Сходження безсмертного

Дзінь Сяодань відчував себе зайвою плямою, що псує красу блакитної води своїм темнуватим відтінком. Якщо він думав, що Льов Дзяньпін усього лише один загублений павич серед сором'язливих жайворонок, то, як виявилося, охочих порозпускати перед ним свій «хвіст» в клані Небесного моря було більше, аніж здавалося на перший погляд. Навіть те круглолице хлоп'я, що заледве міг сформувати пару слів перед Льов Дзяньпіном, дивився на Дзінь Сяоданя так, немов знаходився на десяток ступенів вище.

Взагалі, якщо поглянути на відношення заклиначів Небесного моря до Дзінь Сяоданя з іншого боку, то виходить цілком передбачувана реакція.

Дзінь Сяодань – простолюдин, до того ж заклинач Золотавих вод, яких в найпершому клані країні не особливо й жалують. Навіть якщо забути про другу причину, його низьке походження дуже сильно відрізнялося від нащадків вельми впливових родин. Цілком зрозуміло, що увесь час подорожі до північних земель, Дзінь Сяодань почувався так, наче супроводжувався зграєю вороже налаштованих вовків.

Та був ще один незначний нюанс...

Хоча Дзінь Сяодань і не контактував з Вельмишановним, й навіть близько не бачив того у полі власного зору, та Льов Дзяньпін та парочка інших заклиначів, що слідували поряд з ним, ніяк не могли полишити у спокої його обличчя.

– Якщо придивитися уважніше, то не так сильно вони й схожі, – промовив один з заклиначів, що летів поруч з Дзінь Сяоданєм.

– Може він клон? Ну, знаєте, за допомогою енергії оживити глиняну скульптуру.

– У таких ляльок немає розуму, – заперечив Льов Дзяньпін й, облетівши Дзінь Сяоданя довкола, задумливо додав: – Хоча... Золотавий теж не особливо розум...

– Тільки намажся закінчити речення!.. – прошипів скрізь зуби Дзінь Сяодань, жбурнувши в парубка грізний погляд.

– А то що? – зухвало здійняв Льов Дзяньпін одну брову.

– Такий невихований, – скривився заклинач поряд.

– Чого очікувати від простолюдина, – закотив очі інший.

Дзінь Сяодань подумки зробив глибокий вдих, повільний видих, і в душі порадувався тому, що давним-давно дитиною познайомився саме з Дін Дзихао, а не з цими чванливими, зарозумілими, не спроможними бачити далі власного носа та незрозумілої гордині...«шляхетними».

– Гей! Мені здається, що він подумки нас проклинає!

«А що? Вже й подумки цього робити не можна? – ледве не закипаючи від люті, рявкнув Дзінь Сяодань в душі. – Які ж вони!..»

– Гаразд-гаразд! – раптом цілком спокійно промовив Льов Дзяньпін, обвівши своїх братів поглядом. – Ми навмисно уникаємо найочевиднішої відповіді, чому б нам не заспокоїтися?

Юнак поряд надувся та все ж невдоволено буркнув:

– Не можу повірити, що у Вельмишановного є...

– Тихіше! – зупинив того Льов Дзяньпін, приклавши пальця до губ. – Вельмишановний прожив не одне тисячоліття, авжеж ми не можемо вважати таку поважну людину не спроможну проявити свою чоловічу силу...

«Небеса! Коли вони замовкнуть?! Я не хочу цього чути!!!» – ці покидьки обговорюють Вельмишановного, однак своїми словами зачіпають честь його матінки! У нього буквально уривається терпець від слухання цих дурних обговорень!

Аби не розв'язувати бійку на висоті кількасот метрів над землею, Дзінь Сяодань сповільнив швидкість меча.

Він проігнорував люті крики Льов Дзяньпіна, який наказував йому повернутися, та зайняв місце у самому кінці колони поряд з наймолодшими заклиначами, яких відправили, як представників ще декількох маловідомих та досить заможних сімей. Підлітки років п'ятнадцяти-шістнадцяти здивовано переглянулися між собою, однак, вони як не вели розмов, так з прильотом Дзінь Сяоданя і не заводили. Усю решту мандрівки він провів в повній тиші та спокої, подалі від таких дорослих та все ж по-дитячому думаючих старших заклиначів Небесного моря.

***

Варто було палацу Золотавих вод показатися на горизонті, як Дзінь Сяодань радо опустив вістря з небаченою раніше швидкістю до землі. Його постать хутенько заховалася в прилягаючому до територій клану лісі, в якому він нарешті зітхнув з полегшенням. От тепер Дзінь Сяоданя по праву можна було обізвати невихованим та безкультурним заклиначем, адже за правилами він мав особисто віддячити старшим чужого клану за проявлену про нього турботу під час подорожі, але... Але оскільки він цих старших за двотижневу дорогу ні разу не побачив, то і дякувати не знав кому... Хе-хе...

З хитрим виразом обличчя, Дзінь Сяодань скористався коротким шляхом до палацу, про який знали лишень вихованці клану, та зовсім скоро опинився перед задніми воротами. Захисний купол легко пропустив його всередину.

Він привідкрив двері та з подивом виявив абсолютно порожній задній двір. Зазвичай це тихе місце слугує осередком заклиначів, яким хочеться віддатися медитації, і Дзінь Сяоданю було якось незвично проходити до стін будівлі в гордій самотності.

Дзінь Сяодань оминув хлопчачі кімнати, кинувши погляд в сторону тих приміщень, де зазвичай живуть шисьони. Однак навіть в цьому місці він не відчував бодай одної живої душі.

– Брате... – раптом до його вух долинув чийсь дуже-дуже тихий голос.

Він підсвідомо повернув в сторону, де, можливо, знаходилися люди.

– ...Тепер...вправлятися?..

Далі почувся плач, який вивів Дзінь Сяоданя до привідкритої двері... До кімнати Дін Дзихао.

Він невпевнено зупинився поряд, заглядаючи одним оком в утворену щілину.

Дівчина в білому похоронному вбранні тримала одну руку на обличчі, проливаючи на пальці сльози, а іншу протягнула довготелесому парубку. Її ліва долоня була повністю обв'язана шматком тканини, крізь яку чітко виднілися обриси руки позбавленої пальців... Відрубок трохи кровоточив, однак з поблідлим від втоми ликом Сю Тянькво обережно тримав його своїми пальцями, не проявляючи ані краплини огиди на обличчі.

Дзінь Сяодань похмурився та миттєво заховався, притулившись до стіни спиною.

– Сестро, – почувся хрипкий голос Сю Тянькво, – не хвилюйся. На відміну від старійшини Цяо, ти хоча б зможеш тримати меча правою рукою, а на ліву ми пов'яжемо твоє намисто тільки-но рани загояться.

– Що з того старійшини... – тихо пробубніла, очевидно, Сю Юсі. – Він одною ногою в могилі...

– Юсі! – гаркнув на її слова Сю Тянькво.

– Не здіймав на мене голос. Ти сам чув вирок лікаря. В порівнянні з бідами нашого клану... – голос Сю Юсі раптом затих, а за декілька секунд продовжив ще з більшою пригніченістю: – Нашого повністю знищеного клану. Втрата старійшини Цяо Золотавих вод не така вже й велика.

– Ти хоч усвідомлюєш, що говориш? ...Переважна більшість заклиначів, що відбивали атаку почвар на тій галявині – були з Золотавих вод.

– Усього лише крихітна частина в порівнянні з...

– Прошу тебе, – з якоюсь відчайдушністю у голосі перебив її слова Сю Тянькво. – Прошу, Юсі, стули свого рота.

Дзінь Сяодань з силою стиснув кулаки, ледве стримуючись від того, аби не увірватися до кімнати й не задати цій Сю Юсі добрячого прочухана. Більше не бажаючи підслуховувати, він різко випростався і вже зібрався йти, як різко натрапив поглядом на Дін Дзихао.

Той стояв на протилежному кінці внутрішнього двору з незворушним обличчям, з закладеними за спиною руками, та пильним поглядом, спрямованим прямісінько на нього.

– Шисьоне, – прошепотів Дзінь Сяодань самими губами.

Дін Дзихао махнув головою в сторону й негайно рушив у той бік.

Варто було Дзінь Сяоданю опинитися в безпосередній близькості від Дін Дзихао, він по старій звичці потягнувся руками та обійняв шисьона за плечі. Та цього разу Дзінь Сяодань відчув на своїй спині легесенький доторк чужої долоні, що кілька разів хлопнула його нижче лопатки, нібито підбадьорюючи.

Він відірвався та обійняв Дін Дзихао в більш звичний спосіб: збоку, трохи завалюючись на старшого парубка тілом.

– Шисьоне, ти як? Маєш досить кепський вигляд.

Вуста Дін Дзихао розійшлися в легенькій посмішці:

– Я в порядку. З Лі Мейці також усе гаразд.

Дзінь Сяодань з сумнівом мугикнув.

– Та дівка, – з потемнілим поглядом прошипів він, – сказала, що старійшині Цяо зосталося недовго. Це ж брехня, правда?

– Сю Юсі просто засмучена, – тяжко видихнув той.

– Що з того? Що дає їй право так відгукуватися про нас і нашого старика? – обурився Дзінь Сяодань. – Не виправдовуй її, все одно мене не переконаєш. До того ж оскільки вона знаходиться в такій самій ситуації, могла й зрозуміти, як почувається старійшина Цяо без пожертвуваної правої руки.

– Гм? – здивовано повернувся Дін Дзихао до нього обличчям. – Звідки знаєш?

– Мені... М-м...розповів...

«Як так сказати частину від правди, аби той нічого не запідозрив в моїх словах? У А-Дзихао таке тонке чуття на мої недомовленості», – зніяковіло подумав він, жалкуючи, що не поділився дотепер з Дін Дзихао своєю маленькою таємницею.

– Досить. Твоє бубоніння я навряд чи зрозумію, тому можеш не продовжувати, – зупинив його тяжкий розумовий процес Дін Дзихао парою слів. – Дійсно, старійшина попрохав мене написати про його більше не дієздатну руку, однак за стіни клану не вийшла інформація про його справжній стан. Меридіани по всьому тілу старійшини розірвані, – Дін Дзихао відвернувся та втупився поперед себе засмученим поглядом. – Такі внутрішні рани... Їх дуже важко вилікувати, якщо взагалі можливо.

Обличчя Дзінь Сяоданя потемніло. Він потягнув шисьона за собою в сторону порожнього заднього двору зі словами:

– Розкажи, будь ласка, все від початку й до кінця. Усе, що відбулося, коли ми розділилися.

...За їх зникаючими в коридорі постатями слідкував Сю Тянькво, який тільки-но почув тихі голоси хлопців, підійшов до щілини та спостерігав за усією їхньою ледь чутною розмовою. Він прищурився, пильно вдивляючись на те, як шиді брата Дін Дзихао не відлипає від того навіть під час ходьби, й з тяжким серцем зачинив двері. Сю Тянькво розвернувся до молодшої сестри, у якої було викривлене в огиді обличчя при погляді на власну розірвану кінцівку.

– Чому ти не здатна застосувати свої дівочі чари? – з якимось невдоволенням буркнув парубок. – Хіба так складно завоювати чоловічу увагу з таким-то обличчям?

Його слова визвали у Сю Юсі хвилю обурення. Вона надулася, виставила свої приховані голки та визвірилася:

– О, то тепер дорогий братик дозволяє мені розтулити рота? – з сарказмом викривилася Сю Юсі свій голос. – Якщо він тобі так подобається, то залицявся б до свого Дін Дзихао сам, а не вплутував мене у свої справи! Не подобається він мені! Не подобається!

– Трясця, Юсі! Яка відбірного сорту солома забита у твоїх тендітній голові, що ти не можеш поглянути на ситуацію з усіх сторін? Заміжжя з таким хлопцем принесе тобі не тільки такого прекрасного чоловіка, але й покращить становище нашої сім'ї!

– Хіба моя провина, що він категорично відмовляється від цих заручин? – пирхнула вона. – Ти сам сказав, що я красуня, так якого дідька він на мене носа морщить?! Він і повагу-то переді мною проявляє лишень тому, що наші батьки давні знайомі, а ти його друг! О! – Сю Юсі раптом здивовано відкрила рота, пробурмотівши: – Вічна пам'ять сестриці Юнь, але невже в тій давній розмові вона мала рацію?..

– В чому? – насуплено спитав Сю Тянькво, проходячи до столика з ліками та протягуючи в нетерпінні руку до сестри.

Сю Юсі бездумно поклала на братову долоню свій відрубок і якимось задумливим поглядом провела по кожній його рисі обличчя.

– Чоловіки... – сказала вона повільно, привертаючи до себе увагу брата.

Він підвів очі й Сю Юсі негайно випалила:

– Ви думаєте лише про подвійну культивацію, і не хочете навіть чути про щось романтичне і вічне!

У Сю Тянькво аж тканина з пальців випала, коли він почув її відповідь.

– Дін Дзихао не такий, – заперечив парубок похмуро. – За весь час нашого знайомства, він ніколи не обговорював зі мною жінок.

– А брат обговорював? – спитала Сю Юсі, й побачивши, як Сю Тянькво уникає зустрічатися з нею поглядом, вражено вигукнула: – Збоченець!

– Юсі! – з таким же ошелешенням крикнув він на неї, не очікуючи почути від своєї молодшої сестри таке звинувачення! – Я твій брат врешті-решт!

– Ти мій брат, але це аж ніяк не впливає на те, що ти думаєш про подвійну культивацію!

– Про це всі думають, – буркнув Сю Тянькво невдоволено, мимохіть дивуючись, чому взагалі повинен виправдовуватися перед своєю дурною сестрою, яка навіть хлопця у самому розквіті сил не може закохати в себе.

Дін Дзихао він також геть зовсім не розумів. Сю Тянькво щиро вважав свою сестру неперевершеною тендітною красунею (навіть з відсутньою рукою), і щиро хотів, аби їхні сім'ї возз'єдналися в союзі. Від такого розвитку подій усі учасники отримали б користь! Однак брат Дін Дзихао категорично не бажав Сю Юсі. У свої-то двадцять один, він, Сю Тянькво, бажав багато кого...звісно, лише подумки, а-то отримає по горіхам від батьків, якщо випадково призведе на світ раннього нащадка. А цей Дін Дзихао... Абсолютно неможливо передбачити його думки.

«Невже в нього вже є кохана?» – подумав Сю Тянькво, краєм свідомості чуючи від сестри горду відповідь:

– Не всі. Я не думаю.

Він обережно обробив її поранення, наносячи мазь на повністю відрубані пальці, та так само ніжно намотав чисту пов'язку.

– Не думаєш лишень тому, що не зустріла підходящого чоловіка.

– Так ти все-таки визнаєш, що намагаєшся звести мене з не коханим! – переможно мовила Сю Юсі.

Сю Тянькво закотив очі:

– Для подвійного вдосконалення не обов'язково кохати одне одного, А-Юсі. Окрім того, я не пропоную тобі скрутити простирадла з братом Дін Дзихао, – він успішно проігнорував сердите пирхання зі сторони Сю Юсі та продовжив: – Якби ви покохали одне одного, безумовно, це було б чудово. Однак... Більше я не стану заводити розмову на цю тему. Досить і того, що є наразі.

Сю Юсі мовчки пирхнула, проте в глибині її очей усе ж прокралося сум'яття.