0
1971 рік
Маленький Ромчик лежав у своєму ліжечку і слухав як на кухні сваряться батьки. Він уже давно звик до їхніх криків. Головне, щоб не били. Надворі була пізня ніч, бліде сяйво повного місяця заливало брудну підлогу дитячої кімнати.
Хлопчик добре знав, що був небажаною дитиною в сім'ї. Про це неодноразово згадувала мати:
— Та краще б ти не народився взагалі! — заламуючи руки вигукувала вона, коли Ромчик заляпував кашею штани чи сорочку. — Стільки років жили без дітей і тут тобі на! Звалився на мою голову!
Батька він любив набагато більше, той завше був спокійний і виважений, постійно приговорював:
— Виростеш сину, станеш шанованою інтелігентною людиною! Будеш істориком, як я!
Ромчик не знав, що то за професія така, та твердо постановив собі, що буде як тато. З кого ж ще йому приклад брати?
Зазвичай батьківські сварки тривали до пізньої ночі, та врешті-решт рано чи пізно вони затихали, і його свідомість тонула у сні. Та цього разу все було по-іншому. На хвилину крики стали гучніші. Хлопчина відчув — станеться щось лихе.
— Тупий імпотент!
— Сука!! Шалава!
Двері грюкнули. Хтось з батьків пішов у майстерню, що була поряд з кухнею. За кілька миттєвостей з кухні пролунав ошелешений голос матері.
— Опусти сокиру! Що ти...
Удар...
З кухні долинуло якесь булькотіння.
Ще удар... Ще...
На хвилину все затихло, а тоді по старому паркеті почулися кроки. Малий упізнавав хто як ходить — то батько знову почвалав у майстерню. Ще за хвилину він повернувся, відкрив двері в кімнату і глянув на сина.
— Чш-ш-ш — він приклав палець до вуст і посміхнувся.
Від тої посмішки малому стало лячно. Він і раніше відчував ту холодну темну сутність, що жила в глибинах батькової душі, але зараз вона показалася назовні й дивилася на нього з синіх озерець очей.
Чоловік розвернувся і закрив за собою двері в кухню. Кілька хвилин звідти долинали тільки кроки по паркету та якесь шарудіння. А потім пішли удари. Схожі звуки він чув минулої осені в селі, коли батько з сусідом зарізали свиню, а потім розрубали її тушу. Від того звуку нудило, стискало серце крижаними пальцями, відбивалося луною на закутках дитячої свідомості : ''Де мама? Чому її більше не чути? Що тато робить на кухні? Невже він…?''
Глупа ніч знадвору тиснула темрявою, а холодне липке зло підпирало зсередини. У раковині в ванній кімнаті задзюрчала вода. Опісля батько почовгав по підлозі й відкрив двері. Біля ніг стояло кілька сумок.
— Іди сюди, синку — прозвучало беземоційно.
Ромчик встав і боязко підійшов.
— Ти хочеш бути схожий на татка, правда?
Малий мовчав. Погляд впав на одну з сумок. Звідти визирав клаптик білого маминого плаття в зелений горошок. Тільки-от зараз по ньому розповзлася багряна пляма.
— Питаю ще раз. Ти ж хочеш бути схожий на татка? — він повторив гучніше, з істеричною нотою в кінці.
Дитина кивнула головою.
Тоді тримай цю сумку і йди за мною — він простягнув важкий портфель. З ним хлопчина минулого року пішов до школи в перший клас. — Тільки не розкривай його.
Він і не думав туди дивитися. Здогадка про те, що саме в тій сумці, паразитом вчепилася в мозок і не відпускала. Хотілося бігти світ за очі, кричати про допомогу. Але в душі нарешті вселився невідомий до того спокій. Мама більше не буде його бити.
Теплий літній вечір дихав ароматом бузку і меліси. Місяць яскраво освітлював вузьку стежку в ліс, по якій йшли батько з сином. Кремезний Ярослав з великими сумками й син — з малим портфелем.
— Зараз я тобі покажу секрет — із захватом промовив чоловік до малого. — Ти ж будеш берегти секрет, правда?
Вони зайшли за високі густі кущі і Ярослав почав шукати щось в траві. Знайшовши, що шукав, смикнув різко на себе. Старі засуви огидно заскрипіли, але піддалися.
— Коли розгрібав архіви на роботі, дізнався, що у лісі є кілька входів у підземелля, сину, уявляєш! І один з них зовсім близько до нас. Круто правда? Можна зайти тут, а вийти біля озера, наприклад! А мама твоя завжди казала, що я ні на що в тому житті не здатен. Ха!
Чорне провалля підземного ходу дихало холодом і вогкістю. Лякало і манило водночас.
— Що там, тату?
— Там? Це місце спочинку. Для твоєї мами. І ще для десятка таких тупих сук як вона. Дуже скоро я тобі покажу як треба поводитися з ними, дам тобі можливість взяти участь! — він огидно вишкірився й перевів погляд на сумки. — Треба було одразу кинути її туди гнити, при першій же зустрічі. Але тоді на світ не з’явився б ти! Мій спадкоємець!
Він підійшов до Ромчика й обняв його, гладячи по голові.
— Спадкоємець.. — тихо повторив син.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!