Розлом

На Новий рік у помешканні сестер-монашок ніхто не завдавав собі клопотів із приготуванням страв та накриванням столу. Тут, взагалі, цю дату не вважали святковою. А тому не було ні ялинки з зіркою на вертушці, ні «Артемівського» шампанського, ні мидниці холодцю та миски олів’є, як це було в нас вдома. Баба Текля сварилася з мамою, що піст і можна пережити ще тиждень на скоромному, аби розговітися на Різдво та на святого Василя. Але мама, хоч і не зреклася старих традицій остаточно, вважала їх пережитками. Комуністична пропаганда промивала мізки будь-кому. Мені, правда, також подобалося засиджуватися перед телевізором за переглядом «Голубого вогника» і радіти, що 1 січня буде вихідним днем навіть після того, як я закінчу школу, і це свято не збігатиметься для мене із зимовими канікулами.

Та після всіх нещасть і втрат, які випали на мою долю в 1986 році, я не хотіла святкувати його проводи й зустрічати Новий рік, тому залишилася на квартирі в монахинь і додому не поїхала. Батькам відбила телеграму, що 2 січня в мене чергування в лікарні, через що приїду вже аж на Різдво.

Молодий організм оговтався від недуг та болячок, а лікувати душу мені допомагали сестри-монахині. У їхньому товаристві мені вдалося пережити те, що в вітчизняній медичній літературі називали неврозом, а в зарубіжній – депресією.

Поправивши здоров’я, я надумала посильною працею віддячити своїм рятівницям. Правда, спочатку довелося з’їздити додому й відсвяткувати там Різдво. У домашньому колі цьому величному святу не надавали того духовного значення, яким його огортали сестри-монахині. Мама накричала на бабусю, що 7 січня їй виходити на роботу і вона не чекатиме, поки хопта все зжере ще до її приходу додому. Тому вже на Святвечір у нас на столі були холодець, сальцесон, ковбаси, шинка й копчене сало. Батько не втручався у словесну перепалку матері й доньки, відокремившись од них звуком телевізора. Хопта – мої молодші брати Маркіян та Назар і сестра Соломія безрадісно наминали пампухи – мама не випускала їх з хати колядувати по селу. «Подивіться, які замети на вулиці. Як тільки Лукашов з учителями почнуть ганяти за колядниками всіма вулицями, ще втопитеся й позамерзаєте в тих снігах».

— А ти куди сунеш? Міських кавалерів мало? — визвірилася мама ще й на мене.

— Віднесу тітці Стефі пампухів і куті. Їй точно не до свят зараз, — одказала я.

Мама прикусила язика й поклала мені в торбу ще кільце ковбаси та невеличку шинку. Для неї, скільки себе пам’ятаю, будь-яке свято знаменувало ситість шлунка. Цим свято й відрізнялося від інших днів тижня.

У хаті в Прокіпців не світилося. А від брами до порога навіть стежки ніхто не відкинув. «Чи є там хоч хтось живий?» — в сумнівах тупцювала я перед воротами, аж поки не розгледіла в колишній Христиній кімнаті кволий відблиск свічки. Долаючи замети, я подалася на той вогник.

— Хто там? — підійшла до вікна тітка Стефа.

— Ганнуська! Христос рождається!

— Заходь. Двері незаперті. Хоч хтось мені заколядує.

Щось важке й гірке стало мені поперек горла. Скільки колядок відспівали ми з Христею минулими роками в цій оселі, скільки радості тут було. А після всього, що тітка Стефа пережила за минулий рік, недоречними були ні «Нова радість стала», ні «Добрий вечір тобі, пане господарю». Найбільше підходила колядка «Сумний Святий вечір», яку я почула від сестер-монахинь, але мало хто наважувався проспівати її на повний голос. Тому, збиваючись і схлипуючи, я затягла «Як Пречиста Діва по світу ходила».

Ми сиділи вдвох за накритим новим обрусом Христиним робочим столом, на який я виставила кутю та пампухи, і колядували всіма глибинами душі. Та коли тітка Стефа затягла своїм голосом «Не плач, Рахиле», всередині мене прорвало всі заслінки, котрі стримували сльози:

Не плач, Рахиле, глянь діти цілі,

Не умирають, а оживають, а оживають…

Я відчула, як всередині мене затремтіло щось таке, що стискалося від слів колядки, і пружиною хотіло викинутися нагору. Хотіло, та не могло в цю хвилю. І ніколи не зможе…

Бідная ж я мати, такої втрати

Я не забуду, доки жить буду.

Пропали діти, зів’яли квіти,

Згасли надії, зчорніли мрії…

— Гандзю, Гандзю, не побивайся так! Удвох їм там не так сумно буде. Там нема болю, ні печалі, ні зітхання, а лиш життя безконечне.

Бідолашна тітка Стефа, потішаючи та розраджуючи мене, вона й не підозрювала, яке сум’яття викликали слова колядки в моїй душі.

Наступного ранку, не чекаючи закінчення свят та не піддаючись на вмовляння бабусі Теклі побути вдома ще трохи, я зібрала торбу і, не дочекавшись матері на обідню перерву, чкурнула до міста. До сестер Леонтії, Михальди та Юліани, біля яких мені було так затишно.

Про те, що більше не навчаюся в медучилищі, своїм родичам я так і не розповіла.