Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З погляду Діани

Ми з батьком вийшли на вулицю та обійшли будинок, позаду якого була невелика прибудова — майстерня, де він проводив свій вільний час, постійно щось майструючи та іноді проводячи там цілі дні.

Небо вже наполовину вкрилося хмарами. Не сказати, що вони були чорними, але все ж давали знати, що дощу буде не мало. Це вперше я йду на полювання в таку погоду, тому мені навіть цікаво, що буде далі.

Батько відчинив двері, і одразу ж відчувся запах струганого дерева та обробленої шкіри. На самих дверях із внутрішньої сторони висіли три плащі, два з яких він одразу зняв із гачків і кинув один мені.

— Одягай його темнішою стороною назовні, я покрив їх сумішшю з травами та жиром, тому вони не будуть пропускати воду.

— Фе-е, — протягнула я, відреагувавши на цю неприємну новину. — Вони й раніше були не погані.

— Діано, краще носити на собі таке, ніж бродити лісом мокрою до нитки. Та й воно не масне, щоб викликати огиду, — з усмішкою сказав батько і зайшов до прибудови. — Був у нас в загоні один довговухий, теж не любив носити подібні накидки. І знаєш що?

— Що? — відповіла я, імітуючи зацікавленість, наче не знала, до чого хилить батько.

— Поховали його під деревом, як якогось знедоленого. Землю втоптали, щоб не провалювалася і не утворювала виямку, листям присипали та навіть ніяк не позначили місце. Так у розвідці й ховають померлих. Тому здоров’я краще берегти, особливо коли йдеш до цього богами забутого лісу.

Змирившись, я одягнула плащ та накинула на голову капюшон, а батько вже за мить стояв із усім необхідним у дверях.

— Ось, тримай стріли, лук і тятиву. Її поки що не натягуй.

Зачинивши двері, він накинув на себе плаща, повісив колчан на пояс, а лук залишив у руках, що і я повторила за ним. Знову обійшовши будинок, ми вийшли за ворота.

Стежка проходила поміж сотень пеньків, що залишилися після побудови будинків та частоколу. Дорога не була довгою, але вже за сотню кроків до лісу в мене виникло відчуття, яке відчувають люди, що давно не були вдома. Таким і був Великий ліс Заброда, не дарма його так назвали.

— Батьку, а чому ви вирішили оселитися саме тут? Схоже, мама та інші бояться цього лісу, а ми живемо прямо біля нього.

— Тоді, доню, ми тікали від більш страшних бід — війн, епідемій та політики. Хоча це ніяк не применшує небезпеку цього лісу. Ви, нове покоління, народилися тут, загартувалися нашими страхами, і вам не страшно.

— То невже ти теж боїшся?

— Боюся. Боюся за тебе, за Мілену і за всіх наших людей. Але, як кажуть, вовків боятися — в ліс не ходити. Та й поки ми не заходимо занадто далеко, все буде добре.

— А як зрозуміти, що зайшов задалеко?

— Ну, якщо зустрінеш песиголовців чи чорта — вважай, що задалеко, — вирішив пожартувати батько, але вже серйознішим тоном додав: — А взагалі, краще повертай назад, якщо побачиш зелений густий туман, що стелиться землею. Про нього ти вже знаєш.

За розмовою ми увійшли до лісу. Сонце було остаточно поглинуте чорними хмарами, а його проміння, яке все ж змогло пробитися крізь них, зустрічало на своєму шляху густі крони дерев.

Щойно ми зайшли під покрову дерев, батько змінився. Це завжди так, кожного разу, коли ми з батьком покидаємо безпечну місцину, його немов підміняють. Спершу я навіть побоювалася його в такому стані, але мама каже, що то звичка ще з війни, і в такі моменти він стає найнадійнішою людиною на всьому світі, а місце біля нього — найбезпечніше.

— Добре, натягуй тятиву і старайся не відставати, — сказав він, прискоривши хід.

Легко йому говорити — сам він натягує тятиву на лук без зусиль, а мені треба налягти всім тілом. І це при тому, що мій лук у два рази менший за його. Та все ж мої тренування не пройшли даремно, і я швидко впоралася із цим завданням та поспіхом рушила за ним.

Видимість у лісі ставала все гіршою, не лише через погане освітлення, а й через постійно зростаючу кількість рослин, які, конкуруючи між собою, тягнулися вгору. Стовбури деяких дерев не змогли б обійняти й троє здорових чоловіків, а в деяких і п’яти було б замало.

На замальовках в старій книзі якогось картографа, що привіз мені Лебек, я бачила, як цей ліс розрісся, займаючи, напевно, п’яту частину Континенту. А гори, що височіють з його центра, завжди манили до себе різних монархів, які вірили в золотоносні жили та посилали туди експедиції одна за одною. Не потрібно й говорити, що не те що до гір, а навіть далі за зелений туман ніхто так і не зміг пройти та повернутися назад.

Одного разу, втративши розум, старий Імператор послав на вірну смерть кілька армій, що в результаті й ослабило владу перед сенатом, а заодно й Імперії.

Ми йшли поміж дерев досить довго, петляючи відомими лише батькові маршрутами.

Великі дерева не дуже добре захищали від дощу: в одних місцях лило менше, в інших — більше. Треба сказати, що плащі, просочені жиром та травами — геніальна ідея, він не заважає й не створює дискомфорту, а захищає від дощу дуже добре.

Батько помітив, що я розглядаю плащ, і вирішив задовольнити мою цікавість, злегка уповільнивши крок:

— Це не я придумав, а гноми. Хоча хвалити їх тут немає за що, вони це винайшли випадково.

— Як це випадково? — запитала я, порівнявшись із батьком, щоб краще його чути.

— Хочеш знати? Добре, зупинімося під цим деревом і заодно перепочинемо.

Ми стали під невеликим дубом, що майже лежав на землі з вивернутим корінням та практично не захищав від дощу. Це мене здивувало, адже в тридцяти метрах від нас, на галявині всіяній тогорічним листям і жолудями, стояв ще один дуб, але набагато більший. Здавалося, що під ним навіть опале листя не намокло, не кажучи вже про землю. Батько помітив мій подив і заговорив:

— Сідай біля мене і говори пошепки. Дощ приглушить наші голоси, але не варто покладатися тільки на нього. І тримай лук напоготові.

— Настав час для важливого життєвого уроку? — з єхидною посмішкою прошепотіла я і сіла поруч із ним.

Хотілося зняти капюшон, щоб краще чути ще одну цікаву історію з його походеньок, але місце, вибране ним, ніяк не захищало від дощу.

— Добре, слухай, — він узяв у руки лук і поклав на нього стрілу, наче готуючись у когось стріляти.

Я одразу ж оглянула галявину, але нікого там не побачила. Тут я стала перед вибором: слухати цікаву історію або запитати, що він там бачить. Але, схоже, батько взяв ініціативу на себе і вже не збирався нічого змінювати:

— Ми мали спільні вилазки з гномськими вигнанцями. Не знаю, за що їх вигнали з їхніх гір, але це й не важливо. Тієї ночі була сильна злива, схожа на цю, що йде зараз, але набагато холодніша. Наш загін промок до нитки, а гноми як нічого й не було — сухі сухесенькі. Звісно, ми запитали в них, у чому секрет, але гноми — будь-де гноми, просто нас обматюкали та так нічого й не сказали. А ще мені здалося, що вони й самі не зрозуміли, у чому полягало питання. Гноми взагалі були з нами лише за гроші, просто найманці, не більше. Але наступного ранку дощ закінчився, і ми розвели багаття, щоб приготувати їжу. У нас було своє багаття, а у них — своє. І ось там ми й помітили, що, беручи жирні шматки м’яса гірського кабана — тому жиру було багато — ці зарозумілі чортяки, самі того не помічаючи, витирали руки об свої накидки та плащі. Думаю, про те, що їхні бороди ніколи не намокали, навіть не варто згадувати?

— Краще не треба, — сказала я, уявивши собі цю картину, і покривилася.

— Ось ти кривишся, а користь від цього була — ніяка воша в такому жити не стане, а борода, що має чималі розміри, непогано захищає від дощу. Така ось історія. Не знаю, що сталося з більшістю з них тоді, бо наступного дня їх відкликали в тил для якогось завдання. З деякими пізніше ми все ж зустрілися знову.

— А на війні страшно було? — знаючи, що батько не дуже любить згадувати саму війну, а лише якісь історії з тих часів, я все ж піддалася цікавості й запитала.

— Страшно? Ні, скоріше ніяково. Страшно було у військових лазаретах. Якщо хочеш дізнатися більше, запитай у матері. Але з цим краще не поспішай, їй ці спогади теж не приємні.

— Добре, а чом… — тільки-но я зібралася запитати, як батько завмер і міцніше стиснув лук.

На галявину вийшло четверо лісових кабанів. Їхня шкіра була зеленою від моху, що покривав їх, а от розмірами вони були різні. Першим на галявину зайшов самець, оглянувшись навкруги, він кілька разів захрюкав і почав ритися в листі, розгрібаючи його своїм рилом. Другою на галявину забігла велика самиця, яка зреагувала на хрюкання самця й приєдналася до нього. Після цього вибігли ще дві невеликі самки, які, залишившись окремо від попередньої пари, стали робити те ж саме.

Я одразу ж підняла вже натягнутий лук і пошепки звернулася до батька:

— Якого з них?

— Не поспішай, — сказавши це, батько опустив лук і знову поклав його на коліна. І, звісно, нічого мені не пояснив. Я теж опустила лук і сиділа, очікуючи на подальші події.

— Що вони роблять?

— Жолуді їдять. У цьому місці не так багато їжі для них, тому тут вони часті гості. До речі, про це написано в одній з тих книг, що я тобі виміняв у Лебека. Ще не читала?

— Ні, я ще попередню не дочитала, ту, що називається «Лицар Світанку та його пригоди».

— Тебе, доню, казочки приваблюють? Це, звісно, не книги про науки, але...

Нас перебило задоволене хрюкання, і я перевела погляд на галявину. Там кабани, збившись докупи, почали йти геть, але батько все ще сидів непорушно і дивився в протилежний бік від стада. Я теж придивилася і побачила, що в хащах щось просувалося, розсуваючи молоді дерева в сторони масивною тушею. Звідти вийшов ще один кабан, самець, менший за попереднього, але все ж його не назвеш малим.

— Підріс із минулого разу, — сказав батько, дочекавшись, поки кабан не почне доїдати жолуді, залишені його ріднею, після чого підвівся та натягнув тятиву лука.

— Я не зовсім зрозуміла, — замислившись промовила я.

— Діано, цього самця відганяє вожак, але йому немає куди подітися, тому він ходить за ними слідом, очікуючи, коли вожак постаріє і вже не зможе його проганяти від самиць. Я буду цілитися в око, а ти стріляй, куди поцілиш. Шкіра в цих кабанів однаково нікуди не годиться, тому не зіпсуєш. Але не влучай у ребра, бо не проб’єш.

Я підвелася та плавно натягнула тятиву. Прицілившись, куди потрібно, я дала знати батькові, що готова:

— Готова.

— Стріляй, — почувши це, я одразу спустила стрілу.

Батько не відставав і теж вистрілив. Вже на половині шляху його стріла обігнала мою та влучила прямісінько в око невдачливого кабана. Моя ж стріла теж полетіла туди, куди й потрібно, пробивши пузо свину.

Батькова стріла влучила в мозок і вбила його миттєво, а важка туша впала на землю без жодного звуку. Можна було б обійтися без мого страхувального пострілу, але це ж — «золоте правило мисливця», як сказав би мій батько. Хоча це правило працює лише на місцевих тварин, шкіра яких поросла мохом та не сильно годиться навіть для підстилок.

— Гарний постріл, Діано, а тепер за діло.

Батько вирішив мене похвалити, хоча і не заслужено, як на мою думку. Чого варто влучити у велику тушу, якщо й цілитися особливо не треба?

Знявши тятиву з луків і поклавши її до кишень, щоб не мочити даремно під дощем, ми поклали луки під деревом, що слугувало нам укриттям, та підійшли до здобичі. По дорозі батько дістав ножа, що носив на поясі, а підійшовши впритул до туші, я запитала його:

— Але?

— Але навіть казочки дозволяють навчатися на помилках героїв, які в них описані, — відповів він, не відводячи погляду від кабана, та, ставши на коліна, почав відрізати все зайве, щоб полегшити ношу.

Спершу голову, потім передні ноги по середньому суглобу, а за ними й нутрощі. Можна було б сказати, що це даремна відмова від їстівних частин кабана, але тягти таку тушу цілою — не дуже просто, а залишки однаково не пропадуть і будуть з’їдені навіть його родичами, які від голоду готові з’їсти що завгодно.

Коли від кабана залишилося лише найпотрібніше, ми прив’язали до його задніх ніг мотузку, щоб було зручніше тягти тушу всіяною листям та гілками землею. Хоча батько міг би потягнути й трьох таких, я все ж вмовила його віддати мені лук та стріли, щоб не виглядати зовсім безкорисною при вході в селище.

Однак сталося не так, як гадалося — мої досягнення так ніхто і не оцінив, бо дощ загнав усіх по хатах. Звісно, якщо не враховувати старого п’яницю з цікавим життям — Марка Рудого, який із самого ранку перехилив чарку і тепер спокійно спав під воротами при вході в селище, попри грім і дощ. Ми з батьком не одразу помітили його, бо розмірами він більше нагадував підлітка, ніж дорослу людину, а обличчя та одяг були вимазані в багнюці.

— Це, звісно, не так дивно, як минулого разу, але теж дещо цікаве, — промовив батько та зупинився за два кроки від діда. — Прокидайся, пень старий, помреш тут ще від холоду!

Але він навіть не зреагував, що й не дивно. Як сказав мій батько, минулого разу цей старий казкар, якого так люблять місцеві діти, спав підвішеним у колодязі. І навіть там він прокинувся лише коли його дістали.

Взагалі, щастить тим, хто так не береже своє життя. Це ж треба було піти п’яним по воду, впасти й заплутатися в мотузці для відра. Але потрібно віддати йому належне — казки та історії у нього відмінні, особливо коли він їх розповідає тверезим.

— Може, копняка дати? — запропонувала я і підійшла ближче.

— Та чорт із ним, нехай спить, — батько сказав це та поглянув на тушу кабана, яку все ще тягнув за собою по траві, і пробурмотів собі під носа: — Кров уже витекла, — після чого підняв здоровенну тушу собі на плече, щоб не тягти її по ґрунтовій дорозі, всипаній камінням.

Я одразу ж пішла до хати, а батько — у свою майстерню, щоб там зайнятися подальшою обробкою нашої здобичі.

Відчинивши двері до будинку, перше, що побачила — мою маму, яка вишивала на полотні, натягнутому на квадратні п’яльці, під світлом майже догорілої свічки. Вона майстерно рухала руками, наче павук, коли він плете свою павутину. Здавалося, що вона почала це робити одразу, як ми пішли до лісу, адже полотно було майже наполовину вкрите візерунком. Не відволікаючись від процесу, вона глянула на мене та усміхнулася.

— Ви швидко, невже нічого не вполювали? Минулого разу пробули у лісі тиждень.

— Що ти, мамо, ми вполювали здорового кабана. Батько знав, де їх шукати, а зараз він розробляє тушу.

— Тоді, доню, раз ти вже вдома, може, й мені допоможеш? Не все ж тобі з батьком по лісу гасати.

— Вибач, мамо, чим саме тобі допомогти? — з непідробним соромом промовила я.

І справді, я занадто мало часу проводжу з нею, і здається, що вона на це ображається. Так само як і батько, вона теж може чогось навчити, але збір трав, варіння ліків та медицина мене ніколи не цікавили. І всі ті примітивні знання, що все ж відклалися в моїй голові, далися тяжко. Мені хотілося б вивчити магію зцілення чи ілюзії, але навчити магії може лише досвідчений маг, а мама володіє базовими вміннями, та ще й вагітна, а отже, використовувати магію дуже небезпечно.

— Як що? Розпали піч, постав казан із водою. Будемо готувати євіаннський суп із м’ясом.

— Євіаннський? А це як? — завмерла я в очікуванні відповіді, адже ніколи не чула про такий суп. 

Мама не поспішала пояснювати, спершу зробила ще кілька витків, а потім відклала в сторону п’яльці.

— Це дуже популярна страва з моєї батьківщини. Її назвали на честь імперської столиці — Євіанни. Мене готувати навчила моя мама. Вона казала, що це рецепт дуже древній, як сама столиця.

По правді кажучи, я ніколи не задумувалась над тим, що у мене були бабусі та дідусі, напевно, через те, що єдиним старим зараз у нас був Марко Рудий, і він не мав навіть дітей, не кажучи вже про онуків. Мені захотілося дізнатися більше про неї та інших родичів, і я вирішила розпитати маму про все:

— Ти ніколи не розповідала про них. Які вони, мої бабуся та дідусь?

Мама злегка спохмурніла після почутого. Схоже, що це зачепило щось болюче в її спогадах, тому я вирішила дати їй трохи спокою та зайнялася приготуваннями на кухні. Не минуло багато часу, як вона все ж вирішила, з чого почати розповідь.

Сьогодні я дізналась багато про свою рідню, починаючи із того, що звали їх Емма та Себастіан.

Емма — власниця аптеки, де вона продавала різні трави та зілля, а іноді й займалася лікуванням легких хворих. Вона не володіла магією, тому компенсувала це прекрасними вміннями в зіллєварінні, неодноразово рятуючи людям життя.

Себастіан — мій дідусь, був найманцем на службі в одного з сенаторів, де пропрацював майже все своє життя. Схоже, що він не був близьким до мами, та й взагалі нечасто бував удома, постійно від’їжджаючи у справах у сусідні держави.

— Зник безвісти в перший день війни разом із сенатором, якого оберігав, — холодно промовила мама та продовжила: — Емма місця собі не знаходила і повністю віддалася роботі, адже, як часто буває, під час війни спалахнула страшна епідемія — Білий Морок. Вона померла від хвороби, коли я проходила навчання в храмі Ліри, щоб вирушити на фронт. Ось, думаю, і все, що тобі потрібно знати, доню.

Поки ми розмовляли та будили, як виявилося, болюче минуле, батько вже закінчив і зайшов до будинку з двома шматками м’яса, розміром із його кулаки.

— А ось і я. Бачу, ви вже розпалили піч? — він поклав м’ясо на стіл та взявся відмивати руки від крові в тазі, а разом із ним до будинку потрапив і запах спецій та диму із сушарні, в якій в’ялять м’ясо.

Надворі знову загриміло. Дощ і вітер тільки почали показувати світу силу Стрибога, і не збиралися вщухати. Але це вже було не важливо, бо ми вдома та під захистом стін і стелі, що так старанно були зведені моїм батьком. І навіть град, який несподівано почав стукати по даху та у вікна, не завадив домашньому теплу та затишку.

Наївшись маминого супу, до приготування якого я теж приклала руку, чим і пишаюся, нас почало хилити в сон, і єдине, що не дало нам одразу ж заснути, — це невелика постать, яка пробігла за вікном, матюкаючись та ледь перебираючи ноги.

— Напевно, град побільшав, раз навіть цей випивака прокинувся, — кинув влучний коментар батько, але ніхто не відповів і навіть не засміявся. Все ж нас остаточно поборов сон.

***

Вранці я знову вийшла до батькової майстерні, куди мене привів якийсь стукіт та приємний м’ясний запах.

— Як спалося? Тебе навіть грім не розбудив, — батько вже давно прокинувся і зараз порпався в сушильні для м’яса, напевно перевертаючи його.

— Сон снився, дуже дивний. Я такого ще не бачила, — все ще сонним голосом сказала я та присіла на лавку, що стояла між цією дивною пічкою та батьковою майстернею.

Загалом, пічка, яку використовував батько, мала дуже цікаву форму — вона більше схожа не на піч, а на видовжене куряче яйце з отвором знизу для дров та вугілля і піддувалом з іншого боку. Зверху було щось схоже на ковпак, який закривав малі отвори, через які виходив дим — він знімався для легкого доступу всередину і зараз лежав на траві. Минулого року ми всією сім’єю зліпили її з глини та каміння. І зробили це на славу, раз навіть такий дощ не завадив її роботі.

— І що ж там було, невже хлопці снилися? — він дістав листоподібний шматок м’яса, який мав більш блідий колір порівняно зі свіжим, розвернув його та поклав у назад пічку.

— Скажеш таке, я нормальних хлопців в житті не бачила, тут одні бовдури. Приснилося мені, що я в лісі з трьох сосен заблукала. А на тих соснах була змія, зелена як... Та як ось ця трава в кращі свої дні, — я провела ногами по траві та пострушувала з неї росу. — Довга і плелася по деревах, як хміль.

— Так, дивно, щоб моя донька заблукала в якомусь лісочку, та ще й з трьох сосен. А що стосується змій, то навіть не знаю, що тобі сказати. Може, до Відьми сходиш? Вона тобі розтлумачить.

Схоже, що тему про хлопців батько вирішив не продовжувати, напевно зрозумівши, що на їхній захист у нього немає нічого, адже тут у нас і справді погано з навчанням. А ось про похід до Відьми він, напевно, пожартував, не інакше.

— Ти ж не серйозно? Кажуть, вона дітей їсть і прокляття насилає, — сказала я, уявивши собі страшну патлату жінку з довгими нігтями та зубами, як її мені описували, і одразу ж відчула, як по моїй шкірі пробіг холод. Пошепки додала: — Ах, бісова моя фантазія, біда мені з нею.

— І ти ще хлопців дурними називаєш? Хе-хе-хе, це ти від них почула? Не треба так про неї. Вона, звісно, не найгарніша на світі, але ж і не страшна. Та й добра вона. Два роки тому Ігоря врятувала, той якраз простуду підхопив, думали, що не викарабкається вже.

І справді, тут я зрозуміла, наскільки дурну помилку допустила, що повірила на слово тому самому Ігорю, який і розповів про нігті та зуби. А я ще думала, що то за либа в нього на обличчі така.

— От же, як побачу того колодязного біса, надаю підсрачників! — злісно вигукнула я і цокнула язиком, на що мій батько одразу ж відповів нестримним сміхом, випустивши з рук шматок м’яса прямо в калюжу.

— Так це тобі Ігор наплів!? Ой, доню, не очікував я від тебе такого. Ха-ха-ха, ой не можу, Ігор! Хе-хе-хе.

Не часто побачиш, як батько так заливається сміхом. Чесно кажучи, я і сама не проти була засміятись, але вже майже до цього дійшовши, мене зупинили чиїсь слова:

— Кликали, дядьку Ярополк? — з-за будинку вийшов високий, кремезний хлопець. Русяве волосся та карі очі, а либа — та сама.

— Ігорю, тікай мерщій! — прокричав мій батько, ледь стримуючи сміх. — Тікай якнайдалі й не зупиняйся!

І тут мене переповнила злість за зіпсовану репутацію в очах батька, а його слова послугували для мене як спущена тятива для стріли. Я злетіла з лавки як вітер, перестрибнула кришку від печі й на ходу підхопила м’ясо, що батько впустив у калюжу. Ігор, бачачи цю картину, навіть не зважаючи на свою недалекість, швидко зрозумів, до чого все йде, і одразу ж рвонув у бік воріт, напевно сподіваючись втекти від мене в полі.

— Ді-діанко, чо-чого ти така зла!? — ледь не задихаючись, прокричав він, але потрібно віддати належне — не зупинявся і продовжував тримати темп.

Я не стала йому відповідати, батько вчив не витрачати повітря під час бігу на слова та зайві рухи тілом.

Ми вже відбігли далеко від селища, пробігли пшеничне поле, конопляне, і лише тоді Ігор почав втомлюватися та сповільнюватися. Але я все ще не могла схопити його рукою, бо він увесь час петляв то вліво, то вправо. Схоже, правда, що дурень відсутність розуму компенсує кмітливістю та досвідом, але і я ж не просто так живу своє життя.

Він кожного разу озирався назад, щоб поглянути, де я і що збираюся робити, тому я міцніше стиснула той замучений шмат м’яса і стала чекати слушного моменту. І ось, коли ми досягли невеличкого дерев’яного містка, що проходив над мілким струмком, Ігор знову озирнувся назад, і замість звичного вигляду моєї протягнутої руки побачив щось незрозуміле, що швидко наближалося прямо до його обличчя.

Він спробував ухилитися, але забув чи не помітив, що вже забіг на хиткий місток, та все ж зловив обличчям підкопчене м’ясо, впав і з характерним звуком хлюпнувся у воду. Струмок не був глибоким у цю пору року. Та і якщо поглянути на нього зараз, то можна навіть задуматися — а навіщо там взагалі місток? Але під час осінніх дощів його ледь не повністю ховає в собі вода.

— А-а-а-й! — після короткої паузи прокричав Ігор, але м’ясо добряче прилипло до обличчя, тому крик не був таким уже й голосним.

— Знаєш, за що? — я стала на місток прямо над ним і склала руки на грудях, зайнявши позу, що говорила про мою рішучість та холоднокровність.

Ігор, з покрехтуванням старого діда, з лежачого положення перейшов у сидяче. Потім зняв той шматок м’яса, але відповідати так і не став. Судячи з того, що він безперестанку потирав спину, він добряче вдарився об каміння, що вкривало дно струмка. Та думаю, боятися нічого, адже він має міцне тіло, натреноване постійними падіннями з дерев та бійками, які місцеві хлопці постійно влаштовують, імітуючи кулачні бої, про які колись розповів Лебек, коли в нього запитали, як там розважаються в Імперії. І саме Ігор там займає перше місце. Майже перше.

— За те, що підглядав за тобою? — не підводячи очей і все ще потираючи спину, відповів Ігор.

Почувши це, я, звісно, розлютилася, але за цікавість не б’ють, та й було б лицемірством, якби я сказала, що сама таким ніколи не займалася.

— Ігорю, ти ідіот. Я не про це! Але спершу розповідай про підглядання — де саме це було?

Раз у дурника язик без кісток, потрібно цим скористатися по повній. Хто знає, що ще він може розповісти про своє молоде та гріховне життя. Але Ігор і цього разу не став одразу відповідати. Схоже, що спина перестала його турбувати, що й очікувалося від такого лобуряки.

— Діанко, а можна мені... — і тут я помітила, що його очі відведені вниз не через якусь там совість і сором, а втупилися в той шматок м’яса, який він тримав у своїх руках.

— То тобі навіть не соромно? Давай відповідай на моє запитання, а тоді вже подумаю, чи заслуговуєш ти на такий подарунок.

Це послугувало доброю мотивацією для нього, і він одразу ж почав розповідати. Почав з того, що робить це кожного разу, як я йду до озера біля одного з березових гаїв, і закінчив тим, що розповів, де саме його схованка і якою стежкою він за мною слідкує. І вже коли я хотіла запитати його про ще дещо, він почав бурмотіти собі під носа щось незрозуміле. Мені навіть довелося присісти навпочіпки, щоб краще його чути.

— Діанко, ти тільки не бий, я ж нічого такого не бачив, — прошепотів він, наче тренуючись перед тим, як сказати це вголос.

І коли це я встигла так його залякати?

— Як це нічого не бачив? А чим ти тоді займався? — мої слова, схоже, налякали його ще більше. Напевно, він не очікував, що у мене такий гарний слух.

— Ну, я слідкував за тобою по дорозі до озера, а потім відвертав голову і чекав, поки ти не одягнешся. Пробач мені, Діанко, я ж не хотів нічого поганого.

Що ж, звісно, він не дуже розумний, але повністю компенсує цю ваду своєю добротою. Його б совість усім іншим, тоді, може, цей світ був би трішки кращим.

— Добре, не буду тебе бити цього разу. Але і ти більше такого не роби. Зрозумів?

— Діанко, інших ти теж бити не будеш?

Після цих слів мені стало ніяково. Якого біса? З цього й потрібно було починати! Хоча для мене це і не є такою проблемою, але ж не треба забувати про гордість. А то ким же я буду, якщо не матиму її та не реалізую це у вигляді холодної та неминучої помсти?

— Ігорю, вилізай із води. Зараз підемо назад, а по дорозі ти мені все розповіси та допоможеш з усім іншим, добре?

— Добре. Але, можеш спершу ти мені допомогти? — сказав він, вилізаючи на берег, немов якесь ведмежа. 

Та що найдивніше — а де ж м’ясо? Невже він уже встиг його з’їсти?

— Можливо, а що саме за справа? Я не хочу влізати через тебе в якісь проблеми.

— Я відро сьогодні зламав. Треба відремонтувати, поки ніхто не побачив.

Так ми з Ігорем і знайшли спільну мову та відправилися назад до села, де взялися продумувати та реалізовувати мій план помсти іншим негідникам, яким не вистачило ні честі, ні совісті, щоб хоча б очі відвести в інший бік. Підготовка зайняла у нас ледь не цілий день, але найскладніше ще попереду.