Помста дракона

Літо, ліс, полудень. Поміж дерев і напролом ішли двоє абсолютно не схожих одна на одну людей. Першою була молода дівчина років двадцяти, може, трохи старша. Особливим зростом і прекрасним обличчям вона не вирізнялася. З одягу були непомітна зеленувата сукня з рукавом 3/4 і коричневий корсет, чиї шнурки затягувалися на животі. Також, була темна накидка-плащ із капюшоном, що лежав на спині та сумка через плече, яку мандрівниця влаштувала на правому стегні. Волосся її було темним, довжиною до грудей. Взуття - прості чоботи з бичачої шкіри.

Її супровідник був аж ніяк не таким простим: зростом під два метри, широкоплечий, накачаний, у чорних племінних татуюваннях по всьому тілу, включно з потилицею, і абсолютно без волосся на тілі, навіть вій не було. Виглядав він років на 25. Ходив молодий чоловік у сандалях із шістьма стрічками, що затягувалися на гомілкостопі та зав'язувалися на щиколотці. З одягу були тільки робочі штани, які дівчина мало не силою змусила його вдягнути. З прикрас, крім всюдисущих тату, був невеликий браслет на правій руці, котрий був червоним осколком якогось каменю, щільно притиснутим ниткою до зап'ястя. На поясі висіли піхви з нефритовим ножем і невеликий сагайдак з п'ятнадцятьма стрілами, на спині - лук.

Йшли вони не швидко, але впевнено, без остраху наступаючи на гілки і лякаючи тим самим усіх птахів в окрузі. Крокував дует не стежкою, проте шлях був відносно вільний від різноманітних кущів, повалених дерев і павуків, що так полюбляють плести свої тенета просто на рівні очей. Вийшовши на лісову дорогу, знайомі подивилися в обидва боки. Дівчина дістала карту і стала вдивлятися в картинки, шукаючи ту дорогу, перед якою вони опинилися. Велетень також опустив очі на папір.

- Слухай, - не дивлячись звернулася попутниця, - а ти знаєш де ми? - підняла голову, подивившись на нього через плече.

Підняла карту і повністю розвернулася, даючи приятелеві бачити розмітки. Той мовчки вдивився в намальовані лінії, подивився довкола, взяв дівчину за плечі й розвернув праворуч, поставив навскіс дорозі. Показав уперед:

- Зі́со рі. (Північ там.)

- Нам туди? - вдивилася в дерева й опустила очі на папір. - І довго нам ще?

Знайомий опустив спантеличений погляд на супутницю:

- Сі-ка́ро? - опустив руку. (Що?)

- От і я про те саме, - скрутила папір у сувій і поклала назад у сумку. - Ну пішли тоді, - попрямувала далі.

Воїн пішов слідом. Знову увійшли в ліс. Хвилин десять вони йшли мовчки, чуючи лише власні кроки і листя, що шелестіло від вітру, як молодик смикнув супутницю і вказав на дивну для нього істоту, яка спала під деревом немов людина. Дівчина зупинилася, спантеличено повернулася і округлила очі, тільки-но помітивши антропоморфного русявого і смугастого кота в селянському чоловічому одязі. Насторожено й тихо підійшла. Присіла перед ним навпочіпки. Знайомий спостерігав, роздивляючись при цьому невідому тварину. Подорожня ткнула невідомого пальцем у плече, уважно стежачи за мордою. Першого разу той просто хитнувся, ніби неживий, другого - прокинувся і чимало злякався, лише помітивши перед собою людину. Шерсть тут же стала дибки, зіниці розширилися, а кігті вилізли назовні, впиваючись у землю:

- Хто ви?!

- Ми, - із серйозним обличчям почала дівчина, - ті, хто врятує цей світ від зла й несправедливості. Нам потрібен провідник у цьому тлінному світі, - велично піднялася і простягнула йому руку. - Чи будеш ти нашим ватажком, що поведе нас через усі перепони та випробування? Чи допоможеш ти врятувати світ і чи ввійдеш в історію як обраний небом і богом заради цієї великої мети?

- Про що ти взагалі? - дивувався той.

- Називай це як хочеш, але є у світі пророцтво: "І коли звір стане людиною, а людина звіром - розвергнеться небо, і повстане велике зло над світом людським, і тільки трійця мага, звіра і воїна зможе перемогти його."

- Ого... - заворожено оглянув невідомих. - То ми обрані? - повернувся до дівчини.

- Так, людина у тваринній подобі, - зробила величний жест. - Усе сказане мною - цілковита брехня, - мило посміхнулася, склавши за спиною руки.

- Що? - здивовано насупився.

Та вибухнула сміхом:

- Ахахахаха! Бачив би ти свою морду! Хаха...! - нагнулася, плескаючи себе по нозі. - Ахаха! - схопилася за живіт. - Ах... - вирівнялася і витерла сльози. - Гаразд, - простягнула йому руку, - то підеш із нами?

- Куди? Навіщо? - не поспішаючи піднявся, тримаючись за стовп позаду. - І як ти дізналася, що я людина?

Він був трохи нижчим за дівчину.

- Хах! Думаєш х'юкти б одягнули таке? - показала на сорочку і штани. - З якого ти міста? - опустила руку. - Допоможеш нам? - не дивлячись вказала на супутника. - Ми трохи загубилися.

- А куди вам треба? - насторожено видав, усе ще тримаючись за дерево.

- До столиці. Мене король покликав по одному дріб'язку.

- Король? - недовірливо видав. - А чого не на конях? Якби це був король - за вами б його люди прийшли.

- Не віриш? - хитро посміхнулася. - А який сенс мені брехати? - дістала з сумки невеличку фіолетову кулю з прозорого каміння і направила до пухнастого знайомого.

Той злякано втиснувся спиною в стовп, спостерігаючи за рукою:

- Що це?

- Бу! - доторкнулася до його грудей і перетворила його на людину.

Це був юнак, не надто вищий за свою тваринну подобу. Тут же глибоко вдихнув і шоковано подивився на свої світлі руки:

- Пальці! - захоплено поворухнув великими. - Я людина! - радісно вигукнув, почавши оглядати все тіло в пошуках шерсті.

- То підеш із нами? - прибрала камінь, перетворивши його назад.

Той розчаровано відпустив поділ сорочки, під яку заглядав, і ковзнув поглядом по руках, що мали всього чотири волохаті пальці. Поглянув на відьму і жалібно протягнув:

- Поверни назад...

- Покажеш дорогу, - сховала камінь, - перетворю на людину, - склала руки на грудях.

- Назавжди?

- Ну так, - знизала плечима.

- Гаразд, - зітхнув, піднявся з дерева і пішов уперед. - Нам іти пару днів.

Нові знайомі пішли слідом. Дівчина влаштувалася ліворуч. Штовхнула його плечем:

- Як звуть?

- Адріан, - простягнув лапу.

- Ванда, - потиснула її.

- А цей? - кивнув за спину.

- Без поняття, - знизала плечима. - Я кличу його Тоук.

- Тоук? - обернувся.

Переглянулися. Велетень був незворушний.

- Тааак... – задумливо повернувся назад звір. - Ти чаклунка значить? - подивився на дівчину.

- Ага. За що тебе так? - кивнула на шерсть.

- Так... - відвів погляд. - Це німфа...

- Хм, - усміхнулася. - І що ж ти їй зробив такого?

- Ну... Я її спіймав і вирішив власне...

- Зрозуміло. Надругався над бідолахою.

- Я думав вона не проти, - подивився на знайому.

- Хах, ну тепер розплачуйся. Сподобалося хоч?

- Звісно. Це ж німфа. Щоправда, наслідки не дуже... - оглянув хутро на руці. - Мене мало не вбили вчора...

- Хах. Ти був би знатним трофеєм на стіні в якогось мисливця.

- Та не дай боже. Ще й х'юкт. Це жорстоко, - глянув на дівчину.

- Невловима німфа і майже міфічний х'юкт - начебто логічно. Хахах!

- Перетворили б тебе на звірину, ти б так не говорила, - ображено склав лапи на грудях і відвернувся, продовжуючи йти.

- Хах, я теж зачарована.

- Правда? - зі здивуванням повернувся. - І хто ти?

- Старий смердючий дід! Ахахахахахаха! - взялася за живіт.

- Ну... - сумнівно пройшовся по ній поглядом. - Краще залишайся так.

- Хах! - глянула на кошлатого. - Хто знає правда це чи ні, - витерла сльозинки.

- Все одно. Ти ж відьма, - подивився вперед. - Краще залишайся такою.

- Щоб усі знали, що я відьма?

- А що тут поганого? Чаклунів небагато, багатою будеш, якщо всі дізнаються про тебе.

- Мені спочатку до короля треба. Хах... - вирвався залишковий сміх.

- Навіщо? - глянув на супутницю.

- Та там королева захворіла. Треба допомогти ніби як.

- Ого, - здивувався. - То може краще кінь? Так буде значно швидше.

- Ні, - махнула рукою. - Кінь не наш варіант. Я ж не одна йду, а з подарунком, - показала великим пальцем за спину.

- Подарунком? - спантеличено обернувся і зустрівся з грізним поглядом велетня.

- Ага. Його дарують королю, щоб на плем'я одне не нападав.

- Може золотом було б краще? - подивився на дівчину.

- З нашим королем золото не варіант...

- Чому? – спантеличився.

- Бо Леонід - Дурний, - подивилася на нього. - Тільки вартовому це не кажи. Мені до нього треба живою дійти все-таки.

- Дурний? Начебто навпаки. Стільки корисного робить. Захищає нас від різних...

- Та він нападає на всіх підряд, - роздратовано подивилася вперед. - Мізків у людини взагалі немає.

- Дивно... Люди навпаки багатшими стали, щойно він правити став.

- Багатшими? - з обуреним запитанням повернулася до співрозмовника.

- Ну... Так. Я злодій. Знаю, що кажу.

- Злодій... - подивилася вперед.

- Засуджуєш? - злегка занепокоївся, думаючи, що вона перехоче перетворювати його назад.

- Це не моя справа, - стиснула кулаки. - Ми йдемо пішки, бо Тоук шанує коней і ніколи не осідлає їх, - склала руки на грудях.

- У сенсі? - насупився. - Зовсім? Це ж кінь, - розплескав руки. - Так швидше в кілька разів.

- У них це священна тварина, - глянула на співрозмовника. - Май повагу. Він не сяде на коня, - подивилася вперед.

- Непрактична віра. Хто в них вантаж перевозить? Віслюки чи що? - обернувся.

Тоук дивився на нього зверхньо, недовірливо і дуже насторожено.

- Зелені дракони.

- Чогооооо? - не вірячи подивився на співрозмовника. - Ящери? Серйозно? Як?

- Знайшли спільну мову, - незворушно подивилася на нього.

- Їх можна приручити? - неоднозначно усміхнувся.

- У сенсі? Це не тварини, щоб їх приручати.

- Ну... Ящери... - зробив невпевнений жест лапами. - Ящірки... Дракони...

Та підняла одну брову:

- Ти вважаєш їх тваринами?

- Ну а як іще? - опустив руки. - Вони ж і є звірі.

- Люди, порівняно з драконами, тварини набагато більше, - подивилася вперед.

- Ну, не буду з тобою сперечатися, а то ще не перетвориш мене назад, - повернув голову вперед.

- Ось і молодець.

- До речі, - оглянув усіх х'юкт, - оскільки я ваш супутник, то може погодуєте мене?

- Ти голодний? - не вірячи запитала дівчина, покосившись на нього.

- Я з позавчора не їв. Дивіться ще заблукаємо, бо я забуду куди йти.

- Ну гаразд, - зупинилася і полізла в сумку.

Решта так само пригальмували. Трохи порившись у речах, Ванда дістала відірваний шматок чорного хліба і простягнула знайомому. Звір тут же схопив його двома лапами і почав жадібно поїдати, згорбившись над їжею. Дівчина з воїном насторожено відступили, дивлячись як на всі боки летить слина і невеликі крихти. Досить скоро закінчивши, Адріан злизав усі залишки з хутра між пальців і подивився на супутників.

- Ну ти і їж... - протягнула Ванда.

- Я голодний.

- Наступного разу поїмо вже ввечері, - пішла вперед. - Нема чого всі запаси з'їдати на півдорозі. Невідомо коли ми до міста вийдемо, щоб знову запастися.

- Та до вечора вийдемо, - поспішив слідом.

Тоук приєднався до компанії.

- А в тебе тільки хліб є? - нагнувся, взяв її сумку і почав обнюхувати накидну частину, засовуючи під неї ніс із вусами.

- Гей! - схопилася за речі й відібрала.

Зупинилися.

- Та ну, скажи, - знову простягнув лапи й наткнувся на прозорий багряний щит, поклав на нього подушечки. - Я ж голодний.

- Увечері ми поїмо. Заспокойся. Для нас теж їжа має залишитися.

- Ну скажи, у тебе тільки хліб? - розширилися голодні зіниці.

- У нас вода і трохи м'яса ще є.

- А мені м'ясо дасте? - з ентузіазмом спробував залізти на круглий щит.

- Ко́мпрома, - спокійно видав Тоук, підійшов і взяв кота за шкірку, піднявши над землею. (Заспокойся.)

Той одразу ж підібгав лапи немов кошеня і подивився на велетня:

- Відпусти мене, я голодний, - облизнувся.

- Правильно, - поплескала по великому плечу дівчина. - Нема чого йому лапи розпускати. Пішли, - махнула рукою і попрямувала далі.

Воїн пішов з Адріаном у руці.

- Це саме, - почав кіт. - Відпусти мене.

- Він тебе не розуміє, - не дивлячись видала супутниця.

- А тебе розуміє? - подивився на неї.

- Не думаю.

- Тоді як ти з ним розмовляєш?

- Як і з тобою, - подивилася на нього.

- Це не має сенсу. Ви ж не розумієте одне одного.

- І що? Іноді важливо мати співрозмовника, який просто слухає.

- Нехай відпустить мене.

- Тоук, - подивилася на нього.

Воїн повернувся.

- Відпусти його, - поплескала по руці.

- Сі-ка́ро? - насупився й опустив його на землю, не відпускаючи загривка. - А коме ін корос. Сі-ка́ро і тіла́кі? (Що? Я нічого не зрозумів. Що ти хочеш?)

- Та просто відпусти його, - не поспішаючи прибрала руку з шерсті, погладила долоню і пішла далі.

Тоук провів її спантеличеним поглядом: «І́хо екорії́не.» (Якась дивна.)

Адріан, погладивши шкіру ззаду, поспішив слідом. Шлях продовжився.

Ближче до заходу сонця, коли на всю трійку почали нападати нещадні комарі, мандрівники зупинилися. Звір тут же впав під одне з дерев і ліг на його стовп, простягнувши ноги. Ванда дістала карту, почавши з воїном розглядати її. Тоук швидко поставив її обличчям на північ і вказав на місто, до якого вони вже мали вийти. Обидва подивилися на звіра.

- Гей, - почала відьма, - ми вже мали б до людей вийти. Куди ми йдемо?

- У місто... - втомлено протягнув. - Просто ми йдемо в обхід доріг. Я ж не хочу, щоб мене на килимок пустили.

- Скільки нам до міста ще?

- Завтра будемо на місці... - заплющив очі.

- Увечері?

- Ви взагалі в курсі, як далеко ми від столиці? - подивився на них.

- Дуже далеко?

- Нам днів п'ять топати. На конях було б швидше.

- А ти точно знаєш, куди нам іти? - засумнівалася дівчина.

- Є сумніви?

- Тобі просто в столицю не потрібно, от ти й можеш водити нас довкола.

- Та в моїх же інтересах швидше тебе до короля привезти, щоб ти мене нарешті на людину перетворила, - склав лапи за головою і заплющив очі. - Я хоч і злодій, але не обманщик.

- Тебе розшукують?

- Хіба що в моєму місті. Давайте поспимо? Поспимо, поїмо і підемо далі.

- Тоді, треба зібрати хмизу і розвести багаття, - подивилася на воїна, згортаючи карту.

Сховала папір у сумку, зняла її разом із плащем і поклала все на траву, розстеливши перший як ковдру.

- Привал... - почала заплітати волосся в косу, нахиливши голову вперед.

- Ага... - протягнув кіт уже засинаючи.

Тоук, оглянувши все це, розвернувся і пішов за гілками. Хмизу він, звісно, не приніс, проте було в його руках щось більш симпатичне, особливо для волохатого хижака. Дівчина тим часом якраз збирала гілки по окрузі. Лише відчувши запах м'яса з кров'ю, Адріан різко підскочив і весело підстрибнув до воїна, в чиїх руках був великий сірий заєць. Простягнув до нього свої пазуристі лапи, але від старшого йому швидко прилетіло по потилиці:

- Еке́о! (Стояти!)

Той скукожився, прикривши голову.

- Коло тор та́ї! - роздратовано показав у ліс. - І́кро кі́фат ака́рі - ко́лос і́то. Ко́рос? - загрозливо подивився в очі. (Іди в ліс! Коли принесеш воду - отримаєш їжу. Зрозумів?)

Звір злякано відступив, скуйовдивши шерсть:

- Чого ти хочеш? - неголосно видав, дивлячись на нього.

Тоук вирівнявся, відступив, сів на корінь, що виступав, і почав зачищати тушку, заливаючи темні штани кров'ю. Звір відвернувся, відчуваючи, що його зараз знудить від такої картини. Скоро повернулася чаклунка, несучи в руках оберемок гілок. Впустила все це в центр їхньої крихітної галявинки, що була серед шести дерев, і почала збирати великі камені для обмеження вогнища. Адріан ще був тут. Він не дивився на оброблення м'яса, але бачив жіночі рухи тіла. Закрадалося неприємне відчуття провини, через те, що він нічого не робить. Відвернувся, не бажаючи відчувати цю совість. Сперся на стовп.

Спорудивши вогнище, Ванда скоро склала третину гілок пірамідкою і швидко розпалила їх за допомогою магії. Решту деревини відклала вбік. Почала гріти руки, сидячи на краю плаща. Воїн якраз дістав усі органи і підійшов із ними до вогню, залишаючи м'ясо зі шкіркою біля дерева. Опустився на коліна, поклав нутрощі у вогнище і почав коротку молитву, склавши руки на траві, перед вогнем. Дівчина спостерігала, прибравши долоні до себе. Закінчивши, молодий чоловік кивнув, піднявся і повернувся до тушки, яку вже можна було готувати. Спорудив з решти гілок подобу рожна, куди помістив дичину, почав готувати, періодично перевертаючи м'ясо на інший бік.

Починало темніти і комарів ставало більше. Ванда кинула в багаття якихось трав із сумки, від чого навколо розлетівся пряний запах, що змушував комах облітати компанію десятою дорогою. Подивилася на х'юкта, що давився слиною за деревом і кивнула йому:

- Гей, чого там стоїш? Удень через хліб напав, а зараз до м'яса не підійдеш? - дістала буханець і відламала шматок, вручила кухареві, що ще готував.

- Я не голодний, - вороже відвернувся.

- Так? - здивувалася. - Уже й поїсти встиг? Коли примудрився? - відкусила невеликий шматок і проковтнула, дивлячись на дерево.

У розмову вліз Тоук:

- Хар коме ін дос, - невдоволено кивнув на нього. - Хар ін ко́лос і́то, ко́сі ін кі́фа ака́рі, - перевернув зайця, подивившись на тушку. (Він нічого не робив. Він не отримає їжу, поки не принесе воду.)

Ванда подивилася на знайомого і повернулася до зачарованого:

- То що ти накоїв? Тоук незадоволений чимось.

- Я не знаю, що він хоче, - опустив голову.

- Поблизу є вода? У нас її зовсім небагато залишилося.

- Хвилин п'ятнадцять іти.

- Сходиш? - дістала з сумки худий бурдюк і простягнула йому.

Воїн, побачивши це, простягнув до рідини руку.

- О, - помітила це дівчина, - зараз залишки вип'ємо, - вручила, - і підеш.

Тоук спустошив тару досить швидко, віддав її назад і торкнувся великим пальцем жіночого чола, залишивши на ньому темний відбиток. Та усміхнулася, не розуміючи, що це означає. Простягнула бурдюк Адріану. Звір неохоче обернувся і підійшов. Очі самі собою прилипли до м'яса. Простягнув лапу, щоб узяти мішок, водночас не звертаючи на нього уваги і тільки облизуючись, побачивши печеню. Ванда, не здогадавшись як він візьме бурдюк у лапу, просто намотала його шнурком на зап'ястя:

- Ну, йди, - поплескала по хутру.

Воїн простежив за новим попутником. Той зник у лісі. Ті, що залишилися, переглянулися. Дівчина сперлася ззаду на руки:

- Ось і залишилися ми самі... Заспіваєш що-небудь?

- Ка́фа хар о'ні, - спокійно подивився на неї. (Дратує він мене.)

- Мені подобається твій голос, ну давай, - простягнула шкарпетку і легко штовхнула його коліно.

Той спостерігав:

- Сі-ка́ро і до? - не розуміючи глянув на неї. (Що ти робиш?)

- Ну що ж ти такий упертий? - грайливо посміхнулася.

- І́ло сі́мі хара́к о'ні, - відвів погляд і продовжив готувати. (Твоя посмішка лякає мене.)

- Хах, - прибрала ногу. - Гаразд, не буду так приставати.

Сонце скоро зайшло, настали сутінки. Гілки тихо тріщали у вогні, періодично змушуючи шипіти жир, що на них капав. Кролик уже був готовий і подорожні не поспішаючи починали його їсти, все ще тримаючи їжу над вогнем. Навколо тріщали цвіркуни, шелестіло листя. Адріан повернувся ще через десять хвилин. Якби не сильний голод і такий самий нюх - залишився б він у лісі навічно. Вийшовши до багаття тільки завдяки тваринній частині, вручив повний бурдюк відьмі і сів під дальнім деревом, не дивлячись на м'ясо.

- Хах! Дякую! - взяла мішок і поклала до сумки, в районі капюшона.

Тоук, спостерігаючи за цим, кивнув на звіра:

- Ко́ло іто́їс. Кі́кі коло́сіс лама́ї́, - вказав на їжу. (Іди їсти. Кролик вийшов смачним.)

- О, - помітила зміну настрою Ванда, - і Тоук уже не злий, - подивилася на новачка. - Хочеш поїсти?

Той невпевнено повернувся. Подивився на воїна. Велетень не був ворожим. Не поспішаючи став на чотири лапи й підійшов. Насторожено потягнувся до м'яса над вогнем. Подивився на людину. Проковтнув концентровану слину. Зіниці розширилися, уважно спостерігаючи за реакцією.

- Сі-ка́ро і до? - спантеличено видав той. - Ва́і, - простягнув шматок, що лежав поруч на широкому листку. (Що ти робиш? Бери.)

Кіт насторожено оглянув їжу, воїна, прибрав лапу з вогню, підійшов і акуратно понюхав. Слини побільшало, очі – розширились. Глянув на людину. Той не виявляв агресії. Різко схопив шматок зубами, відбіг на кілька кроків, сів на задні лапи, схопив їжу лапами, вчепившись у неї кігтями, і відірвав шматок. Супутники насторожено переглянулися.

- А ти... - почала дівчина, подивившись на нього. - Швидко освоївся в цьому тілі...

- Хар і́хо фелоі́пі, - видав Тоук і продовжив їсти, не зводячи з нього погляду. (Він якийсь дикий.)

- Нас хоч не з'їси?

- Агрр... - розривав м'ясо і швидко його проковтував. - Ні...

Дуже скоро їжа закінчилася. Звір кинув обгризені кістки у вогонь і знову підійшов до воїна, що відрізав уже нову порцію, тримаючи тушку над листами.

- Дай ще, я голодний, - облизуючись і давлячись слиною видав Адріан.

Кулінар, помітивши його підношення богам, схвально кивнув тварині:

- І дос іфі́пі ко Расіа́ріас. Аффі́пі і́ло, - склав руки й поклонився йому, залишивши їжу на листках. (Ти зробив підношення богу вогню Расіаріасу. Дякую тобі.)

Решта спантеличелись.

- Я їсти хочу, бовдуре.

- Гей, - обурилася дівчина. - Він тобі кланяється. Поважай його.

Закінчивши з вдячністю, велетень швидко відрізав великий шматок і простягнув його тварині. Зачарований вмить схопив його в зуби і відскочив убік, почав їсти. Наступний шматок дістався Ванді. Закінчивши з вечерею, всі поклали кістки в багаття і почали готуватися до сну, тим паче хмиз вже закінчувався і підкладати у вогонь уже не було чого. Знайомі сиділи в тиші. Гілки та цвіркуни тріщали. Відьма швидко вирушила спати. Підклала сумку під голову, накрилася плащем як ковдрою і підігнула ноги. Відвернулася від вогню. Тоук, подивившись на неї, неголосно видав:

- А ха́лі сара́ки ло́кі. Ко Локара́мі олоіса́т і́ло, - склав руки і вклонився їй. (Я бажаю гарних снів. Бог снів Локарамі благословить тебе.)

- І тобі на добраніч, - з легкою посмішкою відповіла та.

- Як ти його розумієш? - дивувався Адріан.

- Він мені це перед сном каже вже третій день, - заплющила очі і влаштувалася зручніше. - Я думаю там щось таке і є.

Велетень почав невелику молитву, дивлячись на зірки. Звір подивився на нього. Помолившись потрібному богу, молодик приліг на спину, склав руки на животі, заплющив очі й приготувався заснути.

- Ну і я тоді спатиму, - видав Адріан і ліг на бік, простягнувши лапи до багаття.

На світанку першим прокинувся Тоук і трохи здивувався побаченому: інші члени групи спали в обнімку. Насупився:

- Лаа́ ко́па ко́ро? (Як це розуміти?)

Ванда, почувши знайому мову, ліниво потягнулася, позіхаючи. Відчула, що поруч із нею хтось є і скрикнула, відкинула невідомого силовим полем на два метри. Воїн тут же схопився, дістав ніж:

- Сі-ка́ро до? - злякано оглянув усіх. (Що відбувається?)

- Що ти робив? - рефлекторно прикрилася ковдрою дівчина.

Адріан узявся за голову, намагаючись усвідомити, що взагалі відбувається. Сів. Побачив дівчину, воїна з ножем у руці. Злякався. Скуйовдив шерсть:

- Що кричимо?

- Сі-ка́ро хар дос? - закрив собою даму, вороже дивлячись на тварину. (Що він зробив?)

- Тихо-тихо! - піднявся на задні й відступив, показуючи лапи. - Тихо, спокійно.

- Чого ти спав зі мною? - обурилася відьма.

- Та ти замерзла вночі, - виправдовуючись видав. - А я волохатий, теплий. Допомогти захотів.

- Точно? - не вірячи уточнила.

- А що мені ще робити?

- Звідки я знаю?! Може ти філософський камінь сперти хотів! - злякано закрила рот долонею.

- У тебе є філософський камінь? - здивувався.

Тоук нічого не розумів.

- Хто тобі таке сказав? - несподівано видала та.

- Серйозно? У тебе є камінь? Ха! - підняв лапи. - Та ми можемо стати найбагатшими у світі!

- Ми з ним, - показала на воїна, - так, а з тебе опудало зроблять, перш ніж ти встигнеш скористатися ним.

- Та ну... - розчаровано видав. - Чого відразу опудало?

- Немає коли пояснювати, - піднялася, - нам далі йти пора, - підняла сумку і вдягла.

- Ми навіть не поснідали... - опустив плечі звір.

- У мене є в сумці м'ясо і хліб. Дорогою поїси, - накинула плащ.

- На трьох усього не вистачить.

- Значить, комусь не пощастить, - узяла велетня за передпліччя і розвернула. - Пішли, - попрямувала вперед, куди вони прямували вчора.

- Вісім тор атік? - не розуміючи видав. (Усе гаразд?)

Та не оберталася. Решта пішли слідом.

- Куди біжимо? - прилаштувався поруч кіт.

- У місто, - не відволікалася, скоро крокуючи.

- Не і́ло ві́сім тор аті́к? - неспокійно поклав руку на плече. (З тобою все гаразд?)

- Давайте поквапимося і швидше прийдемо в місто, - прибрала його руку.

- Ну хоч щось дай нам із їжі, - почав звір. - Ми ж не снідали.

- Тільки заспокойся, - пригальмувала, дістала з сумки трохи в'яленого м'яса і хліб, простягнула Адріану.

Той одразу ж схопив усе і почав поїдати. Воїн, спостерігаючи за роздачею їжі, почав:

- Кі мо́а фо́ки фі́ті і́то? - кивнув на сумку. (У нас ще є їжа?)

Дівчина, подивившись на нього, дістала порцію і йому, простягнула.

- Рі ка́ро сі́та? - взяв усе. (Там багато залишилося?)

- Я тебе не розумію, - насупилася, дивлячись в очі. - Це, - показала на їжу, - твій сніданок. Їж, - опустила руку.

- Нха, - простягнув їй. - Сіро́кі кі мо́а кі́рі і́то - а ін ке́ра. (Ні. Якщо в нас мало їжі - я не буду.)

- Не будеш? Точно?

- Кі́фа, - кивнув. (Упевнений.)

- Ну гаразд... - сумнівно протягнула і почала ховати їжу назад.

Адріан до цього часу вже з усім розправився і подивився на знайомих:

- Ну що? - облизнувся. - Далі?

- Ага, - кивнула йому дівчина і поспішила вперед.

Молоді люди швидко її наздогнали і прилаштувалися поруч. До полудня відьма вже ледве волочила ногами. Уперлася в якийсь стовп рукою, опустивши голову.

- І тор атік? - неспокійно взяв її за плечі. (З тобою все гаразд?)

- Зробимо привал... - втомлено протягнула і сповзла на землю.

- Вісім тор атік? - спустився з нею воїн і став поруч на коліно. (Усе гаразд?)

- Ну не розумію я тебе, - з мукою подивилася в очі і полізла в сумку.

Дістала хліб, почала жувати, відвернулася. Решта переглянулися.

- Це саме, - підійшов звір. - А дай карту, - спустився і сів на задні лапи.

Ванда не поспішаючи дістала її і вручила тварині. Тоук стабільно нічого не розумів і хвилювався за дівчину. Адріан швидко розгорнув сувій і знайшов місце, приблизно де вони були:

- Тут недалеко озеро Лазурних Німф, - подивився на чаклунку. - Може тобі скупатися?

- Ти на що натякаєш узагалі? - обурилася.

- На те, що тобі погано.

- Дайте поїсти нормально, - відвернулася, - я голодна просто.

- Ну і ми голодні. Давай приготуємо якесь м'ясо і потім підемо. До вечора точно маємо до міста вийти, - згорнув карту і віддав.

- Знову брешеш? - недовірливо подивилася на нього і сховала сувій.

- Ні, нам справді годин п'ять залишилося, якщо через ліс.

- Ну дивись мені. Обдурив, - вказала на нього, - на жабу перетворю.

- Хах... - ніяково видав. - Не брешу. До темряви маємо бути на місці.

- Ну дивись же мені... - продовжила їсти.

Щойно скоринка закінчилася, всі троє попрямували до лісового озера. Водойма була не такою великою, як дехто очікував, проте її чистоті справді можна було позаздрити.

- Ну... - розглядаючи водну гладь, протягнула дівчина. - Ви й без мене впораєтеся з цією непосильною справою, - розстебнула ґудзик на плащі та зняла сумку, поклала все на траву.

- Ти підеш купатися? - дивувався звір.

- Саме так, - почала розпускати корсет. - Спіймати когось і засмажити ви й без мене можете.

Адріан не міг звести погляду з тканини на грудях, що повільно і вірно ставала дедалі вільнішою.

- Ви так і будете тут стояти? - подивилася на обох.

Тоук, зрозумівши, що вона робить, незграбно і швидко вклонився, схопив зачарованого за лапу і потягнув до лісу. Полювали і збирали дрова вони разом. Впоравшись з усім цим, чоловіки вийшли на берег і склали з каміння вогнище, почали намагатися запалити гілки з соломою. Жіночі речі лежали поруч. Зрозумівши, що їхні спроби не матимуть успіху, воїн піднявся і, приклавши руки до рота, крикнув на середину озера, де плавала оголена знайома:

- Ко Ванда! Мої кі́зо та́тар! ("Володарка Магії"! Нам потрібна допомога!)

Та обернулася, розвернулася і попливла до них. Берег був крутим, тож підійшовши до трави, вона склала на неї руки й подивилася на обох, приховуючи тіло під водою:

- Що сталося?

Тоук став на коліно:

- Ко Ванда, мої кі́зо і́ло татар, - показав на вогнище. - Ні́а ін ка́ла хі ті́тик. (Володарка Магії, нам потрібна твоя допомога. Ми не можемо розвести багаття.)

- Вам вогонь потрібен? - подивилася на другого.

Той кивнув, не зводячи погляду з її тіла.

- Це саме, - клацнула пальцями, вказуючи на сумку, - дістань синій камінь.

- Синій? - загальмовано обернувся і поліз до речей.

Воїн спостерігав. Повернув очі на дівчину:

- Ке́ра ха́і́сі. А і́сі рі кото́тас, - показав на інший берег. - Ала́ка, сіро́кі тото́ма до́ка, - поклав руку на плече, дивлячись в обличчя. (Будь обережна. Я бачив там людей. Клич, якщо щось трапиться.)

Дівчина обернулася, побачила двох рибалок і подивилася на воїна:

- Не думаю, що вони нападуть.

Адріан якраз приніс синю непрозору кульку такого ж розміру, як і минула. Відьма швидко взяла її, спрямувала на гілки й змусила їх спалахнути. Звір аж здригнувся від несподіванки.

- Дякую, - віддала камінь йому ж. - Покличте, коли буде готово, - відштовхнулася руками від землі й попливла назад.

Зачарований провів її поглядом, не в силах відірватися від плавних вигинів, що виднілися під водою. Тоук відірвав свої очі швидко, смикнув тварину за плече і дав їй одного з двох птахів, що вони зловили, змусив обскубувати. Готування йшло спокійно і відносно тихо. Пір'я, щоб те не потрапило в кришталеву воду, молодики кидали у вогонь, де те швидко згорало. Кілька разів, просто біля берега, пропливали великі риби, чий сірий лик гіпнотизував тваринну частину Адріана. Встановили птахів над вогнем, почали зрідка перевертати і дивитися на водну гладь. Знайома тим часом лежала посеред водойми на спині й лише насолоджувалася життям, ні про що не думаючи. Рибалки ж, до цього думаючи лише про улов, частково забули про свою мету, дивлячись на дівчину, що зараз плавала озером. Це дійство заворожувало їх як казки в дитинстві. Німфа... І перед власними очима. Це була реальна мрія. Чоловіки вже забули про рибу, що пропливала під дівчиною, бажаючи насолоджуватися лише цією неземною істотою в такій же неземній воді.

Незабаром Ванду покликали і вона почала гребти до берега. Рибалки уважно стежили за нею поглядом. Підпливла, Тоук подав руку, піднялася, відвів погляд. В Адріана відпала щелепа. Пройшла до сукні, минаючи тварину. Воїн же намагався не дивитися на неї. Сів назад, перевернув м'ясо. Дівчина закуталася в плащ і з усмішкою присіла навпроти води, закривши тканиною всі цікаві місця:

- Така вода хороша... - взяла відрізане м'ясо з листа біля вогню. - Кошмар просто, - почала їсти. - Не хочете скупатися? - подивилася на обох.

- Хатама́, - спокійно висловився воїн. (Одягнися.)

- А? - весело подивилася на нього. - Дорога трохи зачекає. Ну ж бо, - легко штовхнула його правим носком, - скупайся, а то запашок уже стоїть недитячий.

- Ка-фра́ма і кіро́ка? - незворушно подивився на неї, поклавши руки на коліна. (Чого ти добиваєшся?)

- Хах! Не хочеш? Ось поїси, - кивнула на м'ясо, - зіштовхну! Ахах! - піддалася вперед. - Зрозумів?

- Ако́фа фі́а, - серйозно видав. (Груди прикрий.)

- Та чого ти такий похмурий?

Той нахилився і, взявши край плаща, закрив її груди, живіт:

- А ін і́ло ха́рал, сі-ка́ро-ті ао́л ріка́, - неупереджено видав і перевернув птаха. (Я не твій чоловік, щоб дивитися туди.)

Адріан мовчки спостерігав, роззявивши рота.

- Ахах! - прикрилася. - Куди ти дивишся? Не для тебе я ці форми наколдовала!

- Та́рак хілаі́сі о'ні,- серйозно подивився в очі. (Досить заманювати мене.)

- Господи! Ахах! Який же ти серйозний! Жах прям! - взяла м'ясо і почала їсти.

Той зітхнув, подивився на вогонь, склав руки і почав молитися, прикривши очі:

- О́ро ко Арісіам, ала́і ту́дум копа́і ха́ре і́но іка́с. Тока́мі а́мбра во ілі́́хо то фрі́піас. Ні́а не ха ін ка́ло ке́ра воі́тус. (Велика богиня любові Арісіам, відверни серце цієї дівчини від мого. Перестань спокушати і закликати до пристрасті. Ми з нею не можемо бути разом.)

Усі покосилися на нього. Ванда грайливо штовхнула носком:

- Не така я страшна, щоб молитися.

Воїн сумно глянув на неї і опустив плечі:

- Ороха́сі ала́ї і́но о'ні. (Боги відвернулися від мене.)

Обід пройшов спокійно. Після його закінчення, як дівчина й обіцяла - зіштовхнула велетня у воду:

- Помийся ти нарешті!

Той упав із гуркотом, рознісши всюди купу бризок.

- Ахах! Купаєшся і підемо, - діловито поставила руки на талію.

- Сі-ка́ро і до? - обурено повернувся до неї й одразу ж округлив очі, маючи змогу роздивитися її тіло в усіх подробицях. - О'ні крата́к Ороха́сі! - гнівно подивився в очі. - Хатама! (Що ти робиш? Мене покарають боги! Одягнися!)

- Хах! - весело відвернулася, прикриваючись тканиною. - Зараз одягнуся, не переживай, - обернулася, підморгнула і вирушила до речей.

Адріан уважно стежив за кожним рухом. Тоук спостерігав за нею з нерозумінням і обуренням. Ванда, пройшовши повз тварину, кокетливо подивилася на неї, витягнула ногу і не менш весело штовхнула її у водойму:

- Тобі теж не заважає покупатися! Ахаха!

- Воу! - провалився під воду, сплив і почав намагатися залізти на слизький берег. - Допоможи!

- Ні, - подивилася на нього з сукнею в руках. - Покупайся і змий із себе весь бруд. Ти ж не вилизуєшся як справжній кіт.

- Це огидно! - тримався лапами за берег.

- Тоді мийся у воді, - мило посміхнулася, відвернулася і почала одягатися.

Чоловіки невдоволено переглянулися і попливли до центру, залишаючи після себе виразно брудну воду. Дівчина, вбравшись у все, крім плаща, знову сіла перед багаттям і почала дивитися на вогонь, іноді поглядаючи на знайомих. Щойно ті відпливли на достатню відстань - підтягнула до себе сумку, дістала загадковий блискучий порошок і кинула його в полум'я. Те спалахнуло з новою силою. Відклавши речі назад, Ванда змахнула руками і змусила язики збільшитися втричі. Молоді люди обернулися. Вогонь миттю сформував людиноподібного дракона з розгонистими крилами і довгим тонким хвостом, на чиєму кінці виднілися перетинки в три різні боки. Деякий час тварина стояла, однак потім змахнула крилами і, наче за командою ляльковода, злетіла вгору. Вогняна фігура не жила довго, тож швидко розтанула в повітрі. Адріан розплющив не тільки рот, а й шоковані очі від такого дійства. Тоук реагував спокійно, з певним сумом. Ванда знову змахнула руками і змусила полум'я стати вищим за людину. Нині з нього нічого не вилетіло, проте обличчя, що дивилося на неї лише секунду, змусило відьму знітитися й опустити руки, в чиїх можливостях було все, окрім того, чого вона справді хотіла. Вогонь швидко зменшився. Дівчина підібрала ноги і тут же обняла їх, тужливо дивлячись на тліюче вугілля:

- Поінто... - почала тихо схлипувати, миттєво сховавши обличчя за коліна.

Адріан подивився на воїна, почасти не розуміючи, що відбувається. Той уже плив до берега. Швидко повернувся на землю, піднявся, підійшов до чаклунки і спустився на коліно, поклав долоню на плече:

- Ко Ванда... Сі-ка́ро не́ло? - співчутливо вимовив. (Володарко магії... Що з тобою?)

Та впала йому на груди, болісно протягнувши крізь сльози те, що він не міг зрозуміти:

- Поінто́ поті́...! - здригнулася від схлипів.

Знайомий міг тільки обійняти її і почати заспокоювати, погладжуючи тремтячу від болю спину. Скоро піднявся на берег і кіт. Хвилин десять Ванда ще приходила до тями, після чого піднялася, махнула рукою і пішла далі, витираючи при цьому сльози. Тоук швидко загасив багаття і поквапився. Адріан також прилаштувався поруч, зовсім не розуміючи, що змусило дівчину розплакатися. Рибалки провели їх зачарованими й мовчазними поглядами.