Шляхи до серця

Олександра підійшла до своєї квартири й побачила біля дверей коробку із емблемою пошти. Вона не пам'ятала, аби очікувала на якусь посилку, тож подивилася в застосунку. Але її увагу привернуло повідомлення від Єлизавети: «Невеличке вибачення від мене вже чекає на тебе». Косач скептично подивилася на коробку й, помітивши наліпку «крихке», обережно взяла її до рук. Посилка була не найлегша, й Олександрі довелося докласти трохи зусиль, аби занести її всередину квартири. Відправником, зазначеним на коробці, була Єлизавета Терен.

Жінка занесла посилку на кухню й дістала ніж, аби розрізати скотч і нарешті подивитися вміст. Її інтригувало, що ж такого Єлизавета могла туди покласти. Прибравши зсередини папір, Косач побачила обриси чайника. Діставши увесь вміст коробки, вона підтвердила свої здогадки. Це був чайний набір із чотирма піалами. Він був схожий на один із тих, які були представлені в колекції Андрія Каменюка, що викликало в Олександри ще більше питань. Вона відкрила чат із Терен.

«Гарний посуд. Дякую, але не варто було»

«Будь ласка. Рада, що сподобалося. Довго думала, який обрати»

«У Каменюка схожий був»

«Ні, Сашо, я не змусила його продати свій дорогоцінний експонат»

Косач навіть здивувалася: подібне досить добре вписувалося в її уявлення поведінки Єлизавети.

Олександра довго шукала місце для цього подарунку. Було вирішено позбавитися старого чайного сервізу, який дістався жінці ще від Уляни, а тій, напевно, він перейшов у спадок від прабабусі. Це був типовий радянський сервіз, що стояв у майже кожному серванті свого часу. Навіщо Олександра його зберігала? Та вона й сама не знала, бо вже давно забула про його існування.

Закінчивши перестановку, Косач вдоволено усміхнулася. Їй сподобався подарунок Єлизавети. У такі моменти увага Терен була справді приємною: вона знала, що сподобається Олександрі.

Уже перед сном Косач перевірила повідомлення. Єлизавета надіслала їй фото: селфі разом зі змією, що звивалась на її плечах кількома колами. Із наступних повідомлень Терен Олександра дізналася, що ця змія — королівський пітон, її звуть Кітті й вона — домашній улюбленець жінки. Косач відповіла:

«Я хотіла б здивуватися, але це у твоєму стилі»

«Кітті дуже мила, майже як кішка»

«Скількох кішок вона з'їла, щоб стати такою?»

«Вона не їсть кішок, тільки мишей»

«Ти їй просто не пропонувала»

Олександра усміхнулася. Терен не відповідала кілька хвилин, потім раптом запропонувала:

«Можу зателефонувати?»

«Навіщо?»

Єлизавета кілька разів починала щось писати, потім припиняла. У якийсь момент вона й зовсім зникла з мережі, а за хвилину Олександрі надійшло повідомлення: «Забий».

З цього повідомлення жінка зрозуміла, що Терен просто хотіла поговорити, що змусило її усміхнутися. Єлизавета була такою невмілою й занадто обережною з нею, що це викликало навіть певне милування. Олександрі подобалося час від часу дражнити її, навмисно роблячи вигляд, що вона не розуміє натяків, й спостерігати, як Терен обережно відступає, не маючи достатньої рішучості, аби напряму сказати про свої наміри. Іноді Косач навіть ставало її шкода, коли вона спостерігала, як тьмяніє її погляд разом із її впевненістю.

Олександра зітхнула й сама набрала Терен. Та майже моментально підняла слухавку.

— Алло? — почувся здивований і втомлений голос жінки.

— То що ти хотіла? — спитала Олександра.

Єлизавета зітхнула. Косач могла поклястись, що вона закотила очі.

— Я ж сказала, забий.

— Як пройшов день? Ти ж готувалась до завтрашньої вечірки.

— Тобі справді цікаво? — скептично спитала Терен.

— Навіщо б тоді я питала?

— Я втомилася дуже. Хоч більшість організаційних питань взяли на себе дядько Сергій та мій тато, але все одно багато роботи, — враз голос жінки став енергійнішим: — Але тепер я впевнена, що все буде ідеально.

— Ти перфекціоністка?

— Просто люблю, коли все йде так, як я хочу.

Олександра засміялася. Ця фраза безсумнівно була в характері Єлизавети.

— Я прийду завтра.

— Правда? — захоплено перепитала жінка.

— Так. Не впевнена, що залишуся до кінця вечірки, але завітаю тебе привітати.

— Дякую, — голос Терен став м'якшим, і Косач могла легко уявити її радісну усмішку. — До речі, а з ким ти сьогодні ходила до Каменюка? Він казав, ти була з якоюсь дівчиною. Думаю, що я мала б і перед нею вибачитися.

— З Сейліною Поліщук.

— Ви знайомі? — здивувалась Єлизавета. — Я не знала...

— Цього ти не змогла дізнатися, збираючи на мене досьє? — посміхнулася Олександра.

— Я збирала на тебе досьє, коли ти ще зустрічалася з Уляною. І я не хочу, аби ти почувалася некомфортно через це, я не збираюся використовувати цю інформацію, аби нашкодити тобі і взагалі...

Жінка була спантеличена й з усіх сил намагалася згладити кути, відчуваючи провину за те, що вона колись зробила. Єлизаветі було соромно, що вона свого часу так нахабно копирсалась в минулому Косач. І вона боялася, що це могло б стати перешкодою для їхніх взаємин. Кому буде приємно спілкуватися з людиною, яка не з найкращих помислів намагалася дізнатися про тебе все?

Олександра зітхнула й перебила Терен:

— Лізо, тобі не варто виправдовуватися. Все добре.

— Вибач, мені досі соромно за це. Я не робила це тому що хотіла нашкодити тобі, я просто хотіла мати силу захистити себе, якщо б з Уляною щось пішло не так...

— Я знаю. Я не звинувачую тебе.

Єлизавета замовкла на кілька секунд, не знаючи, що відповісти. Потім повернулася до теми із Поліщук, але вже не з таким захопленням, як до цього.

— То ви з Сейліною дружите?

— Можна і так сказати.

— ...Зустрічаєтеся?

Терен сказала це так тихо і невпевнено, що Косач знадобилося трохи часу, аби зрозуміти сказане. Вона засміялася.

— То ти тому хотіла зателефонувати?

— Ні, я... — метушливо намагалася виправдатися Єлизавета.

— Я ні з ким не зустрічаюся, — відповіла жінка. — І я просто тебе дражню.

— Навіщо?

— Ти мила, коли ніяковієш. І це весело.

— Це був комплімент чи зізнання в знущаннях?

— Тобі неприємно?

— Не роби так, будь ласка.

— Добре, вибач, — Косач задумалася і додала: — Я теж не хочу, аби тобі було некомфортно зі мною.

Єлизавета глибоко зітхнула й кілька секунд мовчала.

— Я справді закохана в тебе, Сашо. І я не знаю, що мені робити.

Голос Терен звучав засмучено. Проте Олександра помітила й те, що жінка вперше зізналася в закоханості, а не в симпатії до неї.

Після розмови із Сейліною Косач задумалася над своїм ставленням до Єлизавети. Вона розуміла, що має остерігатися Терен, проте чомусь хотіла дати їй шанс. І кожного разу вона дозволяла Єлизаветі робити ці кроки назустріч, вона сама увесь цей час ніби просила її: «Закохай мене в себе». Олександра не могла зрозуміти, що такого інтригуючого мала в собі жінка, щоб зацікавити її. Вона змушувала Косач хотіти зрозуміти, дізнатися її. І кожного разу Олександра сама робила кроки назустріч, запевняючи себе, що не зацікавлена в ній. Єлизавета справді була особливою: і жінка дуже хотіла дізнатися, що ж робило її такою.

— Я вже казала тобі: покажи мені себе. Чи ти справді думаєш, що бачити тебе п'яною у кожну мою зміну достатньо для того, аби зацікавити мене?

— Я абсолютно нудна людина. Я не знаю, що можу розповісти тобі про себе, окрім того, що в мене був секс із половиною мого університету.

— Цікавий початок.

— На цьому можна й закінчити мої досягнення, — засміялася Терен. — Але я ще отримала науковий ступінь, тому досягнень у мене вже два.

— А як же помста?

— Це приховане досягнення, нікому не кажи.

Олександра засміялася. Єлизавета продовжила:

— Ще я люблю солодощі, займаюсь пол денсом, ненавиджу олів'є і розмовляю англійською із французьким акцентом.

— А давно ти займаєшся пол денсом? Ти вправна.

— Років 5. Я тренувалась у залі, коли ще жила в Україні, а після переїзду зовсім закинула спорт. Одна моя одногрупниця ходила на пол денс, я вирішила теж спробувати, щоб підтримувати форму. У дитинстві я займалася бальними танцями, тож пол денс дався мені не дуже важко, але легко точно не було.

— Справді? Бальні танці? — здивувалася Косач.

— Це були забаганки мого батька. Як і вокал, і гра на фортепіано. З цього всього в моєму житті залишилися лише танці. Але є нюанс.

Розмова із Єлизаветою йшла доволі легко. Олександра дізналася, що у батьків Терен вдома є кішка Снейк, і через це вона назвала свою змію Кітті. Кішку вона підібрала на вулиці, коли їй було 19, й умовила батьків залишити її. Тепер тварина стала невід'ємною частиною родини. А от пітона вона купила лише два роки тому в маленькому зоомагазині, що збанкрутував і розпродавав тварин та товари. Змію ніхто не хотів купувати, а кинути тварину напризволяще вони не могли, тож уже були готові віддати задарма. Проте Терен заплатила їм повну вартість й забрала Кітті. Тепер змія стала її компаньйоном, хоч Владислав був і не дуже радий такому поповненню в родині.

Також Єлизавета розповіла про історію свого татуювання: вона погодилася на секс із викладачем задля хорошої оцінки й записала їхню розмову на диктофон, після чого передала запис керівництву університету й того викладача звільнили. Як виявилося, не їй одній надходили такі пропозиції. Той викладач був дуже обурений вчинком Терен і назвав її коброю: гарною та отруйною. Порівняння жінці сподобалось, тож вона вирішила зробити тату.

Косач не розуміла, чому Єлизавета вважала себе нудною. У розмові із жінкою вона навіть не помітила, як пройшло більше години. Хоч вони здебільшого й говорили про доволі буденні речі, розмова була цікавою. Хоча, можливо, цікавою була сама співрозмовниця?

— Дякую, що зателефонувала. Мені цього не вистачало сьогодні.

Олександра усміхнулася.

— На добраніч, Лізо.

— Добраніч, Сашо.

***

Мирослав запалив цигарку, стоячи біля вуличної попільнички. Гості потроху вже збиралися, тож він вирішив насолодитися тишею, допоки була така можливість. Чоловік вдягнув одну із своїх «святкових» шовкових сорочок. Вона була темно-синього кольору із маленькими вирізами на плечах. На манжетах була присутня вишивка білими нитками.

Почулися кроки й Коваленко вже приготувався до небажаної розмови із гостями Терен. Проте за кілька секунд він побачив Олену. Її образ відрізнявся від стриманого робочого. Дівчина вдягнула топ бежевого кольору з довгим рукавом та темно-сині прямі брюки. Для макіяжу вона використала темні тіні та чорну помаду. Ті, хто не бачили її поза роботою, були б абсолютно точно здивовані такому стилю, але Мирославу вже доводилося стикатися з нею в неформальній обстановці.

— Так і знала, що знайду Вас біля попільнички. Ви без сигар сьогодні?

— Було б незручно їх носити з собою. Тож я взяв цигарки. І не треба формальностей, ми не на роботі.

— Ти що на роботі, що поза нею однакове нудило, — посміхнулася юристка, кладучи руки до кишень й уважно роздивляючись одяг чоловіка. — До речі, тобі ж не подобалися сорочки, які я подарувала. Чого це ти вирішив вдягнути одну?

— Хіба я казав, що вони мені не подобаються? Просто не зовсім мій стиль.

— Не знаю, як на мене, тобі личить.

— Ти просто збоченка.

Михайленко закотила очі.

— Не збоченка, а людина зі специфічним відчуттям прекрасного, яка вважає тебе привабливим.

— І ти мене називаєш нудилом?

— Так, питання?

Олена продовжила стояти на відстані приблизно трьох метрів від Мирослава. Вона не любила запах цигаркового диму.

— То навіщо ти мене шукала?

— Ти казав, що хочеш поговорити. Поза роботою.

— Так, хотів, — Коваленко загасив цигарку й підійшов до дівчини. — Мені стало цікаво, навіщо ти пустила «Білостепом» чутки про наші стосунки?

— Я? — здивувалася Олена. — Та я найперша від цих чуток страждаю.

— Олено, облиш, не перший день знайомі. Усі чутки в компанії проходять через тебе.

Михайленко зітхнула.

— Добре-добре, — відмахнулась вона. — Мені набридли підкати цисгетеро чоловіків серед працівників. На роботі я виглядаю занадто... Нормальною. От і клеяться до мене всякі... Фу.

— Ти б хоч мене спитала.

— Взагалі це не я пустила ці чутки! Просто я одного разу неоднозначно відповіла, коли мене спитали, — абсолютно невинно усміхнулася дівчина й Мирослав роздратовано подивився на неї. — Вибач.

Коваленко похитав головою. Його не сильно турбували ці чутки, але Олена була з тих, кого краще перевірити. Незважаючи на молодий вік, вона вже встигла отримати досвід роботи в поліції й отримати посаду керівника в «Білостепі». Вона абсолютно точно вміла хитрувати.

— Я дозволю цим чуткам жити, але куди ефективніше просто ігнорувати їх чи знайти собі когось, якщо вже так хочеться, — Мирослав зігнув руку, пропонуючи дівчині взяти його під лікоть.

Олена усміхнулася, беручи чоловіка під руку.

— Я знайшла. Вважаю, що старий душний ґей доволі непоганий вибір.

— Звідки ти тільки дізналася, що я ґей... — тихо сказав Коваленко.

— Бог на вушко нашепотів, — посміхнулася дівчина.

— Відправлю тебе на обстеження в психдиспансер після таких контактів.

— Ти перший. Так віддано працюють або психічно хворі, або маніяки. Або психічно хворі маніяки.

— Стара робота не відпускає?

— Є таке.

Коваленко та Михайленко засміялися, виходячи з зони для паління. Вечірка до дня народження Єлизавети Терен вже наближалася до свого початку.