Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З погляду Ярополка

Я ненавиджу себе. Який із мене батько, якщо все зайшло так далеко, що мені особисто довелося вдарити свою доньку?

Я якраз ішов до нашого коваля по нові сталеві пластини для арбалета й одразу почув, як веселі вигуки дітей змінилися криками. Поспішив вийти за ворота. Побачене мене шокувало, і я навіть не одразу зреагував. Інші дівчата били палицями трьох хлопців, і я міг би це прийняти як якесь покарання за задирання спідниць чи щось подібне. Але моя донька, яка ніколи не проявляла надмірної агресії, сиділа верхи на Мілтуші й била його, як якась здичавіла тварина. Якби не його довге волосся, то я б і не впізнав його, настільки його обличчя було в крові.

Вже за мить у її руці опинився ніж, який я одразу ж упізнав, адже сам його зробив для Мілени, коли та пожалілася, що жоден із ножів не підходить для травництва.

Наступне просто не вкладається в голові: вона занесла ніж для удару, а я не встигав до неї, щоб зупинити. На щастя, одна з дівчат помітила, що щось не так, і поспішила зупинити Діану. Але отримавши у відповідь удар, вона впала неподалік, прикриваючи носа. Їй не вдалося вирвати ножа з руки Діани, а тому вона знову підняла його догори. Та час для мене виграли, і я вже був зовсім поруч, тому встиг зупинити удар, коли лезо ножа вже майже досягло цілі.

Її рука була холодна, як лід, а сила здивувала мене — я ледь втримався на ногах. Але це ще не все. Як тільки я спробував відтягнути її назад за руку, в якій вона тримала ніж, Діана з неймовірною швидкістю вдарила мене, і я відчув, як по моїй нижній губі розтікається тепло.

Спершу я завмер, усвідомлюючи, що щойно мене вдарила власна донька. Я ніколи навіть не думав, що подібне може статися зі мною. Але, придивившись до її обличчя, я зрозумів, що переді мною наче стоїть інша Діана: шкіра бліда, як сніг, а навколо очей навпаки — майже темна. Її очі налякали мене ще більше, вони наче змінилися, ставши більш тьмяними. Спершу я побачив у них той погляд, який часто зустрічав на полі бою, коли ворог, забувши про страх, нісся на тебе зі зброєю, намагаючись убити за будь-яку ціну. Але в момент, коли вона знову замахнулася на мене, її очі повернули нормальний колір.

— Батьку? — почулося від неї, наче вона лише зараз мене впізнала, але все одно продовжила удар.

Під муками страху за неї та жалю, я вдарив її першим. Я міг би просто повалити її на землю та забрати ніж, але в той момент мені здалося, що в її очах було прохання припинити це якнайшвидше.

Я не дав їй упасти. Взявши її на руки, я поглянув на Мілтуша. Він буде жити, але без зубів — це буде тяжке життя. Після цього я перевів погляд далі, де одна з дівчат, із розбитим носом, намагалася привести до тями Ігоря, що теж увесь побитий лежав на ряднині.

— Якого чорта тут сталося!? — прокричав до мене Остап, вибігши з воріт і тримаючи в руках ковальського молота.

— Клич свого брата, треба їх віднести до села, — сказав я йому, не знаючи, що відповісти на його запитання.

Того дня на полі вже ніхто не працював, а всі, хто хоч трішки розумівся на лікуванні, були зайняті до вечора. Пізніше я дізнався, що Мілтуш не обійшовся лише втраченими зубами: щелепа була зламана у двох місцях, а коліно також було пошкоджене. І що найгірше — тут не допоможе жодна місцева магія чи зілля.

Що ж стосується Ігоря, то, за словами дівчат, його добряче побили палицями, але, крім перелому руки, начебто нічого серйозного. Та й він сам завжди славився міцним тілом. Такого в армію забрали б із великим задоволенням, тому йому пощастило, що сюди не приходять ні військові, ні збирачі податків.

Про інших мені відомо небагато, та й постраждали вони не настільки сильно, щоб через це непокоїтися.

Саму Діану я спершу не хотів нести додому. Хто знає, що з нею сталося? Мені не хотілося, щоб вона напала і на свою матір. Я розумів, що вона сильно розізлилася на Мілтуша, але все ж явно перейшла межу розумного. Якщо в неї взагалі в той момент був розум, а не просто інстинкти. Та Мілена переконала мене, і, поклавши доньку в її ліжко, ми, під світлом свічки, розповіли один одному все, що знали. Виявилося, що Діана з самого ранку поводилася дивно, і саме тому Мілена послала її за травами, щоб вона розвіялася та розібралася зі своїми думками.

Тепер нам залишається лише чекати, поки мене не покличуть на нараду до будинку старости, і, звісно, я повинен привести туди й Діану. Я сподіваюся, що на той момент, коли нас покличуть, вона вже не спатиме. Мені не хочеться будити її та дивитися в очі. І не тому, що я злий на неї. Я просто не знаю, які саме емоції повинен показувати, як мені ставитися до всього, що сталося сьогодні.

Почувся стук у вхідні двері, і не дочекавшись дозволу, їх відчинили.

— Пора. Беримир кличе до себе, — сказав Остап, чомусь усе ще тримаючи свого молота.

— Зараз будемо, — відповів я йому, поки той, ніби поспішаючи, зачинив двері, не дочекавшись моєї відповіді.

Остап завжди легко тривожився, і цей випадок не був винятком.

Посидівши ще декілька хвилин, я все ж підвівся та пішов до Діаниної кімнати. Дивлячись на Мілену, я відхилив завіску, яка цього разу здалася мені в сотню разів важчою.

Надворі вже стемніло, і в кімнаті було видно лише тіні: одні темніші, інші світліші. Одна з тіней сиділа на ліжку, обійнявши коліна і поклавши на них голову. Я вирішив не затягувати цю тяжку для нас обох мить, тому одразу заговорив, намагаючись зробити свій голос якомога спокійнішим:

— Вставай і йди за мною, — щойно я це сказав, її ніби підкинуло від страху, тому я вирішив пояснити, що саме маю на увазі: — Підемо до Беримира, розповіси там усе.

Не чекаючи на відповідь, я одразу вийшов до вітальні, а потім і на двір, щоб не відчувати гнітючої атмосфери, яка наповнила будинок. Щойно я відчув прохолодне повітря в легенях, мені стало трохи спокійніше, але серце все ще билося як навіжене. Намагаючись заспокоїти його биття, я поглянув на небо. Там уже з’явилися перші зірки. Одна із зірок сяяла сильніше за інші. Здається, що колись саме під нею я і Мілена зізналися одне одному в коханні, а відтоді минуло вже багато років.

— Як же довго ви живете, — сказав я, дивлячись на зорі.

— Тобі аби я здох? — почулося з боку воріт.

Зачиняючи за собою ворота, до села увійшов старий дід, тримаючи в руках вже порожню пляшку. Він, повільно похитуючись і весь час щось бурмочучи собі під ніс, наближався все ближче, а потім зупинився біля мене і зробив коротку паузу, наче забув, як говорити.

— Не про тебе я, діду. Чув, що сталося? — поцікавився я в нього.

— Та знаю, що не про мене. Хіба ж я можу здохнути таким молодим? — сказав Рудий, наче забувши про моє запитання. Та я не став повторювати. Все ж п'яному щось розповідати — пуста витрата часу.

У мене виникло ще кілька запитань до нього, але той не став навіть слухати, а повільно пішов до свого будинку, що був навпроти. Одночасно з тим, як дід із другої спроби зачинив за собою двері, за мною відчинилися наші.

Я поглянув, щоб переконатися, що вийшла саме Діана. І це справді була вона, все та ж моя донька: нічого дивного чи чужого, що було тоді на полі. Хіба що шкіра ще не повернула нормального відтінку, а руки були перебинтовані, особливо права, яка чомусь була вкрита безліччю ран, що більше нагадували уколи голками, ніж те, що можна отримати в бійці. Обличчя вона не показала, похиливши голову, наче ховалася від мене, а її чорне густе волосся лише допомагало їй у цьому.

— Ходімо, нас вже чекають, — сказав я їй, намагаючись розгледіти хоча б якісь емоції на її обличчі, але марно.

Я не озирався, поки ми йшли, але по звуках чітко розумів, що вона йде позаду мене на відстані приблизно п'яти кроків. Ми часто ходили кудись разом, тому я безпомилково впізнавав її кроки серед тисячі інших.

Будинок за будинком, і відчуття ніяковості ставало все сильнішим, наче це мене будуть розпитувати й звинувачувати. Але, можливо, це й правильно — все ж я її батько, і я за неї відповідаю. Хоча я так думаю, насправді я б не став себе звинувачувати, бо впевнений, що виховав її правильно.

Та чого тут перейматися? Зараз усе дізнаємося.

Біля входу на нас чекав Вітольд, і це мене не здивувало. Його, як можливого наступника Беримира, завжди запрошують на подібні збори, хоча вони зазвичай стосуються врожаю чи вирішення дрібних конфліктів.

— Всі вже тут, заходьте, — сказав він, відкриваючи перед нами двері.

— Лесь ще не повернувся? — запитав я Вітольда, наче намагаючись затягнути час перед тим, як увійти.

— Якби він повернувся, ти дізнався б про це першим. Та й тиждень ще не минув. А тепер заходьте, не змушуйте на вас чекати, — хоча він і відповів спокійно, у його голосі відчувалося явне занепокоєння через брата, який все ще був у Великому лісі.

Я не став заходити першим, а повернувся до Діани й взяв її за плече, направляючи доньку вперед.

Будинок Беримира був побудований так, щоб у вітальні могло вміститися близько десятка чоловік, при цьому зберігаючи достатньо місця для зручного перебування на нараді. Усі стільці, розставлені півколом, вже були зайняті, окрім одного, що знаходився праворуч від Беримира. Зачинивши за собою двері, Вітольд зайняв це місце. Нам сидячих місць не передбачалося, і тепер ми стояли в оточенні.

Хоча позаду нас був вихід, відступати було нікуди.

Беримир, як староста і господар будинку, сидів у центрі, а прямо перед ним стояла металева жаровня з розпеченим вугіллям, яке час від часу випускало слабкі язики полум'я. Хоча він і займав почесне місце, його стілець не був кращим за інші, а, можливо, навіть гіршим. Праворуч від нього сиділи: Вітольд, Млада — дружина Беримира, і Дантур — нічим не примітний чоловік, що живе на іншому кінці поселення, рідко потрапляючи на очі. Ліворуч розташувалися: Остап — коваль, Гостена — жінка в літах, родом із Лежевського Князівства, і Земислав — батько Мілтуша. Він єдиний з усіх присутніх не приховував своєї злості, і це було зрозуміло.

— Добре, почнемо, — сказав Беримир і оглянув усіх присутніх важким старечим поглядом, після чого додав: — Сьогодні справа у нас не найлегша, тому прошу всіх бути якомога холоднокровнішими.

Після нього слово взяла Млада — совість і мудрість Беримира, як її ще називають. Це невисока жінка із все ще молодим обличчям, але посивіле волосся видавало її похилий вік.

— Стань у центр зали, дитя, — сказала вона байдужим голосом, вказуючи пальцем, де саме має стати моя донька.

Все ще не піднімаючи голови, Діана повільно зробила кілька кроків і стала рівно в центрі, після чого важко видихнула, що було добре помітно зі спини по її плечах. Не знаю чому, але в її стійці я побачив лише впевненість і ні краплі страху. Невже моя донька опанувала себе краще, ніж я? І як підтвердження таких думок, Діана підняла голову і прибрала волосся назад, щоб воно не заважало. 

Що ж, якщо вона так впевнена в собі, то і я можу бути спокійним.

— Отже, хто візьме перше слово? Земиславе, може ти, як постраждала сторона? — Беримир повернув голову до батька Мілтуша.

— Спершу я хочу вислухати всіх, і її в першу чергу, — сказав Земислав, кивком показуючи на Діану, на що Беримир схвально кивнув і знову взяв слово:

— Що ж, якщо ніхто поки не бажає говорити, то це зроблю я, — сказав він та насупився. — Діано, ти звинувачуєшся в побитті та спробі вбивства, тут немає потреби щось доводити чи спростовувати, тому просто відповідай на запитання. Чи умисно ти вдарила Мілтуша в коліно так, щоб його зламати?

— Так, — миттєво відповіла вона, не відводячи погляду від Беримира.

— Чи умисно ти вибила йому всі зуби? — запитав вдруге Беримир, і знову отримав коротку та рішучу відповідь:

— Так.

— Нам сказали, що ти обіцяла вбити його. Це правда? — запитав уже Вітольд, одночасно підпираючи підборіддя кулаком.

Для Вітольда — справжнього воїна — Діана не здавалася такою вже й винною. Втім, він мав слідувати правилам Сірих Птахів, а не воїнським.

— Правда. Пообіцяла, — відповіла вона, після чого обвела поглядом усіх, хто сидів перед нею, і, піднявши голос, додала: — Але нехай краще живе як каліка, без зубів та можливості ходити. Це плата за життя Ігоря.

— То, може, зуби за зуби, та коліно за коліно!? — прокричав, встаючи зі стільця, Земислав.

Нехай тільки спробує щось із нею зробити. Мені байдуже, винна вона чи ні — вона моя донька, і я ніколи й нікому не дам її скривдити. Нехай він і має повне право вимагати рівноцінної відплати, але кому від цього стане краще? Ми просто отримаємо двох калік замість одного. Мимоволі я поклав руку на пояс, де звисав ніж, і вже був готовий до всього.

— Сядь на місце, Земиславе! — почулося від Гостени, яка з холодним виразом обличчя вказала на стілець, що лежав перевернутий за його спиною.

— Або ти зараз сядеш на місце, або тут проллється кров, — додав Беримир, підкреслюючи серйозність ситуації.

Земислав, лише тепер помітивши, що я вже майже дістав ножа, відступив і сів на своє місце, перед цим поглянувши на мене пронизливим поглядом.

— Так, погарячкувався я, вибачте. Але й ти мене зрозумій, Ярополку, ти б на моєму місці й не таке зробив, — сказав він, усе ще тримаючи погляд на мені.

Я лише кивнув йому, даючи знати, що прекрасно його розумію.

Діана, яка увесь час стояла як камінь, ніяк не зреагувавши на Земислава, озирнулася назад і поглянула на мене. Всього на мить, але, здається, я побачив на її обличчі посмішку.

— А тепер щодо твоїх слів, — привернула до себе увагу Млада і продовжила: — Ігор живий. І твій друг буде жити й надалі. Але чому ти вирішила, що Мілтуш із друзями вбили його?

І справді, за увесь цей час Діана ні з ким не говорила і не могла знати, що сталося з Ігорем. Звісно, у такому випадку я ще більше її розумію. Хіба залишишся осторонь, коли переконаний, що твого друга вбили?

Голова Діани закрутилася по сторонах, вона вдивлялася в кожного присутнього, намагаючись прочитати на обличчях підтвердження сказаного. Нарешті вона глянула і на мене. Я кивнув їй, і цього вистачило, щоб вона мене зрозуміла.

— Збрехали, — сказала вона, знову повернувшись до Беримира, після чого вирішила уточнити: — Мої очі мені збрехали. Здалося, що він не дихає.

Дивно, у мене виникло відчуття, що вона щось недомовляє. Навряд чи хтось ще це зрозумів, але для мене це було очевидно. Думаю, що нам ще доведеться все обговорити вдома, в сімейному колі.

— Добре, зрозуміло. А тепер останнє запитання, найважливіше, — сказав Беримир, хлопнувши себе долонями по колінах, після чого промовив: — Чи визнаєш ти свою провину, Діано?

— Не визнаю, — сказала Діана, як відрізала.

— Досить цього! — промовив Земислав, встаючи зі стільця, але цього разу не перекидаючи його. — Ти поводишся занадто нахабно як для тієї, що ледь не позбавила людину життя. Нехай мій син і той ще забіяка, нехай він іноді й сам перегинає палицю, але я гарантую, що більшість із тут присутніх поводилися так само час від часу і виросли гарними людьми, змінившись на краще. А ти зіпсувала моєму синові життя. Та бісова ж ти мала, він про смерть мене благав, поки моя дружина відійшла за теплою водою! Ніколи ми тобі цього не пробачимо, але й кровної помсти не допустимо. Нехай відпрацьовує на полі подвійну норму до кінця свого життя! Я виступаю за таке покарання.

Закінчивши свою на рідкість довгу, але справедливу промову, Земислав знову сів, очікуючи схвалення Беримира. Але той не став нічого казати, лише перевів погляд на Дантура, який весь час мовчав.

— Твоя черга. Яка твоя пропозиція? — запитав у нього Беримир.

— Моя племінниця не сильно постраждала, і розбитий ніс не зіпсує їй життя. Але вона мріє про шубу з лисячим коміром. Вполюй нам цю лисицю сама, та не зіпсувавши шкуру. Думаю, це буде справедлива плата. А пробачення наше ти вже отримала.

— Ну що ж, вирішено. Із завтрашнього дня ти зранку до вечора працюватимеш у полі, як на спільному, так і на інших. Про те, коли полювати, думай сама. Та й думати треба було раніше, щоб не шкодувати, — сказав Беримир.

Щойно Беримир закінчив говорити, Земислав одразу ж підвівся та вийшов надвір, наче саме перебування тут було для нього нестерпним. А як тільки двері за ним зачинилися, слово взяла Гостена:

— Діано, у тебе хворобливий вигляд, ми могли б перенести твоє покарання на декілька днів. Нікому не стане легше від того, що ти знепритомнієш під сонцем.

— Не треба. Я почуваюся добре, — відповіла Діана, злегка похиливши голову в знак подяки за турботу.

У такі моменти я починаю відчувати себе старим дідом, який досі не може зрозуміти, виросла його дитина чи ще ні. Тут, далеко від цивілізації, діти дорослішають швидше, це всі помітили. Але моя донька іноді здається мені зовсім дорослою людиною. Невже це книги так впливають на людей? Хоча, звісно, час від часу щось таке утне, що й до дитини не дотягує.

Все пройшло дуже гладко, не такого я очікував. У моїй уяві я вже бачив, як призначать покарання на зразок "зуб за зуб" чи ще щось за князівськими звичаями. І хоча Мілтуш сильно постраждав, Діана отримала не таке вже й страшне покарання.

Так, вона зможе ходити зі мною на полювання — ніхто із тутешніх не посміє сказати, що мисливців нам і так вистачає, адже ліс годує та одягає. А хто ще, крім мисливця, піде в Заброду?

Але на лисицю полювати буде сама, і тут я спокійний, бо їй не доведеться йти до лісу, достатньо всього лише вийти далі в поле. Стріляє вона не дуже влучно, але в ціль влучає завжди. Єдина проблема, що полювати доведеться у вільний від роботи на полі час — коли стемніє чи рано вранці. Але це умова покарання, яке ще й навчить її чомусь.

— Прошу всіх розійтися по своїх справах і дати старим людям перепочити, — сказав Беримир, із посмішкою поглядаючи на свою дружину.

— От би всім бути такими на старості, як цей сивий бик, — пробурмотів я собі під ніс і повернувся до виходу.

Йдучи додому, я знову мовчав, навіть не обертаючись назад. Я знав, що вона йде за мною, і знав, що на її обличчі грає багатозначна легка посмішка. Мені й самому захотілося посміхнутися, але, згадавши, що попереду ще багато неприємних розмов, я відігнав це бажання. Нарада нарадою, а ми, як батьки, повинні обговорити все зі своєю донькою, щоб наступного разу, коли доведеться пустити в хід кулаки, вона змогла вирішити конфлікт, не переступаючи межі.

Звісно, найкраща битва та, яка не відбулася, але у богів на все свої плани, тому я ні в якому разі не стану звинувачувати Діану. Проте наслідки є завжди, і дітей потрібно вчити тому, що навіть за добро іноді доводиться платити так, ніби це було зло.

Я зупинився біля колодязя, щоб вмитися холодною водою і прогнати сонливість, яка так несподівано налетіла на мене щойно я вийшов надвір. Поки я задумався, тримаючи в руках відро і намагаючись зрозуміти, чому воно виглядає як нове, Діана стала переді мною.

— Не посміхайся так. Чи тебе зовсім совість не мучить? — запитав я її, вже уявляючи чутки в селі про те, що донька Ярополка ледь не вбила людину і ходить із посмішкою, наче позбавлена розуму.

— Пробач, — сказала вона, прибравши посмішку з обличчя. — Просто я справді рада, що Ігор живий.

— Розумію, Діано, але хоча ти й не винна в моїх очах, ти все ж винна у скоєному, — відповів я, ставлячи вже наповнене відро на край колодязя. — І не забувай, що Мілена виношує дитину, і через магію це дуже довгий та ризикований процес, а ти її сильно налякала сьогодні.

Почувши це, вона засмутилася, але кивком дала знати, що все зрозуміла. Сьогодні мене занепокоїла поведінка доньки, але це ніяк не зрівняється з болем, через який Мілена ледь не втратила свідомість. 

Якщо жінка володіє магією, то виношування та народження дитини дуже небезпечне. Діана пробула в утробі матері близько двох років, що не є чимось довгим у магів. Я точно не знаю, як саме це влаштоване, але Мілена говорила, що магія циркулює по тілу в крові, і чим більше магії — тим менше крові. Звісно, що без крові не буде життя, тому плід і розвивається так повільно. Я дуже погано розбираюся в магії, і ще гірше в народженні дітей, тому це й лякає мене настільки сильно.

— Ну то що, у вас там любов? — запитав я, щоб змінити неприємну тему.

— В жодному разі, — трішки роздратовано відповіла вона, а потім вже спокійніше додала: — Я навіть не знаю, чи дотягує він до мого друга.

— Дотягує. Тепер уже точно. Але якщо прийде на наш поріг, ми тебе за нього не віддамо.

— Що ж, покладаюся на вас, — відповіла вона, похапцем умиваючи обличчя, лише в одному місці затримавши рух та обережно протерши.

— Болить? — запитав я її.

— Болить, — відповіла вона, дивлячись у своє відображення у воді.

— Я вибачення просити не буду, ти заслужила.

— Так, заслужила. А ти мене пробач, я не хотіла тебе вдарити, — сказала Діана, глянувши на мою все ще тріснуту губу, на що я одразу відмахнувся рукою.

Йдучи додому, ми дивилися на зірки, увесь час зберігаючи тишу. Іноді тиша буває більш значущою, ніж нескінченні слова.

Коли ми зайшли всередину, обличчя Мілени одразу перейняло у нас веселий вираз. Я завмер, коли побачив її посмішку — ту саму, як колись давно, ту посмішку, в яку так сильно закохався. Ось воно, те, заради чого я живу.

Спершу ми всі повечеряли, а потім повністю віддалися звичайним сімейним розмовам, за якими час, як правило, пролітає непомітно. Напевно, немає жодної душевної рани, яку б не зцілила розмова з близькими людьми, тому ніхто навіть не подумав згадати щось із того, що сталося сьогодні, вирішивши, що краще не підіймати цю тему з Діаною. Лише коли вона пішла спати, ми з Міленою поділилися своїми думками.

Загалом, нічого нового в нашому житті не з'явиться, окрім того, що наша донька тепер буде майже жити в полі. Звісно, лише в період, коли потрібно займатися посівами. Та ми дійшли висновку, що це навіть піде їй на користь.

Щодо такого дивного стану Діани, Мілена сказала, що їй потрібно перечитати свою книгу, яку видавали всім, хто навчався магії в храмі Ліри. Там має бути написано, що саме сталося з нею і як цього не допустити знову.

Я навіть не замислювався над тим, що магія в крові Діани могла так на неї вплинути. Але я тут не експерт, тому довірюся своїй любій дружині.

Взявши свічку та книгу з полиці, ми пішли до нашої спальні, де я заснув під звуки перегортання сторінок.