Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

Напевно, найскладнішим було втриматися від того, щоб не спробувати щось сказати. Лише від самої думки про це я одразу пригадувала, як ще вранці мене мучив біль у горлі, коли я спробувала заговорити до мами. Тоді я навіть не зрозуміла, що біль був від спроби щось промовити. Напевно, мені навіть здалося, що я досі відчувала чиїсь руки на шиї. Але добре, що мама була поруч та все пояснила мені, нехай і з другої спроби. Без неї я б ще довго не могла зрозуміти, що саме спричиняло біль.

Все, що я поки зрозуміла, — я тепер глуха та німа, але чомусь це мене зовсім не хвилювало, наче все це не важливо.

Лежачи в ліжку батьків, я спробувала скласти всі спогади за вчорашній день в одну картину, але відповідей не стало більше, а лише з’явилися додаткові запитання. Сама того не помітивши, я стиснула в руці те кільце, що вночі врятувало мені життя. Я досі не знаю, хто його створив і кому воно належало до мене. Але тепер ніщо так не придушувало в мені страх, як ця маленька металева прикраса.

Але не можна надіятися лише на нього, треба й самій стати сильнішою, адже ніколи я ще не відчувала себе такою беззахисною, як вчора. Це було схоже на сни, в яких ти когось б’єш, а удари вдаються слабкими, хоч і вкладаєш у них всю силу. Або ж коли тікаєш від когось уві сні: повільно.

Але то все сон, там можна пробачити собі слабкість. А в реальному житті на кін ставиться життя, тому пізніше я обов’язково попрошу батька навчити мене чогось окрім мисливства. Наприклад, як і куди бити ножем людину чи того, хто нею прикидається.

Звісно, що і про магію не варто забувати. Але з цим доведеться зачекати, адже для навчання вчитель повинен спершу пропустити свою магію через руки учня, щоб той потім повторив те саме зі своїми силами, орієнтуючись на відчуття, отримані раніше. Це якщо я правильно зрозуміла текст у книзі.

Взагалі, якщо подумати, то в мене зараз багато вільного часу, а я витрачаю його не лише на прогулянки околицями, від яких, безумовно, була користь, але й на всілякі інші заняття, що служать просто для того, щоб вбити час. Тому, поки я вільна від роботи, треба почати навчатися хоча б чомусь. Напевно, на такі думки мене підштовхнув не лише напад тієї тварюки, але й те, що я дуже погано розуміла прочитане мамою з книги, все через мою неосвіченість порівняно з нею.

Твердо вирішивши, що до кінця зими я стану кращою в усьому, що робить мене собою, я встала з ліжка та вийшла до вітальні. Ледь не рефлекторно, я вже зібралася сісти за стіл, але як тільки подумала про їжу, то мимоволі проковтнула слину, і від болю моє бажання їсти одразу ж зникло. Спершу я навіть занепокоїлася через неможливість нормально ковтати пігулки, але це насправді не велика проблема, адже завжди є запасний варіант, хоча й не дуже приємний.

Вирішивши, що тут мені більше робити нічого, я увійшла до своєї кімнати, перед цим лише міцніше стиснувши кільце. На залишках мого ліжка сиділи мама з батьком і про щось розмовляли. Звісно, я нічого не чула, але знала їх достатньо добре, щоб по найменших рухах тіла це зрозуміти.

Хоча ще вчора тут було чорт знає що, тепер майже все було прибрано, особливо мої книги, що лежали у кутку кімнати. Але книги почекають, і все, що мені тоді хотілося, — це просто посидіти біля моїх рідних. Тому, не гаючи часу, я підійшла до них і сіла на підлогу. Чомусь мою увагу найбільше привернуло те, як старанно наші односельці ремонтували частокіл.

Я просиділа так набагато довше за батьків, які пішли по своїх справах через деякий час.

Мені було боляче вертіти головою, а особливо задирати її догори, тому лише нахилившись назад і прийнявши позу, що не дуже підходить людині, я змогла побачити, що комета зникла з неба, хоча повинна була бути там ще деякий час. Дивно, звісно, що вона зникла так рано, але думки мої були зайняті іншим: із часом настане ніч, а це означає, що треба якнайшвидше пояснити все батькам, і, можливо, це допоможе, якщо та істота повернеться.

Єдиний спосіб все їм донести — це просто написати на папері, але чистого у нас точно немає. Недовго думаючи, я взяла книгу, яка була для мене найменш цінною — про того самого лицаря, — і, захопивши з собою вуглину, яку використовувала замість олівця, вийшла до вітальні. Там ми провели вдосталь часу, і я написала їм про все, що знала.

Найбільше їх здивувало те, що істота прийняла зовнішність Леся, та те, що вона зустрічалася ночами з Вірою, очевидно, теж обманюючи її, але вже з якимись іншими цілями.

Коли я закінчила і відклала майже повністю стерту вуглину, батько взяв цю розписану книгу та пішов до Беримира.

Мама, спершу пояснивши мені жестами, що саме збирається робити, стала позаду мене. Тонкою паличкою вона потроху почала прочищати мені вуха, дістаючи звідти ледь не чорні згустки крові. Спершу здавалося, що користі з цього не було, але потім я переконалася в протилежному.

— Ну як, чуєш мене!? — було добре видно, що вона говорить до мене майже криком, але мені однаково довелося сильно концентруватися на її голосі, щоб почути слова.

Навіть така маленька радість уже змусила б мене відповісти їй уголос, але, на щастя, я вчасно себе зупинила. Мама зрозуміла, що я її почула, лише завдяки посмішці на моєму обличчі. Вона теж усміхнулася, але ненадовго, і взяла якийсь згорток тканини, що весь час лежав на столі.

Вона розгорнула його та спробувала обгорнути навколо моєї шиї. Але, побачивши мій погляд, в якому було добре видно, що я просто не розумію, навіщо мені зараз шарф, вона відклала його вбік і дістала з полиці дзеркало. Взявши його з її рук, я поглянула туди. Спершу єдине, що я бачила, — це якесь замучене обличчя, яке дивилося на мене, як на побиту собаку. Але потім я поступово почала нахиляти дзеркало так, щоб побачити свою шию.

Побачене мене трохи налякало, я навіть ледь не випустила дзеркало з рук, так сильно налякали мене ті чорні, наче вугільні, сліди, залишені незваним гостем. Спершу мені навіть здалося, що це не відбитки, а справжні руки, що могло б пояснити, чому мені досі здавалося, що мене намагаються задавити. Але, провівши долонями по шиї та переконавшись, що там немає нічиїх рук, я відклала дзеркало та взяла шарф, яким і обмотала шию.

Мені було байдуже, якби довелося ходити з голою шиєю по селу, але, як я вже зрозуміла, краще не давати односельцям нових тем для розмов і косих поглядів у мій бік. Адже думки сусідів про тебе завжди важливі, і не потрібно робити їх занадто негативними, бо вони завжди можуть перейти в дії.

Особливо якщо пригадати полювання на відьом у володіннях одного з князів. Тоді було спалено живцем близько десятка жінок і чоловіків лише через те, що вони не проігнорували свій дар до магії та старанно допомагали односельцям. Але з часом усе більше людей почало звинувачувати обдарованих у всіх бідах і звертатися через це до місцевих управителів. Проте це було давно, і, судячи з розповідей, того князя, що підтримав ці страти, вже давно немає серед живих: його повісили на дереві разом із його підданими за наказом власної дружини, яку, на відміну від старого покидька, поважали всі.

Під вечір частокіл уже стояв як раніше, а стіна в моїй кімнаті була майже повністю відновлена. Батько добре постарався, але всю красу нашого будинку так і не відновив. Спершу він пропонував, щоб я спала разом із мамою в їхній кімнаті, але я відмовилася. Наносивши солому у свою кімнату, я зробила собі тимчасове ліжко.

Навіть тепер, коли на вулиці стемніло, майже ніхто не спав, а надворі постійно було чути кроки чоловіків, які стояли на варті, щоб у разі небезпеки одразу попередити про це всіх інших.

А батько, хоча і був поруч із мамою, але я чомусь була впевнена, що він спав, притиснувшись не до дружини, а до своєї сокири.

У всіх людей цього дня були такі обличчя, що на них без проблем можна було розгледіти, що вони вже й не раді, що оселилися тут. І причиною було навіть не те, що щось напало на мене та з легкістю знесло стіну і частокіл, а те, що батько з Беримиром знайшли Віру мертвою.

Через те, що батько говорив насамперед до мами, я не змогла розчути всі його слова, але й так було зрозуміло, що Віра перерізала собі горло ножем, і все вказувало на те, що це сталося приблизно в той самий момент, коли до мене навідалася та нечисть.

Не можу сказати, що мені було сильно шкода Віру. Напевно, я навіть більше раділа тому, що сама не опинилася на її місці, а всі мої рідні не постраждали. Але все ж те, що завтра знову буде горіти чиєсь тіло, додавало страху.

Наступного ранку я одразу ж розрядила арбалет, що лежав напоготові поруч із моїм умовним ліжком. Нехай це й шкідливо для тятиви та плечей, але так мені було набагато спокійніше. Поклавши болт поруч із арбалетом, я відчула сильне полегшення, наче всі проблеми зникли за цю ніч. Судячи з того, що мої батьки досі спали, вони вночі так і не змогли заснути, а на ранок відчули те саме полегшення. 

Мені навіть захотілося вийти надвір, щоб поглянути, як поводяться всі інші. Тому, закутавши шию в шарф, я вийшла назовні, але, на диво, нікого не зустріла. Я оглянулася навколо, уникаючи рухів шиєю, але нікого так і не побачила. Лише дим, що йшов із димоходів, свідчив про те, що життя в цьому поселенні не зникло.

Краєм ока я помітила, що щось змінилося, окрім частоколу. Придивившись уважніше, я побачила, що ворота біля нашого будинку теж замінили, хоча вони й не були розбиті, як частокіл.

— Хм, к-х, — я спробувала хмикнути сама над собою, адже вже декілька разів забувала сказати про необхідність відремонтувати ворота нашому теслі. Але різкий біль знову зупинив мене, змусивши покривитися та пустити пару сліз.

Поки я вгамовувала біль, то помітила, що ті самі ворота ледь зарухалися. З того боку був ліс, тому навряд чи це міг бути сильний вітер, а це могло означати тільки одне: хтось прийшов і проситься всередину. Перша моя думка була про те, щоб швидко зайти до будинку та взяти ножа, адже невідомо, хто саме міг прийти, але в мене було сильне небажання розбудити батьків. Та і якщо там хтось із наших, не хотілося б їх змушувати чекати, адже завжди є можливість, що там хтось тікає від якогось звіра. Кожна секунда моїх сумнівів може коштувати комусь життя.

Керована такими думками, я підійшла до воріт, і вже окрім рухів почала чути і якесь постукування разом із голосом, що здавався знайомим. Але мені все ще було складно розібрати слова. Спершу я марно спробувала знайти щілину в воротах, а потім, відсунувши пару засувів, спробувала потягнути ворота на себе. Але хтось ззовні зробив те саме, тому, щоб мене не понесло слідом за воротами, я відпустила їх і втупилася в обличчя того, хто стояв переді мною.

Там був Ігор, на обличчі якого виднілася посмішка, а в очах — нерозуміння. Він оглянув ворота та увійшов до села. За ним слідом увійшла й онука Лебека — Юрія. Що привернуло мою увагу, так це їхній одяг, який відрізнявся від того, що був на них, коли вони вирушали до Відьми. На Ігорі була сіра сорочка та штани, зроблені з невідомого мені матеріалу, схожого на лляне полотно. Те ж саме було й на Юрії, але її сорочка була набагато довшою, майже по коліна.

Схоже, що Ігор вловив мою зацікавленість і, погладивши себе рукою по животу, почав щось розповідати. Але я нічого не почула, тому лише зупинила Ігоря жестом і вказала собі на вуха. Як і варто було очікувати, він зрозумів, що я його не чую, але навіть коли підняв голос, усе одно залишався для мене надто тихим.

У цей момент Юрія, яка стояла позаду Ігоря, вийшла вперед і, сказавши щось йому, стала прямо переді мною. Цього разу я вперше побачила її притомною, тому сильно здивувалася її фіолетовим очам, у яких чітко проглядалися різні символи та легке сяйво. Це означало, що вона використовує магію та оглядає мене. Від цього мені стало ніяково, адже раніше так мене оглядала лише мама, та й не дуже часто. Загалом це таке відчуття, наче тебе поставили голою перед людьми.

Спершу Юрія обійшла мене навколо, вдивляючись у вуха, а потім, знову ставши переді мною, подивилася на моє горло. Ігор не полишав спроб задовольнити свою цікавість, тому підійшов ближче та запитав щось у Юрії. Але вона лише вдарила його своїм малим кулаком по ребрах і відігнала назад. Юрія була мені лише по плече, тому, підійшовши до мене майже впритул, вона стала навшпиньки, щоб дотягнутися до мого вуха своїми вустами.

— Нахилися вперед. Мені потрібно, щоб твоя голова була нарівні з моєю, — її голос пролунав чітко, і навіть натяку не було на те, що я могла б не розчути хоча б одне її слово. Все було так, наче вона говорила ледь не думками.

Але я не зробила так, як вона хотіла, а лише з недовірою подивилася на неї й відійшла на крок назад. Хоча я й розуміла, що вона володіє магією та запросто може залікувати мої рани, але вона все ще була для мене чужинкою, яку я бачила лише декілька разів. Як тільки я про це подумала, Ігор підійшов до мене, взяв за плече й підвів назад до Юрії, спробувавши щось прокричати мені на вухо:

— Н… ійся… во… теб… ікує…, — прозвучало від нього.

Схоже, що це мамин чи батьків голос я можу більш-менш вловити, а от до голосу Ігоря я не звикла, тому не розчула все як треба. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що він намагався мені сказати.

Я вирішила все ж довіритися Юрії. Не міг же Ігор подружитися з поганою людиною? Так я спробувала себе заспокоїти, але, звісно ж, Ігор погано розбирався в людях і часто зв'язувався з тими, від кого потім мав купу проблем.

Я трохи нахилила тулуб вперед, тримаючи шию прямо, після чого Юрія одразу ж приклала долоні до моїх вух. Я відчула пульсуюче тепло в голові, яке з кожною хвилею покращувало моє сприйняття звуків, що наповнювали поселення. Навіть квоктання курей та гавкіт чиєїсь собаки здалися мені чимось давно забутим, і тепер я знову це відчула. Коли Юрія закінчила лікування, я оглянулася навколо, радіючи кожному звуку.

— Ну як, вже краще!? — прокричав Ігор мені майже в саме вухо, але, зловивши на собі мій погляд, яким я була готова його просто розчавити, він одразу ж відійшов і став позаду Юрії, демонстративно прикривши рота рукою.

— Ні. Стань біля неї. Ти ще допоможеш, — звернулася до Ігоря Юрія, уважно роздивляючись мою шию, приховану під шарфом. — Із горлом буде складніше, — ці слова вже були адресовані мені, але складність мене мало хвилювала. Просто дайте мені вже можливість говорити.

Підійшовши до мене, Юрія стягнула шарф, зовсім не дивуючись побаченому, адже вже знала про все завдяки своєму магічному зору. Натомість Ігор сильно змінився на обличчі, спершу виказуючи здивування, а потім і злість, одночасно стискаючи свої великі кулаки: він помітно виріс за ці два місяці. Напевно, життя там було для нього непростим, і Відьма ганяла його по роботі.

— Мілтуш? — запитав Ігор, дивлячись мені прямо в очі, очікуючи відповіді.

Бідолашний Ігор, він ще так багато не знає. Через те, що я не могла похитати головою через біль у горлі, я лише підняла вказівний палець і зробила це ним, щоб не дати Ігорю можливості ще більше покалічити Мілтуша. Хоча, звісно, я не проти, якщо після цього Ігор розділить зі мною моє покарання та роботу в полі.

— Помовчи та стань позаду неї, — Ігор одразу ж виконав усе, як сказала Юрія, після чого лише подивився на біловолосу в очікуванні.

— Діана, так? Хтось уже лікував твоє горло до мене і зробив це неправильно, — ці слова трохи мене образили, але я добре розуміла, що мама не навчалася лікування як належить, тому тут і справді немає чого відповісти на слова Юрії. — Зараз буде боляче, але це потрібно зробити, інакше твій голос ніколи так і не відновиться.

Тимчасовий біль краще за відсутність нормального голосу протягом усього життя, тому я лише видихнула повітря і завмерла в очікуванні.

— Ігорю, тримай її міцно і не давай вирватися, — ці слова до Ігоря трохи мене злякали, але я все ж вирішила стояти на своєму. Хай буде що буде — я знову зможу розмовляти.

Спершу Юрія погладжувала мене по шиї своїми тонкими пальцями, і що я ще помітила — не лише її волосся, але й шкіра теж була біла, наче сніг. Чомусь я лише в той момент звернула на це увагу.

— Не дивуйся, я завжди бліднію, коли використовую магію. Це нормально, — пояснила вона, усміхаючись і дивлячись мені прямо в очі.

У той самий момент вона лівою рукою стиснула моє горло так, що я знову відчула, як там щось ламається, а з очей полилися сльози. Біль був настільки сильним, що мені навіть здалося, що та нечисть була до мене більш жалісливою. Я не змогла втриматися на ногах, а Юрія, слідуючи за мною, теж опустилася на землю, все ще міцно стискаючи шию. Від самої неможливості закричати мені стало ще гірше, і мій погляд зупинився на посмішці, що застигла на обличчі Юрії.

Я спробувала вирватися з рук Ігоря, щоб ударити Юрію. Це бажання зародилося в мені та почало захоплювати мене. Мені навіть почало здаватися, що вона ще й сміється наді мною. Але, на щастя, Ігор втримав мене і ще сильніше обійняв ззаду, стиснувши так, що я не могла навіть поворухнутися.

Лише коли хрускіт у моїй шиї перестав відчуватися, Юрія піднесла до неї праву руку, якою почала використовувати магію. Я навіть побачила, як її шкіра ще більше зблідла. Хоча вона й перестала стискати мою шию, але досі тримала ліву руку на горлі, наче притримуючи все на потрібному місці.

Вже за пів хвилини вона відпустила мене й підвелася на ноги, що одразу ж повторив і Ігор. Але я не встала, а почала кашляти та віддихуватися, поступово перестаючи чути той сміх, що знову намагався мене розізлити. Хоча я й відкашляла трохи крові, але вже не відчувала болю, лише його відгомін, який сам ставав усе слабшим.

— Д-дякую, — прийшовши в відносний порядок, я подякувала Юрії. Але при цьому почула у своєму голосі якісь зміни.

— Хм, — Юрія пильно на мене поглянула. — Ну, я, звісно, навіть не на початковому рівні в лікуванні, та й таланту до цього в мене немає. Але краще вже це легке хрипіння, ніж голос пристаркуватого присмертного діда, який би в тебе був без мого втручання.

Так, я трохи хрипіла при розмові, але, як підмітила Юрія, краще вже так, ніж бути схожою на якогось Марка Рудого або взагалі залишитися німою. До речі, про Марка Рудого — Ігор якраз заглянув до його будинку, і, схоже, не заставши його там, одразу ж повернувся.

— Діано, що сталося тут, поки мене не було? — сказавши це, він втупився на мою шию, напевно розглядаючи сліди, залишені нечистю. Але мене більше зацікавило те, що він не назвав мене Діанкою, як робив це завжди. Цьому я навіть зраділа.

— Ці сліди... Не знаю, що саме їх залишило, але це не було людиною. Я вперше бачу щось подібне, — сказала Юрія, наче проігнорувавши питання Ігоря до мене.

— А їх можна якось прибрати? — я вирішила поцікавитися у неї, все ж не хотілося носити на собі відбитки рук мерця.

— Ні, хіба що разом зі шкірою зрізати, але це поганий варіант. У будь-якому випадку, тут немає нікого, хто б зміг тобі з цим допомогти. Це очевидно, якщо вже навіть я безсила.

— А як же Відьма? — втрутився в розмову Ігор.

— Туди я точно не піду, — холодно сказала я йому. — І взагалі, якого біса ви самі прийшли? Хіба вас не повинен був забрати Лебек? Тут зараз навіть у самому поселенні небезпечно, а ви йшли поруч із лісом.

— То що ж тут сталося взагалі? — вже голосніше повторив своє запитання Ігор. — Я так розумію, що Мілтуш тут ні до чого?

— Ні, про Мілтуша можеш зовсім не згадувати, — відповіла я йому, вирішивши не вдаватися в зайві деталі. — Позавчора вночі до мене в кімнату пробралася якась істота, що прикидалася померлим Лесем, і спробувала мене задушити. Я так розумію, що все через те, що я підглянула за тим, як нині померла Віра зустрічалася з ним за межами села.

— Та що тут сталося? Лесь помер? І Віра? — питання посипалися від Ігоря, а на його обличчі з'явилися змішані емоції.

Лише обличчя Юрії залишалося злегка усміхненим.

— Це теж довга історія, можливо, про це я розповім пізніше.

— Але ти жива. То як врятувалася? — схоже, це зацікавило Юрію, а життя інших людей її мало турбувало, і в цьому я її частково розумію.

— Ось, це кільце, — я дістала його з-за пазухи та показала Юрії. — Я приклала його до руки нападника, і він, з сильним криком, зламавши стіну нашого будинку та частокіл, просто втік. А разом із ним зникла і комета.

— А що таке комета? — Ігор знову втрутився в розмову, але своє питання поставив не мені, а Юрії, від чого мені й самій стало цікаво, наскільки ж вони стали близькими за ці два місяці.

— Розповім іншого разу, — відповіла йому Юрія, а потім звернулася до мене: — Не було ніякої комети. Ти впевнена, що бачила саме її? — запитала вона, роздивляючись кільце, але, схоже, так нічого цікавого і не побачила.

— Так, немає ніяких сумнівів. Але останнім часом сталося багато всього дивного. Я вже й сама не знаю, що було правдою, а що ні, — сказала я, сховавши кільце назад за пазуху, адже так мені все ще було спокійніше.

— Що ж, тоді я, напевно, розпитаю про все у свого дідуся. Думаю, він, як і завжди, все записував. А тепер прошу мене вибачити, але нам пора, — такими словами Юрія вирішила закінчити розмову та віддала мені мій шарф.

— Так, я покажу дорогу, — Ігор, здається, забув про все, що я йому розповіла, і з життєрадісною міною на обличчі пішов попереду Юрії.

— Зачекай, — я окликнула Юрію. — А пізніше навчиш мене магії?

— Що? — запитала вона, показавши здивовану усмішку. — Я не побачила в тобі жодного грама магічних сил. — Вона навіть не зупинилася, а просто відповіла, задкуючи, після чого знову рушила за Ігорем, наче цієї розмови й не було.

Я відчула себе так, наче мене всі покинули, але насправді я добре розуміла, що ці двоє провели два нелегких місяці разом, і, можливо, їм уже просто немає діла до мене. Та все ж нічого в моєму житті від цього не змінилося, і потрібно радіти хоча б тому, що я тепер чую і можу говорити.

А що вона мала на увазі, коли сказала, що в мене немає магічних сил? Якщо це й справді так, то що тоді так впливає на мене? У голові мимоволі пригадалося те, як ще декілька хвилин тому я намагалася вдарити Юрію, піддавшись гніву.

Вирішивши, що немає сенсу роздумувати над цим самій, я пішла додому і, читаючи книги, дочекалася, поки батьки не прокинуться. Вони сильно здивувалися, почувши мій голос, але коли я розповіла їм про те, що повернулися Ігор та Юрія, вони швидко зрозуміли, що саме сталося.

Поки батько пішов по своїх справах, ми з мамою обговорили слова Юрії. Хоча обговоренням це складно назвати — скоріше, ми просто висували свої припущення, і всі вони не мали під собою жодного фундаменту та легко спростовувалися. Я також згадала про те, що м'ята все менше допомагає, але, побачивши занепокоєння на обличчі мами, я пошкодувала, що підняла й цю тему.

Як тільки ми закінчили розмову та просто мовчки сиділи, тишу порушив батько, відчинивши двері.

— Досі тут? — запитав він у мене, проходячи повз і заходячи до своєї спальні. — Ось, одягни краще це, — він одразу ж повернувся до нас, тримаючи в руках нову сорочку та якесь взуття.

Сорочка була така ж сама, як і моя, але менш затерта та мала довгий комір. Я зловила себе на думці, що тепер буду ще більше схожа на батька, ховаючи шию. А взуття було більш підхожим для мого способу життя, ніж сандалі. Здається, я чула, що це називається просто черевиками, але на більш точну назву мені не вистачило знань. Це щось на кшталт чобіт, але не таке високе і зі шнурівкою.

— Ну як, не заважає? — запитала мама, як тільки я вийшла зі своєї кімнати, переодягнувшись в обновку.

— Ні, все дуже зручно, і так навіть відчуваю себе безпечніше, наче цей комір зможе мене захистити, якщо...

— Так, я тебе добре розумію, але ніщо тебе так не захистить, як ти сама. Тому завтра почнемо навчати тебе, як поводитися з ножем. Добре? — батько наче прочитав мої думки, що й не було дивним, адже ми завжди мислили схоже.

— Звісно, — відповіла я і кивнула.

Після розмови я вирішила почитати щось корисне, тому пішла до своєї кімнати, де просиділа до самого вечора.

Як тільки на вулиці почало темніти, у двері хтось постукав, і, як виявилося, прийшли Ігор та Юрія. Чомусь я взагалі не очікувала, що вони згадають про мене, а тим більше прийдуть до мого дому.

— Діано, виходь. Прогуляємося, — Ігор стояв, тримаючи руку так, наче ще збирався кілька разів ударити у двері, але сумніваюся, що вони змогли б витримати таке.

Якщо подумати, то лише за два місяці Ігор так сильно виріс, що його й упізнати не одразу можна. Звісно, він досі не рівня моєму батьку по зросту, але тепер я вже дивлюся на нього трохи знизу вгору. Юрія порівняно з ним виглядає зовсім як дитина.

— Так і будеш на нього дивитися, чи, може, вже вийдеш? — слова Юрії пробудили мене від думок, і я, швидко зачинивши за собою двері, вийшла до них.

— І куди саме прогуляємося? — поцікавилася я у них.

— Ігор казав, що у вас тут є озеро, — промовила Юрія. — Я б не проти скупатися.

— Вода зараз уже холоднувата. Точно хочеш цього? — запитала я у Юрії, адже на дворі вже осінь, і сонце погано прогріває воду.

— Не потрібно думати, що якщо я з великого міста, то така вся слабка й ніжна, — різко відповіла вона, скорчивши дивний, злегка ображений, вираз обличчя. — Точніше, напевно, ще місяць тому мені було б холодно навіть у цій сорочці, але я вже звикла до подібного.

Мені сподобалася Юрія, з нею було дуже просто розмовляти, а сама вона була з тих, кого розумієш із півслова. Але от що не сподобалося, так це її ревниві погляди, як тільки я затримую погляд на Ігорі.

Хоча й не було схоже, що між ними виникло кохання, але все точно йшло до цього, і від цього я ще більше відчула себе третьою зайвою. Та якби це й було так, вони зараз би пішли без мене, залишивши якусь там Діану сидіти вдома.

— Я думала, що воно буде більшим, — прокоментувала розміри озера Юрія, уважно оглянувши його.

Я теж поглянула на озеро. У воді плавало багато листя та насіння з липи, але самі розміри водойми відновилися після літньої спеки. Судячи зі слів Юрії, це озеро можна вважати малим, але більшого я у своєму житті ніколи й не бачила. Хіба що в Заброді траплялося щось більш-менш схоже, але не сильно більше.

— Діано, — неочікувано звернувся до мене Ігор, — ти не задумувалася над тим, щоб покинути ці місця? Тобто, я хочу сказати, що мені розповіли про все більш детально, і, чесно кажучи, мене це лякає.

— Задумувалася, але я ж не можу покинути батьків, — відповіла я йому та перевела погляд на поселення, після чого продовжила: — Про це всі, хто тут живе, останнім часом задумуються, але я, так само як і вони, напевно не наважуся піти звідси.

Вдень мені здалося, що Ігор не сильно захвилювався після почутих новин, я навіть подумала, що то Юрія так на нього вплинула. Але ні, це досі той самий Ігор, до якого серйозність ситуації доходить не одразу.

— Ось воно як? Я теж думаю так само, — відповів він, погоджуючись із моїми словами.

— Чого це ви? Ми прийшли купатися, а не розмовляти на серйозні теми, — ставши між мною та Ігорем, сказала Юрія.

Абсолютно не задумуючись, Юрія почала знімати з себе одяг, але, зловивши на собі мій погляд, одразу ж завмерла.

— Щось не так? — на її обличчі явно читалося нерозуміння.

— Може ти погуляєш? — на запитання Юрії я лише відповіла своїм, хоча й адресованим Ігорю.

— А, так, — Ігоря наче холодною водою облили, і він поспіхом пішов якомога далі від озера.

— Хі-хі, вибач, Діано, — сказала мені Юрія, прикриваючи рота долонею. — Просто, навчаючись в Університеті Магії, я вже звикла до того, що ледь не кожен п’ятий, у деяких місцях університету, бачить моє тіло крізь одяг. Тому просто не переймаюся через таке.

Нічого їй не відповівши, я лише кивнула і теж взялася знімати з себе одяг, залишивши лише підвіску з кільцем на шиї. Вода й справді була холодною, але, як і казала Юрія, вона звикла, тому без проблем занурилася по саму шию.

— Ти в батька такою високою вдалася? — поцікавилася в мене Юрія.

— Так, хоча й мама в мене теж не низького зросту, — відповіла я їй, але чомусь мені здалося, що вона занепокоєна своїм зростом. — Але я не найвища з дівчат, — додала я, пригадуючи Ольгу.

— Бачила його сьогодні, під два метри зростом, напевно, — вона продовжила тему зросту, але все відчувалося так, наче веде розмову до чогось.

— То до чого ти хилиш?

— Та ні до чого. Просто мені не пощастило з моїми силами. А точніше, з неприємними побічними ефектами від них, — відповіла Юрія та злегка плеснула рукою по поверхні води, відкидаючи від себе листя, що там плавало, після чого продовжила пояснення: — У мене занадто багато магії в крові, і пробудилася вона дуже рано, через що мій ріст уповільнився. От хіба можна сказати, що ми з тобою однолітки?

— А ми однолітки? — запитала я її, адже мені чомусь здавалося, що вона молодша за мене й Ігоря на два роки.

— Ну так, здається. Наскільки знаю, у вас у Князівствах не святкують дні народження, але все ж Ігор мені говорив, що вам по шістнадцять.

— Ну тоді мені, напевно, вже близько сімнадцяти, бо народилася я восени.

— О! То ти вже майже доросла. Знайшла собі майбутнього чоловіка? — і знову в її голосі було щось, що надавало цим словам фальшу.

— Ігор мене не цікавить, не бійся, — відповіла я їй, цього разу прохрипівши більше, ніж зазвичай, напевно через холодну воду.

— Ти мене приємно дивуєш, Діано, у тебе високий емоційний інтелект, — я не була впевнена, що зрозуміла правильно, що таке емоційний інтелект, тому лише скривила обличчя в нерозумінні, на що одразу отримала пояснення: — Ти добре розпізнаєш емоції людей, саме це і називають емоційним інтелектом, у парі з деякими іншими уміннями.

Напевно, це щось із того, чого навчають у тому самому Університеті Магії, тому лише після пояснень я зрозуміла, що саме має на увазі Юрія.

Сама ж Юрія, залишивши мене в моїх думках, попливла до іншого берега. Якби місцеві хлопці не були навчені гірким досвідом, то Юрія була б найбажанішою жертвою їхніх підглядань: красивішої людини я в житті не бачила. Чого тільки варті її фіолетові очі.

— Щось не так? — запитала вона, повертаючись назад.

— Хіба бувають очі фіолетового кольору? Чи, може, це теж побічний ефект від магії? — моє питання викликало лише посмішку на обличчі Юрії.

Вона зупинилася позаду мене й взялася мити моє волосся.

— Ні, магія до цього не має стосунку. Такий колір дуже рідко, але буває у людей. Кажуть, що колись давно, у небі над Євіанною був якийсь спалах, від якого у людей, що не відводили погляду, дивлячись на нього, народжувалися діти з фіолетовими очима. Але це всього лиш історії, і ніхто не знає, чи було це правдою.

Поки Юрія займалася моїм волоссям, ми не порушували тишу, думаючи кожна про своє. Але коли ми помінялися місцями, вона все ж заговорила до мене:

— А ось волосся — це вже побічний ефект, — вона сказала це якраз у той момент, коли я хотіла запитати її, чому її волосся настільки біле.

— До речі, про магію, — вирішила я трохи перенаправити тему в інше русло.

— Так?

— Ти сказала, що в мені немає магії, але у мене часто бувають напади неконтрольованого гніву, та й моя мати — маг. Що це тоді може бути?

— Нічого, таке часто буває, — поспішила пояснити мені Юрія, після чого додала: — Під час набору до Університету Магії часто відсіюють таких, що страждають від нападів гніву, але, на їхній подив, вони просто виявляються тими ще покидьками, а не магами.

— Ну дякую, — холодно відповіла я на такий коментар.

Але вона, здається, ніяк це не сприйняла і продовжила говорити:

— Завжди може бути якийсь феномен, тому тут, як і у випадку з відбитками рук на твоїй шиї, я не зможу допомогти так добре, як тямущі люди.

— Шкода, я б не була проти опанувати цю силу.

Ніч ставала все ближчою, а на небі з'являлося все більше зірок, тому ми вирішили, що досить нам уже сидіти в холодній воді, і вийшли на берег. Згодом зі сторони села почулися викрики Гілдара, що кликав до себе дітей для прослуховування своїх історій. Навіть якось дивно, що по ту сторону зараз дорослі оплакують померлу, а тут будуть веселитися діти.

— Підемо послухаємо того коротуна? — запропонувала Юрія.

— Щось мені не хочеться, краще піду додому, — відповіла я їй, вирішивши промовчати про те, що вона і сама зростом не сильно вище Гілдара.

— Ти через того Мілтуша так вирішила? — прямо в ціль влучила здогадка Юрії. — Його там не буде, бо зараз він сидить удома та плаче через те, що я зруйнувала його мрії на зцілення, якого він так від мене чекав.

— А ти могла б його зцілити?

— Повністю навряд чи, але сильно послабити біль можу, — сказала вона, прикрасивши своє обличчя солодкою посмішкою, наче отримуючи задоволення від того, що обманула того каліку.

Воістину така гарна й така жорстока.

— Неважливо, краще розкажи мені про кільце. Ти щось побачила в ньому? — я вирішила змінити тему, бо розмови про того чорта-Мілтуша мені були неприємними, і краще взагалі про нього не згадувати.

— Ні, абсолютно нічого. Але це й не моя кваліфікація — бачити заклинання, накладені на предмети, а особливо на дорогоцінне каміння. Тут треба бути дуже вмілим.

— Зрозуміло, в такі моменти я відчуваю себе зовсім дурною, — пожалілася я їй.

— Нічого, для того й живемо, щоб навчатись. Та й у майбутньому завжди можеш вступити до Університету Магії. Там навчають не лише магії, а й тому, як звичайним людям боротися проти магів. Правда, таких учнів тримають якомога далі від тих, що все ж обдаровані цією силою, зазвичай в іншій частині міста.

— Це ще навіщо? — здивовано запитала я.

— Імперії потрібно знищувати ворожих магів. А хто краще навчить звичайних людей цій справі, як не самі маги?

— Та ні, дякую, але чомусь не горю бажанням вбивати когось за наказом. Та й, як я вже казала, то покидати наше село поки що не планую.

— Ну як хочеш, але як передумаєш, то дай знати, — відповіла вона мені та покликала за собою: — Ну що, йдемо? Думаю, Ігор уже сидить біля гнома, і шукати його не доведеться.

Поки ми йшли на голос Гілдара, я задумалася над тим, що, хоча Юрія й виглядає доброю та, скоріш за все, такою і є, але явно має якісь нездорові садистські нахили.

Біля вогню було на диво багато людей. Вони навіть принесли додаткові колоди, щоб розсадити всіх охочих послухати гнома. І, як і сказала Юрія, Мілтуша цього разу тут не було, на відміну від його колишніх дружків, які з острахом витріщалися на мене. Мені здалося, що Юрії їхній страх підіймав настрій, і вона одразу ж показала це своєю посмішкою до мене. Мабуть, це варто було сприйняти як похвалу.

А от хто справді показував якусь радість, так це Ольга, що в компанії дівчат красувалася своїм коміром із лисячого хвоста.

Насправді дуже добре, що всі, хто тут зібрався, не задумуються про те, що відбувається по той бік поселення. Людям краще навчитися знаходити спосіб розвеселити себе навіть у таких ситуаціях, інакше життя швидко втратить солодкий смак та стане гірким, як полин.

Під радісний погляд Гілдара, який одразу ж наказав двом хлопцям звільнити місце для нас, ми сіли якраз навпроти нього, так що від його казок нас відділяло лише невелике багаття.

Ігор і справді вже був тут і не відводив погляду від Гілдара, даючи знати, що вперше бачить представника гірського народу. Сам гном час від часу кидав злий погляд на Ігоря у відповідь, але так нічого йому й не сказав. Напевно, він розумів, що з часом Ігор звикне та припинить витріщатися, як це зробили й усі інші мешканці села.

Коли двоє вигнанців, які звільнили для нас місця, знайшли собі нові, Гілдар розпочав свою розповідь, попередньо голосно наказавши всім мовчати та по можливості не перебивати його дурними запитаннями.

— Отже, — промовив Гілдар, коли всі завмерли, дивлячись на нього з серйозними обличчями, і сам із серйозним виглядом продовжив: — Цього разу я розповім вам про битву біля корчми, назви якої я так і не дізнався. Але повірте, це було цікаво.

— Правда? — прошепотіла мені на вухо Юрія.

— Думаю, лише наполовину, не більше, — відповіла я, підмітивши, що Юрія теж добре знає, як часто гном прикрашає свої історії.

— Діло було рано вранці, коли ще не всі зірки зійшли з неба. Ми вже кілька днів відпочивали в корчмі після того, як розправилися з ворожими партизанами. І тут, ще зрання, коли всі ми були як мертві після місцевої старки, до нас приперся загін пантійських лицарів. Гади вони безсовісні. Ми ж усією юрбою схопилися за зброю й вийшли надвір, щоб не псувати таку добру корчму.

— Що таке старка? — запитав Ігор.

— От ти мав би знати, — з насмішкою відповів Гілдар. — Це та гидота, яку варить твій дід, тільки настояна на дубовій корі, від чого стає ще більш гидкою.

Здається, Гілдар колись навіть казав, що не п'є спиртного, але, вочевидь, час від часу навідується до Марка Рудого. Можливо, він мав на увазі, що не п’є перед боєм, або ж тільки коли спить.

— Спочатку ми абсолютно нічого не розуміли з того, що говорив їхній командир. Щось розповідав про те, що ворожий загін найманців, теж із гномів, нещодавно розбив пантійські загони в лісі, і ще кілька разів перепитував нас, чи ми не бачили їх. Ми мовчки переглядалися між собою десь дві хвилини, взагалі не розуміючи, чого вони від нас хочуть. Намагалися зрозуміти, чи ми вже зовсім отупіли від тої випивки, чи, може, пантійський король понабирав дурнів собі у піддані. Лицарі, побачивши, що ми нічого не розуміємо, лише переглянулися між собою і злізли з коней, а тоді вже всі разом зайшли назад до корчми. Ох, бачили б ви тоді очі корчмаря! — сміючись, сказав Гілдар, пригадуючи господаря корчми, що мусив десь знайти їжу для такої орави. — Ми спочатку подумали, що зараз почнеться битва, а виявилося — гуляння. Хоча нам досі не було зрозуміло, чому це пантійські лицарі на нас не напали, адже ми були по різні боки.

— Щось я не зовсім розумію, — перебив Гілдара Ігор. — Виходить, ви їхні загони перебили, а вони вас за друзів признали?

— Та цить ти, — буркнув гном. — У цьому й річ, що нічого не зрозуміло.

— Вибач, — коротко відповів Ігор, на обличчі якого було видно, що він, як і багато хто, отримує задоволення від дражніння гнома.

— Далі ми кілька днів там прогуляли. Все завдяки родичам корчмаря, що привезли йому припасів на цілу армію. Навіть дивно, що під час війни стільки знайшлося. Але коли випивка закінчилася, а ми нарешті розібралися зі своїми думками — з’ясувалося, що ми воюємо на боці Пантії, — Гілдар розвів руками, наче досі дивуючись такому повороту подій. — Все через те, що ми, найманці, постійно змінюємо сторони конфлікту: хто більше платить. І от тому вже й самі заплуталися, на кого зброю підіймати.

— Так ті, що в лісі? — Ігор досі був ініціатором усіх запитань, на що лише ловив на собі злісні погляди слухачів, яким ці питання здавалися непотрібними та такими, що лише псують розповідь і інтригу.

— Та от і досі не можу згадати, наші то були, чи ні, — насуплюючи брови, пробурмотів під ніс Гілдар, справді занурившись у спогади. — Тому ми вирішили просто валяти дурня перед лицарями, наче взагалі вперше про це чуємо, і що то просто у ворога теж гноми воюють.

Ця історія відрізнялась від попередніх тим, що тут навіть не було над чим сміятись, лише суть війни. Але однаково всі слухали Гілдара уважно, вловлюючи кожне його слово. Можна було помітити зміни не лише в розповіді, а й у самому розповідачі: гном був знервованим і увесь час зиркав по сторонах, наче не знаходячи собі місця.

— Думаю, що на сьогодні вистачить і цього, так, дядьку Гілдаре? — несподівано сказала Ольга, наче вловивши думки гнома та встаючи з колоди.

— Так, напевно на цьому і закінчимо. Іншим разом розповім вам більше, — підтвердив її слова Гілдар, штрикаючи палицею в багаття. — Сьогодні ненайкращий день.

На це деякі відреагували якимись дивними поглядами, а знайшлися і ті, по чиїх очах було видно, що вони звинувачують у таких коротких посиденьках Ольгу. Але чого взяти з місцевих дурнів? Через деякий час біля залишку багаття залишилося лише наше тріо, Гілдар та ще один хлопець, якому, напрочуд, дуже довго доходило, що всі лише чекають, коли й він піде геть. Та зрештою, він не витримав важких поглядів, та теж пішов.

— Щось не так? — вирішила я порушити тишу.

— Хм, — Гілдар лише сильніше насупив брови та, наче пригладивши відсутнє на голові волосся, сказав: — Не буду стримуватись, тому просто скажу: тут відбувається якась хуїта, і діло пахне ще більшою хуїтою, що наближається сюди.

Чомусь мені здалося, що Гілдар насправді стримався, щоб не висловити ще із сотню матюків, які він, без краплі сумніву, знав. Сліди якоїсь незнаної істоти в полі, загибель Леся від мавки, а потім і напад на мене невідомої нечисті, що супроводжувався самогубством Віри; все це будило страх у кожному з місцевих. Але на те вони й місцеві, щоб більш-менш стримувати цей страх, бо вже довго живуть із думками про те невідоме, що мешкає в Заброді. А от Гілдар звик лише до страхів війни, і йому всі ці наші проблеми здаються куди серйознішими.

— Погане передчуття? — поцікавилася Юрія.

— Паскудне, наче в оточення потрапив і кільце звужується, — Гілдар перестав розворушувати багаття та підкинув у нього палицю, яку тримав увесь цей час в руках.

Нам не було чого сказати Гілдару, та він і сам усе розумів — просто погане місце, і лише треба якнайшвидше покинути його. Напевно, якби не друзі, яких тут знайшов Гілдар, то він уже давно б повернувся назад туди, де прожив багато років.

Гілдар пішов, а ми сиділи там, поки вже зовсім не стемніло і не почало гриміти десь здалеку, женучи дощ у наш бік. Розмови були ледь не про все на світі, але здебільшого говорили про те, чим зайняти себе завтра. Але все, що я могла запропонувати, — це полювання. Погодившись завтра сходити в степ, ми попрощалися біля порогу мого будинку. Поспіхом, щоб не запускати холодне повітря всередину, я зачинила за собою двері.

Тепер я лише проходила повз пігулки, навіть не думаючи їх приймати. Спершу здавалося, що вони стають усе менш ефективними, але тепер я думаю, що вони й не діяли. Я часто десь ранилася, постійно випускаючи не факт, що існуючу, магію через рани. То, можливо, саме в цьому річ — лише кровопускання було ефективним?

Я маю лише два варіанти: або я просто сама по собі дуже агресивна та неврівноважена, або в моїй крові є щось, але далеко не магія. Хоча я й надіюся на другий варіант, він і найбільш лякає, адже хто ж знає, що саме тече в моїх венах. А що стосується першого — не хочу комусь нашкодити без причини, і мені весь час доводилося прикладати все більше зусиль, щоб не вдарити когось із тих, хто поруч.

Спершу я приготувала арбалет та лук до завтрашнього полювання, і лише потім дозволила собі лягти в ліжко та заснути.