Розлом

Скільки б не хорохорилося керівництво КПРС, Радянський Союз летів у тартари без будь-яких гальм. Невдоволення громадян політичним, економічним, релігійним станом справ у країні, що займала одну шосту частину земної кулі, проявлялося щораз дужче. Попри дружбу великих і маленьких народів, які зселяли цю величезну територію, не все так гладко було в співіснуванні різних етносів. Погроми в Сумгаїті були лишень передвісником величезних збройних зіткнень між вірменами та азербайджанцями в Нагірному Карабаху. Ферганський вузол полум’я міжнаціональних конфліктів роздмухав ще дужче. Миролюбні й неконфліктні узбеки вчиняли розправи над турками-месхетинцями. Над побутовою версією – що у всьому винна завищена ціна на полуницю – сміялися всі офіцери навчального центру в Балашисі. Але коли в Узбекистані корінні мешканці взялися за росіян, українців та білорусів – стало не до сміху. Майор Ісаєв, який відав у нас політичною підготовкою, розпинався перед «пташенятами», що в Середній Азії воду каламутять агенти спецслужб США, котрі зацікавлені в роздмухуванні міжнаціональних конфліктів. Та палало не тільки в Узбекистані, Казахстані й Таджикистані – човна, який протікав щораз дужче, розхитували Прибалтика, Західна Україна, Грузія…

У конторі ширилися чутки, що партія роздумує над тим, чи не прибрати всіх лідерів національно-визвольних рухів, які своїми виступами на санкціонованих та несанкціонованих мітингах підривали авторитет радянської влади та секретарів обкомів і райкомів партії. Наші наставники задоволено потирали руки, що випускники без роботи не залишаться. Та мене зборювали сумніви, чи люди, які ставали лідерами думок у своїх республіках, є ворогами СРСР. Одне діло – прибирати шпіонив та перебіжчиків, а зовсім інше – мирних громадян, які хотіли молитися своєму Богу та надати своїм дітям можливість вчитися рідною мовою. З певним острахом я очікувала скерування на подальше місце служби – не вік же в Балашисі сидіти. Дуже не хотілося потрапити на Кавказ чи кудись під кордон із Афганістаном – там було дуже гаряче не тільки через кліматичні умови.

Я вважала себе далеко не найкращою випускницею серед учасників загону номер вісімнадцять, тож на якесь козирне місце не розраховувала. Однак лишень мене скерували за межі СРСР. Як з’ясувалося згодом, не обійшлося в цьому призначенні без участі Шамана Шамановича, який і замовив за мене слово. З його подачі я опинилася в Німецькій Демократичній Республіці, а точніше – в Західній групі військ.

Перед виїздом за кордон я сподівалася на те, що зможу побачитися з родичами – гнів і дитячі образи давно минули. Два роки я не отримувала з дому жодної звістки й сама не написала своїй рідні ані рядочка. Однак і такої нагоди не трапилося – на новому місці служби мене чекали вже й негайно.

Скерували мене не куди-небудь, а в Вюндсдорф – штаб-квартиру Західної групи військ, містечко в тридцяти п’яти кілометрах від Берліна з окремим військовим аеродромом і залізничним вокзалом, з якого кожного дня вирушав прямий потяг на Москву і такий же прибував із Білокам’яної.

Збиралася я ніби до Німеччини, переживаючи, чи достатній у мене розмовний рівень німецької мови, а потрапила в типове радянське місто. Заборонене для німців, воно згуртувало в собі шістдесят тисяч громадян СРСР – офіцерів, прапорщиків, солдатів строкової служби, обслуговуючого персоналу. Наші люди мешкали тут сім’ями, дотримуючись тих же звичаїв і традицій, що й удома. Довкола російські дитячі садки, школи і навіть у магазинах продавці спілкувалися зрозумілою мені мовою. Вюндсдорф мало чим нагадував німецьке місто – традиційний пам’ятник Леніну біля Будинку офіцерів, Театр російської драми, кінотеатр, басейн, ресторани і їдальні. Автобуси «Прогрес» звозили до шкіл у Вюндсдорфі галасливих дітлахів з піонерськими галстуками та комсомольськими значками з більш віддалених гарнізонів. А після уроків хлопчики та дівчатка поспішали на гуртки та секції в Дім піонерів та школярів. У магазинах товари на будь-який смак, і жодних тобі черг. Якщо в Радянському Союзі й був десь обіцяний керманичами комунізм, то хіба в таких от військових містечках за межами найбільшої країни світу.

Поселили мене в офіцерському гуртожитку, але в окремій кімнаті, яку ні з ким не треба було ділити. Електричних плит на спільній кухні було вдосталь на кожну сім’ю, а туалет був окремо для чоловіків і для жінок. Командування Західної групи військ потурбувалося про те, щоб побутові конфлікти не виникали на рівному місці.

Підрозділ, у який мене скерували, очолював мій давній знайомий – Семен Семенович. У нього було навіть прізвище – Забарний. І військове звання – підполковник. Його підлеглими були майор Владислав Портнов, капітани Сергій Ковтуненко та Валдис Стауче, старший лейтенант Маргарита Горова і прапорщик Азамат Кудирметов. Мені ж після випуску з центру підготовки у Балашисі присвоїли звання лейтенанта.

Специфіка роботи нашого підрозділу була доволі дивною – ми не збиралися ні на шикування, ні не мали графіка чергувань. Кожного ранку приходили у невеличку прибудову при казармі, показували черговому перепустку й прямували до своїх робочих кабінетів. Там слухали радіо, переглядали газети й журнали. Далі йшли на обід, після якого стояли в курилці, жартували, задоволено споглядаючи, як нас квапливо оминають офіцери та солдати танкової дивізії, до якої і був прикріплений наш особливий відділ. Поверталися на свої робочі місця, щоб скоротати час до вечора. Після шостої години – хочеш – спи, хочеш – розважайся та культурно збагачуйся, хочеш – займайся спортом. Такий уклад дня могли змінити хіба що навчально-тренувальні стрільби в тирі чи на полігоні.

Коли сусіди по гуртожитку цікавилися, в чому полягає моя служба, я відповідала завченою фразою: «У зборі та обробці статистичних даних». Глибше ніхто не копав – тут усі розуміли, наскільки важливо тримати язика за зубами та не пхати носа в чуже просо.

Та через декілька тижнів перебування в Вюндсдорфі я зауважила, що в повному складі наш таємничий підрозділ збирався далеко не завжди. На своїх робочих місцях постійно були тільки Маргарита – вона працювала радисткою-шифрувальницею – та Азамат – бог поліграфії, який міг підробити все, що завгодно: від паспортів до грошових банкнот. Портнов, Ковтуненко та Стауче могли кілька днів поспіль, а то й тижнями не з’являтися в нашому штабі. Але перед таким зникненням на них очікував білий конверт із грифом «совершенно секретно». Відлучався з командного поста і Забарний, але в такі дні на господарстві залишався майор.

Десь наприкінці березня 1990 року свій перший білий конверт отримала і я. До цього моменту я й не підозрювала, що Забарний, Портнов, Ковтуненко й Стауче не просто так отримують зарплату в рублях та в німецьких марках за сидіння в Вюндсдорфі, а «тримають на прицілі» низку західних політиків, громадських діячів, підприємців, перебіжчиків, офіцерів Західної групи військ і навіть своїх колег по відділу «С». За наказом згори кожен їхній «підопічний» міг стати жертвою й перестати топтати ряст. Під рукою в Шамана Шамановича були не тільки сценарії «зачистки» певних осіб, а й плани диверсій у різних країнах Заходу: знищення стратегічних бомбардувальників у ФРН, затоплення паризького метрополітену, відключення енергопостачання у Відні. Не дивно, що нас так квапливо оминали сусіди з танкової дивізії.

У білому конверті був наказ на ліквідацію зрадника СРСР і покрокові інструкції, як виконати цей вирок. Кісткою в горлі радянської влади став Вахтанг Гугоберідзе. Колишній представник торгівельного флоту СРСР у вересні 1988 року не повернувся на свій корабель, який пришвартувався в одному з іспанських портів. На Захід громадяни Радянського Союзу тікали й раніше, і не кожного з них на новому місці досягала рука Москви, але Гугоберідзе на своїй роботі опікувався не тільки торговельними справами експорту-імпорту. Він надто багато знав про те, як під виглядом звичайних вантажів радянські судна розвозили по всьому світу зброю, підтримуючи прихильників соціалізму в Африці, в Азії, в Південній Америці та в країнах Карибського басейну. Мало того, Вахтанг, який після свого таємничого зникнення вигулькнув у Брюсселі, став активно ділитися своїми знаннями з працівниками західних спецслужб. Наговорив так багато, що було зірвано декілька операцій, дотошно й скрупульозно спланованих у Москві. Перебіжчика поселили в готелі неподалік від Суанського лісу й приставили до нього охоронців, розуміючи, що в Москві зрадникам не раді.

Майже два роки резиденти КДБ у Бельгії не випускали з поля зору Гугоберідзе, зібравши на нього вагоме досьє, яке переді мною й Валдисом Стауче виклав Забарний. Після того, як ми з ним ознайомилися, Шаман Шаманович став роз’яснювати деталі, позвавши на імпровізовану нараду ще й Горову та Кудирметова:

— Працюватимете парою. Ти, Білко (Забарний продовжував називати мене прізвиськом, виданим у Балашисі) будеш номером два. Зорієнтуєшся на місцевості, зробиш картку вогню з усіма поправками для Валдиса та забезпечуватимеш його відхід. Особливої точності й секретності непотрібно – розправа має бути показовою, аби й інші зрадники зрозуміли, звідки ноги ростуть, та жили в страху. Але й через край слідити не треба – з завдання маєте повернутися чистими й незасвіченими.

Слухаючи Шамана Шамановича, я відчувала, як моєю спиною котяться горошини поту, а Стауче відсторонено палив цигарку й випускав круглі кільця диму. Схоже, такий інструктаж він вислуховував уже не вперше.

— За легендою, ви подружжя німецьких мистецтвознавців, яке приїхало в Бельгію на відпочинок. Перед виїздом на завдання прочитайте кілька довідників з історії живопису та культури, аби не виглядати невігласами, якщо наткнетеся на справжніх мистецтвознавців. Азамате, ти підготував для них усі супровідні документи?

— Яволь, гер командир, — спробував розчинити сухий офіціоз прапорщик.

Наш командир не оцінив такого каламбуру і навіть бровою не моргнув, продовжуючи інформувати виконавців небезпечного завдання:

— Зброю вам підготує наш агент з брюссельської резидентури. Заберете її в умовленому місці. Машина, якою в’їдете у Бельгію й виїдете назад, чекатиме на вас у Західному Берліні. Маргарито, ти попередила наших людей, щоб авто було «чистим»?

— Ображаєте, Шамане Шамановичу, — пирхнула Горова.

— Добро. Остаточні інструкції отримаєте перед виїздом. Білко, не дрейф, усе в житті буває вперше, а потім навіть починає подобатися.