Доля "веселкових"

Ми з ним познайомилися у таборі. Я саме тому пишу історію про нього, що я можу говорити й хутко чи ні набирати текст, а він так і лишиться синій, змерзлий нещасний і незрозумілий для варти табору і рятувальників, для всіх людей.

Його справу я знайшов у архівах. Звичайно, ні мене журналіста, ні історика ще довго не пускатимуть туди… тому я винесу для вас те, що встиг занотувати, що встиг переписати по пам’яті, огортаючи правду у більш-менш пристойні красиві звороти. Життя цікавіше ніж у кіно. Я зрозумів це витягуючи його вже неживого з води, тягнучи його по брудному від кроків снігу. Він боровся до кінця.

Автобіографічне

Я пам’ятаю тільки теплі обійми, пам’ятаю мамин ніжний голос. Я лежав під її вогкою ковдрою зіщулившись, притулившись до неї, огортаючи нас двох скупим теплом… важливо було не пускати холодне повітря, не притулятися до стіни, не з’їжджати на самий краєчок ліжка, не робити шуму, дихати навіть через раз, щоб не почули й не донесли. Якщо прийде табірна охорона… мене наче погане шкодливе кошеня викинуть надвір у одній лише сорочці на мінусову температуру. Я не хочу. Не хочу нікуди від мами. Вона пошепки промовляє щось ніжне миле мені у саме вухо. Мені добре. Я засинаю.

Вже охоплений сном чую як рипнули двері. Наші двері зразу дають знак, хто прийшов у нашу тісну пропахлу всім чим завгодно кімнатку, де живуть ще жінки-в’язні, такі ж як і я діти ховаються під їх ковдрами.

Якщо двері відчиняться різко, залетить холодне повітря – значить табірна охорона, значить перетрус, обшук, значить когось поб’ють сьогодні… і може навіть цілком безвинного когось. А може й мене.

Я намагаюся зіщулитися, притулитися до мами ще ближче і спати далі… теплі обійми сну вже чекають мене… ще крок до розслаблення і вже цілий світ мені не страшний.

Табірна охорона. Їх строї замильготіли між ліжками. Я відчуваю, як мама стискає край ковдри. Вони йдуть сюди. Нестримно хочу втиснутися так щоб мене й не видно було. Бачать. Сьогодні безвинним побитим буду я.

Нічого не пам’ятаю. Пару ударі… дорога… білий сніг… крики… у таборі сніг ніколи не буває білим. Його встигають забруднити кроками конвоїри, солдати, самі в’язні… а тут білий-білий…

Він ріже мені очі. Я намагаюся заснути, мені хочеться спати, на тілі відголос ще недавнього тепла. Але тепла вже немає. Нічого немає. Заснути не можу. Світ розрізає мене. Начебто я перенісся у інше життя. Якесь воно невтішне, незручне… хочу вирватися і гайнути під теплу трохи вогку материну ковдру. Нема. Дорога і білий безжальний сніг.

Я пам’ятаю тільки сувору пані Беллу, що кожного ранку приходила до нас у чорній сукні із різнобарвними шаликами. Кожного ранку у неї був новий. Вона говорила нам, що тепер держава дбатиме про нас. Я вчив гімни присвячені «веселковому» режиму. Менші діти питали, чи це мова про тих, хто робив боляче їх мамі… вони питали це дивлячись на портрет дівчини із апельсинкою замість серця. Пані Белла відводила їх до себе в кабінет. потім діти поверталися нещасними і вже ніколи нічого такого не питали.

Мені вже ж стало дуже цікаво чим пані Белла таким займається… вона головна серед наших учителів, але дуже молода ще й гарна… я б закохався у неї колись… але її суворість не давала й не дасть мені ніколи цього зробити. Я не знаю, чи ненавиджу я її.

Вона це вона забрала мене від мами, від нашого сірого табірного снігу, від того, що я знав і трохи любив. А тепер світ наче чистий аркуш. Я не люблю малювати. Хочу назад.

На мить замислився не там де треба… якраз під час уроку історії. Наш суворий викладач, що заміняв пані Беллу дістає дорогі нашому серцю фігурки, олов’яних чоловічків… він дбайливо бережно розставляє їх на дошці. Ми будемо гратися. Звичайно, то закріплення усього того, про що ми говорили сьогодні… вони так викладають нам громадянську освіту… Ніхто нікого не б’є як там у таборі, коли нам траплялося не вміти й не знати того, що конвоїр питав від нас. Тоді ми всі отримували по руках кийком… а тепер ніхто не б’є мене по руках. Суворий учитель виставляє фігурки на дошку. Я бачу, слідкуючи за його поглядом, що партію з ним маю зіграти я. ну я сам винен.

А що якщо піти не так як написано в підручнику… повстання також вихід… я чув як ще у таборі щось таке обговорювали жінки… мама вже майже спала. Вона думала що і я сплю.

Вона тільки ледве чутно зітхнула крізь сон. А тепер я ставлю фігурку супроти вчительської. Не бажаю підкоритися…

Він у минулому військовий… витягає мене на вулицю, кричить такими ж словами, котрі я встиг вивчити ще у таборі від особливо лютих конвоїрів. Я мовчу. Він витягає мене на вітер у одній шкільній сорочці. Змушує кілька годин стояти так із піднятими руками. Прив’язує мене на видному з вікна місці.

Я стою. Холодно. Образливо. Цікаво, а що сталося з людьми, котрі насправді підняли повстання?

Пані белла швидко біжить до мене з боку шкільних воріт. Вона щойно вийшла з машини. На неї світить сонячний промінь, що ледве пробився крізь щільну стіну хмар.

— Хлопчику мій… він це за що тебе так? – питає вона, розриваючи мотузку, якою я прикутий.

— Я… я…. – але замість відповіді я плачу. Не можу нічого вимовити як би соромно і боляче мені не було… перед очима пливе все ще з часів табору… і конвоїри, що кілька разів тримали мене на морозі, і розлука з мамою… і все-все на світі…

— Ну… мій хороший… Ходімо… я про тебе попіклуюся… - вона обережно взяла мене на руки.

— Слухай, хочеш я тобі дещо покажу? – спитала вона, притискаючи мене до себе. Я чув її шпарку ходу, лункі кроки, удари підборів наче маршевий ритм…

— Хо… хочу, - схлипуючи промовив я.

— Тоді ходімо… вам вже показували фігурки на історії? – спитала вона…

— Ттак… - вимовляю, а сльози зрадницьки ллються ще і ще.

Вона завела мене у маленьку майстерню, де старий вже сивочолий чоловік виготовляв ці фігурки. З їх з майстром розповіді виходило цікаво… значить така колекція фігурок є в кожній школі у нашій державі… Значить та яку ми всі між собою звемо дівчиною з апельсинкою замість серця придумала ці комплекти для того, щоб ми вчили історію і гралися… тут серед фігурок був навіть її портрет, маленька олов’яна фігурка із намальованим обличчям і розфарбованим жіночим одягом…

Щоб заспокоїти мене майстер подарував мені кілька таких… і цю так само… і пані Беллу також… фігурки були гарні… а я дивився на них і хотілося плакати ще більше. Але пані Белла подякувала старому майстрові за екскурсію і забрала мене з майстерні.

З нею я пробув ще кілька годин. Вона відпустила мене впевнившись, що я заспокоївся…

Але це ніколи вже не було так. Я не заспокоївся і не заспокоюся ніколи вже після того, як мене забрали тієї ночі з-під маминої ковдри. Я звинувачую себе у тому, що сталося з мамою… ці табори… ці люті конвоїри…

Мені передають листи від мами. Я вже добре вмію читати і здатен красивим почерком відповісти на мамин лист. І тітка у чорному спецодязі передає нам листи одне від одного. Вона працює технічним працівником… я чув десь, що наші люди у чорних комбінезонах також мають погане минуле… таке як в мене і в мами… просто їм більше пощастило.

А я харчуючись кожного ранку свіжими апельсинами думаю про те, як добре було б поділитися ним із мамою… як було б добре просвітком між хмарами і світлом поділитися з нею…

Не можу… не здатен більше цього винести. А хай би їх усіх!

Фігурки не ламаються. У їх намальованих фарбою обличчя виражають щось дивне… там дика радість, на яку я не можу дивитися…

І вони ще й піклуються про мене… вони зламали мені життя.

Пані Белла була чудовою виконавицею своєї ролі. Свою місію зламати нам життя вона виконала на відмінно.

… тут холодно. Присмерк опускається на мене звідусіль. Я опинився там, звідки мене забрали. Тепер вже за пані Беллу. Вона забрала й вона повернула мене сюди.

Не можу так більше. Піду в море… нехай… а ці замітки все одно сховають в архів…

Персикова квітка

Тато мене завжди порівнював із персиковою квіткою… Я й у соціальних мережах була так підписана… Мені подобається бути настільки ніжною як квітка персику…

Я майже за крок до своєї мети. В цьому чудовому місті має постати будинок для дітей, забраних від батьків із таборів. Тут їм буде краще ніж там. Я створю їм затишок. Я буду опікуватися ними.

Тато допоміг ухвалити всі рішення, підписати всі папери. Якщо ми лояльні до режиму – то нас будуть підтримувати, допоможуть у розбудові нашої справи. Обіцяю дітям розповідати який добрий режим... ай справді, режим не несе нам ніякого лиха… вони ж дозволили мені допомогти цим дітям. От звозимо одне за одним… де тільки бачу списки, то кажу, щоб дитину привезли у наш заклад.

Приїхав один хлопчик. Він був дуже замкнений навіть без потреби не говорив…

… історик розповів мені, що цей самий хлопчина наважився на повстання на дошці для олов’яних фігурок. Цікаво. Завела його подивитися як виготовляють ці фігурки. Думала, що заспокою і хлопчик проникнеться нашою ідеєю… Хіба ж йому зле жити у теплому затишному світі, їсти апельсини, дивитися на свіженький краєвид… це ж не табір… я розумію, що зв’язків він з родиною в таборі не згубив… як і всі діти, хто потрапив сюди знаходять як передати вісточку додому…

Я б воліла щоб цього не було. Але нічого не вдію.

Здається цей хлопець щось замислив… я бачу у ньому приховане полум’я… рано чи пізно…

Справа олов’яного чоловічка

Мабуть, він таки убив її. І мабуть, вирок був справедливим… його зробили летальником не просто так… а проста спроба втопитися… він зрозумів, що місію свою також виконав… а чи виконав? Я й досі думаю над цим. Він маленький олов’яний чоловічок, такий якими ходять по дошці… після нього і його сміливої смерті у холодній воді… я не знаю скільки він плив, перемагаючи холод і судоми… Після того як ми витягли його… я встиг знайти в речах і забрати собі… Олов’яних чоловічків дівчини з апельсиновим серденьком і пані Белли тієї, що персикова квітка, що донька найзаможніших батьків, котра вирішила на краще змінити цей світ.