Доля "веселкових"

— Перед тим, як ви зможете отримати дозвіл, ваш чоловік повинен здати свій біологічний матеріал, - почула від суворого лікаря у білому халаті. Вже не вперше в цьому центрі. Вже котра спроба і невдало... Були і документальні підтвердження того, що я можу мати дитину… все було включно із візитами у ці центри, а тільки дитини так досі і не було. Я наче збоку бачила свої перелякані очі. Так, це була стандартна процедура… Але чогось на серці було неспокійно…

***

— чого ви застигли? У вас техніка вільного письма, це важливо, щоб ви писали без перепинку… нам треба таким чином дізнатися що з вами таке… Чого «веселкова» енергія перестала вироблятися… - пояснив добросердий викладач, м’яко торкнувшись моєї руки з ручкою що була занесена наче у протестному жесті.

— так, я розумію… Розумію… Але не можу… - кажу і ледве не плачу.

Зрозуміло мені було, що на цих сеансах нічого хорошого не буде. Можливо, викладач бачив мою нещирість… Можливо він навіть уловив, що ніяке це не вільне письмо, що кожна моя розповідь викладена на письмі була задумана спочатку і він нічого не зможе там вгледіти… а він же так старався докопатися до проблеми. Він був єдиним працівником такого роду, кого запросили сюди у запилюжені міста, щоб допомогти батьківщині… Допомогти в’язню у якого зовсім зникла «веселкова» енергія. І він старався як міг. Але мені до цього не було жодного діла. Так, він добрий, завжди питає як я почуваюся, завжди підбирає слова при розмові… Але відчуваю, що це не природня доброта – це ознака його фаховості. І від його нещирості мене трусило. Ненавиджу таких.

Сеанс письма так нічим і не закінчився. Мене відпустили. Докопатись до проблем знов не вдалось. Сподіваюсь, що врешті мене відпустять… Бо завжди здавала норму світіння, бо завше все було як слід… І на заслання потрапила я випадково… Бо завжди мала чим поділитися з іншими… І за світіння мені іноді навіть доплачували… сподівалась, що своїми шаленими дозами радості зможу все ж перевернути ситуацію на краще і добитися того, щоб доля призначила мене мамою… Якомусь милому хлопчику чи й дівчинці… Але світіння все сяяло, а дитини не було. Тоді я перестала вірити вже у рекламні проспекти, у літературу, яку видавала держава відносно «веселкової» енергії. Не вірила ні в що і нікому. Все…

І тут в такий складний період… Зараз коли йшла сірим містом перед очима стояв наш акуратний будиночок… тільки наш з чоловіком. В той раз у центрі знов нічого не вийшло. Я так і не стану мамою… Але чоловік заспокоював, що була ще надія…я вірила. Тоді сидячи в будинку і перебираючи документи, альбоми зі світлинами, вірила, бо нічого більше їй не залишалось…

А потім у будинок увірвались… я не встигла навіть опам’ятатися… перед тим як відправитись на заслання, встигла затиснути у руці його невдалу світлину на паспорт… ту він був надто усміхнений… Його кучері відливали м’яким легким золотом на сонці. І тепер я можу попри нагляд дістати ту світлину, вже побиту життям і роздивитися… здається, коли дивлюся на неї, то наче і сум і разом з тим тепло з’являється у моїй душі.

У місті якраз настала довга зима. Прийшла у свою кімнату. Сусідів не було поки. Всіх хто жив зі мною - відправляли на ліквідацію. Можливо, якщо із мною не зможуть впоратись то також відправлять… мені вже все одно.

Коли руйнували будинок, я востаннє бачила свого чоловіка. Востаннє… і світлина – єдиний доказ його існування на цій землі і доказ мого щастя. Все. Все інше згоріло, розбилося під уламками нашого будиночка.

А тепер нічого, зовсім нічого. Поставила кип’ятильник. Гроші хоч і заробляла, але… витрачати було їх нікуди. Купувала тільки чай. Але виключно місцевий, в’язничний, він і пахнув в’язницею… а з ним колись любили свіжі трав’яні чаї… я досі знаюся на їх приготуванні. А тепер не п’ю і не пила вже з початку заслання принципово, хоча і гроші мала… Бо не хотіла будити у собі страшного звіра, що звався пам’яттю.

Але як же його тут не будити? Як?

Кип’ятильник уже дав порцію гарячої води. Розвела чай. Чомусь ці сеанси письма мене втомлюють… кожне слово має бути продуманим і написаним швидко. Правда, могла зіграти що у мене від природи невелика швидкість письма, щоб продумати кожне слово… Але викладач дивився на мене своїми проникливими очима. І тоді брехати ставало не можливо. Я не вмію заховати відкриту брехню під маску професіоналізму. Не вдається мені це, хоч і сам вчитель був у тому мастак…

Так і текли дні. Чекала поки й вже дадуть спокій або ж… або знищать. Так буде краще усім. Моє кохання зникло, а нічого більше не хотіла без нього. Пила в’язничний чай. За вікном тріскотів мороз.

Пам’ять знов услужливо підносила різні картинки із нашого спільного життя. Так само зима, вечір… Чоловік розповідав різні кумедні історії…Обіймались… ах, яка ж я була тоді щаслива… керівники не могли зрозуміти звідки ж стільки «веселки». Держава навіть доплачувала додатково часто… Бо це навіть не подвійна і не потрійна норма. Отак…

Але то вчора… сьогодні ж зовсім інша історія.

Коли чай було випито… дістала світлину і довго її розглядала. На маленькому зображенні погладила кучері, що відливали м’яким золотом… обережно поцілувала… а потім… придивилась пильніше до лінії його губ… колись було смачно, солодко цілувати його. А тепер крім гіркоти і болю нічого не лишилось. Спогади роз’ятрювали душу ще більше.

А тут на засланні я працюю саме над створенням таких чаїв, які любила пити вдома. Це був розкішний для заслання продукт, тому його охоче купували. І маю заощаджень вдосталь. Але і це не радує. Фінансова незалежність на засланні уже багато могла важити і багато говорити про людину… а мені байдуже.

Навіть щоденника не вела. А нащо? Це ж все одно біль переписувати із сторінки на наступну… і кому його передати?

Що відчепляться… навряд чи… а як ліквідують, то кому це… краще було заховатись у болісну проте свою комірку пам’яті не вилазити звідси. Гортати його образи у пам’яті…

Так проходила ніч. За нею знов робота і знов прийом у спеціаліста із вільного письма. І ці сеанси тривали, здається, вічність.

***

Сеанси мої не закінчувались. Єдине полягало в тому, що мене відпустили… Тобто всі визнали, що я маю можливо якесь захворювання, що спричиняється до відсутності світіння. Але знов же таки із цим захворюванням адміністрація і лікарі хотіли розібратись, а я мовчу наче риба. І сеанси вільного письма все далі і далі, більше і більше обтяжують.. Не могла, здається більше терпіти. Якби не одна подія…

Вранці мені показали нове місце роботи. Тепер мала працювати у спеціальному центрі, де у в’язничному місті доглядали хворих. Моя роль у відносному підтриманні порядку, заварювання спеціальних фіто чаїв і в тому, що було не менш складним завданням, змусити хворих вживати ці ліки. Але я думаю, що якщо із чаями впоралась, то з таакою роботою точно впораюся. Отримала білий халат, рукавички, кілька пар светрів і штанів, котрі видніли з-під халату, оскільки стара одіж була по-перше зношена добряче, по-друге, страшно заражена пилом. Тут всім в’язням, якщо тільки їх не переводили на важчі роботи,

Замінювали одяг, щоб в’язень більше прожив.

Обдивилась лікарню, свій одяг, приладдя для приготування чаїв, рецепти, нарешті можна і… Дістаю із кишеньки портрет… його світлину. Останню. Вдивляюсь у обличчя на мить.

— любий, ти завжди мене підтримуєш, тільки завдяки тобі я жива, - видихаю тихо, гладячи пальцем його плечі під білою сорочкою на світлині. Маленька світлина, мало простору для пальців, котрі так любили його торкатися.

Весело наспівуючи, входжу до палати із пляшкою чаю. Це все призначено одному із пацієнтів.

Я застигла на мить. Крик ледве не вирвався із легенів. Зойкнула.

— Навіщо ти боїшся? – спитав хлопчик, що був копією з мого чоловіка.

— я не… нне зовсім не боюся, - я змусила опанувати себе. Поставила чай хлопцеві на тумбочку і вибігла з кімнати. Різко. Зачинились двері.

Уже біжучи коридором почула його тихі схлипи. Спочатку не зрозуміла. Спинилась коло вікна. Дістала цигарку. На засланні всі курять. Так. Навіть жінки. Просто це спосіб втекти від реальності. Тут цигарки інакші ніж у всьому іншому світі.

Він злякався… маленький… А я ? Я ж що? Хіба ж чоловік живий? Хіба він там не під уламками? Але Я бачила… бачила ж…

Ні, маю все розпитати. Але для цього треба зібратися. Зачинилась у своєму маленькому кабінетику – варити фіто чаї. За цим заняттям я швидше заспокоююсь.

У небі клубочились вечірні дими. Значить… перевірила наскільки часто б’ється серце… перевірила і здивувалась… почувалась зовсім спокійною… наче й нічого не було. Узяла кілька скляночок і пішла до хлопчика.

— Чому ти так злякалась? – питав він, допиваючи гіркий чай із скляночки.

— пробач… - усміхаюсь трошки винувато.

— ну а чого? Чому? – він дивився на мене очима мого ж чоловіка. Але я на засланні уже давно… ця дитина якщо і з’явилась… то уже після мого заслання. Невже він живий? Невже не об’явився… на мить стало гірко і боляче…Він одружився знов. Він не пам’ятає мене зовсім і викинув із свого життя. Прикро.

— ти мені нагадуєш одного чоловіка, котрого я дуже любила, - відповідаю, стримуючи дрижання у голосі і намагаючись зробити так, щоб і губи не задрижали.

— у мене нема тата… - наче все розуміючи сказав він, - була тільки мама. Я завжди її пам’ятаю… Вона казала мені, що я з неба… а потім казала, що мене лікар приніс… у центрі… - він пояснював, намагаючись вдивитися у в мої очі і зрозуміти що там є.

Мені наче дар мови відняло. Але як тоді все це може бути? Як же так? І мій чоловік значить загинув?... Але ж хлопчик як дві краплі води схожий на нього… не може цього бути.

— Я покажу тобі… Перед тим, як я поїхав із дому… - він дістав звідкись дві невеличкі книжечки… - Я хотів дістати дві свої найулюбленіші книжки з казками… а дістав лише одну… - він протягнув її мені. І справді то була книжка казок, написаних відомими казкарями... Тут чого тільки не було, видно що книжка дорога і видана була відносно давно… Бо сучасні батьки дітям уже такого правильного як на мою думку не читають… Я ледве не розплакалась знов. І цю книжку я тримала в руках у книжковому, коли ми з чоловіком збирались у той центр… Я уявлялась як своїй дитині я читатиму ці казки. Ой, — як різонуло по серцю… здається, я не витримаю більше… допоможіть…

— а це друга… Я не розумію що тут написано, бо воно літерами письмовими… а я ще читати не навчився… - подав він мені другу книжку. Це скоріше за все був щоденник. Такий у шкіряній обкладинці… Дорогий, великий щоденник. І я колись теж на такі заглядалась, але не змогла купити, бо у студентські роки грошей було жаль на таке, вони лише на необхідніше були… а тепер вже й поготів мені таке не світить.

Я розгорнула щоденника. Зі сторінок сині літери… їдко сині… падали дощами… десь дрібнюсінькі, а десь величезні, наче на уроках каліграфії… а десь зовсім як курка лапою… здається, ця людина була непостійною як у почерку так і в сьому своєму житті.

Хлопчик віддав мені ці щоденники. А казки я почитала йму на ніч. Не думала, що це буде настільки приємно.

А потім я побачила, як у кімнату мого хлопчика йшов наш колись викладач вільного письма, котрий від мене так нічого і не добився. Стала коло стіночки так, щоб він мене не побачив. Боюся, що знов причепиться до мене із якимись своїми штучками… він такий що міг і на заняття разом із хлопчиком покликати… але думаю, що хлопчик у нього не писав, а малював.

— уявляєш… він сказав, що у мене радісні малюнки… що знов я скоро стану веселковим і мені буде краще… - повідомив мені він, щойно я прийшла до його кімнати з пляшкою чаю в руках.

— а що ж ти намалював? – питаю.

— казку, котру ти мені вчора читала… - прощебетав він і почав розповідати, попиваючи чай і раз по раз кривлячись від гіркоти.

А я чесно кажучи, полюбила той час, який мала проводити з ним. Пацієнтів у мене було небагато. І основним піклуванням став цей хлопчина. Я любила приходити до нього і розмовляти, любила читати йому казки…

А крім того почала читати щоденник. Це я так розумію щоденник його мами… розумію, що якщо він тут, то її вже нема в цьому світі. І вона не ховала його. А просто так в один день зникла і все.

Дарма… дарма я не вірила своєму чоловікові… ця дівчина. Що я так розумію, мала вдосталь грошей, попросила у центрі підібрати собі найкращий матеріал… ну і генетики місцеві підібрали їй матеріал мого чоловіка… ось чому хлопчик так схожий на нього. Відкрила знов свою маленьку таємницю – у мене на долоні поміщається чоловікове фото із усміхом на вустах і кучерями з м’якого золота. Ах, пам’ятаю як світло ковзало по його цих кучерях… Як м’яко і ніжно. Я завжди задивлялась на нього, любила вранці торкнутися його кучерів, коли вони десь теплі ще дуже, а десь вже холодні, але незмінно такі мені любі.

Дізналась за кілька тижнів, що у хлопчика знайшли все те ж саме, що і в мене… Але такого не може бути… щоб світіння взагалі переставало виділятися…

Я одного вечора наважилась таки запитати як це так, куди зникло його світіння.

— Разом із мамою… - відповів він.

А я й далі ночами продовжувала досліджувати щоденник. Він був великий, вмістив у собі записи за кілька років, якщо не десятиліть… а ця жінка була приблизно мого віку. І найцікавіше… я знайшла у її щоденнику вклеєне офіційне фото мого чоловіка… це те, що їй дали у центрі… вона так і пише, зізнаючись чесно в тому, чию дитину носить під серцем… та думаю, що вона була така багата і в такому розпачі… що це їй іще на користь пішло б…

А окрім того… у щоденнику було багато дитячих світлин мого хлопчика… мені потрібно було б їх якось вийняти звідти… але порушувати цілісність щоденника я не могла. І це її останнє, те, що випадково чи ні вивіз син з дому… те, що я буду берегти і передам йому колись потім… коли над нами не висітиме дамоклів меч ліквідації… Бо цей щоденник, можливо, для нього як моя остання світлина, що не давала мені зникнути увесь цей час…

06.02.2022