Доля "веселкових"

Вже нічого не врятувати. Не вірю. Особливий випадок, котрий не дав щастя нікому, ні мені, ні татові.

Звісно, після нашої втечі, котра не вдалась, вживали заходів… Освітлення тепер не можна було відключити, а браконьєри більше пильнували своєї роботи ніж колись до того. Отже, я залишився там де і був. Все ті ж самі нестерпні умови. Проте тепер до мене ставилися по-іншому. Я був для них небезпечним злочинцем, котрого між тим слід було стерегтися. Мене і стерегли і стереглися. А все те, що було далі – нестерпно. Листа маминого котрий тато зберігав у себе на грудях мені таки віддали. Я розумію, що зроби це навмисно. Тепер контролював мене старший із браконьєрів. Я міг впізнати його по твердій ході, по спокійному зовні обличчю і голосу, котрі були жаркіші за будь-що у цьому світі.

І сьогодні... Вони вивезли мене на поверхню.

— Підеш зі мною. На нашому зльоті обговорюватиметься твій випадок і твоя фігура. Тож… Хлопче, відповідай на всі питання, котрі тобі ставитимуть… - сказав він, прицінюючись поглядом, чи не вколоти мені якихось ліків, котрі змусять заснути щоб я дороги не бачив. Але порахувавши мене розумним хлопцем, котрому вже нема сенсу чинити опір, він все ж я так бачу відмовився від цієї ідеї. Але все одно дороги я не міг запам’ятати. Після виходу з-під землі були дороги, сірі страшні забруднені вулички… все як на каторзі. У цих містах по-іншому не буває. Нічого, коли мене вже повезли на збори браконьєрів, то маю шанс що все вирішиться можливо, на мою користь… Бо вони ж нікого не вбивають, адже джерелами енергії так просто розкидатися не можна.

Він ввів мене у велику залу із сірим склепінням. Я бачив, що заходжу… заходжу у настільки красиву будівлю, що не можу навіть описати. Вона становила собою яскравий, зітканий із веселкових кольорів кристал. Мені казали, що це центр енергозабезпечення усього світу. І як же браконьєрам дозволено тут збиратися і проводити свої наради… значить, не все так просто у цьому суспільстві як здається… А тато не встиг мені нічого розповісти… якби я раніше знав, що його дитина, якби він раніше знав… То мені можливо, перейшло б ремесло браконьєра. І я не знаю як би я до цього поставився… Бо все ж таки виживати у цьому світі треба. А з мене зараз дуже багато тягнуть енергії. Цьому старому чортові усе мало. А мало йому – то нічого не лишиться мені… Болі у мене були такі, що звестися на ноги іноді важко. Боляче, а працювати треба. А тепер вони притягли мене сюди. Навряд чи вони стратять мене… адже я цінний… А окрім того, я все ж таки дитина браконьєра… І вони мають або ввести мене в ремесло або ж полегшити мої умови принаймні… хоч цей світ не знає нормального життя, а я мушу пристосуватися… і навіть браконьєром став би коли зміг вирватися звідси…

У залі вже все готове до прийому гостей. Стоїть великий стіл… я так розумію, що тут найактивніші браконьєри, тут дієві справжні браконьєри, котрі знають як добре робити свою щоденну важку роботу. І всі вони, я бачу як заходять і розсідаються… виглядають молодо і добре. Єдине, що нагадує про їхнє минуле засланців-каторжан – звичка палити, яку вони не можуть покинути навіть у будівлі. Сірий дим оточує нас. А їх досить багато. Всі розсідаються за столом. Я стою коло мого браконьєра. Не хочу цю наволоч називати навіть на ім’я. Він порушив усі правила, він батька також змусив ділитися своєю енергією… наволоч. І якщо мені дадуть слово, то я розповім про це. Браконьєри не люблять таких протиправних дій.

Засідання от-от почнеться. Не вистачає ще когось, хто сидів би у голові столу. І от ця постать виходить. Тонка. Закутана у сіре… щось туманно-сіре на ній. Я розрізнив уже, що то або дуже жіночний чоловік, або ж взагалі жінка. Жінок серед чинних браконьєрів я не бачу. Вона підходить і обережно сідає на стілець. Окинула всіх присутніх поглядом.

— - Доброго дня. Почнемо. Отже, я так чула, що у нас є особливі випадки… Розказуйте… - показала рукою на мого браконьєра.

— при спробі втечі і порятунку своєї ж здобичі він був убитий. А хлопець ось, - він кивнув на мене.

— загиблий був моїм батьком. І крім того він, - я вперше зважився поврушитись під її суворим поглядом і запитальними виразами облич усіх присутніх, - а він нього забрав енергію, забирав регулярно і мою також, котра належала моєму браконьєру і батькові… Він крав її. Браконьєр у браконьєра! – кажу, намагаючись втамувати дрижаки по всьому тілі і дрижачий голос.

— це правда? – вона підняла брів. Я побачив її біляво-попелясте волосся із дрібними кучерями. Вона сама була наче зіткана з туману.

— правда, - змушений був признатися той. – Але він не хотів доставляти його до нас, тому ми зробили це самі. Ви ж розумієте, розумієте, що так не має бути. Він із браконьєра міг перетворитися на того, проти кого ми боремося.

— А- але ж і ти не мав так робити… - на її губах зблиснула недобра посмішка.

— проте… я не заслуговую страти за це! – він сіпнувся, бачачи як вона відзначає щось гострим олівцем у блокноті.

— а хлопчик добре знає кодекс честі наших браконьєрів… жаль, батько тобі нічого не передав, - усміхнулась тепло до мене вона і ще зробила помітку у блокноті що лежав поряд на столі. У кімнаті здається стало ще темніше. А вона загорнулась у свій туман. На кілька хвилин – цілковита тиша. Я чув, здається, як трусяться руки і в мене і в мого браконьєра.

— я думаю, що хлопця ви відпустите, - безапеляційним тоном сказала вона.

— але так не можна! Він же…

— він веселковий, котрий лишиться тут. Я займуся ним особисто, - усміхнулась вона, відпивши ковток із склянки, котра у напівтемряві зали здавалась мені синьою. Що в тій скляночці було я не здогадався і навіть уявлення не маю.

А все ж таки мені стало цікаво хто ця жінка. Вона настільки владно поводила себе за перемовинами, що видно – владна… але хто вона така? Невже з браконьєрів? Але серед них наскільки я знаю не було жінок.

— Отже, шановні мої. Звірствуйте так як вам і далі хочеться. Енергії не вистачає і хоч ви самі були винні у своїх засланнях, проте не потрібно щоб таких як ви ставало більше, а кожен громадянин так само як і ви мусить виконувати свою норму не залежно від того ким він народився… Тож я благословляю вас на все те, що ви робите. Жодних проте на людях заяв… ви тіні, мої власні тіні, - сказала вона, даючи усім знати, що термінове засідання браконьєрів завершене. А мене підкликала до себе.

Я не зрозумів нащо, але цікавість моя зросла непомірно… хто ж вона така? Яка це жінка може так розмовляти із браконьєрами, котрих навіть каторга і заслання не зламали. І не дивно їм всім слухатися цю примарну жінку, сидячи у центрі забезпечення енергією в тих місцях звідки більшість із них не так давно вирвалися.

— Мій хлопчику… Ти хороший… - сказала вона так наче зверталась до дитини… - Отже, ти лишися тут і це не обговорюється.

— я почесний полонений? – питаю.

— ні, що ж це ти? – засміялась вона, наче щільніше загортаючись у туман, - ти мій гість… Більше, ти нагадуєш мені про нього…

— мого батька? – питаю забувши взагалі весь страх перед нею.

— так. І не тільки його. Якщо тобі цікаво, я розповім тобі цю історію… думаю, ти гідний, щоб її почути… Хоч він і вибрав її, а не мене… Але пані Яблонська отримала те, на що заслужила… - у її голосі холодні різкі нотки.

— вона все ж моя мати, не смійте! – я спаленів.

— нічого. Ти звикнеш. А я так не бажаю їй нічого, просто це від її нерозумності… не можна так щось любити чи когось, щоб від цього втрачати голову, розумієш? – обернулась до мене і тут я побачив наскільки вона гарна… Наче троянда, тільки фігурно запилюжена… не знаю як це висловити…

— ходімо. Ти житимеш тут і я тобі все розповім. Жаль, що тобі батько не передав цього ремесла… - зітхнула.

— я б не зміг… Щоб бути таким, треба аби за твоїми плечима і справді було стільки пережито. І Комісар…

— справді. Можливо, а ти ж хіба не?... Я не могла тебе раніше витягти… Хоч керую цими суворими чолов’ягами, а все ж таки мушу зважати на їхню думку, - вона сумно усміхнулась.

— може… Хто ви для них? – питаю, забувши про обережність і про своє хитке становище гостя.

— я керую нашими зустрічами… Але я думаю, що батько нічого не встиг тобі розповісти… а вони й не збиралися і не знають окрім того і половини усього, що тут відбувалось…

— ви готові довірити це мені? – питаю знов не обережно і не в попад. Я наче хочу щоб наживка спурхнула із мого гачка.

— розповім. А що мені? Ти ж все одно мій гість…

Вона провела мене кристальним палацом. Це справді на одному із поверхів – центр забезпечення енергією. Але розповіла, що все тут світиться веселковим від її власної енергії, котру щодень вимірює і здає норму а то й більше. Вона писала Конституцію і розуміє наскільки це важливо для порятунку усіх, хто тут живе. Говорила, що одна лишилась із всіх науковців, що розробляли проект. І коли проект енергетичних змін, до якого ставилися дуже скептично, бо ж людська енергія це таке собі джерело - інші науковці загинули або під час поїздок по світу із пропагандою або ж від рук тих, хто із таким ладом миритись не хотів. Вона завела мене у бібліотеку. Там сотні і тисячі томів усього, що стосувалось до справи. Це справжнісінька енергетична історія нашого світу. Тут було все. І найцікавіше, що тут були її щоденники. Правда, вони під грифом цілком таємно. Хоч із легкою усмішкою запевнила мене, що мені то не треба, бо я можу скільки завгодно записати з нею інтерв’ю…

— І без права публікації? – усміхаюсь у відповідь на її пояснення.

— звичайно ж. Мій хороший хлопчику, якби можна було все про що ми думаємо публікувати, то ми були б щасливими.. Тоді і енергетична програма рухалась би так само швидко. А люди… це такі істоти, котрі нічого не хочуть робити задля свого порятунку… їх тільки змушувати доводиться… Вони хочуть щоб енергія в них була і всі запити забезпечені, а самі в той же час не прагнуть і добровільно віддати надлишок енергії, котрий просто викидається у повітря… А коли здати те що мають, то взагалі акції протесту почалися…

— але й справді… невже потреби настільки потужні, що у нас нема як добути енергію іншим шляхом, аби не мучити людей… Заслання це страшно. Те, що я пережив – так само страшно.

— ти пережив те, що їхня влада зробила б із ними якби не я, - відповіла вона, дивлячись на мене своїми зітканими з туману сірими очима.

— невже… А так мучити людей… Заслання… Те, що всі вони палять… А я читав щоденники із заслання… Це моторошно… - не можу спинитися, хоч і розумію, що у випадку її гніву сам опинюся там.

— мій хороший… Але вони… ці люди не побажали бути щасливими… Тому їм доводиться показувати, що щастя є, тільки вони його не цінують, - говорила вона м’яко без тіні гніву.

— наскільки їм світитися то вибір кожної окремої людини… - я все ще сподіваюсь, що від нашої розмови тут що-небудь залежить.

— ти ще малий. Не розумієш… - відмахнулась вона.

— але ви… все створили і керуєте тими, кого боїться все суспільство… Боїться і підтримує… Але влада і такі радикальні угруповання як браконьєри…

— так. Тут нічого дивного. Я влада сама їх створила. Сама фінансую… Бо не завжди можна бути упевненим у тому, що написана тобою програма буде працювати. Суспільство це все ж таки окремий механізм, котрий не в усьому підкориться твоїм правилам… А люди як люди, тому в них є можливість порушити рівновагу. Там де один порушив – порушить тисяча. А далі все розпадеться… тому…

— а чому н власним прикладом? Чому маніпулювати і залякувати? – я не розумію її логіки.

— це не залякування. Просто всі як люди розуміють, що як тільки у них є можливість когось врятувати, то вони обов’язково це зроблять… пожертвувавши обов’язками, безпекою інших і всіма такими потрібними і корисними речами.

—але… А ви ж не така, то і покажіть їм…

— вони ніколи цього не зрозуміють. Я була багато років при керівництві проектом і розумію що я роблю і чим ця небезпека лишитися без енергетичних ресурсів пахне… А вони ні.

— і жодним способом, жодною агітацією…

— не може того бути… - протестую, розуміючи, що я не можу прочитати жодних емоцій під її туманною маскою.

— Я тобі покажу, - вона розгортала переді мною книги і газети, спеціальні інструкції, інтернет сторінки… і моторошно було дивитися всю цю рекламу енергетичного дива із спочатку поясненнями, потім закликами і датами у кількадесят років… Але якби так, то вона мала б виглядати значно старшою.

— ні, веселковість робить нас молодими. Я не дарма розробила норми і вимагала саме стільки… Браконьєри тому так збереглися добре і ще в бою, бо вони так чи інакше змушені були ці норми виконувати і вистояли там, звідки не надто багато людей повертається… А лікарі трошки гірш впорались, тому у них є браслет, котрий контролює рівень веселковості… - пояснила вона, наче вгадуючи мої думки.

Я дивився на все це і не розумів… Починав віддалено проникатися усім, що робила ця жінка. Але не міг. Між нами стояв батько і моя мати.

— А якщо ви його любили, то чому ж…

— я тобі вже відповідала… Не можна прив’язуватись і класти як офіру все… це призведе рано чи пізно до загибелі… Він пішов на заслання тому, що не бажав як і всі виконати норми. Коли я кохала його, то була все тим же керівником проект і не могла дозволити щоб на тій стадії були відхилення. Навіть собі не могла дозволити… Я мала слабкість вмовляти його засвітитися і я допоможу йому вийти із цих місць… Але він відмовився. Сказав, що бачити мене не хоче…А потім я вирішила, що нехай все буде так як є. Якщо він не має до мене теплих почуттів, то я… Нічого не вдію, - вона розвернула на столі батьків кольоровий фотознімок. Там він дуже молодий із радісними, живими очима. Обережно погладила рукою знімок. В напівтемряві мені здається, що піднесла його до губ.

— Ти поки тут будеш все дізнаєшся… - сказала вона, заховавши світлину.

— обов’язково… - я був сповнений прагнення розібратися у цьому. Ніколи б не думав, що мене допустять д найдорожчих таємниць цього світу. Це було неймовірно. Не можливо повірити… ця жінка так легко сповідалась переді мною…

— Але я все ж порушив грифи цілком таємно. Я вліз у її щоденники. Преді мною була звичайна науковець, котра розуміла, надто серйозно, можливо, ті проблеми, які постали перед світом. І тоді взялась діяти… про батька там багато… і роздумів багато про те, що браконьєри мають існувати аби суспільство підтримувати у стабільному стані, щоб не було виступів, а можновладці все ж таки звикали виконувати конституційні приписи. Вона вважала, що це все прекрасно. Що ті, хто потрапляє на заслання не гідні того, щоб жити у звичайному суспільстві. Або вони таким можливо насильницьким шляхом переживають усе і знов громадяни, котрі щасливі і можуть далі нести користь суспільству… Або вони будуть ліквідовані тут, відпрацювавши рівно стільки скільки збитків нанесли суспільству. Ця програма цілком логічна. Вона тільки не врахувала…

—Таких життів, як моє, татове… Мамине… І через неї всі вони по колу загинули. Всі. Я ненавиджу її. Ненавиджу, бо лишаюсь як вона сказала людиною. Людиною котра не згодна зламати своє одиничне життя задля неї і задля світу і задля того щоб усьому населенню певної енергетичної зони, котру в минулому іменували державою, тільки колись вона створювалась за національним, а тепер за енергетичним принципом, добре і комфортно жилося, а кризи не накривали…

І таких розламаних дуже багато. Не я один. І обоє тат… За що загинули? Один і другий намагались витягти мене? Один з рук у другого, а той як я розумію із системи…

Мені страшно дивитися на ту, котра задля цього порятунку пожертвувала всім, навіть своїм коханням. Не дивно, що він обрав мою матір.

А проте вона чомусь не обрала його… тепер я зацікавився… А чи знала моя матір про їхні стосунки і почуття. Якби знала, то чи лишилась би з ним а чи поступилася ним і своїм коханням ось ці от… цікаво було б знати… але я не знаю.

Все відсвічує веселками. Від такого потужного щастя мене аж нудить… що у неї викликає таку хвилю веселковості… невже вона щось вживає… Але це було б помітно… я стежу за нею по всьому палацу, перечитав усі щоденники. Вона пожертвувала усім, а для кого? Чи були в неї колись діти?... Цього я однак не встиг відшукати у щоденниках…

Здається, вона зовсім не остерігається мене. Сказала під час однієї з розмов, що витягти мене це останнє що вона може зробити для мого загиблого батька. Уявляю їх тут удвох за столом на цих нарадах… якби вони дивилися одне на одного?...

Потім я дізнався, що головний браконьєр… Вже не головний.

У кімнаті стояв величезний на всю стіну монітор, по котрому бігали цифри. А навпроти цього висів ще один, на якому транслювались різні зображення. Я стояв кілька хвилин за спеціальним склом, намагаючись зрозуміти, що там відбувається. Це схоже було на нашу перекачку енергії, котру мені колись зробили, які тільки привезли нас із татом у місто-тюрму, де браконьєри тримали свою здобич і викачували з цих веселкових дітей половину а то й більше енергії.

На одному екрані транслювалось зображення, котре або викликало страх або ж радість у браконьєра, котрий лежав на ліжку. А на іншій невидимій для нього стіні висів екран із цифрами… Тобто із нього самого викачували веселковість. Я чув серед браконьєрів, що для них це було прокляттям – у поважному віці здавати енергію… Але йому я так розумію дуже не

Пощастило… Він опинився на експериментах у володарки цієї веселкової фортеці. Здається, вона часто сюди приходила, прокручуючи перед його очима кадри із його власної пам’яті… все що він так любив і чого так боявся… Вона я чув розмовляла з ним про кодекс честі браконьєра і про те, що він може а чого не може робити… не докоряла, говорила лагідно і м’яко наче розмовляла із маленькою дитиною… Я більше не впізнавав цього твердого мужнього, могутнього чоловіка. Він змалів наче дитина. Він готовий був слухатися її, навіть якби те, чого від нього вимагалось було дуже дивним або принизливим.

Я стояв біля скла, замислено слухаючи механічне дзижчання приборів, переварюючи сьогоднішню інформацію, як побачив… Він тягнувся рукою до склянки із водою, але не міг дістати. По його рухах я розумів, що в нього такі ж болі як коли викачують енергію. І вкачували… не багато не мало, а вісімдесят відсотків… це… Майже не можливо… На екрані застиг білий аркуш… просто яскраво білий екран. Виглядало навіть мені моторошно… і раптом по білій смузі почав повзти текст… я не бачив що там, бо дивився тільки на його впале темне обличчя. Він плакав. Наче маленький плакав. А я не міг нічим йому зарадити.

Я не встиг його підхопити, коли він упав з ліжка… Склянка перекинулась, обливши водою його і розбилась… я майже бачив, як він все ще вдивляється в монітор на стіні, вивернувши голову… А в руці був уламок склянки. Кровило.

— можете встати? – він дивився на мене очима, у котрих нічого крім порожнечі не було.

— облиш його, - почув за спиною різкий голос. Це була вона… у світлі білого аркуша з монітору така примарна… наче зіткана з туману.

—але ж він… - кажу, не відходячи від браконьєра, котрий застиг на підлозі у зболеній позі.

— нічого. Він заслужив це, - відказала вона, злегка посміхаючись.

Коли я вийшов з кімнати, так нічого і не зробивши… Я відчув, що кінець… Ми остаточно посварені… і якщо не вирок, то щось інше від жінки-туману мене чекає. Здається, у тій холодній посмішці, котрою вона скінчила нашу розмову було щось… Вона ніколи нічого нікому не пробачає. І я не виняток здається.

Але я маю… мушу покінчити з цим.

За вікнами дощ. Я не побачу веселки… Виходжу на ганок. Люди у чорному курять. Місто живе своєю сірою ранковою заклопотаністю. В’язні уже працюють. Монотонно гуде місто. Дивлюся віддалік на веселковий палац. Це справді… серце… серце імперії щастя… організму, котрий має… Зупинити це серце…

До обіду я не бачив її. Опівдні… я вже готовий вирішив. Не можу більше терпіти цього. Досить з мене.

Логіка тут вже зайва. Пожертвувала всім аби зберегти світ, котрий… постійно жертвує сам собою.

Не знаю, чи ходить вона у захисному спорядженні, адже охочих її знищити багато… думаю, що ні, але я не придивлявся дуже…

Неймовірно хочу їсти. А тут ще й так смачно… я вирішив, що розмови у нас сьогодні не буде. Дочекаюсь моменту, можливо і за обідом, коли нас залишать удвох. І тоді…

Із кожною ложкою, відчуваю, що все важче рухатись.. Важко дихати… тіло болить наче щойно я витримав перекачування шістдесяти відсотків своєї енергії…

Дістаю раніше заготовлену зброю. У місті повному в’язнів неважко знайти собі таку… мені відносно не дорого обійшлося – одна срібна ложка, котру зміг поцупити на кухні. В цих краях зброя набагато цінніша ніж життя.

Відчуваю, що якщо не зараз, то вже ніколи… руки шалено болять, не підіймаються. З останніх сил видихаю – натискаю на гачок.

— Я від тебе такого не чекала, - бачу на обличчі її хижий і водночас трохи сумний усміх.

Постріл. Оглушливий. Дійсність розірвало надвоє. Темрява.