Глава 81. Я люблю свою сестру.

Широка вулиця, що тягнулася між невеличкими будинками із червоною черепицею, здавалася безкінечно довгою. Чимала кількість людей метушилася поруч із торговими ятками – ця вулиця славилась прекрасним базаром, куди за покупками щоранку збиралися жителі близьких районів. Деякі люди ішли не поспішаючи, спілкуючись між собою, а інші спішили потрапити до певних яток, мовляв, аби ухопити кращих овочів чи фруктів. І їхня стратегія була цілком зрозумілою – чим багатшим ти був у ті часи, тим розважливіше міг поводити себе на ринку, та якщо твоя сім’я бідна, тобі слід прокидатись чим раніше й спішити на ринок за продуктами, адже таких, як ти, неймовірно багато й усі хочуть їсти.

Торговцям також доводилось не легко. Аби вторгувати на цій вулиці, потрібно було володіти не тільки якісним товаром, а й гострим язиком. Окрім цього, деякі продавці вдавалися до хитрощів – пускали своїх дітей та дружин із товаром в руках поміж люди, аби вони запрошували прохожих до яток скуштувати те, чи інше, або ж оцінити заморські ліки та дорогоцінності.

У ті часи не існувало комп’ютерів чи смартфонів, більшість людей жили бідно, тож батьки часто не мали з ким залишити своїх дітей, і їм доводилося брати їх із собою на базар.

Так і дівчина років вісімнадцяти ішла вулицею, роздивляючись товар на ятках і тримаючи за руку дівчинку років десяти. Малечі явно було нудно – вона так і тягнула старшу, мовляв, ну пішли вже, що ж там роздивлятись, краще підемо до яток з іграшками! Дівчина ігнорувала спроби молодшої взяти верх так майстерно, що, в якусь мить навіть можна було подумати, що це її донька, хоч і видима на око різниця у віці явно це заперечувала.

― Ну, сестричко, ну, прошу, давай вже підемо, ― тягнула малявка свою сестру за руку, коли та зупинилася перед великою яткою із книгами та газетами.

Дівчина, чиє обличчя сяяло чистотою і випромінювало при цьому незворушний спокій, що підкреслювався тонкими рисами, взяла в руки одну з газет. На верхньому її кутку виднілась дата – 13 липня 1984 року. Очі молодиці швидко пробіглися по першій шпальті, а мала не вгавала:

― Ре-джи-но! ― проговорила по складах дівчинка.

Несподівано старшу щось сильно зацікавило у газеті і вона відпустила руку сестри. Ця того, схоже, тільки й чекала. Второпавши, що її більше нічого не стримує, мала пройшла кілька кроків уперед й стала роздивлятись ятку з іграшками. Тілистий продавець, бородатий дядько, одразу ж став пропонувати їй різні блискучі штучки. Очі малої бігали туди-сюди і виднілася в них та сама дитяча чистота.

― Я хочу це! ― мала ткнула пальцем на іграшку-ведмедика. ― І ось це! ― взяла вона в руки іграшковий поїзд. ― Ну, мабуть, ще це, ― покосилась дівчинка на ляльку із довгим волоссям, котра з вигляду здавалася дорогою.

Продавець засміявся, схрестивши руки на грудях.

― А ти маєш чим оплатити, дівчинко? ― запитав він таким голосом, що в ньому злегка відчувався неприємний смішок. Говорячи це, він обводив очима плаття малої, котре хоч і не скидалося на одяг бродяги, але і не виглядало новим.

Усмішка на обличчі дівчинки поступово згасла. При цьому вона не переросла в ображену гримасу, і ні, вона зовсім не збиралась плакати, як зробили б більшість її однолітків; обличчя малечі обернулось в такий вираз, наче вона усією своєю фізіономією враз зненавиділа продавця настільки, що була готова проклясти його і його родину навіки.

Жадібно кинувши іграшки з рук на прилавок, мала обвела здивованого чоловіка злючим поглядом спідлоба. Відходячи від його ятки, вона продовжувала так само пильно дивитись на нього, не відводячи очей, а чоловік застиг, немовби раптом піддався якомусь гіпнозу. І тільки, коли малеча зникла з поля зору, він оговтався, почесав потилицю й взявся розкладати інший товар, здивовано хмикнувши.

Дівчинка тим часом ішла вулицею далі. Дорога звужувалась, поступово переходячи в міст, що розкинувся над вузькою річкою. Її обличчя знову змінилось на вкрай радісне і таке, що, здавалося б, не приховувало нічого злого. Вона ішла, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку грецькою мовою:

― Тра-та-та-та. Я іду по мостику… я не бачу мами, я не бачу тата, ― із її уст пісня звучала тонко і ніжно, але одночасно із цим відчувалися нотки чогось загадкового, явно не тутешнього, навіть дещо темного. ― Тьма довкола мене, як же не збрехати. Сонце ясно сяє, я всміхнусь йому, ― пісенька звучала швидко, наростаючи, а очі дівчинки піднялись угору, до неба, із якого і справді світило дуже яскраве сонце. Та раптом щось привернуло увагу у провулку в кількох метрах звідти. Там не було торгових яток і зовсім не ходили люди. Взявши курс туди, дівчинка закінчила пісню дещо загадковою ноткою: ― Промінь раптом згасне й погружусь у тьму.

Опинившись на безлюдній вузькій вуличці між двома триповерховими будинками, вікна яких були закриті ставнями, дівчинка наблизилась до єдиного відчиненого входу – підвалу, із якого віяло сирістю і неприємним відчуттям злоби.

Інша дитина явно побоялася б розходжувати по місту самою, не те, що підходити до всяких незнайомих темних підвалів, однак дівчинці не було страшно.

Ба навпаки – їй було цікаво.

Ступаючи обережно, однак впевнено, мала поволі наблизилась до підвалу. В ту ж мить із нього, здається, повіяло самою тьмою. Удалині мелькнуло щось дуже чорне і явно потойбічне, та мала ніскілечки не злякалась, а придивилась до явища уважніше.

Незаперечним залишався той факт, що вона безумовно не побоялась б і зайти туди, якби раптом позаду не роздався невдоволений голос старшої сестри Реджини:

― Марто!

Дівчинка блискавично обернулась. Її обличчя змінилось просто миттєво – ще секунду назад вона була більше схожа на доньку диявола, а зараз уже не відрізнялася від звичайної неслухняної десятирічної дитини.

― Скільки тобі разів казати не відходити від мене, поки ми на базарі! ― сварливо озвалась сестра. Її обличчя виглядало насупленим, але вона не переходила так званої межі і тому в загальному все ж здавалася спокійною. ― Загубишся, і що тоді? ― у цих словах, начебто, мало звучати тепло, бо Реджина нахилилася до малої Марти, аби поглянути їй в очі, однак, чи то голос її не був спроможним на таку інтонацію, чи задуми її були не до кінця щирими, але в кінцевому випадку слова прозвучали майже байдужо.

Марта надула щоки.

― Ну, сестричко! ― пробурчала вона. ― Не загублюсь я! А якщо що – сонечко мене виведе! ― широко всміхнулась вона, дивлячись угору. ― Або ж… ― погляд малої неочікувано покосився на підвал позаду.

Реджина рвучко випросталася, схопивши сестру за руку.

― Ніяких «або»! ― потягнула вона Марту на головну дорогу. ― І що це ще за пісня така? ― однак, не дочекавшись відповіді, пришвидшила ходу: ― Ходімо!

Раптово усе довкола осяяло сліпуче біле світло. За мить можна було побачити уже дорослу Марту, котра із заплющеними очима перебувала в обіймах товщі води озера Очищення. Із кожною секундою вона погружалась все глибше і глибше, а розслаблене тіло чомусь слугувало каменем, який так і тягнуло на дно.

Та його, схоже, в цьому озері просто не існувало, хоч на перший погляд водойма здавалась крихітним печерним озерцем. Руки Марти залишались розкинутими в сторони, наче вона повністю піддалась впливу води, котра в озері володіла неймовірною здатністю очищати будь-що від пітьми. Щойно Марта упала сюди, величезної могутності зло покинуло її тіло.

Зараз вона перебувала у так званому приглушеному стані, та ніхто не міг до кінця знати чи було зло, вигнане озерною водою, усією тьмою, що засіла в душі проворної Айвазіс. Незважаючи на значно ослаблений стан, рука Марти продовжувала стискати кинджал Вічності.

Усе довкола знову осяяло сліпучо-біле світло.

І, хоч роботи з будівництва метрополітену в грецькому місті Салоніки офіційно розпочались на початку 2006 року, первинні проекти створювались задовго до цього. Усі ці локації строго охоронялись, та особи, котрі зараз рухалися довгим тунелем, освітленим лиш тьмяними зрідка мигаючими лампами, мали особливий дозвіл на перебування тут.

Коли вони в черговий раз пройшли під лампою, можна було помітити їхні обличчя ― то була жінка років двадцяти семи, одягнена в офіційні піджак і спідницю, та дівчинка років чотирнадцяти, одягнена в чорне плаття із поясом на худій талії. Коридор вони пройшли доволі швидко. Із темряви показалися сталеві двері із надписом «стороннім вхід заборонено». Старша дівчина різко зупинилася, а молодшій довелося застосувати усю швидкість реакції, аби не наштовхнутись на супутницю. Тьмяне світло осяяло дещо строге, але при цьому преспокійне обличчя особи в піджаку, і вона промовила:

― Запам’ятай, ти ні за що не повинна казати їм правду. Якщо вони задаватимуть запитання, не спіши відповідати. Я тут, аби подбати про тебе.

І, хоч останні слова звучали не надто тепло, дівчина старалася вкласти у них максимум щирості. Молодша обвела її багатозначним поглядом і, кивнувши, ледь чутно промовила:

― Так, сестро Реджино.

Тоді старша розвернулася до дверей, дістала із кишені ключ і відчинила їх одним рвучким поворотом руки. За ними сестер чекав іще один довгий коридор, однак освітлення тут було набагато кращим.

За якусь мить вони дісталися ліфта і протягом кількох хвилин кудись спускались. Щойно двері відчинилися, дівчата побачили перед собою місце, що із першого ж погляду скидалося на величезне бомбосховище. І не дивно – перед цим вони спускалися під землю близько трьох хвилин.

Від зали з ліфтами сестри подалися в найближче приміщення, котре просто вражало своїми масштабами. Теорія про бомбосховище одразу ж відпадала. Місце таких об’ємів явно слугувало чимось більш могутнім. І обидві сестри чітко знали, чим.

Хтозна звідки, за спинами дівчат з’явився якийсь худорлявий чоловік у пошарпаному сірому костюмі й таким рудим волоссям, що в Марти аж в очах заболіло від одного погляду на мужчину.

Обличчя незнайомця розпливлося в щирій посмішці:

― Вітаю, міс Аллен, ― він простягнув руку Реджині і вона, дещо піднявши голову догори, потиснула її. ― І міс… Аллен, ― дещо невпевнено додав рудоволосий, простягаючи руку тепер і самій Марті. Щойно дівчинка її потиснула, із приміщення з ліфтами в головну залу вже увійшла компанія із трьох чоловік.

З-поміж них особливо вирізнявся сивий широкоплечий мужчина високого зросту. Незважаючи на сивину, з виду він здавався зовсім не старим – на обличчі практично не було зморшок і йшов він дуже впевнено. Особи по обидві сторони від нього так і скидалися на вірних підданих, яких зазвичай називають «правою» і «лівою» руками.

Чоловік зупинився приблизно у півтора метрах від сестер Аллен, обвівши обох цікавим поглядом. Його карі очі пронизували просто наскрізь, та обличчя Реджини ніскілечки не похитнулося – вона досі стояла із гордо піднятою головою. Марта ж натомість уважно за усім спостерігала.

― Це велика честь познайомитися із вами особисто, Реджино Аллен, ― промовив чоловік. Такі слова звучали дещо дивно, адже з вигляду він зовсім не був схожим на того, хто вважає когось вищим за себе. ― Я з нетерпінням чекав на нашу із вами зустріч. А це… ― очі чоловіка покосилися на Марту.

― Це моя молодша сестра Марта, ― відрекомендувала її Реджина абсолютно спокійним тоном, наче була на допиті.

― Що ж, ― розвів руками чоловік. Його карі очі блиснули із Марти на Реджину, а тоді на фон позаду них. ― Радий вітати юних інфеністів в Бункері міста Салоніки! Міс Реджино, ― проговорив він, звернувшись до старшої. ― Ви готові приступити до роботи прямо зараз?

Дівчина моментально кивнула. За мить Марта вже залишилась стояти у великій залі наодинці з помічниками голови Бункера. Погляд дівчинки, начебто, і не таїв у собі якоїсь явної злоби, однак той факт, що вона дивилася в одну точку уже більше хвилини й абсолютно нічого не говорила, змусив двох помічників відчути себе не у своїй тарілці. Вирішивши, що з цим абсолютно точно потрібно щось робити, один з чоловіків проговорив, наближаючись до дівчинки:

― Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило! Поглянь тільки – ти в Елеонському Бункері! У двох кілометрах від величного міста Салоніки. А ми, на хвилиночку, найбільший і найголовніший Бункер у світі, ― замітив чоловік, доповнюючи свою насичену розмову активними жестами, як телеведучий дитячих програм. Марта ж цілковито його ігнорувала, продовжуючи свердлити поглядом фон позаду них обох. ― Е-е, ― чоловік на мить розгубився, але майже одразу підхопив нову ідею: ― О, слухай, ти ж «чутлива», як і твоя сестра, так? У нас у відділі відслідковування демонічної активності не буде лишньою зайва пара рук. Ну як, ти за? Це велика честь працювати у нас у такому молодому віці!

Та обличчя Марти не віяло нічого доброго. Другий помічник голови раптом проговорив, підвищивши тон і звертаючись виключно до свого колеги:

― Ну, що ти заладив, працювати і працювати? Вона, мабуть, зовсім не того хоче. От чого ти хотів у свої тринадцять?

― Чотирнадцять, ― моментально виправив його перший помічник, перевівши погляд на колегу. ― Їй чотирнадцять.

Марта вперше поглянула на них, і з її уст пролунало ледь чутне «хм».

― Чотирнадцять, тринадцять, яка різниця? Її зовсім не те цікавить. Проведи краще їй екскурсію Бункером.

― Екскурсію?! ― розлютився перший помічник. ― Я гідом не наймався!

― Ага, тобто, ти відмовляєшся виконувати просьбу глави? Чудово, так йому і передам, ― склавши руки на грудях, другий помічник показово зібрався іти.

― Ану стій! Ще чого надумав? Взагалі-то, глава просив нас обох прилаштувати куди-небудь цю дівчинку!

― Ей! Що ти до слів прикопуєшся? Чи ти думаєш, вона нас не чує?

Останні слова миттю привели їх обох до здорового глузду і помічники рвучко перевели погляди на Марту, котра продовжувала стояти із набурмосеним обличчям. Однак раптом із її уст долинули слова:

― А що робитиме моя сестра?

Зрадівши, що вдалося добитись від малої хоч якихось слів, один з помічників проговорив:

― О, вона обраниця Аїда. Їй доведеться вирішувати надскладні задачки і постійно бути присутньою на важливих зібраннях. Тобі буде там нудно. Набагато цікавіше буде повчитися у наших найдосвідченіших інфеністів у відділі відслідковування демонічної активності. Все ж таки, це те, чим ти будеш займатись усе життя.

Вони уже рушили до ліфтів, як другий помічник нервово пробурмотів:

― Що ти мелеш? Вона має право сама обирати свій шлях. Не городи дурниць.

У ліфті Марта стояла осторонь, вдаючи, що не чує їхніх перешіптувань.

― Якби мене в такі молоді роки привели в таке місце, я б від інфаркту згинув. Та і сам то! Згадай, скільки пахав, щоб потрапити сюди. А вона просто має сестричку…

― Ну, все, замовчи, ― буркнув інший помічник. ― Вона все чує і, давай не будемо вдавати, що нічого не розуміє.

Марта про себе хмикнула, а погляд її зараз був таким, наче вона всією душею зневажала тих двох помічників. Будь її воля, вона ні за що не стояла б тут поруч із ними. Однак дівчинка чудово знала, що поки у неї і справді немає вибору.

За якусь мить картинка в голові обірвалася. В наступну секунду Марта згадувала уже зовсім інше.

З моменту минулих спогадів, схоже, пройшло не надто багато часу. Сестри Аллен сиділи за металевим столом у їдальні Елеонського Бункера й наминали сніданок. На фоні гулом звучали розмови інфеністів, котрих зібралося чимало. Марта їла спокійно, однак не з добрим апетитом – вона те і робила, що ліниво колупалася виделкою у страві, безшумно пережовуючи шматок м’яса. Реджину така поведінка хоч і насторожувала, проте вона не наважувалася заговорити першою.

В кінці кінців Марта підвела погляд і обвела зеленими очима сестру, поки та згрібала виделкою залишки каші з тарілки. У цьому погляді ховалася якась лиш злегка прихована заздрість, наче Марта дивилася не на власну сестру, а на ворога, котрий обдурив її, обікрав і змушує сидіти поруч, погрожуючи смертю за умови непідкорення. Ковтнувши шматок м’яса, котрий уже пережовувала більше хвилини, Марта на мить здалася настільки непередбачуваною, що можна було подумати, що в голові у неї зараз якась кривава сцена. Та щойно обличчя Реджини підвелось, Марта миттєво змінилась на лиці.

― Сестро, ― проговорила раптом молодша. ― Навіщо ти обманюєш всіх? Це ж не ти, це я обра…

Та не встигла вона договорити, як сестра блискавично зашипіла, нервово оглядаючись, чи ніхто з присутніх не звернув на них увагу. На обличчі Реджини проступив страх. Марта опустила погляд, у її вигляді читалось відчуття провини.

― Пробач… ― прошепотіла вона, втупившись очима в тарілку.

― Мишенятко, ― лагідно промовила Реджина, змусивши сестру поглянути на неї. ― Я знаю, тобі важко. Та так треба. Якби я не погодилась на цю роботу, нам довелося б жити на вулиці. А тут… тут є все. Нас безоплатно годують, ми маємо, де жити і до того всього ти можеш навчатися…

Марта зітхнула, згадуючи нудні години, проведені у відділі відслідковування демонічної активності. Хоч помічники глави Бункера і привели її туди, певна річ, ніхто з інфеністів навіть не намагався чогось навчати юну колегу. Та Марта цілковито змовчувала про це.

― Але чому це повинна робити ти? ― запитала напряму Марта. ― Я уже не маленька і теж могла б!

― Мишенятко, ― повіки Реджини плавно опустилися, а кутики губ злегка припіднялися. Тон її розмови віяв теплом. ― Послухай, ти не пам’ятаєш цього, але мама просила потурбуватися про тебе. Я не можу інакше. Усе це ― не твоя війна. Я хочу забезпечити тебе щасливим життям і можливістю вибирати.

Марта поглянула на сестру багатозначним поглядом. Її обличчя від природи не виглядало добродушним, а певні комбінації міміки і поглядів вмить перетворювали його на таке, що, здавалося б, могло знищити одним тільки поглядом. І зараз це було одне із таких облич.

― Послухай, усе, що тобі потрібно робити – це розповідати мені про все, що ти бачиш. Про всі видіння, розумієш? Я вміло застосую це і згодом нам не доведеться думати про такі речі, як гроші. Їм потрібна інформація, а ми нею володіємо. Мишенятко, тут справа не просто в тому, аби переказувати їм сюжет видінь. Суть в тому, аби правильно застосувати ці знання.

Зненацька Марта розплющила очі в реальному світі. Вона все ще знаходилася у товщі води озера Очищення. Та тепер на обличчі дівчини промелькнула багатозначна посмішка.

«Ти завжди знала, як правильно застосовувати мізки, сестричко. І наша мама знала. Її це довело до могили, та, добре, що крім мізків, від неї мені не дісталось нікому непотрібне уміння довіряти всім підряд…» ― промайнуло у голові Айвазіс і вона, зібравшись з силами, змахнула руками й ногами одночасно.

Відштовхуючись майстерними рухами, дівчина швидко спливала. Будь-який демон чи любий інший міазм, потрапивши в озеро Очищення, безсумнівно зіткнувся б із серйозною проблемою – вода озера повністю знищує тьму. А оскільки тьма являється єдиною існуючою живильною силою цих істот, у водах озера їх беззаперечно чекала б смерть. Опинившись тут, Марта розпрощалася із своєю демонічною сутністю, та це, схоже, не принесло їй суттєвих втрат… напрочуд швидко дівчина дісталася поверхні і вилізла з води. Кинджал Вічності все ще перебував у її руках.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.