Помста дракона

Пройшовши кілька коридорів і купу людей, не рахуючи прислугу, вони увійшли до тронної зали. Приміщення було настільки шикарним і вишуканим, що гостя скривилася.

Високі стелі метрів п'ять, мармурові колони біля стін і між вікон. П'єдестал із позолоченим ажурним троном і оксамитовим сидінням. Підлога встелена зеленим килимом із золотими хрестами і смугами з боків. Прапори з боків монарха. Сімейний герб зі скошеним справа наліво щитом, розфарбованим у чорний і зелений, з білим коронованим яструбом, що злітає угору, вишитим по центру.

Сам же Леонід сидів спершись на руку, що підтримувала голову. На вигляд йому було 45-50. Уже не такий молодий і весь у зморшках, зарослий рідкою бородою, що закривала гортань. Сивина простежувалася на скронях і підборідді, не забуваючи про маківку. Король був худим і виснаженим. Запалі щоки, сіруватий колір обличчя і втомлений погляд. Здавалося, він підпирає голову тільки для того, щоб його шия не зламалася під вагою блискучої корони, яка виглядала важкою: товстий метал, значна форма, великі дорогоцінні камені. Одягнений монарх був непоказно і тьмяно: темно-зелений каптан з незграбним орнаментом із золота і темні штани. Було відчуття, що Леонід скоро просто візьме і помре, такою сильною була туга в його очах.

Зараз відбувалося слухання прохачів. На килимі стояв якийсь чоловік, зігнувшись перед монархом на колінах. З боків перебувала варта в блискучих обладунках. А поруч із королем сиділи його середніх років радник і молодий кронпринц. Юнак був одягнений яскравіше: синя мантія з облямівкою з білого хутра, чорні штани, чоботи, біла сорочка з насичено-синім жилетом і нудьгуючий погляд, під час слухання селянської розповіді. Волосся його було коротким і русявим, майже золотим, коли на нього падало сонце. Хлопчику було років 17.

Стражник увійшов:

- Ваша Величність, прибула відьма!

Король миттю перевів погляд на нього. Радник же хотів вигнати солдата, що відволікав від необхідної роботи. Принц глянув на нього з тугою. Переключився на дівчину, що йшла слідом. Селянин на підлозі обернувся.

- Ви казали привести чаклунку до Вас одразу, як вона приїде, - зупинилися поруч із прохачем.

Очі стражника пульсували, а обличчя його точно не було спокійним.

- Чому так довго? - незворушно звернувся король, подивившись на неї.

- Знімала прокляття з осквернителя німф, - невимушено видала та.

Радник усміхнувся:

- Німф не існує.

Дівчина подивилася на нього:

- Скажіть це тому злодієві, який кілька днів ходив у шкурі х'юкта.

- Ви присягнули короні, - продовжив Леонід.

- Нікому я не присягала, - поспішно видала на нього.

- Я відправив Вам гінця півтора тижні тому. Ви мали приїхати разом із ним. Моя королева на межі смерті. Чому Ви змушуєте її чекати?

- Якщо вона ще жива - я її вилікую.

- Радий це чути, але якщо виявите неповагу до корони ще раз - позбудетеся голови.

- Не сумніваюся.

- Давид, - подивився на сина, - відведи її до королеви і простеж за оглядом.

- Так, батьку, - кивнув і піднявся.

- Сподіваюся, лікувати я зможу її без нагляду? – спостерігала за усім Ванда.

- Так, - повернувся до неї король. - Коли доведете свою вірність і ми будемо впевнені, що Ви не вб'єте мою дружину.

- Ви мене повісите, якщо таке станеться.

- Ні. Спалю живцем. Ступайте, - кивнув на вихід.

- Пані, - невимушено кивнув їй Давид і пішов уперед.

Ванда покосилася на стражника, що її привів. Попрямувала за принцом. Після тронної зали до них приєдналися ще двоє охоронців.

- Як Вас звати? - видав син монарха.

- Відьма, чаклунка, тварюка, яку варто було вбити в зародку, а Вас, мій принц?

- Хах, - зарозуміло усміхнувся і зупинився, повернувся до неї, склавши руки за спиною. - А Ви надмірно смілива або дурна. Чому віддаєте перевагу більше?

- Чесна. Ваша мати помирає. Може, поквапимося? - вказала вглиб коридору.

- Я не собачка на побігеньках, сам вирішу, коли ми підемо, а коли будемо стояти.

- Як забажаєте, Ваша Високосте, але я підозрюю, що я тут затримаюся більше ніж на кілька днів. Можете знайти мені кімнату?

- Звісно. Для моєї матері - все. Але Ви так і не назвали свого імені.

- Воїн з півдня дав мені ім'я "Ванда".

- То Ви з півдня? - розвернувся і продовжив іти. - У Вас разюче світла шкіра.

- Я зі сходу.

- О, - усміхнувся. - Зі Скелястої затоки?

- Ні, трохи західніше. Зі звичайного міста.

- Хм, - задумався. - Там були досить багаті поселення.

- Зараз там ніяких міст немає.

- Так, після нападу чорних драконів... Багатьох ми втратили... - зітхнув.

- Багато невинних було втрачено того місяця.

- Місяця? - спантеличився. - Вони за день усе спалили.

- Ніколи не думали чому вони так озвіріли?

- Це тварини. Хто цих звірів зрозуміє?

Дівчина промовчала. Пройшовши кілька коридорів, Давид привів їх до королівських покоїв, стражник відчинив двері. Зсередини вирвався запах спирту в перемішку з трав'яними відварами. Зайшли. Ліворуч стояло ліжко. Королева перебувала під ковдрою. Щільні штори були закриті, світло підтримувалося тільки завдяки свічкам на тумбах і люстрі. Різьблені меблі та позолочені елементи на червоному оксамиті мали б кращий вигляд при світлі сонця, але тут його, здається, не було дуже і дуже давно. Всередині знаходилась служниця. Зараз дівчина якраз вичавлювала старий компрес і готувала новий, стоячи біля зачиненого вікна. Обернулася. Тут же перелякалася, побачивши кронпринца. Відклала тканину вбік і зробила реверанс, опустивши голову:

- Здрастуйте, Ваша Високість.

- Ага, - недбало відповів і підійшов до матері.

Та виглядала втричі сумнішою, сірішою і млявішою за свого чоловіка. Волосся і шкіра її були блідими, очі - опухлими, а губи - потрісканими. Чаклунка підійшла до неї, з жалем оглянула худе обличчя. Королівський погляд не мав сил і здавалося зовсім скоро згасне.

- Матінко, це Ванда, - показав на неї. - Вона відьма і збирається Вас вилікувати.

- Здрастуйте, - кивнула. - Вибачте, у мене не багато манер, але вони й не потрібні, якщо хтось тут помирає.

Служниця принесла компрес. Акуратно поклала його на сіре чоло і хусткою зібрала краплі, що стікали на скроні та щоки. Жінка прикрила очі.

- Це полегшує біль? - подивилася гостя на прислугу.

- Так, - злегка кивнула, спостерігаючи за Її Величністю.

- А що за трави використовуєш? - попрямувала до тазика на тумбі.

- Ромашка, лаванда, звіробій, що забажає королева Клариса, - стежила за нею. - Сьогодні троянда з саду під замком.

- То ви її не лікуєте? - понюхала воду.

- Королеві подобається їхній запах.

- Її Величності королеві, - крізь зуби поправив Давид.

- Так, - опустила очі служниця. - Її Величності королеві...

- Мене пустять на кухню? – вирівнялася відьма.

- Навіщо? - не зрозумів принц.

- Щоб я її лікувати почала.

- Її Величність королеву, - наполегливо поправив.

- Так, - розвернулася. - Її Величність королеву, яка скоро помре, якщо ви мені не покажете кухню і не дасте зробити мішанину, що їй допоможе.

- Але Ви навіть не оглянули королеву Кларису... - злякано покосилася на неї прислуга.

- Магії байдуже, яка хвороба. Головне, що не смерть, - підійшла до принца. - Ну що? Я дізнаюся, де тут кухня? Мій жахливий чай живе тільки півгодини. Після цього псується. Якщо хочете, щоб вона знову почала ходити - давайте поспішимо.

- Ваша поведінка занадто зарозуміла, - зверхньо дивився на неї Давид.

- Як і Ваша, кронпринц, - зробила перебільшений реверанс і вийшла з кімнати.

- Ви позбудетеся голови, - провів її поглядом.

- Але не раніше, ніж вилікую її.

- Дивно, що Ви не боїтеся смерті, - пішов слідом і повів її праворуч.

- Смерті бояться ті, кому є що втрачати. Мені втрачати вже нічого.

- Сім'я на сході?

- Спалена сім'я... - відвела погляд.

- Співчуваю Вашому горю. Дракони - справжні тварини.

- Вони вчинили нерозумно, але не вони спалили все, що було мені дорогим. Це зробили люди... - зітхнула, подивившись на його потилицю.

- Розбій це повсюдна проблема. Ми з батьком і радниками поступово усуваємо цих бандитів.

- Так, я знаю... Девіз "Спалити всіх" сниться мені щоночі.

Той різко зупинився. Одразу ж повернувся і відійшов на два кроки. Жестом наказав варті направити на неї зброю. Ванда дивилася на це з сумом і печаллю.

- Ти одна з цих варварів?

- Я схожа на варвара, грабіжника чи якогось розбійника? - втомлено розвела руками.

- Ні... - уважно оглянув її з голови до ніг.

- Тоді навіщо ставити це запитання? Я ніколи не крала. Моєму селу в принципі це було не потрібно. У нас процвітала торгівля, виноробство і танці. Ми щодня міняли в людей золото на фрукти або м'ясо. Ми жили спокійним і безтурботним життям, доки не прийшли солдати з чорно-зеленими стягами, - з неприязню оглянула охоронців, - і не спалили все до чортової матері, - злісно подивилася на принца. - Померли всі. Жінки, діти, чоловіки. А тих, хто намагався втекти, застрілювали з арбалетів. Я щодня чую ці крики, - стиснула кулаки, дивлячись у підліткові очі, - щоночі бачу цей вогонь і солдатів у обладунках, які беззаперечно вирізають беззбройний народ, що п'ять хвилин тому щойно взявся до сніданку. Кого мені вважати монстрами? Варварів, що відбирали все, що могли, і йшли, нікого не вбивши, чи людей короля, що вирізали все село, при цьому знищивши останнє?

Давид розгубився. Він не розумів, що зараз із нею робити. Відступив ще на півкроку, насторожено дивлячись на це зле обличчя й уважно стежачи за її рухами тіла. З-за рогу вийшов його молодий охоронець 20-ти років. Лише помітивши цю дивну ситуацію, він підбіг, оголив меч і загородив собою Давида:

- Ваша Високосте, з вами все гаразд?

Оглянув неозброєну дівчину. Злегка спантеличився:

- Щось сталося, мій пане?

Той підійшов, поклав руку на його плече в обладунках:

- Відведи її на кухню. Коли вона закінчить усі свої дії - дай її чай дегустатору і змусь її саму спробувати те, що вона зробить. Якщо все гаразд - відведи до королеви.

- Вона небезпечна?

- Вона відьма, - прибрав руку, показав на лівого охоронця. - Ти залишишся з нею. А ти, - показав на другого, - за мною, - розвернувся і квапливим кроком попрямував за ріг.

Лицар поспішив слідом. Ванда й охоронець переглянулися. Відвела погляд. Нудно видихнула. Подивилася на лицаря, чий меч ще був на неї спрямований:

- Любиш короля? А от я не дуже... - перевела погляд на другого. - А в тебе як справи?

- Що ти зробила? Що ти збираєшся зробити? - поспішно видав новоприбулий.

- Ну... - задумалася, піднявши очі до стелі. - По-перше, я хочу зробити чай і напоїти ним королеву, а по-друге, хочу дізнатися, хто дав дуже дурний і необдуманий наказ щодо знищення мого дому, - повернулася до нього. - Так, - ненароком знизала плечима, - по дрібницях. Знаєш, ось нічого важливого. Може, підемо на кухню? А то там королева помирає... Хочеш, щоб королева померла?

- Навіщо ставити такі дурні запитання? - спантеличено вирівнявся, опускаючи меч.

- Та хто знає, що ти відповіси? А раптом ти її не любиш і таємно бажаєш смерті? М? Не треба виключати такої ймовірності. Усі всім можуть бажати смерті, - покосилася на лицаря. - І не завжди обґрунтовано... Слухай, - повернулася до людини праворуч, - чому ти такий напружений? Я ж не збираюся нападати на вас і вбивати якимось закляттям. Заспокойся ти. Опусти меч і пішли на кухню. А то злі ви такі всі, що кошмар просто, - глянула на другого. - Ви відведете мене до гарячої води чи мені чекати, коли король ваші голови на піки насадить, бо ви не дали мені вилікувати його дружину? М? Який варіант ви оберете?

- Перший, - видав охоронець принца і сховав зброю. - Пішли, - розвернувся, попрямував у сторону, звідки прийшов.

- Чудове рішення! - весело показала великі пальці.

Інший лицар пішов слідом.

Принц тим часом увірвався в тронний зал. Селянин якраз щось розповідав і просив допомоги, як Давид голосно перебив його:

- Батьку! - поспішив до короля і став за кілька метрів. - У нас на кухні, зараз орудує відьма, чию сім'ю повністю вирізали люди з нашими прапорами! - невдоволено показав на двері. - Вона не була розбійницею і сама страждала від варварів! Єдине, що я б зробив на її місці просто зараз - це перебив би всю нашу сім'ю з тобою на чолі! - показав на нього.

- По-перше, заспокойся, - вирівнявся король.

- Та як заспокоїтися?! Люди з нашими прапорами спалили ціле село! Село звичайних людей!

- Я не міг дати такий наказ, - спокійно відповів.

- А хто його дав?! Хто?! Може Філіп? - змахнув на радника. - Філіпе, це були Ви?

- Ні-ні, государю, - поспішно відповів. - Я не можу віддавати такі накази.

- Тоді хто?

- Мабуть, - задумався король, - хтось із варварів використовує наші прапори... Потрібно з'ясувати хто і знищити їх.

- Варвари... Дуже розумні варвари! Це не просто варвари! - попрямував до нього. - Прості варвари не спалювали їхні домівки, а тільки відбирали все, що могли! - невдоволено сів на своє місце. - Це хтось більший, якщо ніхто з нас, - підозріло глянув на Філіпа.

- Це не я, святійший, - підняв долоні той.

- Це точно не Філіп, - подивився на сина Леонід. - Військами командувати можу тільки я.

- Тоді з'ясуйте, хто вкрав або використав наші прапори, - вдарив кулаком по підлокітнику. - Зникло одне село. Скоро зникне й інше, якщо нічого не зміниться.

- Обговоримо це на раді. А зараз заспокойся, - глянув на переляканого прохача. - Продовжуйте.

Давид не міг всидіти на місці. Поглянув на слугу, що стояв під стіною. Клацнув пальцями, підкликав і попросив вина.

Ванда тим часом чекала поки вода в казані закипить. Потрібні трави та магічний порошок уже лежали в кухлі. Охоронець Карл і лицар Мартін стояли біля стіни, уважно стежачи за дівчиною. Вона не поводилася агресивно. Скоро до них приєднався дегустатор вин Агапій. Чоловік був округлим і носив шовковий халат. Чаклунка, спираючись на стіл куприком, глянула на новенького:

- Ну що? Страшно? Я ж відьма. Зараз як отрую королеву. Жах прям буде.

- Не раджу так жартувати, - підмітив Карл.

- Мені платять за те, щоб я боявся, - спокійно відповів дегустатор, сховавши руки в широких рукавах.

- І багато платять? – кивнула на нього гостя.

- Не скаржуся.

- Добре напевно жити, пити вино, ще й гроші за це отримувати.

- Кожен кубок як останній, - розслаблено посміхнувся той.

- А ось це вже не так добре. Але сьогодні в тебе буде просто чай. Тож не розраховуй на щось смачне, тим паче, - сумнівно подивилася в чашку, - відвар буде гірким.

- Я і не таке пив.

- Ну тоді гаразд. За тебе я не боюся. А ось сама боюся пробувати цю бурду. Вона ж така гірка. Бе, - відвернулася.

- Але випити доведеться, - вставив Карл. - Наказ кронпринца.

- А розкажи мені, яка він людина, - подивилася на співрозмовника.

- Він хоче бути хорошим королем.

- Хм. І як успіхи? Народ його любить? З погляду на прислугу я б так не сказала.

- Він хороша, але досить своєрідна людина.

- Те, що він своєрідний я і так побачила. Я питаю, чи люблять його люди. Мені треба буде поговорити з ним сьогодні. Коли у твого пана є вільна хвилина?

- Після ради, Ви можете знайти його у трояндовому саду, - медитативним голосом повідомив Агапій.

- Чудово, - подивилася на воду, що збиралася закипати. - У мою кімнату мене проведуть одразу після лікування королеви?

- Найімовірніше так, - видав Карл.

- Добре... - підійшла до казана.

Вода вже вирувала. Узяла кухоль, металевий ополоник і почала черпати рідину просто до трав. Як наповнила тару, поставила її на стіл і стала чекати, коли та охолоне. Задумливо склала руки на грудях. Подивилася на Карла:

- А що це за люди зараз до короля прийшли? Ще й у ноги кланяються.

- Це прохачі.

- І про що просять?

- Для когось податки великі, хтось просить провести свято, є й такі, що скаржаться на варту.

- А я можу приєднатися до тих, хто скаржиться?

- Ви вже висловилися, - низьким голосом видав Мартін.

- А чи є від цього якийсь толк? - подивилася на нього. - Якщо ваші люди продовжать спалювати міста без видимої на те причини - у вашого короля підданих не залишиться.

- Король Леонід не дозволить процвітати такому варварству, - зауважив Агапій.

- Але він це допустив, - повернулася до нього. - А за помилки треба платити. Іноді досить багато.

- Здається, за час Вашого перебування тут, я отримаю досить високу зарплату... – тяжко подихнув дегустатор.

- Хах, можливо. Хочете спробувати? - кивнула на чай.

- Тільки після Вас, - мило посміхнувся.

- От же хитрий, - весело мотнула головою і пішла до напою.

- Не хочу померти раніше отримання коштів на життя.

- А Ви працюєте за гроші, я дивлюся, - взяла чистий кухоль і повернулася.

- Як і все в цьому замку.

- Хм, - прибрала усмішку. - Тобто, - подивилася в очі, - якщо прибрати з вашого життя золото, Ви не служитимете королю?

Агапій теж позбувся посмішки:

- Ви граєте з вогнем. Службовців тут кілька десятків, а Ви одна...

- Це зараз була загроза? - злегка здивувалася.

- Попередження. Ніхто не любить надмірно розумних і сміливих.

- Якщо хочете мене вбити - зробіть це після моєї помсти, - перелила частину відвару в чисту тару.

Почала крутити чашку й розбовтувати чай. Подула всередину. Як рідина трохи охолола - відпила, скривилася:

- Фу, ну й гидота. Наступного разу треба поменше цієї трави кидати, - подивилася у відвар. - Хто ризикне? - глянула на інших і простягнула їм кухоль.

Підійшов Агапій, узяв чай, понюхав, відпив, теж зморщився:

- Ви доб'єте королеву тільки цим смаком.

- Ну, значить попросіть слуг щось солодке їй зробити, бо після цього, - сумнівно зазирнула в порожній кухоль, - їй воно точно знадобиться, - забрала тару.

Переливши весь відвар у новий посуд, компанія пішла назад. Постукали, увійшли. Та служниця все ще була тут і сиділа на стільці осторонь від монарха.

- Знову привіт, - видала чаклунка.

Прислуга тут же підскочила і зробила реверанс:

- Доброго дня, пані.

- Та яка я пані? - усміхнулася і підійшла до королеви. - Допоможи її посадити, - поставила кухоль на консоль поруч.

Дівчина підбігла і миттю почала виконувати наказ. Ванда навіть відійшла трохи. Їй просто стало страшно, спостерігаючи за прислугою. Відьмі здавалося, що якщо вона наблизиться до служниці хоч на крок, то та з легкістю її відкине і продовжить виконувати те, що було сказано. Така віддача породжувала мурашки на шкірі.

Щойно Кларису трохи підняли, гостя взяла свій відвар і почала повільно споювати його хворій. Королева навіть не ковтала. Вона просто тримала рот прочиненим і чекала, поки чай сам досягне шлунка. Очі її були заплющені, а дихання ледве відчувалося. Ванда впоралася швидко. Щойно вона закінчила, то хвора закашляла і слабо подивилася на неї. По погляду цього не було видно, проте відьмі й так усе було зрозуміло:

- Вибачте, - зі співчутливою посмішкою видала. - Але ця гидота може допомогти.

Королева відвела погляд.

- Що Ви дали моїй королеві? - підскочила слуга. - Що це за відвар? - вихопила чашку і вилила собі на язик останні краплі. - Фу, яка гидота. Як Ви могли поїти мою королеву цією отрутою?

- Вибач, - знизала плечима, - але ця гидота змусить її ходити. Я повернуся з відваром увечері. Приготуй щось солодке Її Величності, бо цей відвар треба чимось заїдати або запивати, - сумнівно подивилася на хвору.

- Вона скоро видужає?

- За місяць має вже почати ходити і їсти сама, - перевела погляд на дівчину. - Думаю за два-три буде в повному порядку. Як тебе звати, до речі?

- Я Віолетта, - швидко зробив реверанс.

- Ну добре, Віолетто. Зустрінемося ввечері, - розвернулася і подивилася на Карла з Мартіном. - Хто з вас відведе мене в мою кімнату?

- Ходімо зі мною, - зголосився перший.

Лицар провів її до гостьової кімнати і покинув, вирушив до принца. Ці покої були не дуже великими і чудернацькими, але все одно затишними і багатими. Біля лівої стіни стояло ліжко з балдахіном і камін, біля правої - стіл, вікно, навпроти ж красувався вихід на балкон, закритий кованою хвірткою. Рожеві фіранки, що прикривали вихід на вулицю, літали так легко і вільно, ніби були самим вітром. Слабкого подиху вистачало, щоб відправити шовкову тканину в неспішний політ. А вітру, здавалося, навіть подобалося бавитися, ніжно цілуватися і фліртувати з фіранками.

Загалом Ванді тут сподобалося. Присіла на край матраца. Оглянула жовті стіни, сонячні смуги на них. Після зовнішнього огляду дівчина піднялася, зняла сумку, поклавши її на стіл, і повісила плащ на вішалку біля входу. Підійшла до дверей на балкон. Вона була немов у клітці. У красивій і багатій клітці. Як канарейка. Поклала долоню на холодну ручку. Відсунула фіранку, відчинила дверцята і вийшла.

Балкон був зовсім невеликим і вміщував на собі рівно одну людину. Його широкий борт ішов півколом, стоячи на кам'яних стійках, чию фігуру не можна було назвати стрункою. Це був південна сторона і світла тут було достатньо. З другого поверху можна було розгледіти не так багато, але те, що можна було - виглядало шикарно. До речі, прямо під балконом починався знаменитий трояндовий сад, про який згадував мало не кожен. Кам'яні доріжки, високі й не дуже кущі з яскравими пахучими квітками, декоративні ставки з рибками та скульптури... Це був справжній маленький рай, освітлений гарячим сонцем і обдуваний теплим вітром. Співали птахи, літали жуки, а Ванда просто насолоджувалася краєвидом, дивлячись то на людей, то на рухи крон дерев, які давали хоч якусь тінь ніжним сортам.

Милувалася вона не так довго, як хотіла. Взяла магічний камінь, спустилася і попрямувала до тронної зали. Стала останньою в черзі прохачів, а черга була великою... Оглянула людей. Багато хто не був багатий. Всюди стояла варта. Подивилася на всі боки. Пройшла трохи вперед і крикнула тим, хто чекає:

- Хто тут проситиме золото для якихось своїх потреб?

Цей вигук почув навіть король. Глянув на двері. Давид дещо спантеличився. Деякі селяни підняли руки. Ванда оглянула їх. Повернулася до нормальної гучності:

- Я дам вам грошей. Підходьте, - зняла гаманець і відкрила, почала перебирати монети.

Бідняки переглянулися. Недовірливо подивилися на незнайомку. Вони тут із самого ранку стояли і так просто залишати свою чергу не збиралися. Леонід прислухався до звуків, жестом наказав варті дізнатися, що там відбувається. З кінця черги тим часом вийшов зубожілий мужичок. Підійшов до відьми і неголосно почав, простягнувши долоню:

- Моїх овець з'їла міська варта, ні гроша за них не давши. Крім цієї отари в мене нічого більше не було. Мені нема на що жити, наймиліша.

- Скільки Вам треба?

- Два або три га, - жалібно затрясся. - Хоча б на пару-трійку нових овець.

- Значить так, ось Вам п'ять, - вручила йому. - Купіть стадо і будьте щасливі.

- Ох, - розплився в усмішці, дивлячись на блиск у руках. - Дякую Вам, - притиснув гроші до грудей, почавши кланятися. - Дякую. Бог не забуде Вашої щедрості. Дякую.

- Ідіть.

- Дякую, - ще раз поклонився і почав відступати спиною. - Дякую, дякую...

- Кому ще грошей? - оглянула натовп.

Рук піднялося більше. Лицар якраз виглянув. Придивився до того, що тут відбувається. Варта в коридорі не розуміла, чи варто їй втрутитися. Начебто, нічого протизаконного не відбувається. До дівчини почали підходити з більшою охотою. Хтось скаржився на драконів, хтось на варту, комусь гроші потрібні були ще для чогось. Загалом, скоро гаманець спорожнів, і дівчина почала перетворювати на золото будь-який предмет, що людина зможе їй надати. Таке диво буквально запалило очі бідняків. Вони не вірили в те, що бачили, це було просто неймовірно і водночас абсолютно реально. Йшли вони із замку з широкими і щасливими очима, просто не вірячи у своє блискуче майбутнє, що раніше було простою глиняною мискою. Страж повідомив про все це королю. Леонід спантеличився, насторожився і глибоко задумався.

- Значить у неї є філософський камінь...? - підпер голову рукою.

Давид тим часом перебував у шоці. Як це з глини на золото? Як це? Це ж неможливо. Реальність виявилася іншою. Прорідивши чергу, дівчина знову повернулася на своє місце. Чекати стало не так довго. Десь через півтори години, зайшла і вона. Знову оглянула знайомий зал, пройшла вперед, вклонилася і вже зібралася говорити, як кронпринц перебив її:

- Це правда, що ти можеш будь-який матеріал перетворити на золото? - здивовано впився руками в підлокітники, піддавшись уперед.

- Можу, - ненароком кивнула, склавши руки за спиною. - Я багато чого можу, але зараз я тут не для того, щоб обговорювати мої здібності. Його Величність у курсі про те, що я розповіла Його Високості? - подивилася на короля.

- Так, мій син розповів, що люди з нашими прапорами спалили ціле село. Я шкодую Вам.

- Хм, - опустила обличчя, посміхнувшись. - Шкодуєте? - подивилася в обличчя. - От знаєте, якби я могла, я б Вас зараз убила за такі слова. Шкодуєте... Ви спалили не 50 сімей, з кількома дітьми, а цілий народ. Мені дивом пощастило вижити.

- Я шкодую і всім серцем співчуваю, - вирівнявся, стискаючи кулаки. - Але я не давав наказу спалювати когось.

- Будь-який король говорить те, що йому зручно.

- Філіпе, - подивився на нього, - принеси сюди книгу походів, - повернувся до дівчини. - Я зараз доведу, що я нікого не відправляв убивати невинних.

Радник швидко піднявся і поспішив до виходу.

- Я бачила те, що бачила, - твердо видала. - Чорний із зеленим і білий яструб. Коні, обладунки та арбалети.

- Я не знаю як пояснити це. Я не знаю хто і навіщо це зробив.

- Ви - король. Ви все повинні знати.

- Королі теж люди. Насамперед я людина. Я не можу знати про ті накази, які даю не я.

- Мені все одно. Я хочу знати хто і навіщо це зробив.

- У мене зараз таке ж бажання. Звідки Ви?

- У якій частині країни знаходилося моє село? На сході. Кілька кілометрів від Скелястої затоки.

- І вас спалили люди? - сперся на спинку і трохи заспокоївся. - Пам'ятається, два роки тому там чорні дракони одне згарище залишили...

- Вони напали через місяць після того, як люди вирізали нас.

- Якби не самозванці, вас би дракони вбили... Нещасливий час.

- Дракони ніколи б не напали на нас, - вороже стиснула кулаки.

- Так? - спантеличився. - Чому?

- Ми давали їм золото. Вони завжди у нас його купували.

- Золото? - спантеличився Давид. - Навіщо воно їм і на що вони його купували?

- Вони приносили нам алмази, - подивилася на нього Ванда. - У них їх було в надлишку, а от срібла і золота - ні, - повернулася до короля.

- Навіщо їм стільки металу? - не розумів принц.

- Вони роблять із нього амулети, папір, карти, - глянула на нього. - З інших металів - посуд. Але більше вони брали золото. Воно їм більше подобалося.

- Ми зараз про одних і тих самих драконів говоримо? - ніяково посміхнувся Давид. - Роблять папір із металу, амулети, карти... Ми знаємо тільки тих чорних драконів, що корів із пасовищ крадуть і одразу нападають, якщо до них наблизитися.

- Так. Це одні й ті самі дракони. Вони ніколи людей не любили.

- Папір, амулети... - думав король. - У них є писемність?

- Так, як і в усіх інших драконів. Своя мова, своя писемність, - кивнула чаклунка.

- Виходить, це не тварини, - подивився на сина. - Але й не люди... - повернувся до відьми.

Прибіг Філіп, тримаючи під пахвою товсту книгу. Усі подивилися на радника. Той швидко поклав важливий документ на своє місце, відкрив і почав гортати, при цьому голосно дихаючи:

- До якої дати, мій володарю?

- Два роки тому, за місяць до нападу чорних драконів.

- Так, зараз, - почав швидко гортати вперед.

Усі уважно стежили за чоловіком. Хвилини за дві його рука зупинилася.

- Так... - пробігся очима по наказах. - Знайшов, - читав верх лівої сторінки. - Ви відправили кілька возів продовольства й один взвод на схід, щоб допомогти тим, хто вижив.

- Що було перед цим? – несхвально влізла дівчина.

- Перед… - перегорнув сторінку назад.

Пробігся очима по тексту. Спантеличився. Обернувся та подивився на короля:

- Ваша Величність, це писав не я... - повільно покрутив головою, становлячись блідим, як поганка.

- Що там? - кивнув на книгу Леонід.

Філіп повільно опустив очі. Видихнув, проковтнув слину і неголосно почав:

- 15-те травня. Наказом короля... - голос здригнувся. - Відправити на схід два взводи бійців для усунення поселення Гіркий горіх. Будинки спалити, полонених не брати... - злякано перевів погляд на Леоніда.

- Хто з вас хоче бути вбитим першим? - розгойдуючись видала дівчина. - Чесне слово. Я ледве тримаюся.

Король сам нічого не розумів. Встав, підійшов, особисто прочитав. Побачив підпис, схожий на свій, печатку. Вирівнявся:

- Серед наближених є вправний зрадник і злодій, - оглянув варту.

- Що там? - підскочив Давид і теж підійшов до книги.

- Я не знаю, хто це зробив, - подивився на гостю монарх.

- Раджу дізнатися і якнайшвидше, - кивнула Ванда, - бо якщо до одужання королеви Клариси не буде спійманий винний - мені доведеться вбити всіх, і я це зроблю так само, як солдати вбили мого брата - без жалю, - розвернулася і пішла до виходу.

Король із принцом переглянулися.

Увечері, після вечері, від якої дівчина відмовилася, вона вийшла на подвір'я, в сад. Вечоріло. Сонце повільно наближалося до лінії горизонту, забарвлюючи небо в неймовірні кольори. Гуляв легкий вітерець, що розгойдував листя і пишні бутони, літали різні бабки і метелики. Ванда пройшла до одного з басейнів. Сіла на невисокий борт і подивилася на великих плямистих коропів. Білі, помаранчеві та червоні кольори прикрашали настільки непримітну рибу, даючи їй якусь перевагу порівняно з родичами. Ті підпливли до неї та товпилися біля поверхні, чекаючи годівлі. На жаль, у чаклунки нічого не було, тож їй залишалося тільки спостерігати за тим, як риби змагаються між собою за місце бути першим в отриманні ласощів.

Хвилин через п'ять очікування, коропи розчарувалися і почали розпливатися, розуміючи, що тут їх не погодують. Несподівано, ззаду почувся голос:

- Не хочете погодувати?

Обернулася. Це був Давид у супроводі одного з лицарів. Молодик був у сріблястому напівкафтані й тримав руки за спиною. Дівчина відвернулася:

- Чого Вам?

- Ви відмовилися від вечері. Ми з батьком співчуваємо Вашому горю, але оскільки Ви почесний гість - ми не можемо дозволити Вам голодувати.

- Хм, - сумно усміхнулася. - Сам принц прийшов, щоб змусити мене поїсти. Яка честь... Я не хочу вечеряти за одним столом із можливими вбивцями всієї моєї родини. Ваша Світлосте, будь ласка, залиште мене, я не хочу зайвий раз говорити з Вами.

- Правильно "Ваша Високість", - делікатно поправив.

- Я знаю як правильно. Про "правильність" принца я дізналася давно. Завжди всіх поправляє і вчить тому як "правильно". Хм. Яке значення має "правильність", якщо вона не несе якоїсь користі?

- Ви знаєте девіз нашої родини? - злегка невдоволено видав.

- Тільки догори?

- Вгору.

- Яка різниця? - обернулася. - Ваша "правильність" не зробить Вас хорошим королем. Вона зробить Вас "правильним", але не хорошим.

- Хороший король завжди чинить правильно, - гордо вирівнявся.

- Іноді немає "правильного" рішення. Іноді доводиться обирати між двома неправильними і терпіти їхні наслідки.

- Наприклад?

- Наприклад, - повернулася до нього корпусом, - Ваша наречена і мати посварилися. Обидві сторони мають рацію, але Вам потрібно їх розсудити і помирити. Кого Ви оберете? Матір, яка Вас ростила, чи дружину, без якої Ви жити не можете?

- Я скажу, у чому вони обидві праві й неправі, і вони помиряться.

- Ви погано знаєте жінок... Вони не помиряться. Вам потрібно вибрати сторону і визначити переможницю суперечки.

- Але... Вони ж обидві мають рацію. Вони можуть дійти консенсусу.

- Ніхто не хоче поступатися.

- Тоді... - почав оглядати все навколо. - Виберу... Не знаю, - подивився на неї. - Я запитаю у Філіпа. Батько завжди так робить, коли сумнівається.

- Філіп не радник у сфері Вашої родини. Ось бачите, не завжди король повинен чинити "правильно".

- А кого б обрали Ви?

- Дружину.

- Чому? Як же мати?

- А після примирення підійшла б до матері і сказала, що вчинила з жалю. Мати завжди пробачить свою дитину, а от дружина чоловіка - ні.

- Я сподіваюся, у мене не буде такої ситуації в житті, - присів поруч.

- У Вас буде складніше. Обрати між війною і гордістю теж буває складно, тому, на фронті помирає купа людей просто ні за що.

- Як це "ні за що"? Вони вмирають за країну, за короля.

- Іноді причина війни - це просто терки двох сімей, що займають чільні ролі в різних державах. Такі війни безглузді й дурні. От Ви б пішли вмирати за ображену племінницю короля? Абстрактного короля, а не Вашого батька. Такого, якого Ви в обличчя не бачили.

- Напевно ні, - відвів погляд на кам'яну доріжку. - Я б не хотів померти через таке.

- Ось і солдати не хочуть помирати. Вони захочуть померти захищаючи те, що їм дороге. Племінниця короля може бути предметом обожнювання чоловіків, але вся армія за неї гинути навряд чи захоче.

- Ви дуже розумна, - задумливо покивав.

- Удень Ви казали, що я або дурна, або занадто смілива. Не думаю, що цей вислів неправильний, - піднялася.

Давид подивився на неї.

- Я прийшла додому до заклятого ворога і лікую його найближчого родича. Я справді або дуже дурна, або надміру смілива, - пішла до виходу з саду.

- Я думаю друге, - видав принц, дивлячись услід.

- Сподіваюся на це...

Вийшовши, дівчина пройшла на кухню, заварила свій відвар і понесла до хворої. Напоїла її, віддала кухоль Віолеті й знову пішла на вулицю. Повернулася в сад. Сіла в одній із маленьких альтанок з трояндових кущів без стелі, з нульовим оглядом із сторони і стала спостерігати за хмарами.

Сутеніло. З'являлися перші зірки. Здалеку почувся сміх парубків. Поспішні кроки, ніби хтось біг, наближався до цього куточка, серед густих заростей. Подув легкий вітерець, чулися цвіркуни. Удари ступень об землю стали зовсім близько. Хтось заглянув усередину. Посмішка Давида тут же зникла. Відпустив руку, власника якої не було видно. Поспішним жестом сказав піти. Незграбно посміхнувся:

- Хах, Вандо... А що Ви тут робите?

Хтось стрімко побіг звідси.

- Милуюся зірками, - подивилася на нього. - А Ви, кронпринц?

- А я, - задумливо відвів погляд, - гуляю, - поспішно сів на краю напівкруглої лави. - Повітря, троянди... Красиво тут увечері, - зам'явся.

Незграбно і швидко витер шию:

- Слухайте, - подивився в очі, - я не дурень і Ви не дура. Давайте зробимо вигляд, що зараз Ви нічого тут не бачили і мене тут узагалі не було? - тут же піднявся.

- Це стосується...

Поспішно приклав палець до своїх губ, стримано прикривши очі:

- Ніхто і нічого, - подивився на неї. - Ви сиділи тут на самоті й нікого не бачили, і не чули, - почав відступати. - Добре?

- Як забажаєте.

- Дякую. Відпочивайте, - вийшов з альтанки і поспішно вирушив до замку.

Дівчина деякий час дивилася на вихід. Після, повернулася до зірок.

Наступного ранку, безпосередньо перед сніданком, принц постукав до неї. Та зашнурувала корсет:

- Відкрито!

Давид швидко увійшов і прикрив за собою. Чаклунка глянула на нього:

- О, це Ви? Яка честь, - продовжила маніпуляції.

- Я щодо вчорашнього, - ніяково склав руки разом. - Нашої зустрічі в саду ввечері...

- Не розумію про що Ви, - затягнула шнурки.

Той зачаївся. Уважно подивився в очі:

- Нічого не пригадуєте?

- Ні. Ще щось? - почала зав'язувати бантик.

- Дякую, що забули про це. Як принц, я Вам дуже вдячний.

- Як принц... Я виконала не наказ монарха, а прохання людини, - подивилася на нього. - Я служу людям, а не короні. Якщо Ви не хочете, щоб про щось знав хтось окрім Вас, значить, на це є причина, - підійшла до столу, взяла мішечок із порошком.

- Все одно дякую.

- Я дивлюся Ви без охорони, - почала підв'язувати мішечок до сукні.

- Я не хочу, щоб хтось знав те, що я не хочу поширювати.

- Не боїтеся мене?

- Ви сказали, що повбиваєте нас усіх ПІСЛЯ одужання матінки.

- Так... Якщо не знайдете винного, - взяла магічну кульку.

- Це точно не я і не мій батько.

- Але якщо ви не знайдете винного, то постраждаєте саме Ви, - подивилася на нього. - Я все ще мало вірю в те, що це зробив не король. Ви могли мені наплести, чого самі хотіли. До того ж запис у тій книзі говорить проти короля. Зуб за зуб, око за око. Якщо я не знайду ініціатора і його виконавців - помруть невинні. Ті, хто просто опинився не в той час, не в тому місці.

- Але Вам не здається це неправильним?

- Помста буває неправильною. У цьому її суть. Вбивство можна виправдати тільки власним захистом. Інакше - це просто дурість. Я хочу помсти - це нерозумно. Я хочу помсти королю і його наближеним - нерозумно подвійно. Знайдіть винного. Тоді, я вб'ю тільки його. Якщо це виявиться один із Ваших родичів - оцініть втрати тверезо. Або це буде тільки він, або вся Ваша родина. Оскільки Ви збираєтеся стати королем, а Вашого батька відносно люблять як правителя, то від Вашої смерті мало чого буде доброго усій державі.

- Ви породжуєте в мені суперечливі думки. Ви хочете вбити мене, але при цьому підштовхуєте до того, щоб я максимально захистився від Вас і вижив. Я не розумію як мені це розцінювати. Це погрози, але водночас і захист.

- Я не хочу вбити конкретно Вас або Вашого батька, я хочу вбити вбивцю. Справжнього. Якщо Ви мені підсунете невинного - Ваша смерть буде вже не від мене. І в цьому випадку Ви і ваші наближені втратять набагато більше, ніж просто життя. Ви чули про те, які чорні дракони люті у своїй помсті? Вони думали, що винні навколишні міста, але що якщо вони дізнаються, що це зробили люди з Вашими прапорами? Як думаєте, що буде?

- Мені відверто страшно думати про таке, - обличчя його стало неспокійним. - Я б не хотів такого розвитку подій. Вони можуть спалити всю столицю. Тут пів 50 тисяч жителів. І всі помруть через те, що ми не захочемо видати справжнього вбивцю? Я не готовий на таке піти. Якщо все буде так - мене запам'ятають не як доброго короля, а як дурного принца, що боїться правди і справедливості.

- Про те, що в країні запанує хаос, я згадувати не буду. Я думаю, що й так достатньо Вас переконала знайти мені винного і видати його якомога швидше, щоб ніхто, відносно ніхто не постраждав. Ви ж хочете бути хорошим королем? Зробіть мудро.

- Т-так, звісно, - поспішно кивнув і опустив очі на підлогу, уявляючи всі руйнування від драконів.

- Вибачте, - підійшла, - Але мені потрібно на кухню, приготувати відвар для Вашої матері.

- Приходьте потім на сніданок, - відступив, звільняючи прохід.

- Я вважатиму за краще поснідати зі слугами. Вони якраз на кухні і їдять. Поїм якісь залишки, поки чай буде остигати, - підійшла до дверей і вийшла.

Давид вирушив до їдальні з дуже задумливим і переляканим виглядом. Після трапези, повторив усе почуте королю. Той теж задумався.