Сходження безсмертного

«Звідки вони повилазили?» – промайнула думка у Дзінь Сяоданя, поки тіло рухалося само по собі.

Він зістрибнув униз першим, Лі Мейці за мить опісля. Вони майже одночасно приземлилися на землю, твердо стаючи на ноги та хутко наближаючись до Цяо Ґваньтіна. Проте повідомляти по побачене вже не було сенсу, адже кожного заклинача в радіусі двадцяти метрів, огорнула гнітюча аура.

– Чому ми відчули їх останньої миті? – спитав Дін Дзихао, вже тягнучи руку до меча.

Та ні Цяо Ґваньтін, ні хто-небудь інший не встиг відповісти на його запитання.

До них повільно наближалася колона з почвар, жителі Підземного світу. І повилазили вони не з цього Пекельного простору, яке заклиначі обох кланів пильнували впродовж тривалого часу, а нового! Але звідки?!

– Сю Тянькво! Сю Тянькво! – раптом загукав чийсь голос.

Сю Тянькво, який досі стояв поряд з Дін Дзихао, себто біля старійшини Цяо, різко підвів голову.

Усі присутні також подивилися в сторону дівочого голосу, який так пронизливо та благаюче кричав ім'я.

– Тянькво! А-Тянькво! – з пащеки монстра, що чіплялося довгими лапами за стовбур дерева та похитувало тонким хвостом зі сторони в сторону, виривався високий плач.

– Юсі, – ледве видавив з себе Сю Тянькво блідими, дерев'яними губами. – Звідки йому відомий голос моєї молодшої сестри?! – не тільки голос сестри змушував Сю Тянькво втрачати контроль над своїми емоціями, а й інтонація – благаюча, так можуть кликати тільки коли перебувають у безвихідному становищі: зі страхом і панікою.

– Аналог пересмішника в нашому світі, – у старійшини Цяо було закам'яніле обличчя, а голос був настільки порожнім, що вгадати думки заклинача ставало просто неможливим.

– Вони прийшли зі сторони Лісових троп, – відмітив Дзінь Сяодань, кинувши погляд на обезкровлене обличчя Сю Тянькво. Його смарагдове ханьфу лише ще більше підкреслювало зеленувато-синій відтінок шкіри, на якій приступили вени та капіляри.

Якщо ця почвара і справді аналог пересмішника, а така величезна колона спромоглася дістати аж до кордону двох кланів, то це означає лише одне...

– Усім! – Цяо Ґваньтін підвищив голосом. – За сорок лі звідки знаходиться поселення! Якщо ми не зупинимо їх просто тут та зараз, усі в місті загинуть від дебоширу цих потвор! Вони прийшли не самі! Будьте обачними та вбийте якомога більше!

Близько сотні заклиначів здійняли свою зброю та, навіть не задумуючись про власне життя, рушили в безпосередньому напрямку монстрів, яких було набагато більше. Гострі, як леза, зуби та кігті зустрічалися в запеклій битві з мечами. Потвор, що мали на перший погляд беззахисний вигляд атакували заклиначі з батогами, огортаючи їхні тіла та стискаючи допоки ті не луснуть від циркулюючої в зброї духовної сили. На м'яких та отруйних нападали попарно з віялами та луками.

Дзінь Сяодань також вийняв меча, готуючись приєднатися до заклиначів, що билися з монстрами на деревах. Та зненацька Цяо Ґваньтін схопив його за плече та потягнув за собою, поспіхом віддаючи наказ до Дін Дзихао та Лі Мейці:

– Ви, обидва, негайно оминаєте колону монстрів, витримуючи відстань у двадцять лі та відправляєтеся на пошуки другого відкритого простору. Він має бути за межами території Лісових троп, тож максимально економте духовну енергію. Не чіпати його! Залиште парний талісман, який буде стежити за кількістю потойбічної Ці. Після того, розділяєтеся: Лі Мейці – йдеш до клану Вулканічного тигра, Дін Дзихао – до Снігових брил, – його накази були чіткими та начебто передбачали майбутнє. Невже старійшина Цяо думає, що вони не впораються з цими монстрами та попереджати Золотаві води вже немає сенсу?

– Старійшино Цяо! – відчуваючи несправедливість, яка переростала у бурхливу злість викрикнув Дзінь Сяодань.

– А ти! – Цяо Ґваньтін поставив його поперед себе, вдивляючись в до біса знайоме обличчя. – Одразу відправляєшся до Небесного моря. Це найдальший клан з-поміж інших і, щоб долетіти тобі туди на мечі знадобиться тиждень. Наші учні ніколи не відвідували його території, однак постарайся не заблукати – прямісінько до західних земель.

На фоні голосу старійшини Цяо Дзінь Сяодань чув, ніби крізь потьмарення у свідомості, крики заклиначів та ревіння монстрів.

Наступної миті Цяо Ґваньтін відштовхнув його від себе та повернувся до Дін Дзихао та Лі Мейці.

– Можливо... – він на мить замовк та прищурив очі. – Можливо другий простір відкрився не через зіткнення двох Ці у вимірі, а був штучно відкритий людиною. Авжеж, це лише припущення, але не можна дозволяти такій кількості просторів залишатися у вільному пануванні. Чим більше почвар піднімаються на поверхню, тим більша ймовірність повного винищення беззахисних смертних.

– Що нам робити, якщо ми зустрінемося з могутнішим ворогом за простих чудовиськ? – тихо спитав Дін Дзихао, настільки міцно стискаючи меча пальцями, що аж з-під шкіри руки повиступали сині вени.

– Тікайте, – не роздумуючи дав Цяо Ґваньтін відповідь. – Ах, авжеж, візьміть з собою декілька учнів Лісових троп, поки вони перевірятимуть становище у клані, ви поквапитесь виповнювати моє доручення.

– А мені теж? – вказав на себе пальцем Дзінь Сяодань.

– Ні, ти відправишся один, – «сумніваюсь, що Жень Дзюньдзє впустить до Небесного палацу когось ще», – мимохіть подумав Цяо Ґваньтін, а у голос наказ: – А тепер – хутко полетіли!

Махнувши на них рукою, старійшина Цяо ще поспостерігав, як Дін Дзихао допомагає Сю Тянькво відрубати голову монстра, а опісля тягне заклинача за собою за комір в напрямку відходу; та як Лі Мейці одним точним рухом рятує дівчинку від м'якої та очевидно небезпечної кульки, у якої з нізвідки розкрилася паща просякнута в'язкою слиною та отрутою. Та як двоє його вихованців тягнуть учнів чужого клану з міцно стиснутими губами, нібито у внутрішній боротьбі з самими собою, аби не порушити його наказ та не вступити у бій з іншими заклиначами проти нечисті.

Дзінь Сяоданя Цяо Ґваньтіну прийшлося декілька разів легенько стукнути по голові, щоб змусити хлопця нарешті відступити та не слідкувати поглядом за своїми друзями.

І, нарешті, коли його вихованці покинули поле бою, він підійшов до відкритого простору.

Позбавлена розуму темна діра в інший вимір, неначе відчула небезпеку і випустила з себе подув холодного, пронизуючого до самих кісток, повітря. Ханьфу Цяо Ґваньтіна розвіялося, демонструючи нижні одежі. Він просяк вісім талісманів духовною енергією, опускаючи їх по всім сторонам від простору, а після сконцентрував силу у долоні.

Найпростіший спосіб закрити простір у Пекельний вимір – вдарити по ньому потужним потоком Ці зовнішнього світу та, немовби жбурнути потойбічну енергію туди, звідки вона прийшла. Немало здібних заклиначів, які не один рік практикувалися у цій майстерності, зазнали невдачі при закритті вимірів. Складалося враження, ніби між ними та пеклом стояла кам'яна непробивна стіна, яка не пропускала ані найменшої цівки світлої Ці крізь себе, однак натомість легко випускаючи почвар на поверхню.

На цей раз потребувалося набагато більше енергії, аніж зазвичай... Настільки багато, щоб від її концентрації тріскалися кістки та лопалися капіляри. Губи Цяо Ґваньтіна міцно стислися, аби не випустили тихий болісний видих. Перетягуючи усю духовну енергію в одну руку та водночас поглинаючи вихідну енергію навколишнього джерела, тіло заклинача переживало жахливий біль. Йдучи проти законів природи та переповнюючи його джерельною силою, заклиначі немов намагалися в посудину певної форми налляти вина, яке переливалося через край.

Якщо у смертних у чаші енергія була повна лише наполовину, то заклиначі наповнювали її до самих краєчок та підтримували загальновідомий баланс: не менше, не більше.

А Цяо Ґваньтін наразі переповнював посудину, виливаючи величезний потік енергії через край й вбираючи ще більше і більше.

Тіло не витримало напруги: кісти всередині руки тріскалися, м'язи та кровоносні судини розривалися шматками й невдовзі шкіра луснула, немов надута кулька. Цяо Ґваньтін поглянув на вируючий чорний простір під собою, не маючи змоги витерти цівки крові, що витікали з кутиків власних очей, та приготувався до завершального етапу.

Вісім талісманів загорілися попереджувальним багряним світлом, утворюючи над простором та Цяо Ґваньтіном щит у формі купола. Чоловік повільно перевернув руку долонею вниз та нарешті звільнив потік накопиченої Ці, що ринула водоспадом у чорнильну діру. Простір забурлив, немов нагріта лава, лускаючи бульбашки по поверхні. Цяо Ґваньтіну навіть здалося, що він почув пронизливий писк, благаючий про милосердя. Ну, або ж, можливо, у нього почалися слухові галюцинації через барабанні перетинки, що луснули разом з капілярам в очах та які залили обидві половинки його обличчя світло-багряною кров'ю.

Краєчки Пекельного простору згорнулися, переживаючи сильний біль у самому його центрі.

Зовсім скоро непроглядна діра перетворилася у невеличку цятку, яку вже трохи менший потік енергії, що виходив з руки старійшини Цяо Ґваньтіна, остаточно знищив, залишивши після себе лиш зотлілу землю.

Цяо Ґваньтін опустився на одне коліно, мимохіть тримаючись вцілілою рукою за порвані шматки другої. Оскільки вихідна енергія входила у золоте ядро та циркулювала по меридіанам всім тілом, він відчув, що декілька його ребер тріснули, не витримавши напруги. З рота Цяо Ґваньтіна вихаркалася кров, заливаючи нижню половину обличчя. Раніше розкішне смарагдове ханьфу вкрилося багряними плямами.

Лише з упертості Цяо Ґваньтін ще досі залишався у більш-менш рівному положенні. Він знесилено повернув голову, аби погляду на поле битви.

Бездиханні тіла монстрів де-не-де перепліталися з мертвими тілами заклиначів. Обидві сторони зазнали великих втрат: десь лежали відірвані кінцівки, пошматовані тіла, окремо від тіл горілиць знаходилися голови. З більш ніж сотні заклиначів продовжувати битву могли від сили десять, а от кровожерливих почвар залишилося набагато більше. Деякі монстри ласували своєю здобиччю, деякі були надто лінивими, аби навіть рухатися, деякі продовжували агресивно нападати на обезсилених заклиначів.

Цяо Ґваньтін немов через призму байдужості спостерігав за тяжкими рухами зубатого чудовиська, що наближалося в його сторону та бажало їм поласувати. У нього не було енергії, щоб змусити тессен розкритися та відштовхнути монстра якнайдалі.

Однак зненацька довкола товстої шкіри накрутився коричневий батіг, змушуючи почвару зупинитися на місці, а декілька блискавичних стріл влучно поцілили прямісінька в його очні яблука. Істота чи то зашипіла, чи то загарчала, намагаючись незграбними лапами зачепитися за батіг, що здавлював шию та перекривав йому повітря, аби ж витягнути стріли, що за мить раптом вибухнули та рознесли монстру верхню частину черепа.

Цяо Ґваньтін бездумно поглянув на желеподібний мозок незрозумілого мутного кольору, та чомусь замислився, навіщо він цим створінням, якщо розумовими здібностями вони точно не були здатні похизуватися.

Оскільки він оглух, то міг тільки дивитися на рухливі губи заклинача в зелених одежах, що схватив його за вцілілу руку та здійняв наверх. Поряд з ними опинилися жінка, у якої вся верхня частина тіла була залита чорнильною кров'ю. Вони про щось перемовлялися між собою, намагаючись витягнути й з нього якісь відповіді.

Цяо Ґваньтін безпорадно похитав головою.

Заклиначі з клану Лісових троп розгублено переглянулися.

Тож, найсильніша людина серед них тепер також знаходилися в передсмертному стані. Їхнє становище настільки кепське й безвихідне, що єдиним гідним виходом було б загинути у битві.

Почвари купчилися. З верхівки дерев Життя лунали безперервні крики, почуті монстрами-пересмішниками, однак на полі бою стояла мертва тиша.

Їх залишилося троє. Неподалік слизький монстр підповз до мертвого тіла заклинача та легко проковтнув, проштовхуючи внутрішніми м'язами померлого прямісінько до шлунка.

– Якщо ми зараз тут загинемо... – чоловік оглядав криваву долину, просякнуту темним туманом аури.

Жінка кивнула:

– Нам потрібно хоча б попередити людей, аби вони забиралися з міста.

– Тоді тікаймо? – якось невпевнено запитав він.

– Уперед, – підтвердила вона.

Цяо Ґваньтіна поклали на спину й обоє заклиначів, використовуючи останні залишки духовної енергії, полетіли в сторону містечка, а також палацу клану Золотавих вод.

За декілька хвилин після їхньої втечі поміж монстрів рвучко, але тихо, розкрився ще один Пекельний простір. Мертві тіла заклиначів та почвар провалилися в безодню, а натомість з клубком чорного диму на поверхню показалася постать у білосніжному ханьфу.

Людина ступила на повітря, зависаючи над головами своєї армії та розглядаючи наслідки битви. На обезкровлених губах з'явилася вдоволена побаченим посмішка.

Постать здійняла руку, змахнувши довгим рукавом, і почвари, які як по команді спочатку застигли на місці при появі командира, ринулися до нововідкритого простору.

Не встигла згоріти й паличка ладану, а на долині поміж раніше чистим озером Турбот та деревом Життя не залишилося ні одної пекельної почвари.