Шляхи до серця

Мирослав та Олена зайшли до зали, одразу привернувши увагу інших гостей. Дівчина ледве стримала сміх, помічаючи їхні погляди. Очевидно, місцеві пліткарі на основі побаченого одразу придумали собі неймовірний трагічно-романтичний сюжет із Мирославом та Оленою у головних ролях мила на 100 серій, де обов'язково хтось завагітніє, помре, воскресне і сяде до в'язниці.

Михайленко стала ближче до чоловіка і її обличчя прикрасила самовдоволена усмішка. Коваленко покосився на неї.

— Бачу тобі це подобається.

— Обожнюю бути серед ідіотів. За ними так весело спостерігати.

Чоловік похитав головою, не дуже схвалюючи підхід дівчини, але вирішив підіграти. Врешті-решт, йому теж хотілось трохи розважитися. Він повернув голову до Олени й нахилився до неї, кладучи руку на її долоню.

— Єлизавета йде до нас, — Коваленко кивнув у сторону жінки, що прямувала до них з іншої сторони зали.

Терен підійшла до Мирослава та Олени, усміхаючись. Увагу привертала її шовкова сукня насиченого червоного кольору, що точно повторювала вигини її тіла.

— Добрий вечір, Мирославе і... — Єлизавета спантеличено подивилася на дівчину і на її долоню, що трималася за передпліччя чоловіка.

— Олена Михайленко, керівниця юридичного відділу «Білостепу», — Олена усміхнутися. — Вітаю із днем народження, Єлизавето. І маю сказати, що Ви маєте неперевершений вигляд.

Дівчина із захопленням роздивлялася наряд Терен.

— Я завжди маю неперевершений вигляд.

— Не сумніваюся.

Єлизаветі імпонувала Олена. Навіть якщо дівчина лукавила, жінка обожнювала компліменти. Зрештою, ці компліменти були лише фактами.

Коваленко та Михайленко пройшли до столика, до якого їх провела Єлизавета. Однак ці місця були призначені для тих, хто прийшов за особистим запрошенням Терен, тож Олена не стала там затримуватися й пішла гуляти залою в пошуках шампанського. Навіщо ж іще вона могла прийти на таке свято, як не заради хорошого алкоголю й смачної їжі?

Терен була доволі заклопотана, зустрічаючи гостей. До визначеного в запрошеннях часу залишалося менше чверті години, тож людей було немало. Сергій, Владислав та Аліса пообіцяли приєднатися пізніше, а от Павло з Яном прийшли майже хвилина у хвилину. Інші запрошені Єлизаветою запізнювались, що викликало в неї хвилювання. Ніхто з них, окрім Олександри, не надав чіткою відповіді, чи прийдуть вони на вечірку. Проте за кілька хвилин прийшов Мінкі. Він приємно здивував жінку своїм образом: нудний робочий костюм чоловік змінив на тонку чорну сорочку, вишитий корсет та широкі брюки. Вона проводила його до столика, де вже сиділи Мирослав і Павло. У пошуках Яна, який знову втік до інших гостей хизуватися своєю персоною, Єлизавета випадково наштовхнулась на когось.

— Перепрошую.

Терен поспішила далі, проте її схопили за передпліччя. Жінка підняла погляд й побачила Олександру.

— О, привіт, Сашо, — вона повернулася до Косач й усміхнулася. — Ти прийшла.

— Вибач за запізнення, — Олександра подивилася в очі Терен.

Її сині очі підкреслював темний макіяж. Саме обличчя Єлизавети було схоже на порцелянову ляльку: світла шкіра, великі очі, витончений ніс та пухкі губи, що розпливались в радісній усмішці. Олександра затримала погляд на сукні жінки. Здавалося, складно було зробити її ще гарнішою, але сукня, макіяж, аксесуари, атмосфера — це додавало особливого шарму Єлизаветі. На цьому вечері її точно можна було назвати неперевершеною.

Косач простягнула невеличкий подарунковий пакет із набором чаю.

— Це тобі. Подарунок.

Терен простягнула руку, забираючи пакетик. Її пальці мимохідь торкнулися долоні жінки, і вони знову підняли очі одна на одну. Захоплені цією зустріччю, цією миттю, вони немов завмерли у часі. Лише погляд і цей майже невагомий доторк...

— Добрий вечір, Єлизавето, — Сейліна, що увесь цей час стояла поряд із Олександрою, зробила крок уперед.

Жінка тільки помітила її й розгублено усміхнулася.

— Ти теж прийняла моє запрошення. Рада бачити, — Терен звернула увагу на сукню Поліщук. — І рада, що сукня підійшла. Боялася прогадати із розміром.

— Сукня сіла ідеально, дякую, — усміхнулася дівчина.

Чорний кіт на руках Сейліни протяжно нявкнув й зірвався з місця, зачепивши кігтями передпліччя дівчини.

— Снейк! — вигукнула Єлизавета, але тварина абсолютно її проігнорувала й вийшла з зали. — Вибач, Сейліно, Снейк має доволі специфічний характер.

— Як і будь-яка кішка, — усміхнулася Поліщук.

— Вона сильно тебе подряпала? — Терен простягнула руку до дівчини, аби та показала подряпини.

— Нічого особливого, — Сейліна показала жінці руку.

— Чекай, нехай тобі оброблять рану, — Єлизавета зупинила якогось офіціанта, що проходив повз, і дала йому настанови, аби він подбав про Поліщук.

Відмову Сейліни Терен приймати не захотіла. Офіціант забрав дівчину до кімнати відпочинку, де знаходилася аптечка. Олександра пішла з ними, а Єлизавета продовжила свої пошуки Овсієнка-молодшого.

За кілька хвилин усі гості Єлизавети включно із нею самою нарешті зібралися за столиком. Почали із знайомства, оскільки деякі ще не знали одне одного.

— Єлизавето, у мене є питання, — Мінкі взяв до рук келих шампанського й зробив ковток. — Чому ти обрала саме таку компанію?

— Бо мені захотілося, — відповіла Терен, знизавши плечима.

— Типова Ліза, — хихотнув Ян.

— Не знаю, як ви, пані та панове, а я вдячний Єлизаветі за особисте запрошення. Мені було дуже приємно опинитися тут. І я впевнений, що поряд зі мною гідні люди, — усміхнувся Мирослав, підіймаючи келих. — Пропоную випити за знайомство.

Усі повторили жест Коваленка, мовчки погоджуючись із його словами.

До їхнього столика підійшли Сергій та Владислав. Чоловіки потисли руку Коваленку, з яким вже були доволі добре знайомі, й подивились на інших гостей Єлизавети. Владислав затримав свій погляд на Олександрі, і жінка вирішила, що варто представити своїх гостей.

— Тату, це Мінкі, — вона показала рукою на слідчого. — Це Олександра та Сейліна, — вона подивилася на дівчат поруч із собою. — А це мій тато, Владислав Терен.

— А я Сергій, — представився Овсієнко-старший.

— А це Сергій Овсієнко, — додала Єлизавета.

— Приємно познайомитися, — чоловіки усміхнулись.

— Я особливо радий познайомитися з пані Олександрою, Єлизавета багато розповідала про Вас, — Владислав подивився на Косач.

Єлизавета зніяковіло відвела погляд.

— Справді? Сподіваюсь, нічого поганого, — усміхнулася Олександра.

— Тільки хороше. Люба, ти ж не мала на увазі нічого поганого, коли називала її сексуальною, правда?

Єлизавета поперхнулась шампанським.

— Тату!

Усі присутні засміялися. Заговорив Сергій:

— Я радий, що у нашої маленької принцеси з'явилися хороші друзі.

— Між іншим, у неї завжди був я, — зауважив Ян.

— Так, синку. Але окрім тебе в неї нікого не було.

— Протестую. Окрім мене в неї ще було пів університету.

Єлизавета жартівливо вдарила чоловіка по руці. Овсієнки засміялися.

— Я казав про друзів.

— Ну тоді маєш рацію, тату.

Невимушені розмови із директорами «Блакитного місяця» трохи знудили Павла, тож він, запримітивши Олену в кутку зали, підійшов до неї. Дівчина щось дивилася в телефоні, жуючи якусь канапку.

— Вітаю, Олено.

Михайленко подивилася на чоловіка й підняла руку, жестом просячи його зачекати. Дожувавши канапку, вона заговорила.

— Добрий вечір, Павле.

— Як Вам вечірка? — чоловік став поряд із нею біля стіни.

— Дуже смачно, — посміхнулася вона.

— Згоден, Владислав Олегович знає толк в алкоголі та смачних закусках, — після невеликої паузи він продовжив: — Ви не приєднаєтесь до Мирослава?

— Він у списку гостей Єлизавети, а я ні. У чому сенс? Я йому не нянька, — Олена зробила ковток вина.

— А от він, здається, вважає себе Вашою нянькою, — посміхнувся Стельмах. — Дуже уважно слідкує за Вами.

— Це причина, чому я стою тут і не бігаю по залі.

— А хіба не тому, що поряд із вами стоїть тарілка з канапками?

— Все Ви знаєте, Павле, — Олена засміялася. — Хочете?

Дівчина простягнула чоловікові тарілку із трьома канапками. Стельмах подякував і взяв одну.

— То Ви помирились з Коваленком?

— Я? Ні, ми навіки залишимося кровними ворогами. Ви думаєте, я так просто пробачу йому робочий день 25 серпня?

Павло засміявся.

— Я б своєму начальнику теж таке не пробачив. Але кожного блядського року я працюю 25 серпня.

— Співчуваю.

Олена доїла канапки і, запримітивши неподалік офіціанта, поспішила підійти до нього, аби віддати порожню тарілку. Повертаючись до Стельмаха, вона перечепилась за дріт від апаратури й ледве не впала. Павло притримав її.

— Блядь! — вигукнула дівчина, відчувши біль у щиколотці. — Дякую, Павле.

— Ви в порядку? — чоловік допоміг їй випрямитися.

— Так, але йобані підбори... Напевно підвернула ногу, болить, падлюка.

— У кімнаті відпочинку має бути змінне взуття для гостей.

— Та у мене в машині кросівки є, але до тієї машини ще б дійти.

Олена сперлась на стіну, невдоволено скривившись. І от чому з нею завжди трапляється щось подібне?

— Я проведу Вас до кімнати відпочинку, — Павло запропонував дівчині руку.

— Не варто, я дійду. Вас вже зачекалися, — Михайленко кивнула у сторону столика Єлизавети та її гостей.

Сергій Овсієнко дивився на них. Зловивши погляд Олени, він кивнув, вітаючись. Дівчина відповіла таким же жестом.

— Все точно буде добре?

— Хоч Ви не нудіть, як мій старий пердун-директор, — вона штовхнула Стельмаха в сторону зали.

— Подбайте про себе, бо я не винесу всіх цих ідіотів з Вашого відділу, — посміхнувся Павло.

— Добре-добре, — відмахнулась Олена.

Павло повернувся до столика. Сергій подивився на нього.

— Це ж юристка «Білостепу». Все добре? — поцікавився Овсієнко.

— Вона ногу підвернула на підборах, але сказала все добре, піде до кімнати відпочинку, — відповів Стельмах.

Мирослав так тяжко зітхнув, що всі звернули увагу на нього. Він відклав келих.

— Я відійду.

Чоловік вийшов із зали, і у самих дверях наздогнав дівчину.

— Олено, — гукнув він її.

Михайленко зупинилася й закотила очі, допоки директор не бачив. Мирослав підійшов до неї, дивлячись на її ноги.

— Все зі мною добре, Миро. Мені не потрібен наглядач. Чи «Білостеп» перетворився на тюрму? — дівчина скептично подивилася на чоловіка.

— Кросівки в машині?

Олена зітхнула, розуміючи, що надокучливого начальника їй не позбутися. Занадто добре вона його знала, щоб сподіватися на це.

— Так, — вона дістала з кишені брюк ключі й віддала Мирославу. — Я сьогодні на корпоративному авто, на задньому сидінні пакет. Припаркувалась біля... А похуй, ти побачиш.

— Йди до кімнати відпочинку.

Коваленко поспішив до машини. Михайленко закотила очі, тяжко зітхаючи.

— Добре, як скажеш, татусю.

Нога боліла, але несильно. Олена доволі швидко дійшла до кімнати відпочинку. Всередині невеликого приміщення стояв диван і журнальний столик, а на ньому — кілька келихів із різними видами вина. Офіціант біля дверей без проблем впустив усередину дівчину й запропонував їй змінне взуття, але вона відмовилася. Пройшовши до дивану, Олена побачила, що там вже хтось сидів. Це був молодий хлопець, приблизно її ж віку, із коротким темно-каштановим волоссям. Побачивши дівчину, хлопець усміхнувся.

— Привіт, Оленко.

Дівчина сіла поряд.

— Давно не бачились, — вона посміхнулася. — Пане Романе.

На колінах хлопця лежала чорна кішка. Це була Снейк. Здавалося, їй дуже подобалась ця імпровізована лежанка.

— О ні, кішка, — Михайленко награно приклала руку до лоба, ніби втрачаючи свідомість. — Я помру.

— Ти хіба не на таблетках?

— Я просто драматизую, — вона випрямилась і простягнула руку до тварини, бажаючи почесати її за вушком. Снейк дозволила їй це зробити. — То чим зобов'язана? Очікувала, що наша зустріч станеться пізніше.

— Думаю, ти помітила, що події розгортаються швидше, ніж ми планували.

Олена подивилася на хлопця, стикаючись із поглядом його зелених очей. Він був спокійним, і зрозуміти, чи турбувала його ситуація, що склалася, було важко. Дівчину саму не дуже хвилював зашвидкий розвиток подій. Поки що все було під контролем.

— Так... Це доводить, що планувальники з нас не дуже. Або тімбілдинг такий собі. Скажімо так: крутимо педалі в різні сторони, — Михайленко ледве стримувала сміх.

Роман закотив очі.

— Це мене до могили переслідуватиме.

— Чому ти так думаєш? Я ще після смерті тобі про це нагадуватиму.

Вона вже не стрималась і засміялася. Хлопець зітхнув.

— Хотів сказати, що тобі варто бути обережною, — Роман провів долонею по шерсті кішки.

— Я обережна, — Олена усміхнулася. — Дякую.

Михайленко нахилилася до журнального столика й взяла два келихи.

— А тепер давай хоч вип'ємо за зустріч.

Вона повернулася до хлопця, але там вже нікого не було. Снейк самотньо лежала на дивані, згорнувшись калачиком. Дівчина зітхнула:

— Тоді вип'ю за двох.