Сходження безсмертного

– Матінко, будь ласка! – Дзінь Сяодань впав на коліна.

– Що? Чому ти взагалі про це запитуєш? – жінка, на ім’я Дзінь Бао, стовбичила на порозі власної хатинки, вимовляючи запитання скрізь зціплені зуби. Вона поглянула на дерев’яного меча, що лежав поперед його колін та жахнулася так, ніби побачила монстра. – Звідки це в тебе? Де ти його взяв?! Вкрав?!

– Ні! Ні! Матінко, будь ласка, вислухай мене! – Сяодань трошки підвів голову та поклав долоню на символічне руків’я. – Я нічого не крав. Мій друг… Мені віддав його друг, щоб я вчився і в майбутньому ми стали заклиначами…

– Замовкни! – голосно обірвала вона, не даючи йому навіть закінчити речення.

Він здивовано поглянув на матінку спідлоба та закусив нижню губу, перебуваючи у нерозумінні такої реакції на, власне, типову ситуацію… Кожен хлопчик його віку має амбіції та мрії, так чому ж…

– Матінко…

– Заклинач?! І який шлях ти збираєшся культивувати? Хочеш стати безсмертним? Заради чого? Звідки… – Дзінь Бао випустила з рук корзинку з овочами та вхопилася за голову рукою, поки іншою сперлася об стіну. – Звідки у твоїй голові взялися ці дурні помисли? Хто цей друг? Яке його ім’я?!

– Дін Дзихао, – варто було цьому імені злетіти з його губ, як матінка підбігла до нього та впала на коліна.

– Сяо-Сяоданю, – вона вхопилася руками за його плечі, змушуючи Сяоданя підвести голову та зазирнути їй у вічі. – Сяоданю, ти не можеш, – чітко, по слову вимовилася Дзінь Бао. – Ти – звичайний хлопчик, в тебе не вийде розвинути духовну силу. Сформувати ядро? Як? Звідки в тебе талант? Твоя мати звичайнісінька, твої бабуся з дідусем – смертні. Хто тебе буде навчати?

– Дін Дзихао сказав, що навчить мене! – заперечно вигукнув він, відчуваючи біль від жорстоких слів матінки. – Бути заклиначем – почесно! Я зроблю так, щоб ти ні про що не турбувалася та жила в розкоші! Наші статуси, вони…

– Підвищаться? – гірко запитала вона замість нього, посміхнувшись одним куточком губ.

– Так, – кивнув Дзінь Сяодань.

– Настільки погано бути звичайним? – тихо спитала Дзінь Бао, випрямившись. – Прожити відведений час та не обманювати природу своїми безсмертними тілами?

– Матінко, але ж…

Дзінь Сяодань перебував у розгубленості. Він і подумати не міг, що його мати буде настільки заперечувати проти його бажання… Та взагалі не міг уявити такої ситації, адже кожен мріяв, якщо не самому стати на шлях культивації, так хоча б своїм дітям того бажати. Однак далеко не в усіх така можливість взагалі була. От у нього вона з’явилася, але мати не погоджувалася…

Дзінь Бао опустила руки на свої коліна та заплющила очі, неначе до чогось готувалася.

Вона розтулила рота та ще довго не замовкала, допоки уся історія не дійшла до його вух.

Одинадцять років тому, Дзінь Бао було двадцять один, коли вона ступила на гору Відроджених душ. Хоча назва була промовистою, однак правді не відповідала. Не існує у світі сили, що змогла б відродити забуду душу, яка відійшла в інший світ. Дзінь Бао – звичайнісінька молода дівчина, яка тільки-но встала на шлях культивації та навчилася тримати меча в руках, відправилася до водоспаду Очищення. Мовляють, що вода там – чиста та прозора, а прохолодна очищує розум від непотрібних думок, відкриваючи нові горизонти та можливості.

Забратися до гору – половина справи, а от віднайти річку, та куди та впадає – геть інша. Дзінь Бао провела в тім місці понад три місяці, допоки повністю змарніла, не впала там же де й стояла. Ноги підкосилися від втоми, а запаси їжі та води майже скінчилися. До того ж вона також не змогла знайти шлях назад, ніби потрапила в зачарований лабіринт. Тоді-то й її віднайшов Жень Дзюньдзє…

– Жень Дзюньдзє? – Дзінь Сяоданю це ім’я було незнайомим.

Матінка видихнула:

– Він…

…Глава клану Небесного моря, заклинач, прославлений першим безсмертним.

Жень Дзюньдзє не покидає своїх володінь, околиці клану Небесного моря, усамітнюючись раз на декілька років та залишаючи усі справи на десятиліття, допоки не повернеться ще могутнішим, аніж був. Час, коли Жень Дзюньдзє вознесеться до небожителя спливав день за днем. Його ніщо у світі смертних не цікавило. Ні влада, ні багатство, ні власний клан, започаткований вперше понад двох тисяч років назад, ні жінки…

На горі Відроджених душ він перебував в усамітненні від сили декілька місяців, та, відчувши появу одинокої душі, яка топталася на місці дев’яностий день поспіль, прийшов, аби поглянути на дурного початківця… Точніше початківицю, яка не розрахувала власні сили та через недостатню підготовку потрапила в одну з пасток гори.

– У Жень Дзюньдзє досить холодний темперамент, – Дзінь Бао відвела погляд, а Сяодань помітив, як краєчки вух матері зненацька почервоніли. – Хоча нічого більшого від людини, яка прожила понад тисячу років і очікувати не варто. І все ж Вельмишановний вивів мене до водоспаду Очищення…

У Дзінь Сяоданя відібрало мову. Він кашлянув в підставлений кулак, потер долоні одна об одну та якось незграбно видавив з себе:

– Матінко, він же не мій?..

– Так, Сяоданю-ер, – підтвердила Дзінь Бао. – Ще один місяць я прожила на горі Відроджених душ, однак головну мету – очищення думок, мені так і не вдалося досягти. Коли тобі виповнився рік, я, ні на крок не просунувшись у зведені фундаменту, знову піднялася на гору.

– І… – він насилу проштовхнув слину в горло, – що сталося?

– Сподіваюсь ти пробачиш своїй матінці, однак я бажала віддати тебе клану Небесного моря на виховання. Я надто слабка, мені так і не вдалося накопичити достатньо Ці, аби перейти до другого етапу. Я думала так само як ти, – вона ніяково знову потупилася. – Хотіла, щоб в тебе був вищий статус, більше можливостей, прекрасне майбутнє, доки… – Дзінь Бао раптом міцно стиснула кулаки на колінах та піджала губи. – Доки він не сказав, що не прийме в клан дитину від нікчемної заклиначки, не здатної навіть віднайти водоспад Очищення. Він назвав нас марними та нікчемними, що для тих, хто не здатен піднятися на його рівень, не варто навіть бути поряд. Часу не вистачить, – під кінець її голос затремтів.

Дзінь Сяодань відхилився назад та сперся на руки позаду спини.

Десятирічний хлопчик поглянув у пошарпану стелю їхньої маленької хатинки та відчув всередині себе дещо, що розривало його серце не шматки.

– Либонь, мій максимум – пара сотень років, але до тисячоліття мені не вистачить майстерності.

– Матінко, невже ти навіть не спробувала? – якось невпевнено поцікавився він.

Дзінь Бао пирхнула:

– Хіба я не здатна оцінити свій максимум?

– Але ж можна було спробувати! – різко підвівся Дзінь Сяодань.

Його мати надовго замовчала, більше не заперечуючи, але і не даючи згоди. Сяодань хотів запитати: чому ні? Чому, якщо він так цього бажає? Він хоче довести матінці, самому собі й тому…тому безсмертному, що він – не нікчемний.

Зненацька Дзінь Бао мовила:

– Заклиначі ризикують життям, – жінка підвелася, та, не перестаючи говорити, взялася збирати розкидані по підлозі овочі. – Вони закривають простори з яких виривається всяка почвара – один з десятків тисяч їхніх обов’язків; борються на смерть з демонами розуму, що загрожують мирному життю, – відклавши усе на стіл, вона розвернулася та поклала руки на стегна. – До того ж… Існує величезний ризик втратити усе, до чого заклинач міг прагнути протягом сотень років. Гадаєш, усе, що вони роблять – це вдосконалюються, розмахують мечем, або іншою духовною зброєю та насолоджуються роками життя, підтримуючи енергією юність свого тіла? Набуваючи силу – будь готовим взяти відповідальність не тільки за своє життя, але й відібрати чуже. Вороги знаходяться не тільки серед нечистих створінь, але й серед заклиначів, ладних заради більшої сили на будь-що.

Вона трохи помовчала, ніби обмірковувала свої наступні слова.

– Твоя мати просто усвідомила, що таке життя – не для неї. Я слабка духом, слабка тілом, мене лякають перешкоди, і пересилювати саму себе, заради вічного молодого тіла – я не забажала. Сяо-Сяоданю, – після довгого монологу, Дзінь Бао раптом тепло усміхнулася, підійшла та вщипнула його за щічку. – Я хотіла, аби ми прожили смертне життя як мати й син, я б побувала на твоєму весіллі з юною панянкою та відійшла у вічність, не маючи за душею жодних турбот. Однак це виявилося занадто егоїстичним бажанням зі сторони твоєї матінки.

– Мамо… – тихо промовив Сяодань, відчуваючи як до очей підступили сльози.

– Ти усвідомлюєш, яке майбутнє обираєш? – Дзінь Бао ніжно провела долонею по його волоссю.

– Так, я… – на мить опустивши погляд, він різко підвів голову: – Заради сили я ладен на все.

Схоже, що останні його слова, глибоко шокували її. Рука матері на довгу мить завмерла, як і натягнута посмішка на обличчі. Погляд спорожнився, нібито Дзінь Бао більше не бачила перед собою свого ж сина… Та цей стан тривав недовго. Незабаром її рухи відновилися, а голос став ще теплішим, аніж був:

– Дін Дзихао? – перепитала вона, ніби згадуючи сім’ю Дін, яка відповідала за захист їхнього невеличкого містечка, та потайки дивуючись тому, коли її маленький розбишака встиг познайомитися з молодшим сином такої славетної родини. – Їхня школа набирає учнів на укріплення духу перед початком накопичення Ці.

Від почутого у Дзінь Сяоданя ледь стиснулося серце:

– Але… Потрібно внести завдаток, я тому й хотів вчитися у Дзихао.

– Не переймайся, – Дзінь Бао посміхнулася очима, та погладила його по волоссю. – Мій син не буде собі в чомусь відмовляти тільки тому, що його мати вирішила жити смертне життя.

Минуло близько двох тижнів після їхньої розмови, коли матінка вирішила нарешті відвести Сяоданя до школи Дін. Вона категорично заборонила йому зустрічатися з Дін Дзихао протягом цього часу і відібрала меча, заховавши його за бруском під самою стелею. Дзінь Сяодань маявся від нудьги, однак порушувати слово дане матінці не збирався, тому усе, що йому залишалося – гратися в нудотні ігри з Лі Мейці.

Насправді Лі Мейці обіцяла вирости по-справжньому неперевершеної вроди дівчиною. І було б навіть чудово, якби вони дружили та гралися разом, але вона геть зовсім не цікавилася тим, що цікавило Дзінь Сяоданя. Йому хотілося стрибати, бігати, робити перші уроки у самовдосконалення власної статури, аби потім накопичити Ці (він виніс цей термін з розмови з матінкою) та вбивати всіляких нечистих створінь, що забруднювали цей світ своїм існуванням!

Та Лі Мейці поклала перед ним дерев’яного коника та запитала куди він хоче відвести її на ньому, вдаючи з себе тендітну панянку.

Дзінь Сяодань звалився на спину та протяжно завив.

Особняк сім’ї Дін був окремо розташований від додаткової будівлі, яка слугувала невеличкою, але успішною та якісною школою.

Назустріч їм вийшов слуга, який, вислухавши Дзінь Бао та, переконавшись, що ця жінка не відніме у його господаря час марними проханнями, відвів їх до внутрішніх приміщень особняка.

Поки вони оминали двір, Дзінь Сяодань запримітив знайому площадку, на якій повсякчас тренувався Дін Дзихао, але замість друга, побачив там близько сотні учнів. У темно-синіх одежах хлопчики й дівчатка його віку займали місце на відстані одного метра один від одного. Його пронизала природна допитливість. Стало фізично складно стримуватися, аби не поцікавитися чим вони займаються, та все ж Дзінь Сяодань прикусив кінчик власного язика.

Вперше він побачив Дін Сіньї настільки близько – буквально пара широких кроків. У Дін Дзихао була майже ідентична зовнішність до свого старшого брата, лишень дитячі риси остаточно зійдуть з його лику і двох братів буде майже неможливо відрізнити.

Дзінь Бао глибоко вклонилася, змушуючи впасти біля себе й сина. Вона простягнула мішечок з грошима та попрохала прийняти її сина до школи.

– Ти – Дзінь Сяодань? – цілком спокійно поцікавився Дін Сіньї, однак по спині хлопчика все одно повиступали холодні сироти.

– Так, пане.

– Шиді мого молодшого брата, – не запитання, а ствердження, пролунало у відповідь.

Матінка кинула на нього грізний погляд спідлоба, однак змовчала, аби не вдаватися зараз у повчальні докори.

Цей Дін Дзихао! Навіщо він розповів!

– Ходи сюди, – Дін Сіньї махнув рукою, підзиваючи його до себе.

Ледь придушуючи тріпотіння колінок, аби кісточки не стукали одна об одну та не видавали його жалюгідного становища, Дзінь Сяодань наблизився та присів на коліна поряд з елегантним молодим чоловіком.

– Я відчуваю певний об’єм накопиченої Ці у вашому тілі, – це Дін Сіньї промовив в сторону Дзінь Бао, і, побачивши її ствердний кивок головою, знову перевів увагу на Сяоданя. – Простягни зап’ястя вверх.

Він зробив так, як наказали. До руки Дзінь Сяоданя раптом приставили два пальці. Не зовсім розуміючи, що відбувається, Сяодань сидів рівно настільки, ніби до його спини приставили бамбукову палицю, що не дозволяла зігнутися хоча б на міліметр.

– Гаразд, – врешті вимовив Дін Сіньї після довгих хвилин мовчання, які просидів з заплющеними очима. – Нехай спробує.

Зі слів «нехай спробує» почалося навчання Дзінь Сяоданя та становлення на шлях самовдосконалення.