороха́сі крак кра кра́ра фра́сіс, і́ха а ін ка́ла мі́ки іла́ то́мі́. Ороха́ кйока́лі ко Арі́сіам фра́мі́кіс ка́ра ту́дум іла́ в ка́ра са́крі кіт Расіаріа́с ін мі́кі ка́ра ті́ту́к ха́і́с. І, - тон пом'якшився, - ка́ра фраімі́ка во оло́і́са... - розслаблено опустив їхні руки. - Ні́а ін ка́ла факі́тас... Ка́рі ороха́сі олої́са мо́а... (Нехай гнів твоїх богів обрушиться на мою незахищену голову, але я не можу дати тобі піти. Богиня любові Арісіам віддала моє серце тобі і мій внутрішній Расіаріас не дасть моєму вогню згаснути. Ти моє прокляття і благословення... Ми не можемо розлучитися... Самі боги благословили нас...)

Жіночий погляд бігав по його очах, ніби не знаючи за що зачепитися. Зіниці її були великими, а серце - швидким. Проковтнула слину.

- А то́мі фра ка́сі мі́кро... - тихо прошепотів він і стиснув тонкі передпліччя, подаючись до неї всім тілом. (Я зараз думаю про те саме...)

Очі її розширилися, а тілом пробігло тремтіння.

- І́ло харі́с... - із сумом протягнув, розслабляючи долоні. - Ні́а ін фра́ї фро́ка фра ка́сі то́рма. (Твоя обітниця... Ми не повинні навіть думати про таке.)

- Ко Тоук... - тихо протягнула, не зважаючи на оточення.

Той ласкаво посміхнувся. Раптово підбігли троє з великими палицями і замахнулися на татуйовану спину.

- Тоук! - вигукнув Адріан.

Закохані тут же вийшли з трансу.

- Відпусти Німого Пана!

Палиці тут же розбилися об прозорий і червоний щит. Деревина розлетілася по бруківці трісками. Воїн миттєво повернувся, вихопивши сокиру з піхов. Закрив собою Каталіну.

- Сі-ка́ро хад кі́зо?! - загрозливо вигукнув на трійцю. (Що вам треба?!)

Ті шоковано відступили:

- Чаклун! Аа! Це чаклун!

Городяни одразу ж покидали свої знаряддя і розбіглися, покладаючись на те, що їхній улюбленець далі впорається сам. Дівчина ж не відразу зрозуміла, що відбувається, але коли усвідомила це, здивувалася самій собі. Її рефлекси складно назвати повільними, але вона не вихопила шпагу, щоб оборонятися, а добровільно стояла за широкою спиною і чекала захисту. Як це розуміти? Вона сама не знала. Розлютилася на саму себе. Опустила очі, стиснула кулаки.

- Ко Ласіканда, - обернувся молодий чоловік, - лаа́ і? - сховав сокиру і повністю повернувся. - Ін ха́рак? (Володарко леза, як ти? Не злякалася?)

Адріан подивився на неспокійну Ванду, що дивилася вслід утікачам:

- Я, звісно, все розумію, кохання, романтика, переламані ноги, але може підемо далі? Місцеві точно не в захваті від нас.

- Я б із радістю, - повернулася до нього. - Але ми збиралися прощатися, - подивилася на парочку.

Каталіна глянула на неї.

- Я так зрозуміла, він тебе не відпустить, а ти якось не сильно тікаєш. Давайте ви визначитеся на ринку? Мені потрібно трохи їжі і підемо далі.

Дівчина кивнула.

- І що швидше ми заберемося звідси, - озирнувся злодій, - то краще.

- Хах, обстановка не подобається? - пішла вперед відьма.

- Ні, - стежив за кожним. - Просто багато знайомих тіл, які я свого часу обібрав, - поспішив слідом.

- Закінчуй із цим.

- Не можу. Я нічого не вмію більше.

- Тоді навчися.

- Сказати легше, ніж зробити.

- Хах, я й не казала, що це легко.

Тоук із Німим Паном прилаштувалися ззаду. Покосилися один на одного. На базар відьма пішла сама, залишивши знайомих на площі. Адріан не знав куди себе подіти. Тоук якраз вирішив дещо уточнити. Подивився на дівчину, звернену в інший бік. Каталіна все ще злилася і не розуміла саму себе. Тримала руки на грудях, роздратовано спостерігаючи за перехожими.

- Ко Ласіканда, - ласкаво звернувся, - "тоу́к" ко́па ін ха́ро. (Володарко леза, "тоук" це не ім'я.)

Та слухала. До них наближався якийсь чоловік.

- Ка́ра ха́ро ко Моісу, - поклав руку на її плече. - Ала́ка о'ні сі. Ко́па по́рі "мои́су". (Моє ім'я Моісу. Називай мене так. Це означає "сильний".)

Незнайомець підійшов, кивнув на громилу:

- Він Вас турбує, пане?

Та покрутила головою. Тоук звернув увагу на людину. Насупився, опустивши руку. Приготувався схопити сокиру. Чоловік оглянув її, повернувся до фехтувальника:

- Чи можу я битися з Німим Паном за пару монет?

Дівчина кивнула, показала три пальці, натякаючи на три га. Той самовдоволено кивнув:

- Хах, давайте почнемо, - відійшов і оголив шпагу, став у позицію.

Каталіна зняла капелюх, віддала знайомому і так само дістала зброю, вийшла до незнайомця. Городяни, що проходили повз, одразу ж зацікавилися дуеллю. Почали підходити. Противники стали в позиції. Тоук напружено стиснув поля капелюха. Адріан так само напружився. Якщо дівчину покалічать, то ці двоє отримають від Ванди подвійно. Проковтнув слину, стискаючи кульку в руці. Фехтувальники стояли нерухомо.

Каталіна атакувала. Блок, блок, випад. Противник ухилився. Наступив. Блок зверху, знизу. Відскочила. Оглянули одне одного. Незнайомець атакував. П'ять блоків поспіль. Відкинула його лезо догори і ткнула в горло. Натиснула на шию. Пішов тонкий струмінь багряної крові. Противник спостерігав.

- Ах ти сука... - тихо прошепотів.

Відскочив, відкинув шпагу. Відійшов. Провів рукою по горлу, оглянув кров. Поглянув на пана. Злісно плюнув убік.

- Хоч одну рану, але я тобі зроблю, - крізь зуби протягнув і почав наступати.

Атака, блок, випад, лезом у живота. Відхилилася. Атака, блок, дотик, поріз. Чоловіча сорочка забарвилася червоним. Противник розлютився:

- Сука!

Кинувся в бій із новою силою. Низка блоків і відповідей від дівчини. Короткий перепочинок. Напад. Відповідь. Чоловік уже видихався. Вказала на нього вістрям, змушуючи здатися. Відкинув шпагу вбік. Повернула кінець на його обличчя.

- Німий, але не глухий... Я не здамся каліці! - різко наступив.

Дівчина відійшла на два кроки, обороняючись.

- Ко Ласіканда! - схвильовано вигукнув Моісу.

Відволіклася. Поріз. Не встигла ухилитися. Тканина на лівому боці була розрізана. Противник задоволено посміхнувся, відходячи:

- Хах, оступився наш шановний пан...

Мовчки покосилася на того, хто кричав. В очах її палала ненависть. Повернулася до поєдинку. Фехтувальник був надто задоволений і гордий за себе. Продовжив наступати. Блок, блок, атака, атака, атака. Дівчина стала наступати. Противник ледве встигав відповідати. Почав відступати. Потік ударів не зменшувався. Атака. Спритно підчепила його гарду і вирвала шпагу з рук, відкинула далеко вбік. Противник злякано стежив. Відійшла рукою вбік і різко, немов блискавка, полоснула гострим кінцем по шиї незнайомця. Той вражено розплющив очі.

«Ти занадто багато про себе думаєш,» - злобно подумала про себе і опустила клинок, відійшовши на кілька кроків.

Противник упав на коліна, а потім і на бік, густо запливаючи кров'ю з розрізаної артерії. Дівчина дивилася на все це без задоволення і з якоюсь огидою: «Сукою він мене назвав. Бач який зухвалий.»

Струснула шпагою, скидаючи крапельки крові. Витерла клинок об лівий рукав, сховала в піхви і нахилилася до того, хто програв. Забрала його гаманець повний монет і пішла назад: «Це компенсація.»

Тоук схвильовано спостерігав. Адріан узагалі стояв не в силах поворухнутися. Підійшла до громили. Із силою і замахом врізала гаманцем по обличчю. Той, м'яко кажучи, здивувався. Схопився за щоку. Забрала капелюх і вдягла. Взялася за поріз, змучено подивившись навколо. Сорочка вже блищала на сонці, вкриваючись липкою рідиною.

- Ко Ласіканда, сі-ка́ро до́ка? - не розуміючи подивився на неї. (Володарко леза, що сталося?)

Та глянула на нього як на ідіота. Показала рану, кулак, сперлася на стовп якоїсь лавки і продовжила мучитися. Знайомий занепокоївся. Зачарований ще дивився на агонію, потім на труп, який готувалися забирати. Повернулася чаклунка. Оглянула компанію, натовп.

- І що сталося? - подивилася на своїх.

- Каталіна... - вражено почав Адріан. - Убила якогось мужика... - подивився на співрозмовницю.

- Навіщо? - склала руки на грудях і глянула на дівчину.

- У них була дуель... - проковтнув слину, все ще відходячи від шоку.

- Ах дуель... - кивнула. - Так розумію мужик не виграв.

Каталіна втомлено й задоволено хмикнула, подивилася на неї й кивнула.

- Тоді пішли, поки нас за це самих не вбили, - попрямувала далі.

- У нас тут поранений, - зауважив Адріан.

- Так я бачу, - обернулася. - Але я не можу зараз допомогти. Пішли далі від людей і там зможу вилікувати, - пішла.

Дівчина підкликала Адріана. Обійняла його за шию і нешвидко пішла за відьмою. Тоук був трохи здивований усім. Погладив щоку. Поспішив слідом.

Вийшовши нарешті до лісу, відьма забрала камінь із рук, що швидко стали кошлатими лапами, поклала до торбинки й дістала інший, зелений. Провела ним по порізу, що блищав на сонці. Той затягнувся тієї ж миті, ніби його ніколи й не було. Каталіна не вірячи провела рукою по шкірі:

- Справді відьма...

- Ходімо, - сховала камінь у сумку. - Нам недалеко залишилося. Ти, до речі, залишаєшся з нами? - подивилася в карі очі.

- До столиці небагато залишилося, тож можу пройтися.

- Ну добре. Треба поквапитися, а то королева помре ще не дай боже, - розвернулася і пішла стежкою.

Адріан подивився на дівчину в чорному:

- Навіщо ти його вдарила? - кивнув на знайомого, на чиїй щоці виднілося садно.

- Якби він мене не відволік - я б не отримала цю рану, - не звертаючи уваги на воїна, пішла слідом за відьмою.

Дорогою зняла хустку з обличчя і пов'язала її на поясі, висипала нові монети у власний гаманець і викинула чужу тканину. Х'юкт подивився на велетня. Той виглядав нещасним, що виднілося через сумні очі. Попрямували за дівчатами.

Наступна зупинка була біля швидкої річки. Оскільки водойму треба було рано чи пізно перейти - знайшли кам'яний міст. Сховалися під ним. Вирішили пообідати. Ванда дістала всім їхні порції хліба з м'ясом і присіла на поділ плаща, почала їсти. Решта присіли поруч. Обід минув швидко, тож Адріан попросив ще трохи відпочинку. У принципі, ніхто проти не був, тож було вирішено затриматися тут не більше ніж на годину. Кожен вирішив зайнятися своїми справами. Зачарований знайшов зручне місце і ліг, сподіваючись подрімати, Ванда почала роздягатися, бажаючи помитися, а Тоук просто сумно спостерігав за Каталіною. Та, залишивши під мостом більшість своїх речей, теж пішла до води. Відьма на той час уже плавала десь по центру. Річка здавалася глибокою.

Наразі фехтувальниця була тільки в сорочці, штанях і бандані. Загорнула тканину штанів до коліна і пішла у воду. Зайшовши зовсім недалеко, зняла закривавлений елемент одягу. Закоханий тут же відвернувся, розуміючи, що й так достатньо розгнівав усіх богів, яких тільки міг. На жіночому тілі, однак, залишалася ще одна тканина - щось темне, що стягувало груди і тримало їх щільно притиснутими до тіла. Здалеку це було схоже на купу брудних бинтів. Почала полоскати закривавлену сорочку, позбуваючись цих блискучих плям. Ванда, помітивши це щось на її грудях, тут же занепокоїлася і вийшла з води. Тоук тим часом почав розглядати її шпагу.

- Гей, Каталіно, - неголосно почала чаклунка, стоячи по коліно у воді, - що це на тобі?

- А? - оглянула бинти. - Просто, щоб груди трималися, - знову нахилилася і продовжила прати.

- Воно ж брудне.

- Хочеш, щоб я його зняла?

- Якщо ти поранишся - рана почне гнити. У чому все це? - підійшла і почала гидливо мацати це щось на спині.

- Не бійся, я спиртом обробляю все, - пополоскала тканину.

- Давай я допоможу почистити?

- Я його не зніму.

- Та я ж відьма. Почекай хвилинку, - вийшла з води і попрямувала до речей.

Швидко прихопила інший магічний камінь і повернулася до дівчини. Тоук провів її поглядом, мигцем глянувши на предмет обожнювання. Каталіна помітила це. Відвів погляд. Подивилася на чаклунку. Та швидко підійшла до неї, торкнулася кулькою бинтів і тут же змусила їх очиститися. Фехтувальниця вирівнялася. Оглянула марлю:

- Так, тепер вона чистіша.

- Не нехтуй чистотою, ти ж часто ранишся.

- Та якби мене не відволікли, - роздратовано подивилася в очі, - мене б не поранили сьогодні.

- Все одно. Не сьогодні так завтра. Рана почне гнити.

- Та знаю я це. Не заморочуйся, все одно це моє життя, а не твоє, - вичавила сорочку.

- Я не хочу залишати після себе смерть і руйнування.

- Ти ж казала, що люди дуже погані. Навіщо шкодуєш? - струснула тканину і повісила на руку.

- Не хочу бути на вас схожою.

- Хм, а я думала, що вже не вважаєш усіх нас однаковими сволотами, - пішла до решти.

- Я й не вважаю, - подивилася вслід.

- Пам'ятається, раніше ти інше говорила.

Ванда промовчала. Каталіна повернулася під міст. Повісила сорочку на найближчу гілку, куди падало сонце, і сіла на своє місце. Подивилася на громилу:

- Хм, що, вже зовсім не мила? - сперлася ззаду на руки, простягнувши ноги вперед. - А вчора мало не серенади співав. Що ти там говорив я все одно не зрозуміла, - подивилася вбік. - Ти якого хріна взагалі заважаєш мені? - невдоволено подивилася на нього. - Це через тебе мене цей мужик порізав. А я дуже не люблю, коли мене намагаються зарізати, знаєш. От ти любиш, коли тебе зарізати намагаються? Не мовчи, - насупилася. - Я не зі стіною розмовляю, - штовхнула його ногу своєю.

- Ороха́ кйока́лі оро́сі раіфа́ не́ ка́ні фа́сі́... - сумно протягнув і глянув на дівчину. (Богиня любові дуже жорстоко зі мною обійшлася...)

- Вибачаєшся? Хм, - доволі усміхнулася. - Продовжуй.

- А ін ко́ро, сі-ка́ро дос іла́ во зи сі-ка́ро і рата́то́мі кра́ о'ні. Ко́па ра́ї́ф. І фро́ка ін ко́ро о'ні... - опустив плечі. (Я не розумію, що зробив тобі і за що ти злишся на мене. Це жорстоко. Ти навіть не розумієш мене...)

- Хм, я майже пробачила. Давай ще, - легенько штовхнула ногу.

- Віа́ки та си́мі́ки? Іла́ кофрі́ і́кро а фа́лі? Сі-ка́ро і со́о? І ін ко́ро ка́ра ха́ті. А но́рім тата́кс ви́си́м ті́ту́к, фі ін іла́. І ін ко́ро ка́ра ха́ті, - відвернувся. - А фратато́мі оро́ха́сі у то́мі ха́ро ра́ї́ф на́ріка́ о'ні... - зітхнув. (Чому ти посміхаєшся? Тобі подобається, коли я мучуся? Що ти чуєш? Ти не розумієш моїх слів. Я вчора говорив усе вогню, а не тобі. Ти не зрозуміла моїх слів. Я розгнівав богів і тепер вони жорстоко карають мене...)

- Гей, - без усмішки штовхнула. - Завалив запитаннями, образився і відвернувся? Який чоловік так робить?

- А коме́н ко́ро. Лаа́ а ка́ла ко́пра кра́ло ко́прікі, сока́ма ні́а та́так кра фра́ка́ми та́то́мі? - подивився на неї. (Я нічого не розумію. Як я можу відповісти на твої запитання, якщо ми говоримо абсолютно різними мовами?)

- Слухай, - насупилася, - не наїжджай на мене. Я тут не винна. Ти сам образився ще й незрозуміло на що.

- "Тоу́к" ко́па ін ха́ро. О'ні ала́ка ко Моі́су, - показав на себе. (Тоук - це не ім'я. Мене звуть Моісу.)

- Слухай ти, Моісу недороблений, я не винна, що ти не розумієш мене, а я - тебе. Нема чого наїжджати на мене.

- Во вакі́кі ка́ра к'єка́лі - фра́їмі́ка. Ха́ро - ко́па арі́, сі-ка́ро і ко́ро, ко Ласіканда. (І все-таки моя любов - прокляття. Ім'я - це єдине, що ти зрозумієш, Володарко леза.)

- Та яка я тобі Ласіканда?! - підскочила. - Мене, - показала на себе, - звуть Каталіна. Нічого всякі імена мені тут придумувати. Ка-та-лі-на. Зрозумів? - сіла назад.

Той вказав на себе:

- Ко Моісу, - показав на неї.

- Каталіна, - недружелюбно видала і склала руки на грудях.

Взяв із землі камінь, показавши їй:

- Па́ко.

- Камінь, - кивнула на нього.

Вказав на мох:

- Фіфі.

- Мох, - кивнула.

Викинув камінь за спину:

- І ка́ла ко́фра́ма ка́ра та́то́мі? - зацікавлено посунувся. (Ти можеш вивчити мою мову?)

- Ще чого, - відвернулася. - Я тобі не повія.

- Ко Каталіна, - взяв її передпліччя, - і сі́ка ка́ра ту́дум. (Каталіно, ти раниш моє серце.)

- Ну хоч ім'я запам'ятав, - закотила очі.

- А коі́ті тото́ма кофра́ма, і́ха ки мо́а мі то́рка тра́кі фа нха ха́ро. (Я постараюся щось вивчити, але у нас для багатьох ваших речей просто немає імені.)

Покосилася на нього і задумливо протягнула:

- Продовжуй... Я слухаю...

- І крама́к ін ко́рос. Кі ілі́ оро́сі су́мі стерві́, - з гіркотою закінчив. (Ти все одно не зрозумієш. У тебе дуже поганий характер.)

Та різко повернулася. Із гнівом подивилася в очі, дала сильного ляпаса і підскочила:

- Спробуй ще раз таке сказати мені - голови позбудешся! - стиснула кулаки, стоячи над ним.

- Ф'є ко́ро... - погладив щоку. - І оро́сі мої́су... (Здається, зрозуміла... Ти дуже сильна...)

- Та мені все одно! Ще раз назвеш мене так...! - вихопила шпагу і направила на нього. - Несподівано зі світом попрощаєшся!

- І тілакі фрамаісі о'ні? - спокійно дивився в очі. - А хо́мі ін то́рма фу́кті ла́а́ і, і́ха кра́кт і́ло ла́сі а ка́ла, - опустив руку. (Ти хочеш убити мене? Я хоч не такий спритний, як ти, але зламати твоє лезо я можу).

- А ти холоднокровний, - злобно усміхнулася.

- Фра о'ні екеокі тотома? - повільно піднявся. (Думаєш мене щось зупинить?)

- Хах... - боязко протягнула, дивлячись на його габарити. - А в тебе нескладно влучити, - кілька разів легенько ткнула в торс.

- Ін ток о'ні. Ка́ла токс, - зробив крок до неї, вийшовши з-під мосту. (Не коли мене. Можеш проколоти.)

- Хах... Що ти задумав? - почала повільно відступати, тримаючи його на "прицілі".

- Ка́ла фромі́а не ка́ни? - витягнув сокиру. - А оро́сі ін со́хи фрама́сі ілі́́, - ішов слідом. (Хочеш битися зі мною? Я дуже не хочу вбити тебе.)

- Що ти таке задумав? - глянула на зброю. - Я ж подобалася тобі вчора, - повернулася до очей. - Якщо ти це через ляпас - вибач, просто ти зачепив мене. Ти досить часто почав мене зачіпати останнім часом.

- Тілакі фромі́а? - підкинув сокиру в руці. (Хочеш битися?)

Ванда помітила все це:

- Гей! - крикнула з річки. - Що ви задумали?

- Не смій напасти на мене, - насупилася дівчина.

- Моліка́сі? - відкинув сокирою шпагу вбік. (Бій?)

- Ти на що нариваєшся? - озлобилася і стала нападати.

- І ориха́мі лама́ка́, - задоволено посміхнувся, ставлячи блоки сокиркою, - і́ха стерві́ кі ілі́ со́корі. (Ти, безсумнівно, красива, але характер у тебе поганий.)

- Щоо...?! - шоковано протягнула та. - Та ти небіжчик! - стала нападати несказанно швидко.

Моісу ставив блоки або ухилявся, проте не скрізь була для цього можливість. Схопив лезо рукою, коли воно було на рівні стегон. Каталіна з-під чола подивилася на нього:

- Відпусти. Розріжу.

- А воміо́ро, - радо посміхнувся. - І воміне тоїрі? - підійшов і нахилився, кинувши сокиру собі на плече. (Я переміг. Тебе перемагали раніше?)

- Відпусти, - впевнено дивилася в очі.

- Припиняйте давайте! - скрикнула відьма, вийшовши на берег.

- І́кро І воміо́ро - чі́ мі́кі мо́нет, фі і́кро чі...? - заманливо протягнув. (Коли ТИ перемагаєш - тобі дають монети, а коли тебе...?)

- Відпусти, - твердо повторила.

- Ілі́ леі́ алаімі́. (Твої очі прекрасні.)

- Відпусти я кажу! - уперлася ногою в черево і відштовхнулася, розрізавши його долоню.

- Лаа́ ра́ї́ф, - вирівнявся й оглянув розріз. (Як жорстоко.)

- Припиніть! - стала перед ними гола відьма.

- Ко Ванда, - в безвиході заплющив очі закривавленою рукою, - хата́ма, - розвернувся і пішов під міст. (Володарко магії, одягнися.)

Дівчата подивилися на нього, одна на одну. Каталіна оглянула другу з ніг до голови:

- Нормальна фігура, чого він?

- Не любить дивитися на голих жінок.

- Щось підозріло... - подивилася йому вслід.

- У них це неприйнято, здається.

- Ти ще скажи, що він невинний.

- Радше непорочний. Я не знаю. Запитай у нього сама.

- Робити мені нічого.

- Ага, - саркастично кивнула. - Запитати - ні, а шпагою помахати - так.

- Це різні речі, - невимушено видала.

- Та ви могли покалічити один одного!

- Ти нам не мати. Чого завелася?

- Я не хочу розбиратися з двома трупами!

- Був би тільки один. Другий би все одно вижив. Ти б його вилікувала.

- А ти зараз іди й вилікуй його сама! - кивнула і сунула кульку в руку.

- І що мені з ним робити? - подивилася на камінь, на неї.

- Приклади до рани і не нервуй мене.

- Іди скупайся, а то нервова занадто, - пішла до молодика.

- З радістю! - невдоволено пішла назад до річки.

Каталіна зайшла під міст. Моісу вже сидів на своєму місці й розглядав рану. Поглянув на дівчину.

- Мене тут відправили вилікувати тебе, - поклала шпагу до речей і сіла ліворуч від знайомого, взяла його руку.

Він спостерігав. Поклала в долоню камінь і стиснула її в кулак.

- І оро́сі ра́іфа́. І ра́ма ко́па? - дивився в очі. (Ти дуже жорстока. Ти знаєш це?)

Та скептично подивилася на нього:

- І що ти цим хочеш сказати? - склала руки на грудях.

- А сої́хі торто́ма окі́ро ка́сі ко́па, - взяв правим пальцем трохи крові з долоні й підніс до її чола. (Я хочу попередити всіх про це.)

Дівчина скривилася, відсунулася.

- Еке́о, - нахилився за нею. (Стій ти.)

Ще відсунулася корпусом.

- І опо́ріт то́мі, - уперся рукою в землю і продовжив нахилятися. (Ти впадеш зараз.)

Та очікувано впала. Моісу швидко став зверху, поки вона не схопилася. Придавив кривавою рукою до землі, натиснувши на плече. Каталіна вперлася в його груди руками, почавши сильно й відчайдушно штовхати. Ноги її зігнулися в колінах і притиснулися одна до одної.

- І ін агамет о'ні, - спокійно зауважив і все-таки дотягнувся до чола. (Ти не піднімеш мене.)

Намалював кривавий хрест по центру і подивився в обличчя:

- То́мі ві́сіма ке́рат ра́ма, сі-ка́ро ілі́́ хара́сі ін фра́та, - розслаблено посміхнувся. (Тепер усі знатимуть, що тебе краще не злити.)

- Відпусти мене, - тихо видавила.

- Факаліс? - подивився на поранену руку і переніс її з плеча на землю. - А ін сокі́рі, - усміхнувся дівчині. (Натиснув? Я не спеціально.)

- Злізь із мене, - тихо прошипіла. - А то буде дуже й дуже боляче.

- Інка́рі ха́ро а іла́ хара́і́мас. І ін ко Ласіканда, і - ко Рамікафі́аре, - нахилився до обличчя. (Неправильне ім'я я я тобі придумав. Ти не "Та, що володіє лезом", ти - "Та, що загрожує поглядом")

Та злякалася. Зіниці тут же розширилися, а серце прискорилося, у горлі пересохло.

- Відпусти... - голос її здригнувся.

Моісу тут же вирівнявся і неспокійно оглянув її:

- Тото́ма до́ка? (Щось сталося?)

- Не торкайся до мене, - поспішно вилізла з-під нього, сіла під опорою і обняла ноги.

- І тор аті́к? - підійшов. (Ти в порядку?)

- Не торкайся, - злобно подивилася на нього. - А то очі виколю і руки відрубаю.

- А сла́кі чи фра́тато́мі? А ін сокі́рі, - сів поруч. (Я знову тебе розлютив? Я не спеціально.)

- Торкнешся мене - життя позбудешся, - відвернулася.

- Ка́ра ала́і́мі фра́імі́ка... - зітхнув, дивлячись на її обличчя. (Моє прекрасне прокляття...)

Скоро повернулася чаклунка. Помітила їхні пози. Підійшла:

- Що сталося? - спустилася навпочіпки.

Моісу тут же відвів погляд, щоб не дивитися на цю розпусну жінку.

- Нехай не наближається до мене, - неголосно висловилася Каталіна.

- А що він зробив?

- Поки що - нічого, але якщо наблизиться - зробить.

- Не думаю, - погладила її плече. - Не бійся, він не зачепить тебе. Він до мене навіть не торкався, а я тут гола ходжу. Він не такий.

- Усі мужики такі... - сховалася за колінами. - Для всіх них, ми просто безкоштовні повії...

- Не для нього.

- Він нічим не кращий за інших.

- Він з іншого суспільства. Він намагався тебе роздягнути? - сіла поруч і обійняла за плече.

- Ні, але якщо спробує...

- Він цього не зробить. Навіть навпаки. Якщо ти перед ним ходитимеш голою - він почне кричати, щоб ти вдяглася. Ти чула, - підбадьорливо посміхнулася. - Він часто так кричить на мене. Він прикриє твоє тіло і відвернеться, якщо ти роздягнешся. Він не подумає збезчестити, - потерла плече.

- Не можна відібрати те, чого вже немає... На кораблі піратів нелегко зберегти розум, - лягла головою їй на плече. - Ти навіть не уявляєш, які на кораблях виявляються великі команди... - тихо й сумно зітхнула. - Одна, дві людини... А там їх тридцять, п'ятдесят, більше сотні... І одна жінка на всіх... Як думаєш, - подивилася на неї, - я могла б піти звідти нормальною?

- Не думаю, - співчутливо подивилася на неї й обійняла.

- В один момент просто взяти й стати мужиком. Втратити груди не так страшно, коли ти в місці повному голодних мужиків, посеред безкрайнього моря...

- Ти її відрізала? - злякано подивилася в обличчя.

- А ти як думаєш? - подивилася вперед.

- Мені страшно щось думати.

- Не відрізала. Я б просто заразилася чимось і померла. А я не хотіла вмирати. Померти завжди можна, а от далі жити... Я затягнула її першим, що під руки попалося, і лише сподівалася, що вони не виростуть великими. Мені пощастило. Вони майже не виросли. Якщо я вирішу знову стати жінкою - мій чоловік точно цього не оцінить. Чоловіки люблять такі груди як у тебе хоча б, - глянула на неї, - а не як у товстого хлопчика, - відвела погляд.

- Але ти ж не товстий хлопчик. До того ж ти дуже худа. Якщо одягнеш сукню - тобі буде красиво.

- Дівчинка-підліток... Краще, поки що я буду чоловіком, тоді мене точно ніхто не скривдить. Таких збоченців мало.

- До тебе точно ніхто чіплятися не буде, якщо всі знають, як ти зі зброєю поводишся, - усміхнулася.

- Це вже точно... Але я все одно не хочу, щоб він лапав мене, - підозріло подивилася на воїна.

- Він не наважиться, - усміхнулася. - Ти ж його вб'єш.

- Саме так, - повернулася на плече. - Уб'ю, якщо скривдить...

- Не хвилюйся, - погладила плече.

- Постараюся...

За кілька хвилин Каталіна заспокоїлася і Ванда змогла піднятися, одягнутися. Моісу був цьому невимовно радий. Важко зітхнув, спостерігаючи як вона зашнуровує корсет. Подивився на кохану, та - на нього.

- І вока́мі комо́ріка? (Ти все ще гніваєшся?)

- Ем... - оглянула його і повернулася до очей. - Ти начебто вчив мене якихось слів, ко Моису. Па́ко, фі́фі? (Камінь, мох?)

Той усміхнувся:

- І сара́ки са́ї́мі. Тила́кі фо́кі ко́хоре ха́ті? - повернувся. - А, - показав на себе, - і, - на неї, - хар, - на Адріана, - ха́ра, - на Ванду. - А, і, хар, ха́ра. (Ти добре запам'ятовуєш. Хочеш ще кілька слів? Я, ти, він, вона. Я, ти, він, вона.)

- А, і, хар, ха́ра, - киваючи повторила. (Я, ти, він, вона.)

- А - почав допомагати жестами, - соі́хи, со-і́хі іто́ис, - ніби поклав щось до рота, - іто́ис. А соі́хі іто́іс. (Я хочу, хо-чу їсти, їсти. Я хочу їсти.)

- А соїхи... - напружилася. - Ітоіс. (Я хочу... Їсти.)

- Хах, та ти швидше його мови навчишся, ніж я братню вивчу, - усміхнулася відьма і сіла на свій плащ, почала взуватися.

- Мені з ним треба частіше спілкуватися, ніж тобі з братами, - глянула на неї.

- Це вже точно... - натягнула взуття на ногу.

Каталіна повернулася до вчителя.

- А со-і-іхі лока́ра, - уважно й чітко вимовив Мойсу, точно все показуючи. (Я хочу спати.)