Шляхи до серця

Мирослав подивився на екран смартфона. Там висвітилось ім'я головного лікаря «Блакитного місяця». Зазвичай Коваленко мав справу з Овсієнками, тож цей дзвінок був неочікуваним. Нескладно було припустити, що це стосувалося Єлизавети Терен. Чоловік взяв слухавку.

— Слухаю.

— Пане Коваленко, це Владислав Терен. Ваша юристка не зв'язувалась з Вами за останню годину?

— Вона з відділку дзвонила мені і сказала, що відвезе пані Єлизавету до Вас. Щось сталося?

— Коли саме це було?

Мирослав відкрив журнал дзвінків.

— Дві години тому. Що сталося, пане Терен? — чоловік повторив питання більш наполегливо.

— Ми із Павлом не можемо додзвонитися ані їй, ані Єлизаветі. Вони ще годину тому мали приїхати.

Мирослав насупився. Йому не подобалася вся ця ситуація.

— Олена на корпоративній машині, на ній є GPS-трекер. Я візьму дані в службі безпеки і надішлю Вам.

— Добре, чекатиму.

Коваленко кинув слухавку й вилетів з кабінету, ледве не збивши з ніг секретаря, який ніс йому папери.

— Мирославе Валерійовичу, що сталося? — спантеличено спитав той.

— Не зараз, — кинув директор і забіг до ліфта, який ледве не зачинився перед його носом.

Використавши картку директора, чоловік скинув усі попередні виклики і натис кнопку потрібного поверху. Працівники подивилися на нього.

— Це терміново, — зловивши їхні погляди, відповів Мирослав.

Сперечатися з директором ніхто не хотів.

Поки ліфт їхав, Коваленко кілька разів зателефонував Олені, але вона знаходилася поза зоною. Те ж саме і з Єлизаветою. Не встигли двері відчинитися, як Мирослава вже не було всередині.

У кабінеті служби безпеки «Білостепу» було порожньо. І Коваленко вже хотів перевернути тут все з ніг на голову, як начальник відділу підійшов до нього.

— Мирославе Валерійовичу, чим зобов'язані?

Чоловік подивився на нього і від одного погляду директора в начальника служби безпеки шкірою пройшли сироти. Коваленко натягнув на обличчя усмішку.

— Подивіться, будь ласка, геолокацію корпоративного авто, яке використовує Олена Михайленко.

— Керівниця юридичного відділу?

— Так, саме вона. І хутко.

Незважаючи на звичайний доброзичливий вигляд Мирослава, начальник служби безпеки відчував від нього певну загрозу, що змусило його доволі швидко знайти потрібну автівку в реєстрі.

— Вона у лісосмузі. Що вона там робить..?

— Скинь мені.

— Так, звісно.

Побачивши геолокацію в одному з чатів, Коваленко вмить надіслав її Терену, і вийшов з кабінету. Недовго думаючи, чоловік спустився на парковку.

***

— Все добре, обійшлося кількома синцями і подряпинами, — лікар подивився на Коваленка та Терена. — Невеличка крапельниця з вітамінів і пані Єлизавета буде як огірчик.

— Дякую, Юро, — Владислав похлопав чоловіка по плечі.

Лікар усміхнувся й пішов, залишивши чоловіків.

— Добре, що вони в порядку, але якого біса Ваша юристка самодіяльністю займалася? — Терен подивився на Мирослава.

— Вона рятувала Вашу доньку.

— Добре врятувала, що сама залишилася неушкоджена.

— Занадто гучні слова як для людини, яка не бачила стану Олени.

— Достатньо знати, що вона відмовилася від госпіталізації та побігла годувати собаку.

— На відміну від Єлизавети, у неї немає татуся, який нагодує змійку свіжою мишою.

— Ви б добре згодилися на цю роль. Цій дівчині явно потрібен опікун, вона не у своєму розумі.

Мирослав ледве помітно закотив очі. Владислав покинув його, зайшовши до палати дочки. Коваленко теж хотів провідати Єлизавету, проте вирішив зробити це іншим разом. У коридорі, відволікшись на телефон, чоловік зіткнувся із кимось.

— Перепрошую, — промовив жіночий голос.

Піднявши погляд, Коваленко побачив перед собою Олександру. Він усміхнувся.

— Усе добре, — чоловік відступив убік, даючи жінці вільно пройти.

— Дякую.

Косач поспішила до палати Єлизавети. Мирослава зловив себе на думці, що їхні взаємини стали ближчими. Принаймні занепокоєний вигляд Олександри було складно не помітити.

На подвір'ї лікарні було доволі метушливо. Коваленко із цікавості підійшов до скупчення людей і подивився як і вони на асфальт.

— Присягаюся, він просто підійшов до мене і впав, я ледве не наступила на нього! — вигукнула дівчина, в якій Мирослав впізнав Сейліну.

На землі лежав кіт із коричнево-чорним забарвленням. Виглядав він доволі здоровим, але зовсім не рухався і ніби й не дихав.

— То може Ви наступили на нього і він лапи відкинув? — спитав хтось із присутніх.

— Та кажу ж вам, не чіпала я його!

До всієї цієї вакханалії приєдналася Олена. На повідку вона тримала собаку породи шіба-іну.

— О, кіт мертвий, — винесла свій вердикт дівчина, глянувши на бідолашну тварину.

— Та не мертвий він! — ледве не плачучи, вигукнула Поліщук.

— Заспокойся, я жартую. Знайома харя у кота, такі так просто не помирають, — посміхнулася дівчина. — Альво, люба, привітайся, це твій новий друг.

Михайленко подивилася на собаку і той зробив кілька жвавих кроків до кота. Альва почала радісно мотати хвостом і тикати носом у нерухому тварину. Розплющивши очі й побачивши перед собою радісну гавкаючу істоту, кіт виявився не дуже задоволеним. Він вивернувся, ледве не зачепив кігтями ніс собаки, стаючи на диби, і почав шипіти. Альва від такого повороту подій відступила на пару кроків, а Олена коротко зашипіла у відповідь.

— Охуїв такі слова казати моїй дівчинці, — дівчина взяла собаку на руки так легко, ніби це була якась кишенькова порода. — Ходімо, тут нас не поважають.

Раптом Олена чхнула. Пів двору вважало своїм обов'язком сказати їй «будьте здорові».

— Так і знала, що це той кіт, від якого жодні таблетки не допоможуть... Хіба що якісь від шизофренії, — пробурмотіла дівчина, ховаючи обличчя в шерсті собаки.

— Олено, — Мирослав наздогнав дівчину біля входу в лікарню.

— Ой, Миро, привіт. Я не помітила тебе.

Поряд із ними зупинилася Поліщук.

— Добрий день, Мирославе Валерійовичу, — дівчина усміхнулася.

— Ви разом приїхали? — спитав директор.

— Так, пані Єлизавета переживала за пані Олену і попросила надати їй первинну допомогу. Вона якраз приїхала в «Білостеп», коли ми зустрілися.

— Ти була в «Білостепі»? — здивовано запитав Мирослав.

— Так, я привезла в офіс деякі свої речі, бо не було куди їх діти. Заодно зустрілася з Сейліною, бо Єлизавета мені весь мозок виїла із тими подряпинами.

Коваленко придивився до зовнішнього вигляду Олени. Кілька подряпин на тілі та обличчі, розбита губа, синці на плечах і руках... Її ушкодження виглядали не легшими за ті, що були в Терен, а то й гіршими. Відчувши себе зайвою, Сейліна поспішила зайти усередину, кинувши:

— Піду провідаю Єлизавету.

Альва почала тягнутися до чоловіка і облизувати його обличчя. Олена усміхнулася.

— Вона сумувала.

Мирослав почесав собаку за вухом.

— Я теж, — чоловік відволікся на пестощі Альви, що й забув про те, що вони стояли біля входу в лікарню, чим доставляли певні незручності для пацієнтів та працівників.

Коли чергова людина стикнулась із ними і зробила тихе зауваження, Олена не витримала і опустила собаку на землю.

— Ходімо присядемо, — вона вказала рукою на скамійку у дворі.

Альва не заспокоювалась і весь час намагалася застрибнути на чоловіка.

— Альво, чекай, нікуди від тебе він не дінеться, — Михайленко відтягнула собаку за повідок. — Вона тебе не замастила брудними лапами?

— Ні, все добре.

Скамійка знаходилася у тіні доволі розкидистого каштану, через що літня спека не сильно турбувала тих, хто сидів там. Альва застрибнула на скамійку, розмістившись між Оленою та Мирославом і чекаючи на пестощі.

— Отак і живу: годую її, доглядаю, а вона до якогось діда тягнеться, — невдоволено пробурмотіла дівчина.

Мирослав почесав собаку в районі шиї і усміхнувся власним думкам.

— Що ти там вже в голові пожартував?

— Нічого, — Коваленко подивився на дівчину. — Краще розкажи мені, що сталося по дорозі до дачі Теренів.

— А я вже забула, для чого ми тут зібралися...

— Розповідай, а я поки подбаю про цю красуню, — Коваленко обхопив руками морду собаки, почесуючи щічки.

— Я помітила хвіст за нами тільки коли вже з'їжджала з траси. Очевидно, що вони слідували за нами довше, але у метушливому місті я їх не побачила. Я хотіла подзвонити пану Терену чи Павлу, але в тій зоні жахливий зв'язок. Робити не було що: не повезу ж я хвіст на дачу Теренів. Звернула на іншу стежку, а вони вже й навіть не ховалися. Вирішила, що я дипломат і поговорю з ними.

— Наскільки саме ця частина була вдалим рішенням? — Мирослав скептично подивився на дівчину, але вона проігнорувала це питання.

— Так от, я зачинила двері, щоб Єлизавета не вийшла і не зробила ще гірше, бо дипломатичні навички в неї, очевидно, погані. Тим паче, я була впевнена, що вони їхали саме за нею. Переслідувачі вирішили здійснити самосуд над Єлизаветою, я їм пояснила ситуацію, сказала, що я представник «Білостепу» і вона невинна. І ніби вже все вирішилося, коли один з них напав на мене і відібрав ключі від машини. Я йому вмахала, недарма ж в поліції працювала. Ну от його спільники розізлились. Єлизавету з машини витягли, вона їм теж вмахала. Дівчинка вона бойова. І ми з ними впоралися, — Олена усміхнулася, явно пишаючись собою. — Але оскільки я намагалася захистити Єлизавету, мені дісталося на пару синців більше.

На обличчі Коваленка можна було прочитати кілька німих питань щодо рішень дівчини. Олена закотила очі.

— Я не найрозумніша людина, згодна. Але не дивись на мене так, все не так погано. Мені ще з Владиславом Олеговичем доведеться говорити, хоч ти не нуди.

— Він розлючений на тебе.

— Дякую, можу уявити, — Олена обійняла собаку, кладучи голову на його спину. — Не хочу йти і слухати їхні лекції. Овсієнко теж там?

— Не бачив, але має бути. Принаймні старший точно в лікарні, — Коваленко подивився на дівчину. — Ти молодець.

Михайленко підняла голову і недовірливо глянула на чоловіка.

— Ти доволі добре впоралась із нападниками.

— Бреши краще, я знаю, що ти теж вважаєш мій вчинок дурним.

— Це не так.

Олена похитала головою, але не стала відповідати. Вона знову обійняла собаку і глибоко зітхнула.

— Можеш забрати Альву до себе на пару днів, будь ласка?

— Щось сталося?

— Проблеми з житлом, не хочу її тягати зараз по готелях. Тим паче в неї стільки речей, що в жодну машину не поміститься.

— А що не так з квартирою, яку ти орендувала?

— Власниця блядіна, вирішила продавати квартиру і вже знайшла покупця. Попередила за два дні до того, як мають приїхати нові власники, якраз коли ми були на вечірці. А зараз кінець серпня, з'їжджаються студенти, люди з відпусток повертаються... Коротше знайти квартиру зараз можна або за потрійним тарифом, або в жахливому стані. Зніму номер в готелі, там пошукаю собі щось гідне, бо з роботою зовсім часу не було. Я тому деякі речі й відвезла в «Білостеп». Сьогодні треба все забрати з квартири.

— Хіба ти не можеш її юридично притиснути?

— Я її вже юридично нахуй послала сп'яну. До цього вона давала мені тиждень на переїзд...

Мирослав засміявся.

— Добре, можеш залишити Альву зі мною. Ти і сама можеш пожити в мене, скільки треба.

— Ні-ні, мені треба притулок тільки для Альви.

— Ти вже забронювала номер в готелі?

— Е... Ну майже. От отримаю зарплату сьогодні...

— Олено, — Мирослав недовірливо подивився на дівчину, яка була зовсім не впевнена у тому, що говорить. — Тобто тобі зовсім нема де жити?

— Вулиця — теж місце проживання! — вигукнула Михайленко. — А якщо серйозно, то є мені де жити, тільки з собаками там не можна. Бо і так вже роками не можуть звідти домашніх улюбленців вивести.

— Олено, об'єктивно, це місце краще мого будинку?

— Абсолютно точно так! Бо там тебе немає...

— Тобто ти надаєш перевагу тарганам?

Олена скривилась, але відповіла коротким «так». Мирослав продовжив:

— Павукам? Комарям? Брудним туалетам?

— Добре, окей, переконав.

Коваленко засміявся і подивився на Альву.

— Твоя господарка доволі вперта, — чоловік перевів погляд на дівчину. — Ти казала, що не хочеш, аби твоє п'яне зізнання вплинуло на моє ставлення до тебе, але сама стала мене уникати.

— Повір, зізнання — це останнє, що мене турбує в тій розмові. Я напизділа занадто багато з того, чого не мала. Мені соромно, що я викинула це все на тебе. Легше мені від цього не стало.

— Не переймайся через це. Мені завжди було цікаво дізнатися більше про тебе. Ти ніколи не розповідала про щось, що б турбувало тебе. Через це відчувалося, ніби між нами прірва.

— А ти? Хіба ти колись розповідав про свої якісь переживання?

— Справедливо, — усміхнувся Мирослав, погладжуючи м'яку шерсть Альви, яка вмостилась передню частина свого тіла на його колінах. — Але і в моєму віці ставлення до багатьох речей стає іншим. Перестаю хвилюватися про них.

— То ти визнаєш, що ти старий пердун? — посміхнулася Михайленко.

Коваленко засміявся:

— Напевно, — він зробив паузу, задумливо перебираючи пальцями шерсть собаки, потім знову заговорив: — Я теж закоханий в тебе і тому хочу, щоб ти була поряд.