Доля "веселкових"

Це остання цигарка. Ритуально аж якось. Дим блакитненько поплив угору. Десь високо розчиниться, випарується… Остання моя контрабандна цигарка. А я возив їх цілими ящиками для в’язнів «веселкового» режиму. І тоді мав безліч грошей. Вони думали тоді, що я найбагатша і найщасливіша людина у світі. Але… не так сталося як гадалося. Колись ще юнаком я так само думав, що заробляючи контрабандою зароблю на все на світі. Але час минав, рахунки у банках ставали більш об’ємними, золото із шахт півночі текло мені у руки, а щасливішим я не ставав. І господарем усіх благ, яких хотів так само не ставав. І не став. Моїх казкових багатств вистачило лише на те, щоб врятувати своє життя. Та й хто знає, чи надовго я тут… чи не доберуться спец службовці до цієї віддаленої бази на супутнику Сатурну.

Блакитний дим вивітрювався. Дорога цигарка. Остання. Це родом із того життя. Я прилаштувався на цій самотній майже закинутій базі. Це коштувало дуже і дуже дорого. а тоді в машині загинула інша людина. Все, що в мене лишилося я віддав його родині. Все ж таки саквояж із ліками летальникам був переданий. Лабораторії працюватимуть далі. А я для чого живу?

Тепер ми тут разом із родиною. У мене багато часу, але… діти вже дорослі й не хотіли летіти з нами. Але вмовив же таки… прилаштував обох у програми, де таємничі у чорному не подумають їх шукати. Вплив і гроші контрабандиста роблять свою справу…

А тепер розумію, що все розвіялося як дим. Проте, все ж краще докурювати свою цигарку на далекій базі на супутнику Сатурна ніж бути там… я пам’ятаю, як лідерка громади летальників дивилась на мене. Вона давала мені шалені гроші за речі, котрі у моєму місті коштували дуже дешево. Я завдяки їм врятував своє життя. Врятував родину… але… це коштувало їм днів і місяців шаленої праці. Я брав із них усе що міг. Повну ціну. І здається тепер усе повертається. Наді мною нема поліцейського нагляду, нема стін і спеціальної апаратури яка міряє моє поле, на мене не тестують препарати… Але чи краще тут ніж там? Певне, всі вони побажали мені горіти у пеклі. Тепер їх побажання справджуються. Це тихе пекло. Холодний вітер із завиванням летить уздовж бази. Він не живий здається… його міць глухо вдаряється об споруду. І це… цей звук будить мене ночами. Я вже давно прилаштував свій режим під тутешні умови… те, що міг взяти із рідного і такого недосяжного життя – обмежене. Я перечитав усі книжки… Персонал станції тут з’являється рідко, тож книжок і новин мені привозять мало. У мене є зв’язок із базою, через який я дізнаюся всі новини… але… Навколо мене зімкнулося льодове кільце. Тиша, вітер, скорбота… і обличчя тих летальників, які дивились на мене впалими безколірними очима. Вони раділи усьому, що я їм привозив… ні, не так… вони потребували найбільше на світі того, що я привозив їм за шалену плату. я не розумів цього тоді… тоді для мене вони були об’єктом… а тепер я такий як вони.

пам’ятаю останню розмову із дівчиною, у якої замість серця апельсинка. Вона справді сиділа у всьому помаранчевому. Це був, мабуть, єдиний раз, коли я піймав її справжню, не таку як пишуть змі і публікують у газетах… вона справді загорнулась у яскравий помаранч, у теплі аромати свого дому. Їй було погано колись… а тепер всіх винних і невинних у цьому вона змусила страждати.

А тут сіра база. Холодно. Погляду навіть ні за що зачепитися. Скільки б я не облаштовував це місце, а все одно холодно. Зв’язок із зовнішнім світом нічого не значить, коли нема сенсу, мети для чого дізнаватися новини… нема кому написати… Вони прочитали того листа і думають що я мертвий. Так буде краще для всіх. І для служб, які безперестанку мене шукають. Невже дівчина із апельсинкою в серці могла подумати, що людина, котра співпрацює з летальниками, обдираючи їх як липку… не матиме до них жодного милосердя?

Вона помилилась. Але чого коштує милосердя? Я знаю, що за нами ціла мережа агентів… лабораторія буде працювати довго на доходи із тих же таки летальників… це досконала схема, яку я виношував багато років поспіль… але…

Тут синьо-синьо… змінюватимуться дні і ночі. Я вже звик до холоду, до незвичайних кольорів… але розумію одне – людина прилаштується до всього, тільки б мала мету. А я?

Льодове кільце стискається все ближче і ближче. Від нього нема порятунку. Мені іноді сняться кольорові сни родом із того життя. Я тепер розумію їхню ту затаєну фразу про родом із того життя. Летальники тяжчі, з ними тяжче працювати… адже вони ті, кому вже нічого не лишається, ті, хто вже не сподівається на порятунок. Раніше таких із загальних таборів просто ліквідовували… я багато їх знаю. Знаю й таких, хто не зважаючи ні на що вибирався… а хтось ставав і браконьєрами… старий контрабандист усіх знає, до усіх близький… але справжній – ні з ким.

І навіть із нею, із дівчиною з апельсиновим серцем… вона гірка й кисла наче грейпфрути… вона не стала людиною… тому серце там із чого завгодно, тільки не справжнє. Воно болить тільки своїм…

У мене тут багато часу. Я пробував викладати свої думки на папері. Але щоденники тут писати ні з чого… а думки знічев’я таки записував. Але для них не буде адресата.

Повільно проходить з’єднання. Звук із того кінця пробивається крізь перепони. Повільно, він наче зависає у повітрі. Він наче тягнеться наче лине… із далеку, нехотя… поступово ті звуки вриваються у мою свідомість. Я рапортую про стан бази. Більше нічого. я приречений. Заробітню плату відсилаю дітям, котрі багатіють із участі у різноманітних дослідницьких програмах. Поки вони живі і молоді, то хочуть більше і більше… як я колись.

Відчуваю, що сьогодні має стояти остання крапка. І в рукописі, котрий нікому не потрібен… його навіть не вивезуть із цієї бази. Так і лежатиме на запилюженому столі… Ніким не прочитаний, усіма забутий… як і я. Аж поки сторінки не розпадуться на порох.

Вітер моторошно виспівує, б’є потужно об стіни. Дружина десь там у будинку… у неї сенсу більше ніж у мене. Вона тяжко переносить розуку із тим світом, до якого звикла… але хоч користується моїм зв’язком і новини слухає… ми тут двоє. Золото змінюється старим запелюженим сріблом… я раніше любив жити там, де вічне сонце, де все цвіте і золотіє під його промінням. Ми завжди намагались відпочивати там, де яскраво і красиво… я як і моя дружина – залюблені у квіти… а тепер хоч би промінчик, хоч би щось золото-жовте як сонце… старі прожектори виключно білі. Їх світло годиться для роботи, але від нього нудить дуже скоро. Я не можу переносити його. Льодове кільце стискається.

Ніч. Знов жодних інших звуків окрім вітру. Він змінюється… чи то напрямок, чи то швидкість… а може все й зразу. Укриваюсь спеціальною термоковдрою. Без неї на базі ніяк не вижити. У мене є все необхідне… але я не можу більше. Не маю сили розплющувати очі під звуки вітру… спец службовці все одно б знайшли мене і вирок було виконано… Єдине, що радує… я сам можу розпорядитися власним життям.

Згадувати минулі часи не сила. Спогади отак завжди будуть яскравіші, ідеалізовані... я вибираю те, що сам хочу бачити… воно приходить… але після яскравої хвилі не лишається нічого крім болю і відчаю. Сам. Кожен народжується сам і помирає також сам.

За вікном темна гладь. Холодна і кам’яна. Як моє серце. В ньому не лишилося навіть апельсинового прагнення загорнутися у розкіш і більше ніколи не страждати. В ньому більше нічого нема. Льодове кільце стиснулося ще сильніше. здається, його уламки впилися мені в серце… Холодні спрацьовані пальці. Жаскі, бо сильні і витривалі… бо не знають ні до кого милості. Тепло випаровується з-під термоковдри…

Немає нічого. нічого… в серці тільки холодний темний камінь. Вітер який із силою б’ється об перепону, не можучи подолати її…

Крижане кільце навколо серця… спрацьовані міцні руки… холод витискає кров краплю за краплею…

Сизий дим із залишків цигарки… Замерзле серце… яке і термоковдра, і сонце, і золото не врятували. Оглушливий самотній вітер на станції. Тепер більше нікому оберігати ту перепону, яку він намагається подолати.