Шляхи до серця

Я завжди відчував себе самотнім. Дитина, не потрібна своїм батькам, хлопчик-аутсайдер серед однолітків. Я завжди був іншим, завжди зайвим.

Мої батьки мали важкі часи, коли я народився. Емігранти, які потрапили до України незадовго до повномасштабної війни. Справи йшли погано, їхати не було куди... Їхній маленький бізнес із кафе азійської кухні ледве тримався, щоб не піти в мінус. На мене завжди не було часу, а проблеми в роботі були важливішими за дитину.

Мені було 5, коли я дізнався, що був небажаною дитиною, а грошей на аборт не вистачало. Мати сказала це мені, звинувачуючи в усіх їхніх проблемах. Батьки чомусь вирішили, що зможуть виховати дитину, але занадто переоцінили власні можливості. Для них я був лише нагадуванням про їхні складні часи. Зайвим тягарем.

Коли я пішов до середньої школи, то справи батьків нарешті стали йти краще. Їхнє кафе стало популярним у соцмережах, у тому числі завдяки постам із їхнім маленьким сином. Чи був я цією маленькою зіркою інтернету? Звісно, що ні. Вони робили контент, використовуючи мого молодшого брата. Він був улюбленою, запланованою дитиною, яка народилася, коли я пішов у перший клас. А я... Був пробною версією для їхнього батьківства. Видно, їм не дуже сподобалося, але захотілося спробувати ще раз.

У 7 класі я вже став відверто зайвим у цій родині. Аби позбутися тягаря, батьки відправили мене вчитися до школи-інтернату. Я бував удома лише на канікулах, навіть не кожних вихідних батьки приїжджали до мене. Їм не було до мене справи, як би сильно я не старався бути для них хорошою дитиною. Їм було все одно, якщо я був слухняним чи добре вчився. Якщо я старався виглядати для них добре, підтримувати у складні часи. Я просто був небажаною дитиною... Усе своє життя.

Коли мені здавалося, що опинитися подалі від байдужих батьків було найкращим розкладом, світ нагадував мені, що я помиляюсь. Діти жорстокі, іноді навіть занадто. Якщо батьки залишали шрами на моєму маленькому серці, то діти з інтернату добре подбали про шрами на тілі. Я пам'ятаю кожен із них. Пам'ятаю, як мене душили, як тягали за волосся коридором. Пам'ятаю байдужі погляди вихователів, коли я весь у крові й сльозах приходив до них... «Не можна псувати репутацію закладу, бо тоді бюджет виділить нам менше грошей». О так, Галино Василівно, думаю, ваш будинок в Іспанії отримав їх достатньо.

Моєю першою віддушиною став коледж. Я втік зі школи одразу, як з'явилася така можливість. Після 9 класу я вступив до військового коледжу й жив у казармах. Насправді тамтешній режим мало чим відрізнявся від того, який був в інтернаті, тож мої однокурсники тільки й дивувалися, як я так легко пристосувався до цих умов. У коледжі я отримав краще ставлення, але досі не сильно горів бажанням спілкуватися з кимось. Друзів там я собі не знайшов. Проте ставилися до мене вже набагато краще. Окрім нетактовних жартів про мою тілобудову та національність, мої однокурсники були дуже навіть доброзичливими. Принаймні на той момент я вважав їх такими.

Проте я зміг вдихнути на повні груди лише в університеті. Тоді мені вже виповнилося 18, я успішно склав екзамени після закінчення коледжу й вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві. Вивчився на факультеті правоохоронної діяльності, навіть знайшов кількох друзів, із якими досі іноді випиваю після роботи. Одні з тих, хто досі не спився чи не став корупціонером... А їх не так вже й багато. Зрештою я став працювати в поліції, дослужився до слідчого. Навіть не згадував про свою родину, як би складно мені не було.

Останній раз я бачив їх, коли мені виповнилося 20. Мама пройнялась батьківською любов'ю і вирішила привітати із днем народження. Разом із братом приїхала до мене до Києва. Жили вони у квартирі, яку я орендував, але замість подарунків вони привезли чек за всю їхню «турботу». Маю подякувати, що вони включили туди лише вартість мого навчання та проживання з 16 років, тобто коледж та кілька тисяч за період університету, коли вони надсилали мені грошей на місяць менше навіть за мою стипендію. Я не став сперечатися із ними. До 25 років я повністю розрахувався з ними й нарешті насправді зміг забути про цих людей...

Але іноді я згадую, наскільки самотнім я був, наскільки сильно я хотів батьківської любові. Наскільки мені не вистачало забавок із маленьким братом, який ненавидів мене, здавалося, більше за батьків... І я заздрив, так сильно заздрив тим, хто міг зателефонувати за номером «Матуся» і розповісти про свій день. Хто набирав номер «Тато» і пропонував сходити увечері після роботи в бар. Хто міг обійняти свого брата чи сестру й отримати їхню підтримку. Я довго думав над тим, чому я не заслужив на це. Чим я так сильно завинив перед Богом? І я зрозумів лише одну річ: світ до біса несправедливий. Тому я вирішив нести хоч крихту цієї справедливості у світ. Я ловлю покидьків, які вважають, що їм все дозволено. Які вважають себе занадто розумними для того, щоб бути спійманими. Я можу зробити цей світ справедливішим хоча б поряд із собою...

***

— Гей, Міне, про що задумався? — Ян клацнув пальцями перед обличчям слідчого.

Той ніби вийшов з трансу. Він розгублено огледівся і подивився на Овсієнка.

— А? Що ти хочеш?

— Про що ти задумався? — Ян нахилив голову. — Ти хвилину ні на що не реагував. Щось по справі надумав чи що?

— Ні... — Чхве допив пиво зі свого келиха і подивився на чоловіка. — Знаєш, Яне, у тебе прекрасна родина. Я тобі заздрю.

Слідчий усміхнувся й підвівся зі столу, йдучи до виходу. Овсієнко спантеличено подивився на нього.

— Ти вже п'яний? Стій, я проведу, — чоловік підійшов до барної стійки, аби розрахуватися за алкоголь, а повернувшись, вже нікого не побачив.

Ян зітхнув. Мінкі робив так іноді: мовчки йшов, навіть не попрощавшись. Напевно, коли згадував про якісь справи чи просто хотів відпочити від людей. Овсієнку було складно зрозуміти його, але в той же час дуже цікаво. Будучи улюбленим сином бізнесмена, він рідко бачив людей поза своїм колом спілкування. Людина, яка зовсім не вписувалася в цей прошарок суспільства, очевидно, викликала непереборний інтерес.

Овсієнко вийшов із бару. Вже сутеніло, а от від Чхве не залишилося й сліду. Навіть вулиця була майже порожня. Він надіслав слідчому повідомлення: «Сподіваюсь, ти безпечно дістанешся додому», і пішов до свого авто. Дорогою він помітив жінку, яка йшла до бару. Він упізнав її: це була Яна Самойловська. Овсієнко не сильно був здивований тому, що зустрів її, — неподалік знаходився поліцейський відділок.

Чоловікові не подобалася Яна. Насамперед він не довіряв їй, бо вона була подругою Олени. Але чомусь Мінкі довіряв їй у розслідуванні справи «Білостепу», навіть просив не перешкоджати їй. Звісно, Овсієнко не став би вказувати дорослому чоловіку, що йому робити, допоки це не могло б загрожувати його власному розслідуванню. Проте він не розумів, чому Чхве вирішив довіряти Яні. Можливо між ними була якась домовленість, але що такого могла запропонувати Самойловська до мозку кісток принциповому та душному слідчому.

Яна помітила Овсієнка, який почав свердлити її поглядом. Вона кивнула, вітаючись. Чоловік відповів тим же жестом. Коли Самойловська зайшла до бару, Ян поїхав, усе ще роздумуючи про всі матеріали справи, які вони мали. Мирослав чи Олена... Хто з них був справжнім злочинцем? І Овсієнко вирішив зробити те, що вмів найкраще, — розібратися в справах компанії. Він зателефонував Павлу, попросивши того під'їхати до офісу. Стельмах, на диво, не став сперечатися: після розмови з Єлизаветою він теж хотів ще раз переглянути всі документи, пов'язані із «Білостепом». Обидва відчували: десь там криється один із шматочків пазлу, який вони намагалися зібрати.