Доля "веселкових"

Ну нарешті. У мене щойно зготована перша партія льодяників. Ось вони виблискують проти сонця кольорові, різнобарвні, покриті перламутром. Вони засмакують кожному, хто купить їх. Мені несказанно пощастило. А виявилося ще, що працюю на благочинність, тому що місцева влада, я так розумію планує закупити їх у мене роздати дітям, звичайним дітям у руки хто скільки зможе взяти. Чудово. Кращої роботи я не мріяв. У вікно світить сонце. Дбайливо запаковую коробки. Ще кілька штрихів і все. На коробках назва моєї фірми… було єдине, що організатори цієї акції попросили зробити – додати у льодяники певну есенцію, котрої і я не знаю. Зі мною розмовляв їх спеціаліст просячи це зробити. Я погодився, бо гроші були немаленькі за цю партію. Та й яке мені діло до того, що за особливі концерванти вони хочуть туди покласти. То не моя справа. Мені лиш головне, аби льодяники продавалися і аби в мене були гроші. От і все.

Більше ніяких турбот. Нарешті моя справа розквітає, нарешті я знайшов гідних клієнтів, що цінують мій товар і мою роботу. о так, заради цього треба було починати кондитерський бізнес, багато вчитися, не спати ночами, а виготовляти свою продукцію. І тепер все це дає свої плоди. Я щасливий.

У парку гамірно. Я ледве пробився крізь натовп охочих взяти собі льодяники. Дають їх тільки дітям. А я прийшов сюди, аби подивитися, щоб заглянути у світ солодких емоцій. Сам я давно вже не їм солодкого. А от діти… цікаво, що вони думають про мої льодяники… а як би я був сміливіший, то запитав би уже у котроїсь дитини. У небо летять різнокольорові кульки як і мої льодяники. Бачу як кілька ящиків уже спустошили. Діти хутко розбирають солодощі. І їм схоже, смачно. А я просто тану від задоволення від гордості і від того, що моя справа дає плоди.

У мене знов замовлення. У нашому «веселковому» світі, як мені думається, професія кондитера має бути найзатребуванішою, бо людям щоб виробляти «веселку» і бути щасливими треба багато солодощів. Ну й мої справи тепер підуть угору… ех, я уже зробив усе, допиваючи м’ятний чай розкладаю на завтра нові есенції. Я вже готовий до роботи. Завтра першою ж фразою мого дня стане «сьогодні буде чудовий день!».

Повірити не можу це правда про мене. Тепер щастя і успіх прийшли до мене… постукали у двері… і я радо відчиняю їм.

А мені й не почулося постукали. Хто б то міг бути? Ніч же надворі… вітер ледве не вириває дерева із землі. але мені ще хвилину тому до цього не було ніякого діла, бо мій дім моя майстерня і тут я повністю захищений від невблаганного ворожого світу.

— Клятий виродку! Сволота! Хлопці на землю його! Обшукаймо тут все.

— Що тут коїться? Ви чого? – питаю, намагаючись втамувати біль від удару головою об стіну.

— Ти, виродку, ти хіба не в курсі…

— Та що ви з ним граєтеся? У нього тієї нема… тайво… все вже в цукерки поклав нашим дітям… падло, - один із нападників копнув мене ногою. Ой як боляче було.

— Та що ж таке? Я поліцію викличу! – намагаюся заспокоїтися, намагаюся згадати де в мене аптечка.

— Так, тобто ти не в курсі, що в льодяниках, котрі ти робив і котрі віддав на міське свято був специфічний… не те щоб наркотик, але стимулятор… Вони стимулюють вже наших дітей здавати «веселку».

— А хіба це погано, що вони будуть більше виробляти її? – спитав трошки віддихавшись.

— Ні, звичайно все добре. Тільки це як із наркотиками… ах ти ж!... не знав він нічого! – один з чоловіків добряче зацідив мені вдруге.

— Та я нічого не знав… не знав, помилуйте! Рятуйте… - у мене вже крутилась голова. Я не міг ворухнути ні рукою ні ногою. Здається, вони мені все переламали. У роті було солоно.

— Нехай все що ти тут творив буде в минулому. Ти зрозумів нас? – у світлі ліхтаря я побачив вишкір одного з чоловіків. Білі зуби у синюватому світлі ліхтаря виглядали зловісно.

— Якщо ти ще раз… закопаємо живцем… зрозумів… - вони багатозначно лишили двері навстіж і мене розламаного і розбитого у вітальні. Я розумію, що писати заяву не має ніякого сенсу. Вони – представники руху опору. І тому одна частина властей і поліції з ними. А от чим я став їм на дорозі… звичайно, та речовина… але ж…

Мені важко пояснити замовнику, що я більше не займаюсь льодяниками. А він вмовляв і вмовляв мене. Погано, що я не виїхав, не лишив цей будинок і не розпрощався з усім, що в мене було. Але… мені нікуди їхати… у мене нічого не було й нема крім цього цеху із виготовлення льодяників і тепер замість удачі прийшла біда. Я не хочу бути причетним до того.

Але тепер уже мені загрожував вирок. І представники влади озвучували це прямо. Можливо тому, що я був чи не єдиним у місті кондитером, хто взявся виконувати їхні вказівки без жодного опору… ох, якби ж я тільки знав.

На столі запрошення. Тож я маю нову роботу. з одного боку добре, що мені не довелося самому кидати все нажите, а з іншого… зважаючи на розмову із хлопцями з руху опору й на ранкову розмову із замовниками льодяників… життя мене чекає цікаве.

***

Ми сиділи за столом. Між нами тільки дві низенькі склянки із коньяком. Чоловік курив.

— Це призначення актуальне. Рух опору дозволив.

— Тобто? – питаю в нього. Він наче зітканий із суцільної темряви. Він темний зітканий із холодного вітру за вікном і від нього різко пахне, а чим я не можу розібрати.

— Ну ти ж не хочеш, щоб хлопці розламали тебе. Ти у нас на олівці. А це призначення це єдиний компроміс наш із «веселковою» владою.

— Тобто ви мене здали? Тобто без моєї ж згоди? – я намагаюся не показати свого обурення. А цей чоловік спокійно допиває коньяк із склянки.

— Так. Ти у нас на олівці. Незнання законів ще не звільняє від відповідальності. Те, що ти не знав не робить тобі честі…

— А тепер що?

— Ну тобі ж сказали, точніше написали чорними літерами по білому паперу. Що працюватимеш ти кондитером у реабілітаційному центрі.

— Надто легке місце для того, хто перед вами так завинив, - я іноді не розрізняю говорю я вголос чи так гучно думаю.

— Ти дивак. Побачиш усе на місці.

***

Той реабілітаційний центр являв собою цілком модернову простору будівлю. У мої обов’язки входило робити льодяники. Я знав тисячі способів розігріти карамель і закрутити її як завгодно, я знав тисячі способів зробити її із смаками, відтінками смаків, але… робота дійсно була поста – виготовляти найпростіші льодяники. Ніколи не бачив тих, для кого їх готую. Знав тільки, що поряд зі мною якесь дослідницьке приміщення. То вже було цікаво. Але у цій будівлі, де все легке і зіткане зі світла і стерильності я усіх і всього боявся. Я ж і так по житті людина дуже боязка, наче заєць… а ще й ці хлопці з руху опору. В мене ще й досі синці не позаживали всі. Ті синці нагадують веселку… я починаю боятися нашого режиму. Бо раніше я сяк-так тягнув свою «веселку», а тепер витягувати і здавати норму було складну вато. Може, то я так втомлююсь від одноманітної роботи… може, я перенервувався і веселки стало менше? Може, негайно реба йти до лікаря?...

Але то все сьогодні не має значення. Я сьогодні черговий. Отже, до прибираю на кухні, провітрю і гайда додому. Одноманітна робота хоч би навіть із карамельками втомила мене.

Я вже складав маленькі баночки з есенціями у ящик, як почув крик. Завмер. Згадав зразу спокійне біле наче маска лице мого співрозмовника у чорному, з яким ми зустрічалися перед тим, як я пішов працювати сюди.

Крик повторився.

Я мерщій кинувся у те приміщення за стінкою. Входу не довелося довго шукати. У приміщенні стояло багато вимірювальної апаратури. Підлога і стіни дрижали від вібрації. Думаю, що я не зміг би тут перебувати довго. На великому ліжку посеред кімнати лежав хлопчик, міцно прив’язаний до ліжка. Це він кричав.

Екрани показували нескінченні цифри. боже, я в них нічого не розумію. Крик повторився. Гучно і так що мене пробрало аж до кісток.

Я намагався збагнути, чим можу допомогти йому. Шкала «веселки» падала. Я розумів це. Але не розумів, як допомогти цій дитині, котрій на вигляд було не більше десяти років. Йому просто боляче… чим нижче падає «веселка», тим йому болячіш ставало. Зрозумів. Але не знаю де шукати джерело болю. Я обдивився усю кімнату. На столах і стінах датчики, екрани із кольоровими індикаторами, підключеними дротиками, котрі всі вели до ліжка.

Зрозумів ще, що ці дроти порізати не можна, бо то життєзабезпечення цього хлопчика. «Веселка» зменшувалась, крик повторювався все частіше.

Раптом на одному із столів коло ліжка я вгледів льодяники. То свіженькі. Таку порцію виготовив зранку. І навіть бачив на коробочці клеймо моєї зміни. То був знак якості. Думаю, що від льодяника йому не стане гірше… може вдасться навіть пригасити біль.

Пальці не гнулися. Я відчував, що руки трусяться, а пальці з кожним криком дитини стають ще затерпліші. Не можу… мені душно тут. У мене голова обертом іде. Я зараз упаду на кахляну підлогу і тут і лишуся…

Хіба це так можна? Що вони роблять з ним?

Я врешті відкрив коробочку. Добре, що вона дуже легка на руці все ж містила один льодяник. Підніс його до губ хлопця. Він був зовсім блідий задиханий і безпорадний. Я ледве розтулив його губи. Ледве заклав льодяник. Крик припинився ще й не почавшись. Він тільки хапнув повітря ротом. Динаміка «веселки» почала повзти в гору.

До кімнати вбіг чоловік у білому халаті.

— Ти весь експеримент зіпсував! - накинувся він на мене, розмахуючи журналом.

— Та йдіть ви! – я блокував його удар, а журнал вилетів із його блідих пещених пальців.

— Ти! Ти! Я доповім нагору! – кричав він, підбираючи роздертий журнал.

— Спочатку не забудь згадати, чим ти тут займаєшся! – гримнув я дверима. Відчував, що впаду, відчуваю, що ніколи не зможу ні їсти, ні виготовляти солодкого. Там і справді стимулятори… Вони експериментують на них, вони змушують дітей виробляти «веселку», годуючи їх цим…

— Сьогодні я вперше запалив. До центру під’їхав той самий зітканий із темряви чоловік на зітканому з темряві авто. Він повільно виліз, спрямовуючись до мене. Я ніяк не хочу говорити з ним та ще й тепер. О ні, тільки не це… помилуйте… я не встиг нікуди втекти. Мені вхід у будівлю був закритий із цигаркою… та мені тепер вхід туди закритий назавжди мабуть… коли згадую про це місце, то починає млоїти у животі. Я зараз вивернуся прямо йому на чоботи. Але він привітався, закурюючи й собі цигарку:

— — дякую, що врятував мені сина, - сказав він.

— То ваш? Твій?... – мене наче струмом вдарило.

— Так. Тому я в русі опору. Бо в нього знайшли особливість… коротше, це звикання до таких-от препаратів, що були в льодяниках… і в тих, що роби ти так само.

— І що ж тепер? – питаю, тупо дивлячись на нього.

— Ну а що… ти бачиш що… він лежить тут. А мені платять за мовчання.

— Вони не знають, що ти?...

— Може й так, а може й ні. Мене то не обходить…

— А чого ти не?...

— Не викраду його й не житиму з ним вдома? Ти це хотів сказати?

— Так… - я не наважуюсь дивитися йому в лице.

— Тому, що він без цих препаратів просто і швидко помре. А так він живе… а ти його ще й врятував сьогодні…

— Але ж вони… вони… ставлять над ним експерименти… - відчуваю, що стискаю кулаки.

— Так. Я не можу вплинути ніяк на це… хоч би й мені не платили за мовчання. А ти… - він докурив свою цигарку.

— Я?

— Ти. Прошу, будь з ним… ну хочеш… Я платитиму тобі?

— А через міські свята вони виявляють дітей із такою ж особливістю… а всі інші просто здають «веселку» від часу до часу?

— Так. Ти абсолютно правий… швидко ж ти зрозумів що й до чого… Може ще й у цих стимуляторах розберешся…

Я відчуваю, що в мене є новий сенс життя і це зовсім не про успіх і гроші. Схоже, мій сенс у цій сонячно-стерильній будівлі реабілітаційного центру і в тому хлопчикові, підключеного до апаратів… тепер я ніколи нікому не дозволю його скривдити і експериментувати із ним. І не тільки тому, що відчуваю вину… а коробочку із льодяниками я все ж таки ношу завше з собою, хоч солодке їсти не можу… Єдине, що лишилося із солодкого так це спомини… та й то… а чи солодкі?...