Там бродить смерть

Минув тиждень. Віру так і не знайшли. Вкотре прочесавши ліс і озеро, горища і підвали, патрулі відзвітували, що пошуки не увінчалися успіхом. З області привезли пошукових собак, та, як і передбачалося, собаки загубили слід майже одразу.

Сім днів без сестри. Сім днів повних сліз і страждань. На додачу до всього мама злягла з хворим серцем до лікарні. Катя кілька днів не полишала її там, поки лікарі силоміць не відправили дівчину додому, щоб та змогла відпочити. Ще ніби вчора, в домі пахло маминою випічкою й парфумами сестри, а зараз рідна домівка лякала пустотою. Перебування в ній здавалося мукою.

Катя, а вірніше її бліда копія, задумливо сиділа за столиком кафе біля вікна, ліниво розмішуючи ложкою каву. Дні народження, іменини, пізні посиденьки з сестрою літом і зимою — стіни кав’ярні пам’ятали багато історій. Тут складали плани на майбутнє, ділилися секретами з минулого. Зараз же, після тижня життя в невідомості, це місце наганяло радше тугу.

Вони завжди з Вірою брали на двох три стіки цукру. Від одного кава була занадто гірка, від двох — занадто солодка. Тому кожна брала по одному, третій ділили порівну. І хоч всі люди дивилися на це, як на якесь дивацтво, а подруги крутили пальцем біля скроні, та все ж то було їхнє дивацтво, їхній невеличкий обряд кавування. Зараз же один стік був використаний на половину, і білі солодкі кристали розсипалися на тарілочці.

Біля чашки на столі лежав величенький стос листівок. На кожній — фото усміхненої Віри. Катя не вірила, що поліція робить все можливе, щоб знайти її сестру, тож останні два дні вона годинами бродила вулицями містечка і розклеювала скрізь власноруч зроблені оголошення про зникнення.

Двері кафе відчинилися, і в кафе повільно увійшов Коля Ткач. Погойдуючись, він продефілював до бармена, уперся рукою об стійку, й замовив те, що й завжди: кухоль найдешевшого місцевого пива.

Коля відсьорбнув трохи напою, оглянувся по пустому кафе і запримітив за віддаленим столиком Катю, яка молила Бога, щоб п'яничка її не займав. Але Ткач уже направив свою хмільну тушу в сторону дівчини й безпардонно всівся на кріслі поряд.

— Ти прийшов вибачитися, чи мене з кимось сплутав? — дівчина відсунула крісло в сторону.

— Вибач, що наговорив вам всякого в той вечір... — промимрив той.

Катя похитала головою й відвернулася в сторону. З’явилося гостре бажання розбити той кухоль об його голову.

Чоловік надпив ще пива і розпочав монолог.

— Я твого тата знав. Вчилися разом. Ти мене певно погано пам’ятаєш, я до вас приходив, коли він ще живий був. А тебе з сестрою я пам’ятаю такими, що ви у долонях поміщалися. — Микола втупив погляд в бульбашки повітря, що підіймалися з дна келиха.

Він витримав ще кілька секунд паузи, збираючись з думками.

— Дівчину зло забрало. Як і всіх інших. Там точно щось лихе живе. Не раз чув крики з того світу біля руїн маєтку.

Катю наче прошило струмом. Дитячі спогади знову прокинулися. Та одкровення п’янички викликало в неї тільки неприйняття й злість.

— Боже! Яка маячня! — випалила вона. — Вали звідси, псих, моя сестра жива!

— Можеш мені не вірити, але я доведу, що там таки замішана нечисть. Не буває так, щоб люди зникали тут стільки років, та ще й без жодних слідів…

Микола влив залишки пива у своє бездонне черево, підвівся і повільно почвалав до виходу, залишивши Катю наодинці з думками. Найдивніше, що десь в глибині душі вона була з ним частково згідна. Так само як іржа їсть метал, так і те, що відбувалося, роз’їдало її раціональну картину світу.

''Може варто було розпитати його за голоси? Та ні, безумство… Чого тільки не причується п’яничці. Як і дітям. Дітям точно всяке причувається''

Якщо підійти до будь-якої людини у містечку, навіть старої, й запитати чи завжди тут зникали люди — відповідь буде одна: ''Завжди''. Але от коли саме це все почалося, точно ніхто не знав. Звісно, щодня по всьому світу зникає безліч людей, але на таке мале містечко нульовий результат успішності пошуків видавався занадто зловісним. Катя у школі цікавилася цими моторошними подіями, та на жаль, інформації було геть мало. Загальновідомі факти знали всі, а от за деталями треба йти хіба в старий міський архів.

Відпочивши ще годину в кафе, дівчина продовжила розклеювати оголошення по місту. Їх було ще майже сотня на руках, але поки на кожному стовпі не буде фотографії Віри, доти сумління, що пожирало її душу, вважатиме, що для пошуків сестри вона робить недостатньо.

Сонце уже сідало, й сутінки стрімко накривали місто. Чорнота руїн маєтку виднілися майже з будь-якої точки містечка, нависала над ним, немов прокляття, відбивалася тривогою у свідомості. Катя зловила себе на думці, що привид більше їй не снився. Натомість майже щоночі уві сні вона бачила сестру. Та стояла на мурах, розвівши руки в сторону, а потім каменем падала вниз.

По вулиці проїхався автомобіль поліції. Біля повороту машина різко розвернула в сторону лісу. У голові переляканою птахою забилася ще одна думка: знову сталося щось лихе. Катя пришвидшила крок. Менше ніж за десять хвилин вона уже стояла на березі озера. Біля води стояло кілька людей. Серед них дівчина впізнала дільничого офіцера поліції.

— Що сталося? — запитала Катя.

— Микола Ткач зник.

* * *

Людей побільшало, коли показалися перші зірки. Натовп біля озера зацікавлено гомонів, цмокав язиками й перешіптувався. Поліцію викликала сестра Ткача, коли той не з’явився додому і не виходив на зв’язок. А якщо точніше — коли його телефон знайшли у траві біля озера три чолов’яги, що заготовляли дрова в лісі.

— Нечасто мужики пропадають — почувся голос якоїсь жінки.

— Чорна пані забрала його, бо Ткач її голос чув, — вигукнув один дивний дідок. — Поки її не поховають, вона не заспокоїться!

У Каті мороз по шкірі пішов. І чого вона не поговорила з п’яницею ґрунтовно? Друге зникнення в лісі за тиждень після семирічної перерви. Хто наступний? Розмову з одним диваком вона уже прогавила, з цього варто витягнути інформацію по-максимуму. Катя тихо підійшла ззаду і несміливо перепитала:

— Чому ви так думаєте?

Дід вирячився на Катю і відступив крок назад, ніби та якась прокажена.

— Бо злий дух мертвої старої, яку так страшно замордували й не поховали буде мстити всім живим, хіба не ясно? Вони всі там! — він вказав рукою на маєток, що горою височів над ними. — Замуровані живцем!

На мить дівчина подумала, що той шизанутий дід правий. Раціонального пояснення всього, що сталося у неї поки не було.

— Звідки такі здогадки?

— А де ж ще їм бути!? — вирячені очі старого наче випромінювали безумство. Він почав розмахувати руками — Там! Тільки там!

Дільничний важко зітхнув і гукнув до натовпу:

— Ну що, працюємо як завжди? Одна група добровольців на болота. Інша зі мною до руїн маєтку. Всі решту — в шеренгу і прочісувати ліс!

Люди почали мляво формувати групи, хоч і всі розуміли, що нічого не знайдуть. Катя цього разу уже не брала участь в пошуках. У голові крутилося безліч думок. Дівчина нікому ніколи не розповідала, що в дитинстві теж чула у лісі голос. Дивний, тихий приглушений вереск, наче з-під землі. Тоді, здавалося, то були виверти дитячої уяви, бо ніхто крім неї того не зауважив. Той момент майже забувся під вагою часу, та зараз він знову ожив у пам'яті, розповзся чорною смердючою плямою по свідомості. Що діється у місті всі ці роки? Завтра вона у всьому розбереться.