Розлом

Після Нового року, втомившись чекати з моря погоди, ми зачинили офіс фірми, яка так і не набула ще жодного клієнта, й поїхали на кілька днів до Києва. В квартирі родичів Семена Семеновича хоч виспалися по-людськи й трохи від’їлися. Але після Різдва, коли країна поверталася до робочого ритму, знову повернулися на робоче місце, яке до того моменту ще жодного зиску не принесло. Але певні речі, які наздоганяють нас по житті, годі збагнути здоровим глуздом – вони просто мають статися.

У Вадима Трохимовича, окрім трьохкімнатної квартири в місті, була ще й дача за межами міста на березі річки. Поки була жива дружина Карленка, там буяли грядки, садок і квітник. Проте, овдовівши, відставний офіцер піклувався лишень станом будинку, дозволивши кущам та деревам на прилеглій до нього території розростатися в усі сторони. Хатинка на півтора поверху з кухнею й верандою на першому та спальнею під дахом майже не проглядалася з жодного куточка дачного кооперативу «Автомобіліст». Вона ж і стала такою собі штаб-квартирою чи клубом за інтересами для тих, кому, м’яко кажучи, держава давно платила пенсію, в рази вищу, аніж у пересічних громадян. Дідусі, які тут збиралися, колись були бойовими офіцерами, бравими міліціонерами, прокурорами та кагебістами.

Час від часу товариство старим пердунам складав і Забарний, вважаючи, що після таких посиденьок наше агентство зможе зачепитися за якусь роботу. Брав Семен Семенович у такі вояжі й мене – Трохимовичу та його гостям дуже подобалося, що стіл накриває жінка, яка ані нікому в чарку не заглядатиме, ані не триматиме за рукав, коли її відриватимуть зі столу. Дідугани назвали мене Господинькою і неймовірно раділи, коли я з’являлася в їхньому товаристві. Мої обов’язки зводилися до того, щоб вишукано розставити на столі закуски та страви, а нарізали продукти та готували їх на вогні старигані самі.

Щиро кажучи, мене не дуже приваблювали такі паті, на яких гості переповідали одні й ті ж історії з категорії «бійці пригадували», але Шаман Шаманович запевняв, що за моєї присутності дідки частіше «пливуть» й збовтують щось таке, що може зрушити з мертвої точки нашу фірму. А ще, за його словами, це була чудова можливість урізноманітнити наш «мівіно-артеко-марійний» раціон. У цьому він не помилявся – шашлику, курячих гомілок, індичих стегон та скумбрії ми на новій роботі дозволити собі не могли.

Під час останнього мого вояжу на такі посиденьки Леонід Вікторович, колишній начальник тоді ще Радянського райвідділу міліції, випивши кілька чарок міцної слив’янки, першим заторохтів старими кістками:

— Був у мене колись на службі сержантик. Селюк – селюком, часником та потом од нього разило за кілометр, а службу рвав, як заведений. Дуже вислужитися хотів та офіцером стати. Усі наші городські з ним змінами мінялися, щоб у суботу та неділю з сім’ями побути, а він не ремствував. Жодного тобі зальоту чи скарги від громадян, хоча подейкували, що оббирав інших селюків, які в місті працювали, в дні авансу чи зарплати, упіймавши за розпиванням спиртних напоїв чи випорожненням у недозволених місцях. Увесь такий, хоч на дошку пошани – мундир на ньому був завжди чистим і випрасуваним. Прям тобі картинка до журналу про зразкового радянського міліціонера… Та якось приперся серед ночі до відділку, перед тим здавши зміну й табельну зброю. Брудний і п’яний до невпізнання. А я тоді чергував з якогось дива – чи то квартальний звіт готував, чи перевірка якась мала бути, не пригадую вже. Так от, ввалився сержант до мене в кабінет, з порога впав на коліна й став белькотати: «Вікторович, я службову машину пошкодив і людину вбив, а до тюрми не хочу. Допоможіть, прикрийте якось, повік дякувати буду».

Слово за слово, з’ясували, що він був у якихсь контрах із сільським дядьком, котрий до всього виявився ще й підпільним уніатським священиком і приходив у відділ із заявою на сержанта. Вони щось погиркалися за дня, а під вечір мій підлеглий залив сливу й поїхав службовою машиною на розбірки до того селюка. Наздогнав дядька, коли той пішки чимчикував від траси путівцем до дому і чи то з помсти, чи з п’яного розуму збив його «бобиком» насмерть.

Шкода мені стало такого заповзятого служаку. Розбиту фару на машині ми скоренько замінили, кров із капота та з бампера змили й підрихтували вм’ятину – ніхто й не здогадався би, що машина в ДТП побувала. Сержанта я заднім числом у наряд поставив, ніби й не здавав він зміни напередодні. Але ніхто нічого виясняти не став.

Мені потім за це ще Владлен Карпачов дякував – мій сержантик був кумпелем його сина Сашки, що колгосп у батька перейняв і не вгробив його, як деякі демократи довели до ручки колективні господарства, а зробив успішною агрофірмою. Вони разом у футбол ганяли.

До чого це все я? До того, що роби людям добро – собі ж дорожче вийде. Переляканий селюк обіцявся до скону бути вірним мені, але саме через нього мене й турнули передчасно на пенсію. Він, коли в офіцери вибився, був серед тих, хто люстрацію старих кадрів підтримав. А далі й сам чимало начудив й нагріб під себе, поки не пристрелили гадьониша на бандитській стрілці як поручителя однієї зі сторін. А треба було його не покривати – гляди, зараз і він живим був би, та й у мене пенсія за вислугу літ була би вищою. Ну, будьмо!

— А того священика, якого машина збила, часом не Йосипом Прокіпцем звали? — відставивши чарку, поцікавився Павло Іванович, який за Союзу був прокурором в області.

— Не знаю, а що?

— Та приходив до мене на прийом такий собі Йосип Прокіпець із скаргою на те, що його доньку збезчестили і що до того якось причетний хтось із міліціонерів. Пам’ятаєте випадок у вісімдесят шостому, коли студентка педучилища з даху дев’ятиповерхівки викинулася й розбилася в пляцок

— Пам’ятаю. Наш райвідділ ту справу й закривав – класичне самогубство, ні додати, ні відняти, ні нічого не вигадати.

— То була його донька. Чолов’яга доводив мені, що треба відкривати кримінальну справу й обіцяв привести свідка. Але кудись пропав і більше не приходив. Може, то його твій сержант і прикатрупив.

Леонід Вікторович хрумкнув соленим огірком і стиснув плечима.

— Вам це може видатися дивним, — продовжив Павло Іванович, — але Карпачов теж тут фігурує. Він просив мене не реєструвати жодної заяви від божевільного, який звихнувся на релігійному ґрунті й вбачає себе борцем за справедливість. Цікаво, чи не про одного й того ж священика ми торочимо?

— Скажу вам більше, братці, ми всі були учасниками чогось непристойного, про суть якого знав хіба покійний Владлен Глібович, — випустивши кільце диму та постукуючи по столу пачкою з цигарками, приголомшив приятелів Михайло Опанасович. Від Трохимовича я знала, що за Союзу він працював у морзі патологоанатомом. Від нього ще й досі так разило формальдегідом, що ручкалися з ним украй неохоче й то лишень пальцями. Він не втручався в розмову Леоніда Вікторовича та Павла Івановича увесь цей час, але так морщився, слухаючи їх, ніби йому зуб розболівся.

— Ти про що? — спалахнув прокурор, який не раз хвалився, що в нього совість чиста й що ночами він спокійно спить, якщо тільки аденома не жене його в туалет.

— Я робив розтин тіла тієї дівчини. Як тіла – безформенної купи м’яса та кісток, даруйте за мою прямолінійність при такому от столі. Але пошкодження піхви й внутрішні розриви – то були не наслідки польоту з висоти. Перед смертю дівчину жорстоко зґвалтували.

— Чи не хочеш ти сказати, — розізлився Павло Іванович.

— Не заводься – ще інсульт вхопить. Нічого не хочу сказати, бо також замішаний у цьому. На прохання Карпачова я не став вписувати цих подробиць в акт розтину. Крісло піді мною тоді й так хиталося, а Владлен Глібович був на короткій нозі з начмедом. Але якийсь його інтерес в цьому однозначно був – інакше не запросив би мене за кілька днів по тому провести вихідні у «Каравелі». Самі знаєте, що не по моїй голові така шапка, й не з моїм рилом туди суватися. Але коропчуків, як пацятка, за тих два дні я половив знатно.

Мене аж трясло від почутого, і я не могла більше підслуховувати їхню розмову. Та, ніби соромлячись свого минулого, діди заговорили про погоду, біль у колінах, звитяги онуків, а невдовзі стали прощатися.

Прибираючи тарілки та чарки зі столу й прокручуючи в голові підслухане, я логічно дійшла до висновку, що ніякого Бога нема. Бо якби він був настільки добрим і справедливим, як про нього пишуть євангелісти й голосять проповідники, то неминуче знищив би зло, яке має таких жорстоких і самовпевнених слуг. І оскільки зло існує й множиться, а відсутній Бог не може цього зупинити, то за його прояви повинен карати хтось, хто з існуванням зла не може змиритися. А я ніколи не змирюся з тим, що Христя та її батько так передчасно покинули цей світ.