Розлом

Поки Забарний утрясав усі організаційні та юридичні нюанси, я мала кілька тижнів на поповнення досьє екс-футболістів команди «Меліоратор». До того часу жорна Господні запустилися ще раз – Михайло Кулай, для якого я перебирала в голові вишукані сценарії вбивства, загинув на бандитській «стрілці». Цей покидьок, який у міліції пройшов шлях від сержанта до капітана, виявився ще тим вовкулакою-перевертнем. На державній роботі у райвідділі він оббирав бідолашних батьків, закриваючи кримінальні провадження щодо їхніх неповнолітніх чад, а поза цим допомагав бандитам чинити всілякі неподобства. Його знайшли у службовій машині з простреленою головою разом із трьома бійцями з банди Мохнатого. Дізнавшись про такі подробиці, я розчаровано поставила хрестик на фотографії з газети – цьому виродку я планувала не таку легку смерть.

Наступне вбивство футболіста я спланувала й обставила так, що навіть найкращим слідчим там робити було нічого. Жертвою обрала Павла Ногу, гравця під номером «п’ятнадцять». Він якраз приїхав у Жовтневе на урльоп із заробітків. Мама відібрала від нього всі гроші, так що навіть на «пісєть» грам, від яких він ніколи не відмовлявся, у заробітчанина не було, уже не кажучи про те, щоб пригостити когось із односельчан. Вільні вечори неодружений чолов’яга проводив у невеличкому генделику, очікуючи, що й його запросять розпити пляшку.

Втілюючи в життя свій задум, я викрала старенького «москвича» й приїхала на ньому в Жовтневе. Зовнішність змінила так, що навіть люди з геніальною фотографічною пам’яттю не впізнали б мене вже через півгодини після зняття гриму.

У «Калинці» можна було не лише хильнути якоїсь дешевої бормотухи, а й перекусити нашвидкуруч. Правда, для цього необхідно було мати шлунок, спроможний перетравлювати цвяхи.

Коли я зайшла в генделик і замовила два шматки смаженої риби, сумнівної якості тістечко та чай із трав’яного збору, Нога вже ошивався біля столика, за яким сиділо троє його знайомих, і оповідав їм подробиці свого особистого життя. Хлопаки вже допили пляшку, на розлив якої мій «клієнт» не встиг, і очікували, що заробітчанин почастує їх не тільки байками.

— Чому не женюся, братва? То не просто пояснити. Знаю, як ви всі заздрили, коли я Ірку Коцеву закадив – перша красуня на все село. У її тата пара коней. При тотальному безгрошів’ї – то золота жила. Хата нова на два поверхи, «лада» в дворі… Та в зяті йти не хотілося – ліпше в своєму кутку самому, аніж там, де тобі постійно витикатимуть, що прийшов на усе готове… Я тому й у Чехію на заробітки злиняв, щоб якусь копійчину скласти та в місті квартиру купити. Махав я ті коні, за якими цілий рік ходити треба. Заробітки – то не служба в війську, будь-коли покинути можна. От Ірка й погодилася з весіллям почекати. Не знаю, правда, чи обіцянки тримається.

— Та вона, як монашка, в хаті сидить і на вулицю носа не потикає. А в бібліотеку, де Коциха працює, хто ходити буде? Звідтам і щурі вже давно повтікали, — засміявся власному дотепу низенький колобок. — Не знаю, як ти там у Празі собі раду давав, а вона тут точно ні з ким не гуляла.

— А я в Празі не сумував і Дуню Кулачкову не провідував. У готелі, куди влаштувався електриком, познайомився з чорнявою молдаванкою Ліліаною. Справжня тобі смуглянка, як у пісні радянській співалося. Зблизило нас те, що всі довкола чеською хриплять, голосних звуків шкодуючи, а ми удвох російською чвиркали, союзною мовою, так сказати. Спочатку природа взяла своє – перепихнулися після зміни декілька разів у її каптьорці. А далі вже якась хімія поміж нас проскочила – стати жити, як чоловік із жінкою. Ірка, самі знаєте, хіба після шлюбу віддасться.

— То женися з молдаванкою, брате! — зареготав ще один парубійко.

— Тю, дурний я, чи що? У неї в Бєльцях двійко дітей від першого чоловіка, який розбився на машині. Навіщо мені аж два прицепи? Ще своїх настругати встигну.

— Чого ж тоді бабі голову морочиш? Ображати вдову – якось не мойво… — втрутився в розмову третій чолов’яга, який до того мовчки смалив цигарку й хмурив чоло.

— Та хіба я її там ображаю? Не б’ю, грошей не відбираю. Є з ким перепихнутися – вже добре. Баби, вони ж такі, аби було перед ким ноги розставити… А тут Ірка зі своїм «коли вже?» та мама «ой, онуків уже певно не побачу». Заплутався я.

На диво, ніхто зі співрозмовників не став Павла жаліти, а мені з жіночої солідарності стало образливо за незнайомих мені Ірку та Ліліану, котрі зв’язалися з таким вітрогоном. І я ще дужче утвердилася в переконанні, що таким покидькам, які ламають жіночі долі, не місце на білому світі.

Розмова за сусіднім столиком, під час якої я гидливо розколупувала рибу в тарілці, заходила в глухий кут, і ніхто зі співрозмовників не поспішав розкошелюватися на ще одну пляшку. Продавчиня, яка водночас була й буфетницею, невдоволено поглядала на годинник навпроти барної стійки, стрілки якого наближалися до десятки та дванадцяти. Я розрахувалася за замовлення, з якого наважилася спожити тільки цілком непоганий чай, вийшла надвір, сіла в машину й відігнала «москвича» ближче до оселі Ноги, зупинивши авто в темному закутку. Над генделиком горів ліхтар, в світлі якого було видно, як його господиня, виставивши запізнілих візитерів на вулицю, зачиняла двері кнайпи. Четверо чоловіків, подавши один одному руки на прощання, розійшлися в різні сторони. Нога побрів у мій бік.

Вийшовши з машини, я піднесла капот і швидко від’єднала одну з клем акумулятора. Коли Павло порівнявся зі мною, я все ще навпомацки вдавала, що намагаюся визначити пошкодження. Чоловіків хлібом не годуй, дай лишень нагоду похизуватися, що в техніці вони розбираються, наче боги.

— Добрий вечір! Що сталося? — розпустив хвіст віялом ще один самовпевнений павич.

— Та от машина заглохла посеред дороги.

— Дайте глянути. Є чим посвітити?

Звісно, що ліхтарик у мене був.

Нога швидко зметикував, що з машиною не так, але ще добру хвилю демонстрував, який він майстер. Загнавши мене за кермо, періодично просив натискати на стартер. За енним разом «москвич» завівся.

— Не дивитеся, дамочко, за машинкою, не робите їй профілактики, — став повчати майстер, витираючи замазані руки об штани.

— Та то не моя машина, а свекрова, — брехала я. — Чоловік нашою поїхав у відрядження, а мені терміново треба було з’їздити в село. Дуже дякую, що допомогли – інакше довелося б тут і заночувати. А так ще до дітей встигну… Навіть не знаю, як вам віддячити.

Почувши про чоловіка та дітей, Павло одразу скис, але бодай якийсь зиск із цієї пригоди хотів мати:

— Таку поломку вам не кожен майстер так швидко знайшов би. Там тумбльор забарахлив. А на автосервісі стільки грошей здерли б, що ця машина золотою видалася би, — набивав собі ціну.

— Дуже-дуже дякую. На жаль, не маю з собою грошей…

Уся пиха враз злетіла з павича – на ще один облом цього вечора він явно не розраховував.

…— Але маю пляшку горілки. Вона не відшкодує вашої праці, та…

— Добре є! Горілка в селі – то найліпша валюта. Гроші знецінюються, а вона – ні.

Я дістала пакет із пляшкою метилового спирту й простягнула його Павлові. Моїх відбитків пальців на склі не було – про це я потурбувалася заздалегідь.

Обмірковуючи свій задум, я вагалася тільки з одним: як простежити, щоб вміст пляшки дістався тільки одній особі. Та жадібність була однією з рис характеру Ноги. Отримавши платню за роботу, він тут же взявся дегустувати продукт. Ніколи раніше я не бачила, як в лічені секунди, жодного разу не поперхнувшись, можна вижлуктати півлітра спиртного.

Утершись рукавом, Нога викинув пляшку в придорожній рів і, не попрощавшись, побрів у напрямку до свого обійстя.

Я ж швиденько вскочила в машину й покинула Жовтневе. Чи раділи бодай колись незнайомі мені Ірка та Ліліана, назавжди позбувшись такої обузи, як Павло?

Як з’ясувалося згодом, мій кривдник сконав у тому ж придорожньому рові, куди викинув пляшку, не дійшовши кілька метрів до воріт на рідне подвір’я. Причина смерті – отруєння метиловим спиртом – у міліції підозр не викликала. На пляшці, яку знайшли неподалік од трупа, були лишень відбитки пальців потерпілого. А де він її роздобув – слідчих не цікавило. Кримінальну справу відкривати не стали.

Я ж упевнено поставила на лобі футболіста в майці з номером «п’ятнадцять» жирний хрестик.