3
Мерехтливе світло поліцейських машин прорізало темряву ночі. Багатолюдна юрба, що зібралася на краю міста, гуділа як вулик, перешіптувалася, кидала співчутливі погляди на згорьованих матір і сестру зниклої. Дільничний полісмен, бритий під нуль підстаркуватий чолов’яга, розпоряджався пошуками:
— П'ять людей на болота. Я і ще четверо людей йдемо до руїн маєтку. Всі решту, — він окинув поглядом десь зо чотири десятки добровольців: сусідів, однокласників і просто небайдужих містян. — Йдуть шеренгою кілька метрів одне від одного й прочісують ліс до річки.
— Це все безглуздо, — пролунав з натовпу хриплий п’яний голос. — Не знайдуть її, як і не знайшли всіх тих інших. Воно все знову почалося.
На кілька секунд всі затихли. За спинами юрби, обпершись на огорожу стояв Микола Ткач — відомий місцевий п’яничка. Мама голосно зойкнула й схопилася за серце. Лице Каті налилося кров’ю. Вона підійшла на кілька кроків до чоловіка і прошипіла крізь зуби:
— Закрий свій поганий рот, паскудо! — від люті й хвилювання її аж тіпало.
Юля підоспіла саме вчасно і відвела згорьовану подругу в сторону, щоб та часом не задушила його.
— Місто це... прокляте… Не варто було їй їхати тою дорогою, що біля маєтку. — тихо прошепотів Ткач і поволі пошкандибав геть.
Настала ніякова мовчанка. Дільничний прокашлявся, щоб привернути до себе увагу, і голосно скомандував:
— Розбираємо ліхтарики і йдемо на пошуки! Не марнуємо часу!
Надія все ще жевріла в серцях. Та більшість присутніх насправді погоджувалися зі словами п’янички. Нікого, хто раніше зникав у тому лісі так і не знайшли. Люди тут наче провалювалися крізь землю. Майже вісім років минуло від часу останнього такого інциденту і люд вже був певен, що загроза минула. Заспокоїлися, розслабилися, втратили пильність. На жаль, помилилися.
Юрба заворушилася, й уже за кілька хвилин сформувалися пошукові групи й хутко розбрелися по лісу. Мамі стало геть зле, тож долучитися до інших вона не змогла. Катя ж йшла пліч-о-пліч з Юлею. Йшли мовчки, наче в тумані.
Нічний ліс світився десятками ліхтарів, гудів голосами людей, під ногами хрустіли гілочки та шелестіла трава. Віяло прохолодою, пахло торішнім листям. Повний місяць світив як ніколи яскраво, наче намагався допомогти в пошуках.
На душі було мерзенно. Шукати тіло сестри доволі моторошна справа, що потребує сталевих нервів. Повсюди, під кожним кущем ввижалося, що хтось лежить. Кілька разів серце завмирало, коли з-під бурелому виднілося якесь лахміття.
Так тривало майже годину, поки Катя врешті-решт не витримала. Вона зупинилася і витягнула цигарку. Тремтяча рука спробувала скористатися запальничкою, та пальці не слухалися, і після серії невдалих спроб вона жбурнула її разом з сигаретою на землю.
— Боже! Я мала поїхати з нею! З нею! — дівчина розридалася. — Нічого б не сталося, якби ми були разом!
Юля мовчала. Очевидно, що вона з усіх сил намагалася зберегти спокій, хоча й сама на грані зриву.
— Твоєї вини тут нема. Ми знайдемо її. Живою. І не бери більше цю гидоту в руки. Ти ж ще в школі обіцяла сестрі, що більше ніяких цигарок.
— Агов, ви двоє, не гальмуйте шеренгу! — прилетіло з темряви зауваження.
Пошуки тривали всю ніч. Зробивши кілька заходів, пошукова група обійшла весь ліс. Безрезультатно. Вирішили перепочити та продовжити пошуки вдень. Знесилена Катя прийшла додому, коли уже світало. Та сон не брав. Дівчина лежала, втупившись очима в пусте ліжко Віри. Здавалося, от-от відкриються двері, і сестричка прийде жива-здорова, гепнеться в постіль і почне розповідати про свої пригоди. Але порожнеча в кімнаті виїдала, наче кислота, порожнечу і в її серці. Що робити? Куди бігти? Якби могла — віддала б не задумуючись все, що є, тільки б знайти Віру. Що б на її місці робив батько? На мить дівчина уявила як тато ридає за столом, важко схлипує, а потім витирає сльози, встає і йде щось робити. Він не сидів би склавши руки, ні, він би діяв...
...Уже сутеніло, коли Катя з друзями вийшла до руїн панського маєтку. Звідти відкривалася чудова панорама на місто. Під променями вечірнього сонця воно здавалося по-своєму чарівним і безтурботним.
Остання точка пошуків — одразу біля маєтку було невелике мальовниче озерце. Кажуть, колись там завжди гуляли люди. Зараз же це місце обходили десятою дорогою. Водолази шукали вранці там тіло Віри, та не знайшли.
— Йдемо додому, я не бачу.... — Катя не договорила. Слова застрягли десь в горлі, а обличчя спотворила гримаса жаху. За десяток кроків від них, над землею, зависла кістлява фігура жінки у чорному. Тонка сіра шкіра огортала її череп. У примари не було очей. Постать підняла зогнилу правицю і за мить опинилася прямо біля переляканої до смерті дівчини. Та спробувала закричати, але худі гнилі пальці стиснули її шию залізною хваткою, і з горла вирвався тільки сухий хрип. Катя вовтузилася і виривалася поки не зрозуміла — вона лежить у себе в ліжку вся в сльозах, нічна сорочка прилипла до тіла, а над нею схилилася мама і трусила її, намагаючись привести до тями.
— Доню, що з тобою, доню?!
Дівчина піднялася з постелі, важко дихаючи. Шия наче досі відчувала холодний слизький дотик.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!