Розлом

Перед тим, як вирушити на операцію, з якою продовжував квапити Роман Степанович, мені ще треба було вирішити декілька юридичних моментів. Насамперед – кому в спадок перейдуть мої квартира та гроші на банківському рахунку, якщо лікування не продовжить мені віку.

Першим ділом у мені озвалася сестринська любов – визріло бажання ощасливити когось із найближчих родичів, які давно забули про те, що в їхній отарі колись була ще одна овечка. Провівши нескладну розшукову роботу, я довідалася, що Назар Устимів, закінчивши Сільськогосподарський інститут, успішно працевлаштувався в компанію з виробництва мінеральних добрив. Одружився. Придбав квартиру й машину. Виховує доньку. Не позбавлений політичних амбіцій – балотувався в депутатський корпус обласної ради, але зупинився за крок від мандата. Вважає себе доволі успішним чоловіком, який усього досягнув самотужки й без жодної протекції. Несподіваний подарунок у вигляді квартири боляче вдарив би по його реноме.

Анастасія Устимів, котра після заміжжя стала Анастасією Шандор, теж не мала підстав нарікати на долю. З вищою освітою не заморочувалася – кулінарного училища виявилося досить, щоб мати надійну професію в руках. Судячи з відгуків та рекомендацій, сестру радо запрошували на роботу в приватні садити та в пансіонати, яких вона змінила чимало через свій непоступливий характер, поки не зупинилися в одному з курортних містечок на Закарпатті. Там вона із найманої кухарки після вдалого заміжжя стала співвласницею відпочинкового комплексу «Едем» і мамою двох дітей. Родина Шандорів досить упевнено стояла на ногах, тож несподіваний подарунок від забутої родички не змінив би її звичного укладу, звичаїв та традицій.

Руслан Устимів видався тим унікумом, про якого велика родина воліла б не згадувати. Він закінчив Інститут фізкультури й допоки активно грав у волейбол на професійному рівні, доти ще користався повагою в рідних брата та сестри. Але після важкою травми й прощання із великим спортом не зумів знайти собі гідного заняття. З тренерською діяльністю не склалося. Ні в школі, куди влаштувався вчителем, ні в спортивному комплексі, де йому доручили роботу з відвідувачами, ні навіть у похоронному бюро, куди поткнувся продавати надгробні пам’ятники, надовго не затримався. Заробітки теж йому не пішли – навідавшись до Польщі, Чехії, Іспанії й Португалії, якоря ніде не кинув. Свого житла в Руслана не було, а Назар та Настя неохоче впускали брата під мешкати у них. Він хоч і не став хронічним алкоголіком чи азартним гравцем, але всюди довкола себе розводив такий розгардіяш та безлад, що смітник та свинарник виглядали набагато охайнішими, аніж його кімната.

Отримати квартиру в подарунок для Руслана виглядало б неймовірним щастям, адже на своє житло він навряд чи колись спроможеться. Проте вписати брата в заповіт у мене не було ані найменшого бажання. Насамперед через те, що мій родич ніяк не міг упорядкувати навіть своє особисте життя і не мав стримання з одруженнями – чотири офіційних шлюби закінчилися розлученнями й аліментами брат обвішався так, як бездомний собака реп’яхами. І мені не хотілося, щоб помешкання, в яке я вклала стільки душі та коштів, після моєї смерті дісталося якійсь вертихвістці.

Можна було б вписати в заповіт Семена Семеновича, адже без нього цього помешкання в мене ніколи не було б. Але після того, як моя та його дороги пішли в протилежних напрямах, він такого щирого жесту з мого боку не оцінив би.

Добре все обміркувавши (таке рішення точно не було спонтанним), я надумала переписати квартиру на Лію. Якщо вже мені судилося бути чорним янголом для ґвалтівників і приносити в їхні родини горе, то принаймні для цієї диво-дівчинки стану добрим провісником.

Нотаріус, до якого я звернулася з проханням оформити заповіт майна та коштів на дівчинку, з котрою в мене не було навіть віддалених родинних зв’язків, хоч і був подивований таким вибором спадкоємця, але відмовляти не став – свій гонорар все одно отримає.

— Галино Ростиславівно, хочу лишень поінформувати вас, що заповіт у будь-який момент ще можна буде виправити.

Я кивнула головою, що усвідомлюю це, і поцікавилася іншим:

— У випадку моєї передчасної смерті в найближчі місяці чи роки квартира та гроші точно дістануться Лії Нестеренко?

— Дивіться, яка тут ситуація. До повноліття фігурантки заповіту заяву про прийняття спадщини від її імені подають батьки, усиновлювачі чи опікун, якщо тільки не заявлять про відмову від прийняття спадщини.

— Тобто відмову?

— Цивільний Кодекс передбачає, що спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини. У випадку, коли дитині на момент набуття спадку не виповнилося чотирнадцять років, таке рішення може ухвалити хтось із її батьків чи усиновлювачів.

— Але ж Лія – сирота, яка виховується в дитячому будинку, а зараз перебуває на лікуванні за кордоном.

— За загальним правилом, прийняття спадщини в інтересах недієздатних осіб, а ваша Лія вважатиметься такою, поки не досягне чотирнадцятирічного віку, перебуває в компетенції державних органів опіки та піклування. І коли дитина виявить бажання відмовитися від прийняття спадщини, державні службовці мають продати належну їй за правом спадкування нерухомість та інше майно, а гроші покласти на особистий рахунок дитини до досягнення нею повноліття або набуття дієздатності.

— Володимире Гнатовичу, скажіть чесно: така система працює в нас злагоджено й без збоїв? Дитина не залишиться обманутою?

Повз мою увагу не промайнуло, як людське та професійне вступили в протиборство одне з одним у думках мого співрозмовника. Зрештою, гору взяло друге:

— Органи опіки та піклування є при кожній районній адміністрації. Права малолітніх та неповнолітніх громадян забезпечують міліція в справах неповнолітніх, прокуратура, суд. Держава надійно охороняє майнові права кожної дитини при отриманні та розпорядженні нею спадкового майна.

У мене вже закрався сумнів, чи до того, що мені треба, нотаріуса я звернулася зі своїм проханням. Та, немов прочитавши мої думки, Володимир Гнатович зітхнув:

— Але, як казала моя бабця, всюди є люди й людиська. Ми наразі є країною з молодою демократією й недосконалою правовою системою. І якщо хтось державну службу зумів поставити на задоволення своїх приватних інтересів, то дитина аж ніяк не зможе таку особу зупинити. Тому однозначної відповіді на ваше запитання дати не можу.

— Володимире Гнатовичу, а ми можемо прописати в якійсь іншій угоді й за додаткову плату, що на випадок моєї смерті ви простежите за тим, аби сирітку такі підприємливі люди не скривдили, оскільки життя й так до неї надто суворе?

Нотаріус зняв окуляри, потер перенісся і втомленим голосом відповів:

— Галино Ростиславівно, з чого ви взяли, що цим світом керують тільки гроші й що саме вони визначають, робитиме щось людина, чи ні? Скривдити сироту – це найважчий гріх. А я не хочу горіти в пеклі. Тож пильнуйте, поки зможете, щоб за квартирою не було жодних боргів, а я припильную все інше. Якщо на це буде воля Божа…