Розлом

На чотири довгих і два коротких дзвінки – таким був умовний сигнал – ніхто не обізвався. Але я була впертою і наполегливою, натиснувши на кнопку електродзвінка ще шість разів.

За масивними дверима почулися притишені кроки, і я відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Писклявий голос запитав:

— Хто там?

Як навчила мене Ліна, відповіла:

— Вам бандероль прийшла на пошту. Розпишіться у квитанції.

Двері миттєво відчинилися, і чиясь рука квапливо затягла мене за них.

За порогом стояв чоловік, ще не старий, але й уже не юний, на офіційний прийом до якого я б нізащо не пішла. Є люди, які відштовхують з першого погляду. Таким був і власник помешкання, чи той, хто це житло винаймав. Не можу сказати, що робило його таким огидним: вузько посаджені одне біля одного очі, які розглядали мене з голови до ніг; зламаний передній зуб, який випирав назовні з привідкритого рота; величезна бородавка біля лівої ніздрі, котру він облизував кінчиком язика; чи все це разом узяте.

Без зайвих церемоній він вказав мені на інші двері в кінці темного коридору, пропустив наперед себе і злегка підштовхнув у спину.

За тими дверима була напівпорожня кімната з лікарською кушеткою, столиком, стільцем і вішалкою. Голі обдерті стіни гнітюче тиснули на мене.

— Я… — спробувала завести розмову, але господар помешкання, якого я подумки обізвала Живодером, не дав і слова промовити:

— Зозулько, не треба нічого пояснювати. Зараз я сам усе побачу. Роздягайся.

Мені б розвернутися та втекти від такого нахаби, але, згораючи від сорому, почала знімати одяг. Ніякої тобі ширми, як у лікарняному кабінеті. Живодер навіть із ґречності не пробував відвернутися, безсоромно п’ялився на мене.

Прикривши однією рукою груди та опустивши другу вниз живота, я тремтіла від холоду й страху. Якби ж знала, що все виглядатиме саме так, не прийшла б сюди.

«А куди б ти пішла, дурепо?» — нашіптував злий внутрішній голос. — 2З моста скакати? Будь слухняною і не комизься».

— Лягай, зозулько, — кивнув мені Живодер на кушетку, застелену побляклим синім простирадлом не першої свіжості з бурими плямами. Я знала, що такий вигляд має засохла кров, але куди було подітися? Заплющивши очі, намагалися не дивитися, що робить зі мною Живодер…

— Так, зозулько, маємо плід десь так на шостому-сьомому тижні. Ти точно хочеш його позбутися?

Страх не дав промовити мені ані словечка, тому я лишень ствердно кивнула головою.

Без найменшого моралізаторства, закликів подумати, спроб переконати мене змінити наміри, чоловік рубанув з плеча:

— Таксу знаєш?

Я знову кивнула головою, картаючи себе подумки за те, що залишила гроші у внутрішній кишені зимового плаща.

— Тоді приготуй гроші, а я підготую інструменти. Ми ж обоє хочемо, щоб усе відбулося швидко, правд ж? Тому обійдемося без знеболювального. Буде не так приємно, як тоді, коли цей зародок робився, але ти вже доросла, зозулько, перетерпиш.

Знав би він, що я витерпіла в червоному автобусі, але нічого не відповіла, лиш потягнулася до одягу.

Живодер вийшов і повернувся з набором медичних інструментів, на які я навіть дивитися не захотіла – мала великі сумніви, що вони стерильні.

У чолов’яги при вигляді червінців спалахнув якийсь бісівський вогник в очах, а язик ще рухливіше став юзати по бридкій родимці. Кожну купюру він переглянув на світлі, задоволено прицмокнувши й заховавши до кишені зашмальцованого медичного халата.

— Зціпи зуби, зозулько, та трохи потерпи. І не галасуй – зайві свідки нам непотрібні.

Щось холодне проникло всередину мене, прокрутилося там, і такий нестерпний біль охопив низ мого живота, що я й крикнути не встигла…

… До тями прийшла від нашатирного спирту, який пробурював тунель до моєї свідомості. Живодер тремтячою рукою тримав вату в мене під носом, а я відчувала, що лежу в чомусь липкому. Спробувала поглянути, що ж там таке – і ледь не відрубала ся ще раз – там була величезна калюжа крові.

— Лікарю, у нас якісь проблеми? — прошепотіла пересохлими вустами.

Живодер, схоже, зрадів, що я ожила й могла розмовляти. До того ж, саме він був господарем становища, тому зухвало відповів:

— У мене – ніяких. Та й твоєї проблеми ми позбулися. Одягайся швиденько і йди додому. Постарайся цей вечір пролежати в ліжку. Та й завтра нічого важкого не піднімай і багато не ходи.

Він так квапив і підганяв мене, що не дав нормально вдягнутися. Вхопив під руку й випровадив за двері. На прощання нахилився мені над вухом і прошепотів:

— І навіть не пробуй навести на мене міліцію чи ще когось. У мене такі плечі, що сама в колонію загримиш.

«Боже, що ж це за країна така, де всі покидьки почуваються, наче в тебе за пазухою», — подумала я, але нічого не сказала у відповідь.

Кожен крок сходовою кліткою давався мені дуже важко. Щось липке продовжувало текти по внутрішній поверхні стегон, а я з жахом усвідомлювала, що такого не мало б бути.

На вулицю вийшла, похитуючись, немов п’яна – перед очима все пливло. Дійти до тролейбусної зупинки здавалося завданням непосильним. Невже померти ось так просто? А я ж була ще такою молодою і не хотіла помирати…

Страх та паніка охопили мене, і я кинулась бігти наосліп, лякаючи зустрічних перехожих. Розштовхувала людей, шпорталася й спотикалася. Чула голоси невдоволення, регіт, прокльони і чоловічий свист. Але нічого не бачила – рожева пелена застелила очі. Наштовхнулася на ще когось, шарпнулася вбік, але цей хтось мене не випустив, а промовив знайомим голосом:

— Ганнусю, дитинко, що з тобою?

Спробувала продертися крізь це марево й побачила біля себе Христиного батька.

Дядько Йосип підхопив мене, кудись побіг і, тримаючи мене на руках, голосно кричав:

— Таксі! Таксі!

Подальші події пам’ятаю лише фрагментарно:

… Я сиджу на задньому сидінні в авто, притискаючи руку до низу живота – там щось булькоче й виливається назовні…

… Водій лається, що тепер не відмиє сидіння, а на брудне ніхто не сяде. Скаржиться, що тільки виїхав на зміну й кляне нас, не добираючи слів…

… Дядько Йосип тримає мене за голову і молиться вголос…

… Мене витягують із машини, кудись несуть… Я нічого не бачу, але чую голос Христиного тата:

— Сестро Михальдо, рятуйте дитину!

… З великого розп’яття на стіні на мене дивиться страждальницьке лице Ісуса Христа. Не хочеться порівнювати себе з сином Божим, але чи моя Голгофа вже закінчилася?

… Лежу в ліжку, відчуваючи себе шматою, яку виварили в цебрі, викрутили, відбили праником і залишили висихати. Та чи направду чистою я стала?

… Унизу живота, поміж ніг, намацую тугу пов’язку, а всередині щось пече й не дає зібратися з думками. Куди привіз мене дядько Йосип, і чи не стане моя таємниця викриттям на усе Переможне? Він, судячи з усього, врятував мене від смерті, але чи варто мені тепер жити далі?

… За дверима, в сусідній кімнаті, ледь чутно говорить радіо. Але не якийсь там брехунець, який супроводжує все моє свідоме життя, зриваючи з ліжка о шостій годині ранку і завершуючи трудовий день опівночі гімном СРСР. З-за дверей чутно позивні радіо Ватикану – ворожої до чинного ладу радіостанції… А ще це розп’яття на стіні. Куди ж привіз мене дядько Йосип?

… Поряд із радіо голосами, які то хрипнуть, то продираються в ефір, чутно притишену розмову…

… Мій мозок не здатен нічого аналізувати, він дає тілу команду спати, але всю дрімоту проганяють чиїсь слова за стіною:

— Хтось вискоблив її так невдало, що могла померти від втрати крові. І назавжди позбавив можливості мати дітей…