Доля "веселкових"

Стара хата з буйно зарослим садом була мовчазна, таємна. Вітер шелестів серед гілляччя. Дрібні достиглі плоди раз по раз ударялися об землю. Це і був для нас годинник. Повільно, щоб не перерізати своїх тіней, бо то поганий знак, ми увійшли до хати. Сад пропустив нас, огорнувши легким покривалом страху, таким, що захищає від сонця мурашками по шкірі у гарячу літню пору. Навколо мляве повітря, що осідало в легенях жовтогарячим пилом. Густе, тягуче, його неможливо вдихати. Ми прийшли за таємницею. Тут колись жили люди, а сьогодні нічого нема. Хата ця в центрі поселення й більша за всі інші, тож тут міг бути центр громадського життя. Суспільство хоче знати про всі сліди «веселкового» режиму. Але ці сліди такі ж помітні як і веселка. Ми хочемо й не хочемо знайти ту таємницю. Я думаю, що там нічого нема. Просто закинута будівля. Ми знаходили вже села, де всі з часом виїжджали на вирок. Але, я не можу вловити, що сталося тут. «веселковий» режим не подарує ще однієї сенсації… Я в цьому точно впевнений. Всі лабораторії, камери, шахти летальників розсекретили. Якщо чесно, то й цього не треба, бо виконавці режиму дуже дисципліновані. Ми всі з вами дуже дисципліновані. Тільки тепер можна бути не дисциплінованими… Я так думаю, бо так думаю. Нас відправили у таку глушину й не видали обов’язкової форми звіту. Ну що ж, можна присісти на гарячу від пилу лаву й подрімати від спеки… Але я не думаю, що зможу тут заснути, ніхто з нас не зможе. Тут застарілий сміх бринить у повітрі, на блискучій проти сонця павутинці гойдається радість. Я бачу тут людей… Чую відгомін їхніх розмов. Я вдивляюся у простір – він нагадує мені про когось чи про щось…

***

– Натане, маленький, іди сюди… - тепла м’яка рука гладила мене по голові.

– А маму надовго забрали? – схлипую я.

– На жаль так, іди-но сюди… Ходім… Я тобі дещо покажу… У цьому світі немає нічого поганого, поки ми не вирішимо, що воно погане… Натане, дитинко… Вона дивитиметься на тебе із зірочки, - сказав голос, всадивши мене на коліна. На пагорбі було затишно. Відчувалося, що небо зовсім близько, його можна торкнутися рукою, можна схопитися за сонячний промінчик. Я тоді не думав навіть, що можу обпектися ним.

– Вальжана, зроби ж ти що-небудь… Якщо по неї прийшли, то завтра всіх нас тут не буде… «Веселкові» нічого так не лишають… Що їм треба? Ми ж всі норми здаємо, навіть більше ніж здаємо… Чого вони припхалися зі своїм обладнанням, міряли тут щось, возилися… А потім забрали її? За що? Зоряна ж нікому нічого не зробила й найбільші показники має… - зітхнув чоловік.

– От в тому-то річ… Оресте, вони не відчепляться, поки не дізнаються секрету… Як нам все вдається…

– Вальжано, ми обоє знаємо, що секрету нема… Секрет у тому… Що ми тут…

– Знаю, але… он диви, небо як близько… От і ми для Натана маємо бути як небо… Завжди тут, завжди поряд.

– За нею прийшли, значить і його вимагатимуть… Ти знаєш правила, нам відгородитися від цього світу неможливо… «Веселкові» все одно шукатимуть його. Вони не повірять, навіть якщо ми скажемо, що хлопчина мертвий.

– Нічого не скажемо, - відрізала Вальжана, - будемо боротися до останнього. Хай хоч дитину лишать нам…

– Ти не розумієш хіба, він їм потрібен для того, щоб секрет вивідати… а він розкаже… все розкаже… - Орест стрільнув очима люто і гостро. Вальжана погладила мене по голові. Я відчував, що не можу більше, поринаю в сон на її руках.

Коли я прокинувся – вже нікого не було. Я розумію, що нікого не було тепер вже… А тоді маленьким хлопчиком… Я почав будити всіх, кого знаходив у кімнатах. Вони спали на ліжках так, наче нічого не трапилося, наче все добре й зараз мій дзвінкий крик їх розбудить, вони втішать мене. але ніхто не прокидався. Надворі світився ясний жовтогарячий літній день. Небо було так близько, тільки їх поряд не було. Вальжана спала, притуливши руку до щоки. Вічно б дивився на неї. Я трусив їх, кричав, але… У казані лишилася їжа. Пам’ятаю яка все ж таки смачна холодна картопля та трохи підгорілий хліб. Маленьким я не міг усвідомити, чого вони позасинали перед обідом… Але тепер…

У повітрі луною віддавався кожен мій крок, було чутно як дзижчить муха, як літають бджоли, як шурхотить свіже смарагдове листя на деревах.

Я не знаю, скільки так прожив. Одного дня почув різкий звук. Машина. Така ж точно машина, яка забрала маму. Яскраве світло фар прорізало простір. У скроні хлинула кров. Запищало у вухах.

«Тікай! Негайно біжи! Рятуйся!». Мене не підвели відчуття. Я просидів у темному вогкому саду. Вночі під деревами вони не шукали мене. уривки розмов лише зрідка доносив до мене вітер. Я чув лише своє серце, що шалено гупало у грудях. Я не міг віддихатися. Знав, якимось шостим чуттям, що якщо знайдуть…А нічого – вони швидко оглянули будинок і розчинилися у холоді ночі. Я боявся вийти зі схованки. Вітер шарудів листям, наче перебирав сторінки свого щоденника, у яких чорними літерами попливе його історія. У повітрі пахло дощем.

– Секрету нема! Секрету зовсім нема ніякого! – я наче збоку чув голос, бачив себе. Один зі співробітників підніс мені вицвілий портрет у напіврозваленій-напівзітлілій рамці.

– Вальжана! – співробітники експедиції завмерли, наче вони побачили мамонта.

– Оооо, та тут коробка ціла цих портретів! Дивіться! Пане Натан… Ви їх знаєте когось? – питали навперебій дослідники, мої колеги. Ні, вони вже не колеги мені…

– Мамо, мамо! Пам’ятаєш, як ти зробила мені гойдалку на старому могутньому дереві, як гіркою зеленню пахло від нього вечорами, як ми ловили поглядом невидимого солов’я у гіллі?

– Шо це з ним? – чую збоку. Ці мої колеги… не чують, хіба, не бачать хіба?... Нехай не заважають нам розмовляти, мам…

– Оце от, він краще зберігся… Певно, його правда берегли…

– Відчайдушно берегли, - накинув Влад на репліку Павлини. Вона завжди була дуже уважною, не пропускала нічого в експедиціях, але тепер нащо заважає мені своїми розмовами?

– Пане Натане, подивіться… Хтось беріг його… Так мило… Така гарна жінка… цікаво, що зробив з нею режим? – допитувалася Павлина. Вона між тим тримала в руках… портрет… той самий, що я встиг сховати… це те останнє, що я любив, люблячи маму - це її автопортрет.

– Пане Натане, ну пане Натане! Що з вами? – Павлина заглядала мені в обличчя. Я знав, що втікати від них не зможу… мама чекає мене, там на зірочці.

– Тут була стара школа… Колись, як ви бачите, тут жили люди, що виробляли найбільше «веселки» з усіх… - почав я, відчуваючи, як у горлі пересохло.

– Звідки ви знаєте? – спитав Захар.

– Помовч, заткайся, - Павлина схопилася за блокнот і олівець. Я спробую говорити повільно, щоб вона все встигла записати.

– У них був секрет, секрет, якого влада боялася, який хотіла поховати… Владі думалося, що всі ми повинні проходити через помилки, через вироки, щоб заслужити своє право відчувати радість і перти нею у страшних об’ємах… а ці люди так не хотіли – вони знайшли свою формулу радості…

– Яку? – знов встряв Захар.

– Заткайся. Кажу ж! – Павлина стрельнула йому в бік олівцем.

– Скажи дякую, що не розламав надвоє! – він кинув олівець їй через всю кімнату. Вона метнула блискавичний погляд навзаєм.

– Секрет радості простий… вони приділяли увагу кожен день чомусь приємному; працювали й мали мету, для якої працюють; раділи кожну мить; дозволяли усім в громаді помагати з вихованням дітей, в нас всі діти не зважаючи на обставини завжди мали близьких наче небо людей… - кажу, відчуваючи, як з очей скрапують сльози. Мимовільно, але я не здатен дати раду… повітря важко проходить крізь легені, зліплюючи їх.

– Вальжана! – я нарешті побачив її. Ніколи після не заговорював про своє життя, намагався забути й так часто розказував небилиці, що й сам почав у них вірити. Я не пам’ятав навіть, де цей будинок… Коли б не ця експедиція… ох… - простягаю до неї руки. Вона точнісінько як тоді: дуже добра. Очі світяться сміхом, тільки на дні крапелька болю.

Я навпомацки рухаюся… знаю, що десь тут був тайник з ліками. Мені важко згадати де, важко знайти його, коли підлога частково зруйнувалася. Я повільно просовую руку. Холодна наче лід пляшка. Ще стара, із синього скла. Від неї таємничо пахне. Корок на місці. Його важко відірвати від пляшки.

– Не пийте це! Ні! – схопилася Павлина.

– Не заважай! – не знаю, звідки в мене було стільки сили, щоб відкинути її до стіни. Вальжана тут, мама Зоряна тут, і всі вони чекають мене… Нарешті я останній із Ягідного Саду вернуся до них…