Доля "веселкових"

Зачистка міста пройшла успішно. Тепер тут лише попіл. Тут нічого крім попелу. Доповідаю на гору. Тепер, я думаю, мені випаде честь заново осадити це місто і зробитися тут комендантом… жінка-комендант! Подумати ж тільки, що я змогла із сержанта досягти таких висот… але ще рано розслаблятися, ще рано говорити про щось… спочатку на місце приїде пані із апельсинкою замість серця, вона зафіксує цей факт… а потім уже й моя посада…

Пам’ятаю той прозорий новорічний ранок, коли жителі містечка готувалися до свята. У повітрі веселі дитячі крики, перемішані з лютим холодним повітрям, запах мандаринок, шалено дорогих мандаринок із радістю дорослих, котрим дадуть хоча б добу відпочити, не виганятимуть їх у крижані цехи. Я розуміла їх, розуміла, що цим людям потрібне виправлення, щоб вони змогли здати веселкову норму. Мені ж у цих краях зарплата йшла більша, тому я світилась сильно і готова була витерпіти що завгодно, аби тільки отримати більше і переслати додому більше. Цей край і давав і вимагав багато. Тут ціни вищі, бо навкруг тільки поселення в’язнів, цивільні звичайні люди хоч і живуть тут, але не багато і всі вони обслуговують тих, хто змушений відбути термін тут… але це такі професії як військові, працівники служби ліквідації в’язнів… лікарі, кухарі різні… ну ви й самі зрозуміли. У нас тут сувора місцина.

Діти живуть тут тільки ті, хто народився у цих місцях і залишатися їм тут дозволено доти, доки матері справно виконують подвійну норму «веселки». Як на мене це правильно. Цим жінкам дають можливість виправитися, а діти, то найдорожче, що в них є, тож нехай хоч тут постараються трошки.

Тоді була моя зміна. Ми провели швиденько обшук у кімнатах в’язнів. Але того дня мені шосте чуття підказало, що слід пошукати на загальній кухні. І я не помилилась… крім продуктів, які кухарі регулярно крали, обділяючи в’язнів і їх дітей, там знайшлося ще чимало заборонених книжок… ті книги говорили про те, що раніше люди нормально жили без веселкової енергії, що тоді не страждали і нікого не відправляли довічно на вироки, не було летальників… я чесно кажучи й сама, тільки ніхто, чуєте, ніхто не повинен про це знати, прогорнула кілька сторінок тієї єресі… автор цих строк так само жив у цьому містечку.

І тоді я вирішила, що треба діяти швидко. Не доповідаючи нічого начальству, бо вони як і цивільні кухарі, скоріше за все, покривали в’язнів, вважаючи, що так все і має бути, я вдалась до найвищого командування – до пані із апельсинкою замість серця. Вона ж надала мені повну свободу дій і підпорядкувала одним розчерком свого паркера усіх солдатів, що були в нашому гарнізоні, із військовими лікарями включно. Тоді заарештували усе командування, я відчувала, що час дихає мені у спину і що якщо не тепер, то вже ніколи. Кращої можливості не буде…

Слідом за командуванням заарештували і всіх цивільних, хто працював у обслузі містечка. А їх було тут чималенько… всіх почали трусити з приводу того, де заборонена література і чому вони, отримуючи добрі гроші за свою роботу, покривають тих, хто грозиться розламати їх щасливий суспільний устрій. На допитах нам дали свідчення ще про кілька схованок забороненого чтива… я й не думала, що книжки можна ховати у дуплах дерев десь на околицях містечка, серед продуктів на складах, навіть під дошками підлоги, де на старенькі зачитані вже книги чекає вогкість і болото чи й вічна мерзлота…

Перегортаючи жовті сторінки, покреслені олівцем і читані-перечитані, я розумію, що заразу єресі в цьому містечку не можна вилікувати. Новорічне свято для цих людей вже ніколи не настане. Ми зачистили всіх, хто жив тут. Я не хочу пам’ятати їх облич, я не хочу бачити їх очей, не хочу згадувати їх голосів і слів, звернутих д мене чи до солдатів. Солдати ледве не збунтувалися. Тих, хто намагався відмовитися зачищати місто – зачистили разом із бунтівниками. Я знаю, що та пошесть, котра лилась дрібними чорними літерами з жовтого паперу могла перекроїти наше майбутнє. Я боюсь того, що могло б статися.

Над містом запала тиша. Мертве місто задумалось про щось. Тільки сніг хрускотів під ногами солдатів. Ми були єдині, хто зміг би розповісти про те, що тут сталося. З усіх солдатів я колишній сержант взяла підписку про нерозголошення. Навіть я сама записала цей текст аби нічого не забути, аби знати, що я відчувала тоді… ну така вже в мене звичка, нехай я в цей момент порушую правила… правила вигадані собою. Найголовніше, що ні заборонених книг, ні людей, котрі понесли б це у світ нема більше.

Темно хоч око виколи. При внутрішніх прожекторах я ніколи не відчувала цієї темряви і холоду, вовчого виття вітру, сніговію, що різав шкіру.

Машина нашої володарки із апельсинкою замість серця приїхала вже під ранок. Цілу ніч я і мої тепер вже мої люди простояли на посту. Холодно, колючий сірий ранок заповзав вужем під шкіру. Навіть теплий одяг мене не рятував. На гори попелу ми символічно насипали солі… щось було в цьому… я хотіла за допомогою солі, котрою ще вчора здобрювали рідкий суп, котрий подавали в’язням у їдальні, вигнати з цього місця усе, що тут сталося, хотіла забити груди попелу сіллю.

Ми навіть не згортали кулемети, вогнемети і всяку іншу зброю. На тлі сірого неба ми разом із зброєю здавались чорними мітками, пошкодженням похмурого аркуша природи, тим пошкодженням, що треба безжально вирізати гострим лезом. Я відчуваю як неспокій забирається під шкіру, він свердлить мене… він є постійно, він спіраллю пульсує у холодному повітрі, невидимий, але приховує до себе мій погляд і всі мої думки.

Може, ми ще не всю літературу знайшли? Може, треба шукати ще і ще… але ж усе тут попіл, всі люди, всі будинки, все, що було тут із самого початку… зброя робить свою справу.

Пані з апельсинкою замість серця легким кошачим кроком виходить з позашляховика. Вона роззирається навколо своїми сірими непримітними, але в той же час яскравими очима. Вони красномовно говорять, навіть краще за слова.

— Ви молодець, сержанте, а відтепер коменданте цього міста. Місто відбудуємо і знов нехай тут буде такий самий табір, як був колись… територія не має лишатися дарма… - прагматично говорила пані із апельсинкою замість серця, йдучи за мною горами попелу. Він неприємно шурхотів і хрустів під її мандариновими кросівками. Сьогодні новий рік… почався він із попелу…

— Допоможіть будівельникам, розплануйте тут все якнайкраще… а ще ліпше буде, коли все лишиться так у місті, як було… ви ж знаєте все тут… - вона говорила спокійно, розмірено, навіть не дивлячись на мене.

— От, хороша моя, оце ключі від міста. Вітаю, коменданте… можете похвалитися тим, що вас особисто призначала я, - усміхнулась вона кутиками губ.

— Дякую, - виструнчилась я.

— Не дякуйте... просто служіть нашій спільній справі і «веселці», - вона круто повернулась, піднімаючи попіл легким вітерцем. Чорний позашляховик невдовзі від’їхав, розкидаючи пил і попіл.

— Тепер це місто моє, - говорила я, тримаючи колишній план. Тут все мало лишитися так як і було до мене… згадувалось минуле... так боляче й так раптово… воно вдарило мене під дих…

— Яся! Пливіт! – я чую його тихі маленькі кроки, я чую за кілометр, коли він біг у мою маленьку кімнатку, де я жила… завжди в нього холодні руки і незвичайно дорослий зацікавлений погляд. Він був не єдиним, але одним з небагатьох, кому я дозволяла не тільки приходили до мене вранці і знати де я живу, а навіть лишатися тут темними вечорами, коли надворі вив вітер. Пам’ятаю, як ми разом читали казки, як він розповідав, що робив сьогодні і що хотів до мене, сумував за мною, що йому зі мною так добре…

— Марку! Марку! – кричу, відчуваючи, що зараз знепритомнію, що сльози застилають очі і я не розумію, що зараз діється… тільки йому я дозволяла знати своє домашнє ім’я, яким він мене й називав… для решти світу я не Яся, не яс міна, а Віолета… ім’я я змінила давно… і я більше Віолета ніж яся… і Ясею вже ніколи-ніколи ні для кого не буду…

Місто відбудували швидко. Я разом із командою будівельників розбирала завали попелу. Ми працювали швидко. Добрі гроші і холоднеча роблять свою справу. Я більше за все хочу, щоб мені зробили таку ж маленьку кімнатку, як була у мене колись… це місто, якщо в мене буде така можливість я назву на його честь… зовсім не пам’ятаю батьків Марка… здається, вони загинули під час роботи на шахті. Я не пам’ятаю того, тільки Марка, який плакав і притискався до мене. Тоді вперше він лишився у теплому присмерку моєї кімнати на усю ніч. Я пильнувала, тоді щоб залишався він у мене якомога частіше… у мене тепло, є зручне сухе ліжко, а там….

Тільки протяги і холод, тьмяне світло високо під стелею, що може налякати кого завгодно серед ночі, там дуже чути вранішній гудок… а я дозволяла Маркові поспати трохи довше… пам’ятаю, як він сидів на ліжку, обхопивши руками гарячу чашку чаю… він дивився на мене своїми чорними бездонними вдячними очима… я намагалась із того часу робити так, щоб він завжди лишався у мене і завжди дивився на світ вранці такими вдячними очима…

Але все минається. І це минуло. Він кричав. Я не бачила, як струмінь вогню розносив і їх житловий блок. Заборонені ідеї могли циркулювати і серед дітей… тому… пробач мене Марку…

Я врешті отримала ключ від своєї кімнатки. Тут якщо правильно розставити меблі, то буде точнісінько такий же інтер’єр, як був колись… коли я ще не була комендантом міста. Ключі від міста у мене за склом, там де й знаки влади, де й світлина Марка… я зробила ту світлину випадково… вона вийшла зовсім позбавлена святковості, він не усміхався на ній… у звичайному житті такі світлини видаляють… а ця в мене єдина…

— Пробач, пробач мене Марку… - вдивляюсь у його обличчя, у гострі рисочки, що відтіняють його бліду аж надто бліду шкіру… у містечку вже знов людські голоси, знов воно оживає… на кухні вже працюють кухарі… така вже їх натура, що знов будуть красти продукти… на жаль, я з цим майже нічого не вдію… тут є і діти… відчуваю, що серце пропустило кілька ударів… у наше містечко переселили людей із інших міст-колоній, де в’язнів аж надто багато… дитячі голоси знадвору.

— Пробач мене, Марку… - кінчиком пальця гладжу холодне скло, за яким відгородилась від мене його світлина.

— Пробач, що ми не зустріли новий рік… це був би перший новий рік, котрий би ти запам’ятав, маленький… - я згадала, що того дня носила при собі подарунок, який хотіла віддати йому… Кольорові олівці, щоб він серед сірості й холоду міг намалювати собі все, що хоче… мініатюрна коробочка із найкращої марки олівцями… я довго шукала її… я хоч олівці маленькі за розміром, але… вони саме для нього… були для нього…

— Не плач… там ялинка… ну, ну ходім… - відчуваю, як голова крутиться, як голос Марка виринає із глибин моєї пам’яті… його крик, його очі… допоможіть…

— Ну ходімо, там всі уже є… і дітки, і великі… - дивлюся на того, хто тягне мене за руку. Але цього не може бути… Марк? Але ж…

— Ой, а тут хлопчик… - промовив мій гість. Він був старший за Марка можливо, на рік, може на два. А вони дуже схожі… говорю про Марка так наче він все ще тут. Я думала, що хлопчик про світлину Марка поряд із ключем до міста і знаками влади коменданта… Але він показував кудись у інший бік.

— Пробач, Марку… - відчуваючи мурахи по спині ледве вимовила я. знадвору чулись крики, співи, я згадала, що сьогодні новий рік. Ще один новий рік без Марка… ще один і перший новий рік у новому місті… солдати будуть охороняти порядок, щоб в’язні нічого не натворили… але вони щиро радіють святу і ведуть себе більш ніж пристойно…

— Чому ти плачеш? – спитав хлопчик, вивівши мене в коридор. Я поклалась на нього, я йшла за ним наче я маленька, а він дорослий, який веде мене на свято.

— Нічого… все добре, - в мене ком застряг у горлі, - а це тобі, - дістала із кишені ту саму коробочку, яку так і не подарувала Марку… там перед його світлиною я б ніколи не насмілилась… довгий темний коридор лякав, а за ним свято і веселощі, мандарини і в десять разів більша норма «веселки», якою славиться наше місто кожної новорічної ночі.