Сходження безсмертного

Густонаселений Сіань¹¹ – «столиця» фестивалів, торговців, випадкових зв'язків та осередку найточнішої інформаційної системи. Смертні зрідка навідувалися на підконтрольну довгожителями територію, однак тільки в цьому місці кордони між звичайними людьми й заклиначами повністю зникали. Адже їх усіх об'єднувало спільне прагнення набити кармани якомога більшою кількістю монет.

[11] Усі власні назви є вигаданими. Будь-яка схожість із реальними місцями або подіями є випадковістю.

Сіань прилягав до побережжя Західного моря, куди, власне, й направлявся Дзінь Сяодань. Єдине, що його рідний край знаходився за декілька тисяч лі від шумного міста, а тому повинен був стати лише місцем для ночівлі. На самісінькій околиці, подалі від шумного центру, де збиралися найрізноманітніші особистості: від міських перекупщиків з повними мішками золота й до бандитських угрупувань, Дзінь Сяодань в найкоротший термін знайшов дешеву корчму, в якій заховав від сторонніх очей Сяо Мао.

Йому прийшлося докласти багацько зусиль, аби провести величезного кота до їхньої кімнати. Точніше мовити... Дзінь Сяодань тримався так, ніби Сяо Мао й справді був лише домашнім улюбленцем. Головне правило, яким варто користуватися, коли потрібно щось сховати – не робити цього.

Власник корчми й декілька сп'янілих до синяви відвідувачів, витріщалися на Сяо Мао з неприхованим шоком й нерозумінням. Однак тільки-но вони переводили свою увагу на Дзінь Сяоданя – сумнів в їх очах миттю розсіювався. Чи то Дзінь Сяодань став природженим актором, чи то щось інше змушувало людей довкола сприймати його слова за чисту монету, однак гріх було нехтувати такою прекрасною можливістю.

Минуло близько місяця з того часу, як вони покинули придорожнє містечко. Ще до настання світанку, поки місцеві жителі не повиходили на вулицю, двійко людей і одна почвара зникли без сліду, не залишивши в хатинці ні натяку на своє існування. Власне, Дзінь Сяодань надалі намагався уникати будь-яких людних місць, однак не завжди йому вдавалося дотримуватися власних планів.

Виявилося, що за пройдешні десять років, які він бездумно проводив в безпечному Шеньджені, світ встиг повернутися на сто вісімдесят градусів. Кордон між Підземним світом й Надземним зменшився настільки сильно, що став не ширшим за мізинець. Напади агресивних почвар відбувалися не тільки вночі, але й посеред білого дня. І якщо Дзінь Сяодань в дуеті з Сяо Мао могли легко здолати хоч десяток потойбічних створінь, то Су Ши все ще не міг впевнено тримати кинджала в руках. Здебільшого саме Сяо Мао охороняв хлопчика за відсутності Дзінь Сяоданя, поки сам Дзінь Сяодань знищував одну навалу за іншою.

Внаслідок постійних нападів почвар, вони були вимушені шукати малонаселені селища, в яких могли тихо перечекати ніч та поповнити запаси їжі. Інколи, як в найперший раз, люди впізнавали в Дзінь Сяоданєві заклинача й розпочинали благати про допомогу. Ще ні разу він не зміг відмовити, навіть якщо платою ставала лише скибка хліба. Оскільки одне знищення почвар не принесло б людям спокій, Дзінь Сяоданю прийшлося в найкоротший термін навчитися закривати Пекельні простори.

Сам того не усвідомлюючи, своїми вчинками він змусив людей згадувати в розмовах молодого чоловіка, який подорожував містами з підлітком та великим диким котом. Ніхто ніколи не запитував його імені, лише кликали «благородним паном». А на ранок, бажаючи віддячити за допомогу, не знаходили й сліду випадкових мандрівників.

Саме тому Дзінь Сяодань навіть не підозрював, що власник корчми й присутні відвідувачі, тільки-но їхня трійка зникне в глибині коридору, направляючись до виділеної кімнаті, загаласують в активному обговорювані побаченого.

– Всі це побачили чи тільки я?

– Я теж...

– І я...

– Я думала, що чути про «благородного пана» – всього лише видумка.

– Так-то містами багацько заклиначів подорожують...

– Однак ні в кого з них немає ручної тварини таких розмірів!

– Гей, власнику!

– Га? – чоловік старших років виглянув з-за стільниці й грюкнув по дереву глечиком з вином.

– Нічого страшного, що ви впустили таку велику тварину? А що як вона оскаженіє й загризе усіх постояльців?

– Менше теревеньте й ширше відкрийте очі! Заклинач-то цей не з простих. Най приведе хоч з десяток диких звірів розміром з коня, головне, аби заплатив добре!

– Власнику, ви... – розчаровано почав якийсь чоловік.

– ...Несповна розуму! – закінчила за ним голосно жінка.

Тим часом Дзінь Сяодань оглянув кімнату й, переконавшись, що двері закриваються щільно, а вікна не відкрити з зовнішньої сторони, видихнув. Він обернувся до Су Ши:

– Вже пізно, тож лягай відпочивати.

– А ви, пане?

– Сходжу в місто, – не пояснюючи причини відповів Дзінь Сяодань, на що хлопчик лише з розумінням кивнув головою.

Су Ши дістав з шафи додаткову ковдру й постелив її на підлозі. Сяо Мао відразу ж всівся на виділене йому місце й рикнув, випрошуючи поїсти.

Зробивши важкий видих, Дзінь Сяодань дістав з тканинного мішка величенький шматок оленячого м'яса, якого вони нещодавно впіймали, й кинув почварі. Сяо Мао відразу ж встромив у свій делікатес гострі зуби й утробно загарчав від радощів.

Пофарбований в яскраві червоні й помаранчеві кольори горизонт, змусив Дзінь Сяоданя глянути в небо й декілька зайвих секунд поспостерігати за заходом сонця. В корчмі за спиною стояв ґвалт й шалений стукіт від чаш з алкоголем, однак він був упевнений в безпеці Су Ши й Сяо Мао в цих тонких стінах. Ці двоє не дозволять заподіяти собі шкода, а він – повернеться своєчасно.

Вулиці Сіаня були широкими й довгими й по обидва боки них тягнувся не один ряд будівель, що складалися з магазинів й готелів. Чим ближче Дзінь Сяодань наближався до центру міста, тим складнішим ставав шлях й густіший на дорозі натовп. Багацько чоловіків були чи то торговцями, чи то бандитами, які б легко навели на звичайних смертних жах, однак для заклинача вони були всього лише простими перехожими. Красиво вбрані в церемоніальні вбрання жінки, які приховували нижню частину свого обличчя напівпрозорою вуаллю – гуртом скупчувалися біля прилавків з прикрасами. Дзінь Сяоданю знадобилося декілька зайвих секунд, аби їх оминути й попрямувати далі.

«Парфуми?» – він все-таки обернувся, варто було тільки відчути легкий цитрусовий аромат.

Одна з молодиць дивилася прямісінько на нього, й тільки їх погляди зустрілися, її великі чорні очі посміхнулися. Вона прикрила широким рукавом й так невидиму частину обличчя, ніби... фліртувала. Дзінь Сяодань настільки сильно здивувався побаченому, що несвідомо рвучко відвернувся й в декілька разів прискорив крок. Дівчина позаду нього опустила голову, одначе швидко повернулася до інших дівчат, невимушено підхопивши тему їхньої розмови.

Дзінь Сяодань поглядав на вивіски й коли запримітив назву одного з непоганих ресторанів, відразу ж звернув в сторону вхідних дверей. Він піднявся на другий поверх й зайняв місце на самому краю, сховавшись під стіною з безліччю настінних прикрас. Знявши капелюха й поклавши собі за спину, Дзінь Сяодань глянув вниз.

Метушня. Галасливий зал з безліччю відвідувачів, повнився запахом їжі й парфумів. За деякий час йому принесли декілька бао на тарілці й миску теплого курячого супу, а також невеличкий глечик з білим вином. Першу чашу Дзінь Сяодань випив одним ковтком, перехиливши усю рідину до рота, проте перед наступною все ж таки вирішив поїсти.

Потік людей, який проходив всередину приміщення й покидав, не вщухав ані на мить. В якийсь момент, коли з їжею було покінчено, а алкоголь послабив напруження в тілі, Дзінь Сяодань помітив за собою, що просто водить поглядом по залі. Декілька праведних заклиначів розмістилися в темному кутку на першому поверсі й ще декілька поодиноких мандрівників, від яких відчувалася концентрація енергії, сиділи між рядами, ховаючись серед звичайних смертних. Одначе Дзінь Сяоданя таки зацікавила трійця в яскравих й цупких ханьфу.

Дівчина з високо зав'язаним волоссям, яке прикрашала шпилька з золотистим драконом, сиділа до нього спиною й майже не звертала уваги на своїх співбесідників. Тим часом інші двоє: дівчина й парубок тикали одне в одного пальцями, висловлюючи щось іншому прямісінько в обличчя. В якийсь момент дівчина в смарагдовому вбрані різко підірвалася з місця й вдарила парубка рукою по потилиці. Вона втекла швидше, ніж той встиг відреагувати.

– Юсі! Клята негідниця! – закричав парубок, вставши зі свого місця. Одначе тільки-но дівчина зникла за дверима, які мали вести до вбиральні, він сів на місце й спокійно видихнув.

Дзінь Сяодань відвів погляд від заклиначів й зібрався на вихід. В цьому місці занадто багато пильних очей, аби продовжувати своє спокійне спостереження. Як би йому не хотілося ще трохи побути серед примарного залучення до звичайного життя, варто було все-таки закупити припасів й повернутися до корчми.

Він вийшов на вулицю, заповнену людьми й миттю розчинився в юрбі тіл.

***

Коли з усією показною роздратованістю Сю Юсі покинула стіл, а Сю Тянькво сів на своє місце, намагаючись повернути внутрішню рівновагу, Лі Мейці тихцем забрала з тарілки дівчини одну зацукровану цукерку й швиденько поклала до рота.

Помітивши погляд Сю Тянькво на собі, вона з набитою з однієї сторони щокою спитала:

– Фо? (Що?)

– Нічого-нічого, – він опустив погляд й поклав одну зі своїх цукерок Лі Мейці на тарілку. – Тобі подобаються солодощі?

– Ні, – наперекір своїм же словам, вона без заперечень з'їла це одну цукерку. – Мені просто не вистачає позитивних емоцій.

– Емоцій?

– Ну, розумієш, – Лі Мейці покрутила пальцем поряд з головою, – тривале перебування поряд з вами обома, змусило мене звикнути до постійних суперечок. Ба більше... – вона посміхнулася, – солодке відчувається, як щось, за чим я шалено скучила.

Сю Тянькво з нерозумінням пошкріб потилицю. Нічого не відповівши, він підняв глечика й налив собі й Лі Мейці повну чашу вина. Його рука з піднятою посудиною опинилася на рівні очей, коли увагу Сю Тянькво раптово привернув незвичний гість. Чоловік у чорному ханьфу з золотистими вкрапленнями на тканині, прикривав капелюхом своє обличчя й стрімко перетинав усю залу, наближаючись до виходу. Сю Тянькво сам не розумів, чому цей чоловік привернув його увагу, однак він провів високу постать поглядом, чим зацікавив навпроти сидячу Лі Мейці.

Лі Мейці повернула голову саме в той момент, коли чоловік в капелюсі відчинив двері й покинув заклад. Вона перевела свою увагу назад до Сю Тянькво:

– Щось сталося? Тобі знайома та людина?

– Ні... – він поглянув знову на чашу у своїй руці й стрімко випив її вміст. – Можливо, я вже за звичкою намагаюся відшукати підозрілих особистостей.

Лі Мейці з розумінням кивнула. Вона також випила вино й трохи закотила рукав ханьфу, аби не забруднити одяг, поки через увесь стіл намагалася взяти одну з закусок:

– Ми вже давно мандруємо, а своєї цілі так і не досягли. Нічого дивного, що тобі несвідомо хочеться якомога скоріше покінчити з усім цим й повернутися до клану.

– Мене не обтягує наше завдання, – пошепки промовив Сю Тянькво, спостерігаючи за невимушеними рухами дівчини.

– Справді? – не піднімаючи погляду, запитала Лі Мейці, поки була в пошуках ще чогось смачненького на столі. Їм так зрідка видавалася можливість смачно почастувати, що вона ще ні разу не змарнувала можливості наїстися на місяць вперед. І Лі Мейці було байдуже, що Сю Юсі плакатиме й бубоніти над душею, що вони її не почекали.

– Так, – сказав Сю Тянькво, ведучи поглядом по рисам обличчя Лі Мейці й затримуючись на її напівзаплющених очах з довгими й густими віями. – Тільки практикою можна досконало засвоїти вивчені техніки, чи не так? Ми мандруємо, пізнаємо людей, допомагаємо з черговими нападами почвар й зрештою... «Ми разом», – подумки закінчив він. Одначе наступної миті з легким сміхом в голосі продовжив: – Хіба хороший той заклинач, який увесь час нічим не займається?

Лі Мейці підняла на нього погляд й посміхнулася:

– Сю Тянькво, невже ти про?..

– Мій любий брате, – з-за спини виникло розлючене личко Сю Юсі, – негоже обмовляти власну сестричку за її ж спиною, – дівчина обережно присіла на стілець, аби не пошкодити прекрасний вигляд свого ханьфу. – Я набагато корисніша за тебе, марнотратнику.

– Кого ти назвала марнотратником? – щиро обурився Сю Тянькво. – А хто витратив усю нагороду за надану селянам поміч на свої забаганки?

– Я маю виглядати неперевершено, навіть якщо сплю в холодній печері й не бачу джерельної води з милом тижнями, – гордо підняла Сю Юсі підборіддя, відвертаючись від брата. – На відміну від тебе, старший брате, дівчатам подобаються запашні аромати не тільки на собі, але й на чоловіках. Чи не так, Лі Мейці?

– М, – Лі Мейці бездумно кивнула головою, знову відсторонившись від їхньої розмови.

Сю Тянькво відразу ж закрив рот й люто зиркнув на сестру. З переможною посмішкою Сю Юсі всілася зручніше й поглянула на свою тарілку. За мить вона з голосним обуренням тицьнула в неї пальцем:

– Де моя цукерка?! Яка паскуда посміла вкрасти мої ласощі?!

– Сю Тянькво, – з абсолютно байдужим виразом кинула Лі Мейці, лише мимохіть глянувши на Сю Тянькво й ледве-ледве піднявши куточки губ.

Сю Юсі миттю розвернулася й буцнула ногою по братовій голені:

– Виплюнь усе негайно! Віддай назад!

Сю Тянькво машинально прикрився ліктем й відразу відчув сильну руку Сю Юсі, яка почала щосили по ньому бити.

Лі Мейці незворушно витерла серветкою губи, повернулася обличчям до зали й підняла руку:

– Власнику, ще дві порції вареної курочки!

***

Провівши час до самої ночі за суперечками, розмовами й простим відпочинком, Лі Мейці, Сю Тянькво та Сю Юсі відправилися до цілі, заради якої й прибули в Сіань. Чоловік, на ім'я Лон, славився серед заклиначів своєю опосередкованою інформацією про будь-що, будь-кого й навіть тих речей, які могли б статися в близькому майбутньому. Одним словом, Лон – провидець, в жилах якого текла не тільки кров, але й природжений талант до торгівлі. Єдине, що могло б викликати у випадкових клієнтів незручності – чоловік починав свою комерційну діяльність виключно вночі.

Лавка провидця Лона була глибоко захована між будівлями, куди ні одна тямуща душа не сунеться без крайньої потреби. Над дверима висіла брудна й вицвіла вивіска з незамислуватою назвою «Сувенірна крамниця Лона», обрамлена тусклими ліхтарями з обох боків. Одне єдине віконце з лівої сторони було повністю заставлене зсередини лахміттям, тому роздивитися, що ж там знаходилося всередині було майже неможливо.

Лі Мейці перша потягнула на себе тяжкі двері й ледве встигла приховати здивування від неочікуваного цвірінькання над головою. На жердині над дверима сидів цілком живий, однак найзвичайнісінькій фазан...

З-за прилавку виглянула посивіла голова, з туго зачесаним традиційним пучком:

– Вітаю юних панів в «Сувенірній крамниці Лона», – літній чоловік з безліччю зморшок на обличчі, привітно посміхнувся й схилився над прилавком. – Дозвольте поцікавитися, ви вперше в Сіанє?

– Доброї ночі, пане Лоне, – кивнула Лі Мейці, краєм ока бачачи, як Сю Юсі опинилися на протилежній стороні приміщення й вже роздивлялася усілякий мотлох, виставлений для випадкових туристів. – Так, Сіань дійсно неймовірний, – з легкою посмішкою промовила вона, дивлячись прямо чоловікові в очі.

Усі награна посмішка миттю зійшла з обличчя провидця Лона. Його погляд на Лі Мейці став настільки серйозним, що у дівчини мимоволі на спині повиступали сироти.

– Бачу, юний панів зацікавили не старі сувеніри в цій далекій крамниці, – промовив чоловік й перевів такий самий уважний погляд на Сю Тянькво. Зненацька провидець Лон знову посміхнувся: – Нарешті молодих людей цікавить не тільки випивка й відрада тілу, а й особиста доля.

– Доля, пане Лоне, тут ні до чого, – сказав Сю Тянькво, вийшовши трошки вперед за Лі Мейці: – Ми маємо те, що могло б здатися вам корисним, одначе, своєю чергою, бажаємо почути від вас відповіді на декілька наших запитань.

– Корисним? – підняв чоловік одну брову. Його погляд метнувся до Сю Юсі, яка тої миті якраз роздивлялася одну зі статуеток, й знову повернувся до Лі Мейці. – Що ж, тоді ласкаво прошу.

Провидець Лон відчинив прилавок й показав рукою, аби вони заходили всередину. Другі двері вели в додаткове приміщення набагато більших розмірів, аніж перше. Увесь периметр стіни був прикрашений розсипом приглушених ліхтарів, а посередині стояла широка канапа, низький столик й одне м'яке крісло.

Провидець Лон пройшов всередину, присів на єдине крісло й вказав на канапу рукою:

– Прошу панів зайняті місця навпроти, адже розмова може затягнутися.