Сходження безсмертного

– Га? Ми йдемо на завдання? – у Дзінь Сяоданя ледь очі не випали з орбіт. – Тільки я і ти? – він вказав пальцем на себе і Дін Дзихао, ледве стримуючись, аби не розкрити рота. – А як же вчитель Ян?

– Ну, не тільки ти і я, але й Лі Мейці.

– А, – коротко видавив з себе він.

З їхнього тренування в клані Снігових брил пройшов рівно рік. Зазвичай серед кланів така практика – запрошувати до себе учнів та проводити дуелі, поширена та застосовується усіма без винятку. Цього року вони мали відправитися до Лісових троп, однак пару місяців тому між їхніми кланами відкрився простір, який ніяк не вдавалося закрити, а заклиначів, які могли впоратися з монстрами, що пробиралися на поверхню з кожним днем, усе дедалі меншало. Сили кланів закінчувалися, а впоратися з неприємністю все ніяк не вдавалося.

Тим більш, що Дзінь Сяодань відчував – ще трішечки й він буде на рівні створення фундаменту, а там і до формування ядра духовних сил як рукою сягнути – авжеж, фігурально.

– Старійшина також йде з нами, – якось між словом вставив Дін Дзихао настільки важливу інформацію, яку зазвичай говорять одразу!

Дзінь Сяодань, який до цього прихилився щокою на долоню і ледве стримував слину, що вже зібралася у куточку рота, ледь не вдарився головою об стіл.

– Що... Що? Що?! – він схватився обома руками за стіл та затупотів ногами. – Тільки не цей старий! Чому саме він?!

– Я тебе чимось не влаштовую, малий поганцю?

Дзінь Сяодань звалився на спину та підвів погляд, дивлячись на старійшину Золотавих вод догори ногами. Ханьфу Цяо Ґваньтіна мало срібну вишивку на синьому тлі. Пронизливий погляд чоловіка втупився у лежебоку, який потягнув ніякову посмішку.

– Старійшино Цяо! Як ваше буття? Здоров'я? – перевернувся Дзінь Сяодань на живіт, перетворюючи свій раніше ідеально рівний без жодної складочки одяг, на щось, від чого у Цяо Ґваньтіна сіпнулося нижнє повіко.

– Негайно вийшов на подвір'я.

Чоловіку не прийшлося навіть піднімати голос, Дзінь Сяодань схопив власного меча та чимдуж рвонув через Дін Дзихао під промені весіннього сонця.

Варто було Цяо Ґваньтіну повільно ступити на подвір'я, як він побачив сидячого на колінах Сяоданя, який вперся чолом прямо у землю. Срібна стрічка на його волоссі впала поряд з обличчям, відтіняючи фарфоровий колір шкіри. Дін Дзихао встав на крок подалі від старійшини, спостерігаючи, як його шиді повільно підвів голову та поглянув на них широкими з оксамитово чорною райдужкою очима. У Дзінь Сяоданя був широкий рот з чітко окресленими вустами, які, коли посміхалися, не могли не змусити інших задивитися на таке яскраве обличчя.

– Старійшино Цяо, цей учень усього лиш...

– Замовкни, – Цяо Ґваньтін підвів руку з тонкими довгими пальцями та доторкнувся до своєї скроні, хмурячи брови. – Ти, Дін Дзихао та Лі Майці – учні, якими я особисто пишаюся, тому і беру вас з собою. В іншому ж випадку, ти й Лі Майці залишилися б в клані та продовжували тренуватися.

– А шисьон?

– А Дін Дзихао забрав би його старший брат... – раптом старійшина обернувся через плече, і побачив, як Дін Дзихао активно замотав головою зі сторони в сторону. Цяо Ґваньтін повільно видихнув і повернувся назад до спантеличеного Дзінь Сяоданя. – Я мушу закрити простір, тож ви мені в цьому допоможете.

– Але ж старійшино Цяо... В нас з Лі Майці навіть ще немає духовної зброї чи справді ми можемо допомогти? – невпевнено запитав він. Маючи трохи гордовиту натуру, йому було складно визнати, що ще був недостатньо умілим.

Однак у старійшини Цяо для них було заготовлене трохи інше завдання.

Північні землі повнили річки, озера та підводні води. Поряд з однією такою річкою, прозорою блакиттю на дні якої лежало каміння, що при певному розташуванні сонця відливали золотавим відтінком, сформувався один з величних кланів країни – Золотаві води. Вони межували з Лісовими тропами, землі яких повільно та поступово густішали деревами та рослинністю, налічуючи небачену кількість тварин та магічних рослин, на пошук яких можна було сміло витрати роки.

Прямісінько між озером Турбот з зеленуватою водою та деревами Життя, висота яких сягала сотні метрів, утворився чорний простір з кровожерливою аурою. Небезпечну територію оточили заклиначі в сапфірових та смарагдових одежах та час від часу, коли простір здіймався темним прошарком туману, з якого з'являлася потвора, негайно розрубували навпіл та відсікали голову.

– У цієї три пари ніг, гострі, як леза, зуби... відсутні очі, однак завеликі вуха... – описував заклинач, стоячи над трупом почвари, зсуваючи її трохи вбік ногою, аби краще роздивитися деталі. – Ймовірно, орієнтується на свій унікальний слух. Однак я не знаю, що це за вид, – мовив він врешті та відступив, аби витерти чоботи об траву попід дерева.

– В Пекельному просторі стільки монстрів, що навіть свідомість безсмертного не здатна цього осягнути, – пролунав холодний, однак гучний голос, змушуючи усіх присутніх обернутися.

Цяо Ґваньтіна при ходьби постукував по стегну тессен, що видавав характерний металевий дзенькіт. За ним йшла трійка зовсім юних учнів. Деякі заклиначі привіталися з Дін Дзихао, який м'яко посміхався та робив короткі вітальні поклони головою, абсолютно не відаючи ім'я тої людини. Дзінь Сяодань пирхнув, щиро вважаючи, що раз з кимось не знайомий, то й настільки люб'язно нема потреби поводитися. Однак його увагу швидко привернула чорнильна діра прямісінько в землі від якої розходилася така ж темна й тягуча аура.

Та роздивитися поближче простір, що вів у нижчий світ, не дали. Старійшина Цяо встав перед ним, закриваючи власним тілом вид на дещо цікавеньке, та вхопив долонею його голову.

– Ай-ай-ай-ай! – видаючи звуки болю, Дзінь Сяодань за порухом руки Цяо Ґваньтіна розвернувся на сто вісімдесят градусів та був відштовхнутий у напрямку лісу.

– Дійте за нашим планом, – тільки мовив старійшина Цяо та разом з Дін Дзихао, який встиг кинути на нього співчутливий погляд, попрямував до заклиначів, які якраз розрубували чергову почвару, що пролізла на поверхню.

Тяжко видихнувши, Дзінь Сяодань переглянувся з Лі Мейці та одночасно стрибнув з нею на товсте гілля дерева Життя. Він негайно відчув, як по дереву текла життєва енергія від самої кроні до коріння, що ховалося під землею. По тілу пройшлося тріпотіння, однак він ніяк не видав свого трохи дивного стану.

Вони всілися на гілля, звісивши ноги. Авжеж з такої відстані Дзінь Сяодань все одно міг спостерігати за простором та околицями, міг перерахувати кожну маківку заклинача, який знаходився в радіусі ста метрів, однак високі дерева не дозволяли дивитися далі за горизонт. Лі Мейці усілася за його спиною в протилежну сторону й уперлася об його тіло своїм. Вони використовували один одного як спинки та утримувалися у рівному положенні, не даючи спині згорбитися.

Дзінь Сяодань поклав на коліна свій безіменний меч, мимоволі згадуючи свій перший дерев'яний меч, що лишився вдома під пильним наглядом матінки. Він не бачив свою матінку вже... близько чотирьох років. І від думки, що наступної їхньої зустрічі вона може зовсім його не впізнати, Дзінь Сяоданю стало трохи сумно.

Він уважно стежив за рухом заклиначів унизу, зокрема за Дін Дзихао та старійшиною Цяо. Дін Дзихао в котрий раз дістав свого меча та розсік монстра з голови до п'ят. Дві половинчасті кусочки впали обабіч і шисьон тицьнув в желеподібні органи монстра вістрям меча, що змусило Дзінь Сяоданя пирснути від сміху.

Чим шисьон тільки займався? Вивчав будову тіла почвар?

Схоже, хоч монстрів і було багацько, однак вони були на рівні мурах, яких вистачало і на поверхні. Себто, великої загрози не несли. Та раптом клубок чорного туману над простором різко виріс ввись і з нього прорвався монстр на крилах. Дзінь Сяодань бездумно різко підвівся на ноги, ледь не скинувши своїм порухом Лі Мейці донизу.

Заклиначі знизу на мить розгубилися, однак зробити бодай щось попросту не встигли.

Дзінь Сяодань дивлячись на почвару, у якої були вирячені очиська та довгий язик, що теліпався аж десь за слизькою спиною, кинув меча...

Тільки за мить він усвідом, що накоїв.

Він. Жбурнув. Свого. Меча. Як. Якийсь. Непотріб.

Ні, авжеж вістря було направлене прямісінько в монстра, однак дія аж ніяк не стосувалася контролю духовною енергією меча на відстані. Його зброя навіть не світилася, а просто летіла. Летіла з блискавичною швидкістю та стрімко пронизала тіло чудовиська наскрізь, тягнучи за собою вже мертве тіло до протилежної від нього сторони, встромляючись у дерево та фіксуючись намертво.

– Га?.. – це вилетіло з нього від впливом моменту.

Дзінь Сяодань глянув униз та зустрівся з лютим поглядом старійшини Цяо, а от на обличчі Дін Дзихао цвів радісний осміх. Він ще трошки подивився на вираз обличчя шисьона та відштовхнувся ногами від гілки.

– А-Сяоданю! – Лі Майці нарешті усвідомила, що сталося і спробувала схопити пальцями край його вбрання, однак не встигла.

Опинившись напроти почвари, Дзінь Сяодань не ризикнув фізично витягувати меча, тому застосував трішки духовної сили, щоб зрушити той з місця. Тільки-но опора зникла, розпластаний з діркою у тулубі монстр полетів донизу, де заклиначі відразу підпалили мертве тіло. Узявшись за руків'я, він направив лезо вертикально до землі й воно мимохіть відбило промінь сонця, що віддзеркалило темні очі та густі чітко окреслені брови Дзінь Сяоданя.

– Гей! – закричав якийсь заклинач, звертаючись до нього.

– Що? – Сяодань опустив погляд, та не надто напружував голос, адже всі заклиначі тут – могли б почути, на відстані на якій він перебував, навіть шепіт.

– Це було безрозсудно! – промовив той у складені разом долоні, і Дзінь Сяодань відмітив, що цей парубок, певно, того ж віку, що і його шисьон. – Телепень!

Він роздратовано закотив очі та повернувся до Лі Мейці, перед цим не забувши протерти лезо від темної крові та заховати у піхви.

Заклинач, який тільки-но обізвав його телепнем, підійшов до Дін Дзихао і щось радісно защебетав. Дзихао відповів стримано, однак не відцурався, а втягнувся у розмову. Дзінь Сяодань примружився спостерігаючи за двома парубками унизу й жалкуючи, що ще не здатен чітко почути зміст розмови, лише окремі моменти, такі як «блакитний меч», «сильна почвара» та «простір те, простір се».

– Дзінь Сяоданю, – раптом покликав його старійшина Цяо.

Миттю зніяковівши, він перевів на чоловіка збентежений погляд.

– Ти пам'ятаєш учення нашого клану?

– Яке саме? – перепитав Дзінь Сяодань, не розуміючи, чого від нього хочуть.

– Те, де говориться «не влізай, куди не запрошували»! – неочікувано гаркнув розлючено Цяо Ґваньтін, змушуючи Сяоданя втягнути шию в плечі. – Сиди там і слідкуй за аурою простору! Не сунь свого носа до почвар!

– Та гаразд! – брякнув він у відповідь, і зайорзав на місці, почуваюсь вкрай некомфортно від того, що його знову відчитали.

Але ж він зробив це не просто так! Невдячний стариган!

– Гей, Сю Тянькво! Не чини дурниць! – прикрикнув Дін Дзихао та схопив заклинача, на ім'я Сю Тянькво за зап'ястя.

Сю Тянькво закотив очі:

– Не будь таким боягузом!

– А-Сяоданю, – рука Лі Мейці лягла на його зап'ястя та трохи стисла. – Сяоданю, поглянь.

Він насилу відірвав погляд від шисьона і так званого Сю Тянькво, аби прослідкувати за напрямком пальця Лі Мейці. Вона вказувала в бік від усієї основної групи заклиначів, де чітко виднілася чорнильна енергія, що оминала стовбури дерев у їхньому напрямку. І під цим туманом з брудної потойбічної Ці, повільно просувалася колонія монстрів.