Шляхи до серця

Мирослав повернувся до будинку через десять хвилин. Олена запевнила, що він легко знайде автівку, проте вона примудрилася припаркувати її так, щоб дістатися всередину було точно неможливо. Машини поряд так затисли авто, що Мирослав ледве заліз усередину, незважаючи на свою не дуже міцну статуру.

Коваленко зайшов до кімнати відпочинку, коли офіціант якраз виносив зсередини кілька порожніх келихів. Мирослав роздивився кімнату: журнальний столик із парочкою ще повних келихів вина, пара крісел, і диван, на якому лежала Олена. На її грудях примостилась чорна кішка. Дівчина примудрилася з перемінним успіхом зняти босоніжки, точніше лише один. Було легко визначити, що це вона робила після кількох келихів. У руках офіціанта, здається, їх було 4 чи може 5.

Чоловік підійшов до дивану. Олена спала, на відміну від кішки, яка, побачивши Коваленка, різко стрибнула й почала шипіти. Це розбудило дівчину.

— Ай, блядь, — виругалась вона, відчувши стрибок Снейк. — Мала, ти шо, валеріанку унюхала?

— Доброго ранку, Олено, — усміхнувся Мирослав.

Михайленко повернула голову до чоловіка й підстрибнула один в один, як Снейк раніше.

— Господи прости, Миро, ти шо тут робиш?

Чоловік підняв до обличчя дівчини пакет із кросівками. Олена доволі швидко згадала про свою підвернуту ногу й рівно сіла на дивані. Мирослав неочікувано опустився на коліна перед нею. Дівчина аж відсахнулась.

— Там є крісло, — вона показала на одне із меблів.

Коваленко скептично подивився на крісло, потім підняв погляд на Михайленко.

— Сумніваюсь, що звідти я зможу тебе взути, — він змінив положення, залишившись стояти лиш на одному коліні. — Давай сюди ногу.

— Я можу сама взутися, — Олена ніяково посунулась, але чоловік поклав руку на диван, не даючи їй це зробити.

— Послухай, ти п'яна, що від тебе до самого «Білостепу» несе. Думаєш, взуєшся? Ти як тільки нахилишся, то з підлогою поцілуєшся, — Мирослав роздратовано додав: — Давай не роби мені нерви.

— Ха, з тебе вже одеський акцент лізе, — засміялася дівчина й із силою поклала праву ногу на коліно Коваленка. — Ой, вибач, то артрит хруснув? Чи з тебе так гучно пісок сиплеться?

— Твоя нога, — чоловік обхопив рукою її щиколотку й до болю стис.

— Ай! Добре-добре, про пісок було зайве! — Михайленко намагалася висмикнути ногу, але Мирослав виявився на диво сильним. — Пусти, я саме цю ногу підвернула, болить.

Коваленко похитав головою, усміхнувшись. Він поклав стопу дівчини на своє коліно й поліз до пакета із взуттям. Там лежали не тільки кросівки, а й білесенькі шкарпетки, які він також вдягнув на ногу Олени. Взути дівчину виявилося не найлегшим завданням: по-перше, вона доволі швидко втрачала рівновагу й валилась на диван, а по-друге, обрала не найзручніші кросівки, які Мирославу ледве вдалося по-людськи зав'язати. І це була лише одна нога.

Із шнуровкою на лівому кросівку Коваленко розібрався швидше, але тут була інша проблема: з цієї ноги Олені не вдалося зняти босоніжки. Чоловікові довелося розбиратися із застібкою, яка виявилася складнішою навіть за деякі його винаходи. Виявилося, що своїми потугами Михайленко примудрилась викривити замочок і тому Мирослав доволі довго возився із ним. На цьому етапі дівчина вже була спокійнішою і краще тримала рівновагу: напевно, алкоголь почав потроху вивітрюватися з неї. Вона дивилася на його зосереджене обличчя. Напевно, він так само виглядав, коли працював над своїми винаходами. Це мимоволі викликало в дівчини усмішку. Ну й справді, порівняти застібку на босоніжках та винаходи, що рятують людські життя. Хоча Олена безсумнівно могла сказати, що своїми діями Мирослав рятує її життя. Підбори — суцільне знущання над її тілом і душею.

Чоловік був занадто зосереджений на взутті, що й навіть не помітив, як кілька пасм вибилося із зачіски й спадали на його чоло. Він відчув лише легкий доторк пальців, коли дівчина прибирала його волосся з обличчя. Мирослав закінчив перевзувати Олену, і опустив її ногу на підлогу, підіймаючи погляд. Дівчина прибрала руку.

— Дякую.

Коваленко сів поряд із нею. Він був занепокоєний одним питанням:

— Ти досі... Закохана в мене?

Олена гмикнула й невдоволено відвела погляд від чоловіка.

— Я ніколи не була закохана в тебе, Миро. І мене до біса дратує те, що всі примудрилися вважати інакше, — Михайленко потягнулась до одного з двох повних келихів на столику.

Мирослав поклав руку на долоню дівчини, що вже тримала ніжку келиха.

— Я думаю, тобі вистачить на сьогодні.

Олена кинула на нього роздратований погляд і висмикнула руку, підносячи до губ вино.

— Я сама це вирішуватиму.

Михайленко майже залпом випила келих вина й взяла зі столу печиво. Мирослав зітхнув.

— Тобі потім буде погано від такої кількості алкоголю.

Дівчина поклала печиво назад, не встигнувши навіть відкусити шматочок. Вона стисла руку в кулак і подивилася на чоловіка.

— Досить вже, Миро. Я не маленька і не твоя дівчинка на побігеньках. Мені набридло, що ти увесь час вирішуєш за мене і думаєш, що я буду це хавати! Ти хоч раз дійсно думав про те, чого я хочу? Хоч раз спитав мою думку? Ні! Коли ти вирішив, що я маю стати керівницею юридичного відділу, то перший поставив підпис на тому розпорядженні й перекреслив усю мою роботу як твого секретаря. Коли зникли Адріана та Катарина ти викинув мене з «Білостепу» майже на два місяці, як якийсь непотріб. Чорт забирай, навіть мою закоханість у тебе ти сам і вигадав! І ти жодного разу не спитав мене. Думаєш, ти найрозумніший і все знаєш? Та ніхуя ти не знаєш. Ти просто ідіот, який не бачить нічого далі власного его! — Олена зробила паузу, переводячи дихання, а її очі наповнилися сльозами. — Коли зникли Адріана та Катарина, я не хотіла тої клятої відпустки. Я не хотіла залишитися на самоті... Ти лише ігнорував мене, а потім викинув навіть із колективу, відправивши мене хуй знає куди. Та я їбала той відпочинок, захист, чи що ти там ще напридумував у причинах свого вчинку. Мені не був потрібен директор «Білостепу», головний інженер чи мій начальник. Мені потрібен був друг. Мені потрібен був Миро... Бо це все, що у мене залишилося. А зараз... Зараз ти мені нахуй не всрався зі своєю турботою. Я вже нажерлася твого лайна.

Увесь цей час Михайленко не відводила очей від Мирослава. Вона спостерігала, як тьмяніє його погляд, і як він присоромлено опускає голову. Чоловік нічого не відповідав доволі довго, допоки сльоза, що повільно скочувалась обличчям дівчини, не впала на його долоню. Він ніби вийшов з трансу, з власних роздумів, і стис руку в кулак. Коваленко ніколи не міг назвати себе хорошим другом, навіть для Катарини та Адріани, яких знав вже дуже багато років. Але він намагався робити все, що від нього залежало, задля благополуччя важливих для нього людей і задля компанії. Проте, як виявилося, цього було недостатньо... Ні, він помилився з самого початку. Благополуччя «Білостепу» ніколи не визначало благополуччя його оточення. Мирослав за останні роки занадто сильно присвятив себе роботі, аби вчасно зрозуміти це. У них всіх були свої власні почуття, вони не живуть «Білостепом». І навіть він сам.

Коваленко простягнув руку до обличчя дівчини, витираючи сльози. Він подивився у її заплакані очі.

— Вибач, Олено. За те, що змусив тебе так почуватися.

Слова Мирослава були щирими, і Олена чітко прочитала це в його погляді. Вона дозволила собі заплакати.

Дівчина обійняла Коваленка, і він невпевнено стис її в обіймах.

— Мені було так самотньо... Я так сильно боялася залишитися одна.

Чоловік сильніше притис її до себе, відчуваючи, що Олена тремтить, схлипуючи. Вона вже не була маленькою дитиною, але все одно боялася залишитися на самоті у темряві.

Мирослав провів рукою по спині дівчини, заспокоюючи її. Коли вона вже перестала плакати, то розірвала обійми, витираючи руками обличчя.

— Вибач за цю драму.

Коваленко похитав головою й поклав руки на плечі Олени. Вона підняла погляд на нього.

— Я єдиний, хто має вперепрошувати. Я змусив тебе почуватися непотрібною, але це зовсім не так. Ти дуже важлива, Олено, не тільки як працівник. Зараз ми залишилися лише вдвох, і тільки нам під силу допомогти Адріані та Катарині.

Погляд Михайленко потьмянів від згадки директорок. Мирослав додав:

— Але я не хочу, аби ти лізла у розслідування. Це може бути небезпечно.

— Але це моя робота! Колишня...

— Тому залиш це в минулому. Кожен важливий на своєму місці. Ми з тобою маємо зберегти те, що збудували Адріана з Катариною. І одне одного. Ніхто не знає, чого хоче зловмисник.

Олена не дуже оцінила заборону на власне розслідування, але погодилася із чоловіком. Насамперед вона має думати про те, що вона може зробити як юристка «Білостепу» і як подруга директорок.

Коваленко підвівся, підійшов до невеликого комоду із дзеркалом, на якому лежали різні засоби гігієни. Він взяв серветки, вологі та сухі, й простягнув їх дівчині. Та підійшла до дзеркала й із жахом помітила, що майже весь макіяж вже опинився десь на її обличчі, але точно не на очах. Вона із сумом витерла його, поки Мирослав шукав сумочку дівчини. Вона опинилася десь на підлозі біля стіни: Снейк зачепила її, коли вилітала із кімнати відпочинку.

За кілька хвилин Олена закінчила приводити себе до ладу. Коваленко полегшено зітхнув, коли вони вийшли із кімнати відпочинку. Він був радий, що між ними зникли недомовленості й образи. Насамперед він радів за дівчину, яка помітно повеселішала після їхньої розмови. Напевно, він дійсно помилився, вирішивши відсторонити Олену від справ «Білостепу» два місяці тому. Бо саме її запал може поставити все на свої місця. Саме тому вона керівниця юридичного відділу. Саме тому вона подруга Адріани і Катарини... І його самого.