Розлом

Попри те, що Олександр Владленович платив чималі гроші охороні за безпеку всіх членів своєї сім’ї, повністю захищеними вони аж ніяк не були. І тут справа зовсім не у професіоналізмі, якого підлеглим Руслана не бракувало, а в тому, як до такої безпеки ставилися самі підзахисні. Насамперед це стосувалося Клавдія, який полюбляв тікати вечорами поза межі резиденції Карпачових. Малий засланець виявив сліпу зону, куди не досягала жодна з камер відеоспостереження, і таким відкриттям не став ділитися ні з батьком, ні з Русланом..

Занудьгувавши біля комп’ютера чи втомившись розглядати журнали з голими дівками, він одягався залежно від погоди за вікном і, прихопивши пляшчину-другу з батькової колекції, перелазив через стіну в «сліпій» зоні.

Оскільки я була особистим тіло охоронцем боса, мені такі походеньки його відписка були ні в кут, ні в двері. Але те, що я планувала зробити супроти всіх родичів Карпачова, вимагало знати про їхні інтереси, уподобання, фобії, пристрасті та приховані скелети в шафах. Тому декілька разів я простежила за маршрутом походеньок Клавдія.

Вирвавшись на волю, підліток чимчикував до напіврозваленої ротонди в закинутому парку, де вечорами збиралася молодь, яку в радянські часи назвали б проблемною. За України ж нікому не було діла до того, що в занедбаній пам’ятці архітектури ХІХ століття пацани та пацанки курять, розпивають спиртні напої, бренькають на гітарі, волають москальські пісні та тискають одне одного в місцях випуклостей.

Клавдій намагався бути своїм у цьому товаристві і не підозрював, що для ровесників із бідних та проблемних сімей є лише об’єктом жартів. Однолітки брали його на слабо, пропонуючи розбити каменем вуличний ліхтар, пристати до старшої віком дівчини, зняти номери з припаркованих авто. Самі вони давно перестали займатися такою фігнею, вважаючи її розвагою для малоліток. А якби й виникла потреба таке провернути, зробили б усе швидше та професійніше.

Сам того не підозрюючи, Карпачов-молодший був недолугим актором, вистави якого розважали публіку, котра в своєму житті вже й не таке бачила.

Клавдій розповідав вигадані історії, намагаючись виглядати крутішим, аніж був насправді, а це тільки веселило його ситуативних приятелів. До ворожки йти не треба, аби сказати, що більшість із тутешньої комашки і в слідчому ізоляторі побувати встигла, і дорослого життя скуштувати, і навіть смерть зблизька побачити. Для таких одчайдухів мажорчик був таким собі котиком, з яким можна побавитися, чи песиком, котрий бігає й приносить кинуту йому палицю. Але що не робив би і як би не старався догодити тутешній публіці син мого боса, він ніколи не стане для них своїм через велику соціальну й майнову прірву.

Та щоразу із таких посиденьок Клавдій повертався у піднесеному настрої, радісним і задоволеним. Перед тим, як перелізти через стіну ще раз, телефонував до сестри, і Ольвія, котра напротивагу батькам, знала про ці вечірні походеньки брата, розпочинала чергову недолугу виставу спокушання охоронців. Зацікавити підопічних Руслана їй не було чим, але відволікти їх на декілька хвилин вдавалося. Цього було достатньо Карпачову-молодшому, аби пробратися до себе в кімнату…

Плануючи завдати Олександру Владленовичу чергового дошкульного удару, мені не треба було нічого вигадувати. Враховуючи, що до парку молодший з двійнят ходить практично кожної п’ятниці, я ще в четвер вранці викрала спортивного байка, заховавши його в одному з гаражів-«черепашок», яким давно ніхто не користувався. На попередніх роботах мене навчили без ключів заводити будь-яку техніку, особливо ту, що має колеса, а з навісними замками справився би навіть двієчник тієї школи, в яку свого часу мене відібрали серед десятка претендентів.

Одягу на всі випадки життя в мене було чимало, в тому числі й такого, котрий зробив би мене непомітною навіть на мотоциклі.

З закинутого парку до резиденції Карпачових можна було дістатися двома шляхами: довшим, котрий пролягав через проспект і дві вулиці, і коротшим, де треба було пірнути в браму й пройтися внутрішнім двором ще дорадянської забудови. Зазвичай, Клавдій обирав другий варіант. Не підвів він мене й цього разу.

У мої наміри не входило ні вбивати, ні сильно калічити малолітнього мажора. Коли підліток безпечно пірнув у браму, я завела стального коня й кинулася за ним навздогін. Збити Клавдія з ніг не склало жодних труднощів, як і зробити крутий розворот та наїхати переднім колесом йому на ногу. Хрускіт зламаної кістки та переляканий крик потонули у ричанні двигуна.

Позбувшись мотоцикла, я ще за кількасот метрів од нього викинула в сміттєвий контейнер мотоциклетний шолом і шкіряну куртку. Навіть якщо якісь безхатьки відкопають їх раніше, аніж уранці приїде сміттєвоз, до мене ці речі все одно не приведуть.

Повернувшись до себе в квартиру, скинула шкіряні штани, вдягнула джинси та яскравий джемпер з капюшоном й стала чекати на телефонний дзвінок, переймаючись тільки одним – аби малолітній засланець не стік кров’ю, втративши свідомість, і встиг покликати когось на допомогу.

«Нокія» запищала о 23:24 – через сорок хвилин після того, як я повернулася з місця пригоди. Телефонував бос.

Вичекавши шість гудків, я натиснула на зелений ґудзик і, вдавано позіхаючи, відповіла в слухавку:

— На проводі, шеф.

— Галино, вибачай, якщо тебе розбудив. Ти потрібна мені вже й негайно! Клавдія хотіли вбити.

— Де? Вдома у ліжку?

Олександр Владленович замовк на півслові, але швидко опанував себе:

— Ти зможеш приїхати в лікарню швидкої допомоги в травматологію? Прислати за тобою машину?

— Усе аж так серйозно?

Бос тільки ікнув у відповідь, що свідчило про його переляк та занепокоєння.

— Окей. Вдягаюся і спробую впіймати таксі. Буду хвилин за п’ятнадцять-двадцять.

У травмпункті Олександр Владленович робив розноси підопічним Довгого, погрожуючи вигнати таких спеців із вовчим квитком. Перелякана Роксана забилася в куток і тільки лупала очима.

— Що сталося? — з порога поцікавилася я.

— Клавдія хотіли вбити. На нього наїхав мотоцикліст.

— На подвір’ї вашого дому?

Бос замовк і перевів погляд на перелякану дружину:

— У брамі провулку Героїв Крут.

— Коли це сталося?

— Десь годину тому.

— Що малий гівнюк робив там о такій пізній порі поза домом і хто дозволив йому самому вийти на вулицю? — мій особливий статус у цій родині дозволяв називати речі своїми іменами.

Збентежені батьки не знали, що відповісти. Олександр Владленович і Роксана давно не цікавилися, як живуть і чим займаються їхні діти, впустивши процес виховання на самоплив. Оскільки зі школи ніяких скарг не надходило, Карпачови вважали, що в їхніх дітей усе добре.

— Через двері з будинку він не виходив, а камери зовнішнього спостереження нічого не показали, — виправдовувався Сергій, на чию зміну припала така прикра подія.

— О восьмій годині він ще вечеряв з нами, а потім пішов до себе в кімнату, — белькотіла Роксана.

— Гаразд. Це ми з’ясуємо пізніше. Що з Клавдієм?

— Чекаємо результатів рентгену та томографії.

Усі були настільки схвильовані, що я аж перелякалася, чи там бува не черепно-мозкова.

— Забій грудної клітки, невеличкий струс мозку і зламане ребро небезпеки для життя не становлять. А от ліву ногу доведеться по фрагментах нижче коліна складати, — прояснив ситуацію хірург-травматолог. — Залишите хлопця в нас, чи повезете кудись інакше? — схоже, лікар добре розумів, з ким має справу, і не набивав собі ціни.

— Мені рекомендували вас, як найкращого травматолога. Робіть усе, що треба – без винагороди не залишитеся. Якщо потрібні якісь ліки чи інструменти – складіть список необхідного, мої люди вам усе привезуть.

Лікар кивнув на знак згоди. Клавдія, якому вже вкололи знеболювальне, санітари повезли на каталці до транспортного ліфта.

— Він зможе грати в футбол? — вхопила медика за кишеню халата Роксана.

— Дай Боже, щоб міг ходити без ціпка, — кинув через плече хірург-травматолог.

Олександр Владленович пригорнув і міцно обійняв дружину, запевняючи:

— Ми з цим упораємося. Ми все це переживемо…

Дивно. Я очікувала, що бос продовжить скандалити та шукати винних.