Розлом

Поправивши здоров’я, я вже могла хоч якось віддячити господиням квартири за порятунок та опіку. Намагалася залагоджувати всі побутові справи, щоб, повернувшись додому, сестри могли перепочити, а не хапалися за ще одну роботу. Прибирала в помешканні, варила їсти, вистоювала в довжелезних чергах у гастрономах, щоб купити молока, масла, олії, цукру, мила, прального порошку. За нелегку працю в ЖЕКу, в лікарні та на шкір заводі монахині отримували копійки, але й їх отоварити було не так уже й просто. У чергах за дефіцитом доходило не тільки до словесних перепалок, а й до бійок. Іноді й мене виштовхували з щільної вервиці людей, але я вперто відвойовувала там своє місце. Коли дефіцитний товар закінчувався, магазини порожніли й світили голими полицями. Але була й окрема каста покупців, яка завжди знала, коли й що «викинуть» у котромусь із магазинів. Нашорошуючи вуха, я теж бігла разом із ними, аби зайняти чергу ближче до прилавка. Навіть коли в мене не було грошей на покупку, таке місце можна було перепродати. Інших підробітків у мене на середину зими не було, а по торбу з провіантом у село я не їздила з огляду на попередні обставини.

Вистоюючи в чергах, я найбільше боялася зустрітися там із Валею, Раєю чи бабою Надею. Але сусідки по кімнаті в гуртожитку мені на очі жодного разу не потрапили, а от із вахтершею доля звела мене в черзі за молоком. До всього ж, вона зауважила мене раніше, аніж я її:

— Анюто, прогульнице, ось де ти! І не стидно тобі, чортові? Радянська власть все зробила, аби ти вчилася й у люди вибилася, а ти зв’язалася казна з ким. А поплохєла як, куди подівалися твої щоки? І ці синяки під очима… Де ти пропадаєш? Хахаля якогось собі знайшла? Товче тебе не тільки в кроваті?

Черга, яка знудилася в очікуванні, коли ж із величезних бідонів молоко почнуть розливати в менші посудини, зацікавлено розвернулася в наш бік. Багатьох покупців я бачила тут не вперше, через що не хотіла цієї вистави, хоч і не мала до баби Наді жодних упереджень:

— А чого ж це радянська влада не зробила ще й так, щоб громадяни не вистоювали в чергах за молоком, маслом, цукром і смердючою ліверною ковбасою? Коли вже той комунізм настане і можна буде вилежуватися в ліжку й плювати в стелю, маючи під рукою все необхідне? Може, досить вспомагати всіх нероб в Африці?

Вахтерша оторопіла від такої моєї зухвалості, а далі оскаженіла:

— Хуліганка! Дисидентка! Сталіна на вас нема. Та знала б я у сорок п’ятому році…

Але черга стала за мене горою. На адресу ветерані посипалося стільки лайливих слів та образ, а заодно дісталося й Горбачову, партактиву, комсомольцям, дружинникам і продавцям.

Баба Надя змушена була квапливо тікати, як радянські війська у сорок першому році. А я втратила ще одну заступницю, для котрої стала з того часу кровним ворогом.

Сестер-монахинь, які ходили на роботу й нікого не зачіпали на вулиці, органи правопорядку не залишали в спокої. Хоча нічого протизаконного та антидержавного в повсякденному укладі життя моїх співмешканок я не побачила. Вони багато молилися на вервиці, переписували в учнівські зошити Святе Письмо та церковні пісні. Попри це, за час мого проживання на квартирі разом із монахинями в помешкання двічі приходили з обшуком працівники міліції. Шукали зброю, заборонену літературу, речі церковного вжитку, а назагал – просто перевертали всі речі з ніг на голову, залишаючи після себе розгардіяш. Навіть я розуміла, що люди в формі нічого не очікують тут знайти – це був один із засобів психологічного тиску. Окрім неприхованих трусів у помешканні, сестер часто «запрошували» на виховні бесіди, перестрівши після роботи.

Та з часом я зауважила, що в цій грі, яку монахині вели з правоохоронцями, не все так просто. Сестри слухали не тільки Радіо Ватикану, а й радіо «Свобода» та «Голос Америки», записуючи новини на вузькі стрічки паперу, які ніколи не зберігалися в помешканні. Кому адресувалися ці записи, я не знала, та й не розпитувала.

До восьмого класу мої шкільні зошити перемагали в конкурсах каліграфії, і навіть три з гаком місяці навчання у медучилищі не зіпсували мого почерку. Придивившись, як скоцюбленими пальцями сестри-монахині переписують саморобні катехизи, молитви та церковні пісні, я зголосилася допомагати їм у цьому. Чого-чого, а вільного часу в мене було вдосталь, хоча співмешканки переживали, коли й мені міліція нагадає про «тунеядство» та ближче зацікавиться моєю персоною.

Після пісень та катехизів сестри доручали мені переписувати конспекти лекцій з богослов’я для питомців підпільної духовної семінарії. Ще за кілька тижнів, нічого не розпитуючи, я гріла воду на газовій плиті й прала чоловічий одяг, який сестри приносили додому й доводили до ладу.

День за днем я все більше й більше дізнавалася про чернече життя та про всі етапи формації монахині: кандидатуру, облечини, новіціат, прийняття тимчасових і довічних обітів чистоти, убожества й послуху.

Десь на початку лютого сестри взяли мене з собою на Службу Божу, яку в квартирі в будинку на околиці міста відправляв незнайомий мені «дідуньо». То був хоч і старий, але дуже жвавий чоловік, який хоч і виглядав хворобливим та немічним, але умів розрадити та втішити. Мене здивувало, що глухої ночі в тісній квартирі зібралося стільки людей, котрі ніби й зналися між собою, але не називали жодних імен та прізвищ.

Крок за кроком сестри доручили мені бути вістовою – переказувати потрібним людям, коли й де проводитиметься наступна Літургія. Згодом я не раз бачила цих людей на таких зібраннях. Я не розуміла, чому для того, аби молитися, треба переховуватися, зачиняти двері, заслонювати вікна й тримати язика за зубами – нічого протизаконного чи аморального на таких Літургіях не відбувалося. Але швидко збагнула, що катакомбна церква невидимо пов’язана з Римом, а не з Москвою. І все, про що йшлося на сповіді, залишалося між сповідником, «вуйцьом» та Богом, а не обговорювалося в кабінетах на вулиці Дзержинського.

Щодо очікувань сестер-монахинь з приводу того, що моєю персоною зацікавляться люди, яким на службі навіть дрімати заборонено, то їхні передбачення справдилися доволі швидко. Одного ранку на виході з під’їзду мене перестрів дільничний, поцікавився, хто я така й що тут роблю. Учнівський квиток медучилища, якого в мене забули вилучити при «розлученні» з навчальним закладом, втамував його цікавість. А я ще й вигадала, що живу тут на квартирі в тітки. Міліціонер не став нічого більше випитувати, але дані з учнівського квитка переписав собі в зашмульганий блокнот.

Коли я ввечері похвалилася співмешканкам, як спритно надурила стража порядку, сестри захвилювалися. «Булькатий», — так поза очі називали дільничного, — «немов реп’ях, просто не відчепиться. Почув вовк свіжину».

На коротенькій нараді вирішили й мене оформити у двірнички. Сестра Леонтія запевняла, що зможе умовити одного з інженерів ЖЕКу, а той по клопоче за мене перед директором.

Через два дні після цієї наради я вже офіційно рахувалася серед працівників ЖЕК №8, де мене відрядили в напарниці до сестри Леонтії.

Микола Павлович Самарін – так насправді звали дільничного у званні капітана міліції – вдруге намалювався доволі швидко. Прибравши з тротуару купу намерзлого льоду, я забігла в квартиру, яку вже називала своєю, щоб зігрітися. Там і застав мене страж порядку.

— Ганно Пилипівно, а покажіть но мені ще раз свій учнівський квиток, — замість привітання сказав з порога. Сестри-монахині попередили мене, що з цим підстаркуватим чоловіком у «кішки-мишки» грати не варто. Тому я покірно віддала в руки міліціонеру ще не потерту часом зелену книжечку.

Булькатий перевірив, чи подала я йому саме те, чим він цікавився, і, пересвідчившись, що цього разу його не обманюють, заховав мого учнівського в свою кишеню.

— Цей документик, Ганно Пилипівно, я вилучаю як такий, що втратив чинність.

— На якій підставі? — спробувала обуритися я. Учнівський квиток не раз допомагав мені в чергах, коли люди в них люб’язно пропускали мене поперед себе.

— На підставі наказу номер сімдесят шість дріб чотири директора медичного училища про те, що Устимів Ганну Пилипівну відраховано з навчального закладу за систематичні пропуски занять без поважних причин. Тож на яких правах ти тут перебуваєш, голубко? Що можеш сказати про підпільний монастир і чи знаєш, що уніатська церква належить до заборонених релігійних організацій в СРСР?

— Не знаю, про що ви говорите. Живу тут у тітки на квартирі, працюю двірничкою в житлово-експлуатаційній конторі номер вісім, восени спробую поступати ще раз, — демонструю стражу порядку довідку з місця праці.

Булькатий і цього разу уважно переписав всю інформацію з неї собі в записник, пішов до виходу і вже з порога спробував мене залякати:

— Не хотілося б, дівчино, відправляти тебе в колонію за те, чого ти ще можеш уникнути. Може, тебе залякали чи силою затягнули в цю секту? Релігія – опіум для народу. Як комсомолка, ти мала би про це знати. Ми можемо допомогти одне одному, подумай про це.

— Не розумію, про що ви говорите. Пробачте, але мені час на роботу – сніг сам себе не розчистить.

— Уперта, — зітхнув дільничний, — та не тим шляхом ідеш…

… У подальші тижні мене ще тричі пробували вмовити до співпраці з правоохоронними органами й зробити сексоткою. Батогом мене лякав Булькатий, викликавши до себе в кабінет і змалювавши безрадісну картину сибірської тундри та вічної мерзлоти. А пряником зваблювали два непоказних чоловічки, в кишенях пальто яких були книжечки з червоними палітурками й тисненням «КГБ СССР» – вони обіцяли мені райське життя і повну підтримку у всьому. Та, незважаючи на свій вік, я була стріляною горобчихою і на віру сприймала тільки Божі заповіді, а не людські слова. Тоді я й подумати не могла, що переступлю найважливішу з них – «Не убий».