Доля "веселкових"

Скарлет

Я – Скарлет Моріон, найвидатніший фотограф у державі. Так, я особистість загадкова, тому ніде ви не знайдете жодної фотографії. Тепер я можу розповісти цю історію.

Ви, звичайно ж, бачили мої знімки у червоно-охристій гамі. Я за це і отримала таке ім’я… Правда, вам подобається? Навіть тепер подобається? І навіть коли ці знімки проглядатимуть мої онуки чи й правнуки, їм все одно буде подобатися…

У пожежах є певний притягальний чинник. Я знаю це. Засвоїла дуже давно. А ще в апельсинових хоромах нашої володарки і президентки, а також головного науковця також є певна притягальна сила. І гравітація притягла мене до неї. З камерою в руках я виглядаю шикарно – тож не буду цього приховувати… ефективний образ таємничої незнайомки створює ще браслет з моріону на моїй руці. Тому Скарлет і тому Моріон. Ви знаєте, що ці кілька речень потім перекочують у всі музейні довідники, історичні підручники та в інші офіційні тексти для читання тисяч і тисяч людей.

Відверто: я хочу щоб ви мене пам’ятали. Бо жити, обираючи цілі навіть коли вони суперечать потоку – це важко. Не ламатися це також важко. І це, мабуть, найголовніше, що відрізняє справжнього творця. Я не про митців кажу… хоч і серед них трапляються гідні творці власного життя.

Не створиш життя то ніяких творчих ідей для життя інших не знайдеш. Можна ще втікати від нього, виливаючи думки на сторінки чи фарбами на полотно… але я не думаю, що це найкращий спосіб.

На все ми привчені мати свою думку замість того, щоб просто бути тут і тепер і просто спостерігати.

Ви знаєте про мою колекцію фотографій, де пожарище в таборі для в’язнів, що вигорів до тла і кабінет «веселкової» лідерки були з’єднані в один ряд. І це пожарище було картиною на її стіні. Ви зрозуміли, що в нас іде боротьба за виживання. Енергії нам всім тепер довіку вистачить…

А я вбачаю свою місію в тому, щоб розвінчувати усе, що можна розвінчати. І, звичайно, за це по голівці ніхто не гладить… ви думаєте діячі опору білі та пухнасті? А от і не вгадали… можу розповісти таке… що не рекомендується читати ввечері у дощову чи засніжену погоду.

Після видачі моїх світлин все йшло добре. Мене публікували, мною захоплювалися, тоді і вийшла на арену Скарлет Моріон. Я була таємничою навіть для дівчинки з апельсинкою замість серця. Вона запросила мене в палац, подзвеніла келихами на званому обіді – і все. На більше мене б просто не вистачило. Вона, схоже, знає силу таланту. І як би ви не ненавиділи її, але розуміння мистецтва вона має. У неї є картини чоловіка з блакитною вантажівкою… ну, знаєте, до мурашок пробирає. І я знаю, що малювала його дружина… це ще більше змушує тремтіти. Я б цю картину з вишнями зробила б національною іконою. Але нема часу і змоги…

Тут би свої вогнисті відбитки зробити іконою… мене ж також розуміти повинні.

Все було так добре, поки я не побачила заграву полум’я. згорів будинок. Тоді мені було важко говорити. Більшість світлин я вивезла звідти, порозсилавши їх по модних журналах. Знаю, що журнали продивляється лише публіка забезпечена, а їм ті пожежі й кабінети дівчинки з апельсинкою замість серця однаково нецікаві. Але я мала зиск…

Проте, грошей вистачило ненадовго. Скоро вже я опинилася на осінніх вулицях під молочним небом, що загрожувало пролитися холодним скислим молоком на землю. Бридко під осіннім дощем, коли тобі нема куди йти. Популярність, як ви, можливо, не знаєте, не дає багатьох друзів. Популярність – це лише гачок, за який тисячі людей чіпляються для того, щоб тебе використати.

Тож я фотографувала на свою камеру місто, його людей, повсякдення простих людей, що біжать на роботу й з роботи. Це не дуже цікаве заняття. Але поки я хоч трохи у своєму океані творчості, то мені, здається, нічого не страшне… а страшило мене тоді все. Люди не пізнавали мене на вулицях, бо я ж втаємничена особа…

Заробити на хліб було важко. Я вже думала, що слід трохи почекати, поки замерзне вода і розламавши лід руками покупатися… тоді переохолодження… мене ніхто не став би везти в лікарню. А до виснаження організму враз додалися б усі хронічні хвороби… і так мені б швидко вдалося змінити мою ситуацію на чорну безвість попереду.

Але коли я заливаючись сльозами, фотографувала ще не достиглі кетяги горобини, до мене підійшов такий само обірваний чоловік як і я. він роздивлявся мене уважно, наче вглядаючись у кожну мою рисочку.

Я зрозуміла, що він не вглядався, а прислухався й навіть принюхувався. По великій довгій мовчанці він сказав:

— Зумій побачити хоч трохи радості і ти витягнешся з цього пекла, - я відчула, як гарячі сльози самі собою набігли і вихлюпувалися з очей. Мені стало гаряче навіть у літньому спортивному костюмі, в якому я вже кілька тижнів страшно змерзаю навіть вдень.

— Дякую… - хоч побігли сльози, я вирішила відповісти так, щоб бути лише ввічливою. Мене зараз не цікавили ніякі поради… але як він втямив, що мені погано. Я не розумію, як перебуваючи серед холодних вулиць і не маючи куди йти я маю відчути радість. Так розумію, що всі видавництва, на купівлю чиїх журналів я витратила останні гроші, мої світлини не взяли до друку. Вони мали погодити друк зі мною. А в мене тепер не булло ні телефонів, ні комп’ютера, ні можливості навіть приїхати чи й прилетіти в редакцію. От так і живу. Тепер руки витерла об один із таких журналів, де друкують інших… а вони ж запевняли мене, що я в них головний фотограф. Ну й нехай. Тепер розумію, чому містяни так ставляться до цих журналів… аркуші носить п вулицях пронизливий вогкий осінній вітер.

А я все ж таки подумала, що якщо цей дідуган зустрівся мені, то це має сенс. Уявила дні в кінці літа, коли могла гуляти містом і навіть за містом, проходячи в день у своєму модному взутті по кількадесят кілометрів. Тоді я легко вкладалася спати на кожній лавочці, а потім зі світанком прокидалася. Справді, Скарлет вдячна світові за ці добрі часи. І вдячна за те, що маю ті кросівки, спортивний костюм, що вже добряче підносився… не все так погано.

Тепер від світлин до справжнього діла… пляшок у місті багато, тому… в мене буде і шматочок хліба на вечерю. Є один продавець, що таким як я продає шматками чи шматочками. Він дуже завищує ціни… але…

Камера вже остаточно розрядилася. Вечір. Мене не пустили у місцеву брудну почекальню, потім у ресторанчик обдертий наче моє життя підзарядити її. Я розумію, що якщо спробую прорватися, то приїдуть відповідні служби, котрі вважають, що такі безпритульні повинні працювати і приносити веселку… тимчасово я випала за межі системи, бо ніхто не реєструє мене ніде і не змушує офіційним запрошенням прибути на пункт для здачі веселки.

Ну й добре. Вони вважають що я померла…

Але коли я дожовувала останній шматочок гливкого хліба, під’їхала машина тих самих служб. Тікати було вже нікуди. Вони були ввічливі. Повели мене до машини. Навіть не затискали носи, хоч я розумію, що аромат я мала…

Мені соромно. Але… вдячність, мабуть, призвела до чогось.

Вони довго шукали по базах даних, довго розпитували мене. Я вагалася, чи називати справжнє ім’я… веселку ж вимагатимуть за кілька місяців але може чорт з ним?

А всі ті, з ким я раніше підтримувала зв’язки не об’являлися… за такий довгий час вони могли б поцікавитися де опозиційний фотограф дівся? Але, здається, оскільки я популярність маю, то вони не вважають мене опозиційним фотографом. Тож шанси загриміти на ув’язнення у мене нульові. Але от вам і нульові…

Мені пощастило, що вичищеною до блиску мене привели до дівчини з апельсинкою замість серця. Вона сиділа, обв’язана яскравим шаликом. Вона зразу впізнала мене. Розмова йшла у річищі творчості, фотографій і того, чому видання не публікують мої світлини.

Я розповіла все як було. Вона співчутливо покивала головою. Я не знаю, що за цим стоїть… але мені приємно. Тепло розляглося по тілу.

Тепер я фотохудожник, що знімає в таборах. Я десь так перебиваюся там житлом, харчами, тим, що платять за виїзд у відрядження. Мені боляче, що опозиційні діячі не сприймають мене за свою… ну але я покажу їм. І показала…

У таборах, оскільки я розуміла, що влада завербувала мене саме для пропаганди, я знімала щасливих людей. Це було складно, але безшумна камера найкращої якості… ну ви зрозуміли, що я стала наче чорна кішка у темній кімнаті. Мені подобається така робота. В’язні спочатку мене не сприймали. Вони настільки залюблені у свої страждання…

Часто я казала їм ту фразу, що й дідок коло горобини. Але… одиниці з них могли прислухатися й витягнутися назад до рідних і звичайного життя.

А проте, світлини мали розголос. Їх охоче публікували. Ночами я лежала в порожньому холодному ліжку наче сирота, вкрившись сиротами, й думала про те, що ж я роблю… мій епатаж, чесно кажучи, був у протесті…

А тепер куди він дівся? Я наче собачка на ланцюгу? Ну ні…

Я думала так доти, доки комендант одного з таборів не викликала мене й не показала цікавий самвидав. Це була опозиційна газетка, яких я на своєму віку бачила немало. В таких я друкувала свої епатажні знімки. Вони любили їх друкувати із відповідними коментарями. Знімок можна розуміти по-різному. І всі, запевняю вас, користуються цим.

Я намагалася подати щось таке, що суспільство сприйняло б як заклик до протесту… а тепер… я знімаю щасливих в’язнів… знаєте, по-людськи, але не протестно зовсім. І неефектно. І нікому окрім зловісної пропаганди не допомагає.

Але я так думала доти, доки не завітала до коменданта табору. Вона прихистила мене. Здається, вона Ванда. Вже хвора на якусь місцеву хворобу, змарніла… вона із бурштиновим кулончиком у вигляді асиметричного серця… запам’ятаю її такою. Навіть пару світлин зробила. У таборі її дуже люблять.

Вона тикнула пальцем у цю газетку і в мої світлини. Вони тут були точнісінько такі як у добре видрукуваному модному пропагандистському журналі. Я остовпіла. А підписи під світлинами… вони говорили про те, що наші опозиційні діячі, здається, порозумнішали…

Це теж люди і вони шукають простих радостей у житті… всі підписи виконані в такому дусі. А вони ж теж веселкові громадяни… і якщо роздивитися проблему під мікроскопом, то їх доводять до набагато більшої дози веселки, ніж здають звичайні громадяни… ці дослідження цілком таємні, опозиційні, сховані у надрах бібліотеки дівчинки з апельсинкою замість серця… але вони є.

Тож тих, кому найгірше змушують бути найкращими і найпотужнішими виробниками енергії. І це все посилюється тим, що все для радості в цих районах коштує уп’ятеро, а то й удесятеро дорожче.

Я пробігла очима статтю. Але вони стверджували наче вишенька на торті… що досягти зміни ворогів на друзів і неправильної поведінки можна лише любов’ю, прощенням, повагою.

Це на мить змусило мене застигнути. Пані Ванда глянула мені у вічі.

— Ви хіба не розділяєте цих думок? – спитала вона.

— Розділяю, -шелеснув мій голос, який я чула ніби збоку.

— А чого тоді?... – вона не знала як спитати…

— Розумієте… я Скарлет Моріон…

— Це ви?! – вона ледве не побігла обійматися, але я владним рухом і повітряною ширмою, що наче виникла між нами всадила її на місце.

— То я опозиціонеркою була колись… а тепер… мене так само просто виручили… просто… я жила на вулиці, коли спалили мій будинок. Ну а тепер працюю тут, бо мене пробачили, бо мене поважають...

— Я думала ви… - протягнула вона, зморщившись.

— Можливо. Світлини без мого дозволу використані… просто передруковані. Бачите який друк поганий… насправді, коли згорів мій будинок, ніхто окрім влади не одізвався на моє німе прохання про допомогу… поки вони не навчилися стояти одне за одного і бути сильні разом… нічого тут не буде, - говорю. А мені дивно, що пані Ванда підтримує опозицію, будучи комендант кою табору… може, треба б властям про це доповісти?

Я мала це написати. Ще один уривок. Поки можу ні про що не думати. Часом біль мене відключає. А ви думали, прожити таке життя… добре згадувати те, що було в молоді роки, коли я справді була така яскрава як Скарлет Моріон… а тепер…

З підручника історії

Внесок Скарлет Моріон – найвідомішого в ті роки фотографа важко переоцінити. Ще за молодих років вона перейшла від епатажного стилю фотографування до т.зв. соціальної фотографії, працюючи у низці таборів, де жорстокий веселковий режим ув’язнював наших співвітчизників за нестачу енергії, котру вони мали здавати на потреби держави. Працюючи в таборах, Скарлет Моріон намагалася правдиво висвітлити життя в’язнів, показуючи їх звичайними громадянами, ізольованими від світу, із їхніми внутрішніми психологічними проблемами, маленькими радостями, важким повсякденним життям. Дослідники опозиційного руху стверджують, що ці світлини стали результатом роботи опозиційної філософської думки, котра запропонувала не виключати в’язнів із суспільства й не робити надмірного акценту на їхній страждальності та жертовності, а показувати їх цілісний образ. На противагу цій ідеї висунута гіпотеза, запропонована колишнім в’язнем таборів, дослідником опозиційного руху Яковом Липським, що стверджує на основі мемуарів самої Скарлет Моріон, що розробником такого підходу була вона, а опозиційному руху належать лише передруки фотографій Моріон з тодішніх пропагандистських журналів і зміна концепцій підписів під світлинами. Потребу зміни підходу в мемуарах С.Моріон пояснює потребою працювати на пропаганду, після того як її врятували від смерті на вулиці після пожежі в будинку і втрати усіх ресурсів до існування.

Книга стратегічних рішень

Я впевнена у кожному своєму вчинкові, у кожній дії… втрачати майно важко. І для неї такої молодої, опозиційної також важко. Півня пустити було кому. Її епатажна

Фотографія дратує мене. Але тепер вже ні. Бо все вирішується за двоступеневою моделлю – спочатку мінус, а потім плюс… не дарма, плюс виглядає як два перехрещені мінуси… Тож спалити будинок, а потім дати роботу в пропаганді… то чудове для мене і для всієї країни рішення.

( Зовсім секретно. Документ з державного архіву органів влади та управління)