Шляхи до серця

Спи...

У снах твоя душа — мій спокій.

У снах, що сплетені з минулого тіней,

Я чую звук твоїх боязких кроків...

Темрява. Холод, що пронизує шкіру. Голос, який долунав немов звідусіль. Голос, який був добре знайомий Мирославу...

Безпорадність і страх охопили всю сутність чоловіка. Він ледве зміг підвестися на ноги, тремтячими руками намагався вхопитися за цю темряву. Але навколо була лиш порожнеча і тиша. І саме в цій тиші Коваленка наздоганяли тіні його минулого. Думки, голоси, благання про допомогу. Óбрази... Мирослав ніколи б не забув вираз обличчя хлопця, який перед смертю благав його про життя.

Засни...

Згадай свій кожен гріх і проживи.

Поринь у пекло власних мрій, сплети із них вінок строкатий —

Потім до тла спали.

Кроки. Такі тихі, але їхній звук відбивався від цієї непроглядної темряви і віддавався болем у скронях. Коваленко підняв погляд, очікуючи побачити своє жахіття: богиню, яка стискала у своїй долоні його серце. Але цього разу перед ним стояв Мирослав... Той, у якого він відібрав обличчя, ім'я і навіть життя. Той, який благав врятувати його, і якого він сам відправив до самого пекла.

Обличчя хлопця було вкрите ще тліючими опіками, він дивився на нього випаленими очницями. Мирослав простягнув руку до чоловіка і той відсахнувся, але, не втримавши рівноваги, впав. Хлопець зробив крок уперед, продовжуючи тягнути руку до нього. Він ніби благав врятувати його, витягти із цього вогню. Але чоловік лише тікав у темряву. Він не хотів брати руку хлопця, не хотів визнавати, що єдиною причиною смерті Мирослава був він. Ні, він не винен, хтось із них все одно мав померти.

Жалі...

Вони повстануть із занедбаних життів.

Подивляться на тебе поглядом порожнім —

Тікай. Та чи сховаєшся від них?

Мирослав зупинився, спостерігаючи, як чоловік тікає в темряву, ховається у тінях. Та він не знав, що увесь цей світ — його гріхи. Брехня, яку він зробив своєю правдою. І ця темрява — непрожите майбутнє тих, кого він убив.

Чоловік не знав, куди він біжить і скільки часу він тікав від Коваленка. Він просто біг, сподіваючись перестати чути його голос, важкий подих і тихі кроки.

Зупинитися чоловіка змусила уже добре знайома йому фігура: Богиня, чиї очі були закриті тонким білим мереживом. Вона тримала в руках меч, але не збиралася використовувати його. Чоловік відступив на кілька кроків, дивлячись на Неї.

— Що ти від мене хочеш?

Цього разу його не оповив страх, його голос звучав впевнено, і він відчував кожну частинку свого тіла.

— А хто ти? — спитала Богиня.

Чоловік було набрав повітря у груди, аби відповісти Їй, але не міг пригадати свого імені. Ким він був? Яке ім'я носив? Він зовсім не пам'ятав себе. Спогади ніби розчинялись у його голові, і він вже не міг пригадати, від чого тікав. Він не пам'ятав, де вже бачив Богиню і чому так сильно боїться Її. Чому ця Богиня стоїть перед ним і говорить до нього?

— Що залишиться від тебе, якщо прибрати брехню? — почувся голос позаду.

Чоловік обернувся і побачив прямо перед собою обпалене обличчя. Він скрикнув від страху й різко відступив на кілька кроків. Його тіло зі спини пронизало лезо меча, з вістря стікала кров прямо на долоні хлопця. Біль охопив не тільки груди — усе тіло чоловіка. Він закричав, не в силах витримати його. Кров усе швидше стікала на обпалені долоні. Хлопець умив нею своє обличчя. Кров змивала, заліковувала усі його опіки й за кілька секунд чоловік побачив перед собою гарного юнака. Мирослав... Він пригадав ім'я цього хлопця. Але досі не знав свого...

Богиня витягла меч, змусивши чоловіка знову закричати від болю. Він упав на коліна і тремтячими руками торкнувся грудей. Жодного сліду, окрім пекучого болю всередині, не залишилося.

Слова...

Чи значення їх все те саме?

Брехня твоя вже істиною стала.

Богиня простягнула руку чоловікові, пропонуючи допомогу. Той без роздумів вхопився за неї, але вмить його ребра розкрилися, розриваючи м'язи і шкіру. Чоловік ніколи не відчував такого сильного болю: немов усе його єство наживо різали на тисячі шматків. Але він не був здатний кричати, страх оповивав його, паралізував, підкорював волі Богині.

А Вона простягнула руку до розкритих ребер, витягаючи з його тіла ще живе серце. Воно билося, стиснене в її долоні. Чоловік відчував, як її пальці стискають його серце, як судина за судиною воно виривалося з його грудей. Ця тортура тривала нестерпно довго, чоловік відкинув голову, все ще не здатний чинити спротив чи хоча б закричати. Перед ним на коліна опустився Мирослав, обхопивши долонями його обличчя. Руки хлопця були крижаними. Його довге волосся хвилями спадало донизу. Мирослав усміхнувся. Ця усмішка була такою щирою і турботливою, немов хлопець тримав у руках свій найдорожчий скарб.

Коли остання вена була розірвана, і серце зробило свій останній удар у долоні Богині, Мирослав накрив долонею очі чоловіка.

Тож спи, мій любий, спи...

***

Чоловік розплющив очі. Навколо була знайома кімната, його будинок. Серце перестало боліти, але відчувалася чиясь присутність. Він протер очі, намагаючись звикнути до темряви, і побачив у кількох сантиметрах від свого обличчя Богиню. З Її мереживної пов'язки на очах стікали краплі крові. Вони спадали на його обличчя.

— Хто ти?

Чоловік розліпив засохлі губи, тихо промовивши:

— Мирослав Коваленко.

Вираз обличчя Богині був усе таким же беземоційним. Кров продовжувала крапати на обличчя чоловіка з Її пов'язки.

— Він мертвий. То чому твоє серце досі б'ється?

Чоловік стис кулак, збираючи усі сили на відповідь Богині.

— Я Мирослав Коваленко і я живий.

Богиня мовчала деякий час. Потім Вона відповіла:

— То помри.

І розчинилася.

Мирослав ще кілька хвилин тяжко дихав. Від страху його паралізувало, і тільки зараз він почав розпізнавати реальність.

Чоловік підвівся з ліжка й увімкнув настільну лампу. Він ще відчував дискомфорт у грудях, який повільно стихав. Мирослав глибоко зітхнув: ці жахіття колись змусять його збожеволіти. З кожним разом вони здавалися усе реальнішими. Тепер до них приєднався і померлий Мирослав...

— Що ти вигадаєш далі? Степана Бандеру? — похитав головою Коваленко, звертаючись у тишу.

— Я подумаю, — роздався голос.

Мирослав обернувся. У темному кутку кімнати, який лампа не могла освітити, стояла Богиня. Вона незмінно тримала у руках меч. Його вістря із неприємним скрипом торкалося підлоги.

— Я досі сплю? — розчаровано спитав Коваленко.

— Для того, аби побачити Бога, не потрібно спати.

— Чого ти хочеш від мене? Моє серце? Навіщо воно тобі?

Богиня зітхнула.

— Це не твоє серце. Воно належить мені.

Мирослав хотів сперечатися, але Богиня знову розчинилася у тіні. Чоловік схопив з ліжка сумку і кинув у той кут, де Вона щойно стояла.

— Облиш мене! — крикнув він. — Це моє серце! Моє!

Сумка вдарилася об стіну і впала на підлогу. З неї випав телефон. Це був старий, простий кнопковий мобільник, яким вже ніхто й не користувався. Коваленко подивився на гаджет і підійшов, підіймаючи його з підлоги. Це був мобільний телефон, який він знайшов у речах Назаренка. Після вбивства у Мирослава було не так багато часу, аби дослідити речі слідчого, тож він зміг лише забрати цей гаджет.

Чоловік знайшов розділ повідомлень, який виявився повністю почищений. У розділі нещодавніх дзвінків Мирослав знайшов лише один номер, з якого телефонували кілька тижнів тому. Він подзвонив по ньому, але ніхто не брав слухавку.

Після недовгих роздумів, Коваленко вийшов зі своєї кімнати й піднявся на другий поверх, до кімнати Олени. Там його одразу зустріла плюшева іграшка панди. Чоловік посунув її від входу, і пройшов далі. Він сів за письмовий стіл, де були розкидані різні документи та канцелярське приладдя: Олена була не з тих, хто часто прибирав.

Мирослав дістав з кишені старий телефон і знову подзвонив за невідомим номером. За кілька секунд він почув тиху вібрацію у столі. Чоловік став відчиняти усі шухляди, допоки не знайшов під однією з них приклеєний телефон. Такий самий кнопковий мобільник на беззвучному режимі. Він прийняв виклик і запевнився, що телефонував саме Олені.

Вмить його сповнила така лють, що він схопив зі стола телефон і кинув у стіну. З полиці поряд впали кілька статуеток якихось персонажів з аніме.

— Сучка! — крикнув він.

Кілька глибоких вдихів — і Мирослав зміг заспокоїтися. Він стис у руці маленьку фігурку панди, що стояла на столі. Ламкий пластик тріснув і голова тваринки покотилась стільницею. Коваленко подивився на зламану фігурку і кинув її до кошика під столом.

— Все ж, я мав вбити тебе, Олено.

Чоловік підняв погляд на полиці над столом. На одній із них стояла рамка із фотографією з Одеси. Це була спільна світлина Олени та Яни у поліцейській формі. Мирослав іронічно усміхнувся: він не мав забувати про те, що Михайленко працювала в поліції. Він не мав сподіватися, що ця інфантильна дівчина не несе жодної небезпеки. І зрештою виявилося, що вона була тією, хто вів цю гру. Вона знала Назаренка, вона привела його в «Білостеп», вона веде справу Луки... Олена просто сміялася з нього, розповідаючи про «блискуче розкриту справу про серійного вбивцю». Вона все знає...

— Тепер ми гратимемо на рівних, пані слідча.

Коваленко, немов шкідливий кіт, легким рухом руки зіштовхнув з полиці фотографію. Рамка полетіла на підлогу. Почувся тріск розбитого скла. Мирослав подивився, як уламки розлітаються підлогою і підвівся, виходячи з кімнати.