Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З моменту, коли Лебек відвіз Ігоря та свою онуку до Відьми, а потім повернувся, минуло вже близько двох місяців. Але вони досі там. Я розумію, що тій дівчині потрібне складне лікування, але чому Ігор так довго там відлежується? Через його відпочинок, що сильно затягнувся, мені довелося відпрацювати на полі далеко за норму п’яти людей. І, звісно ж, мені ніхто не допоміг, адже всі досі обходять мене десятою дорогою. Хоча, напевно, вони вже й самі не пам’ятають чому.

Так іноді буває, коли люди віддаляються одне від одного через якусь сварку. І навіть забувши про причину ворожнечі, після повного примирення, все одно тримаються якнайдалі, очікуючи першого кроку від іншого, але не роблячи його першими.

— Пішли ви лісом, — просичала я крізь зуби, думаючи, що першого кроку з мого боку точно не буде.

Тепер, коли посівів на полі не залишилося, в мене стало набагато менше роботи, але мої надії на вдосталь вільного часу восени були марними. На мене часто звалювали завдання — принеси-подай, що було цікавіше, ніж цілий день махати серпом, але і багато чого довелося навчитися. Особливо допомагаючи нашому теслі в приготуваннях до зими. Хоча зими тут, поруч із лісом, ніколи не були достатньо холодними, але до них завжди готувалися так, наче снігу навалить по стометрові дерева, що ростуть далі в Заброді.

Що стосується того гнізда, яке було знайдене на полі, то батько так і не спіймав ту істоту. Які б приманки він не ставив у пастки, вона просто їх ігнорувала, на відміну від інших тварин, що, здавалося, з радістю туди потрапляли. Та й слідів її після того разу на полі ми більше не бачили, тому через деякий час просто вирішили не перейматися цим, адже вона вже давно могла покинути наші околиці.

— Гей. Йдуть, — Гілдар штовхнув мене в бік, відволікаючи від роздумів.

Із заростей вийшла зграя вовків, яку ми вичікували вже давно. Першим зайшов найбільший, вожак зграї, і лише коли він рознюхав повітря навколо, інші вийшли до нього. Вони вчули запах оленини, яку ми використали як приманку.

Вожак та декілька самок першими підійшли до м’яса, але одразу їсти не стали, що й варто було очікувати від мисливців, а не падальників. Вони уважно роздивлялися навкруги, ніби запідозривши пастку, але ми все добре продумали, і ні побачити нас, ні тим більше відчути наш запах вони не могли, адже ми заховалися так, щоб вітер дув у нашу сторону.

Через те, що я найменш досвідчена, сигналом для Гілдара та батька, який був трохи далі за невисокими кущами, буде мій постріл. Нам потрібно вбити лише найбільших самців, щоб залишити зграю без сильного лідера, і, звісно ж, бажано не пошкодити шкури. Я націлила вже звичний для мене арбалет в голову вожака. Хай там як, але я не віддам такого трофея нікому іншому, і саме я повинна позбавити життя того, хто мав нахабність привести свою сім’ю до нашого села та спробувати загнати дитину, яка лише чудом встигла забігти у ворота та зачинити їх.

Це здивувало нас усіх, адже навколишні території повні різних тварин, на яких полюють вовки, але чомусь вони прийшли до нас, не злякавшись незнайомих запахів та вигляду поселення, звідки завжди йшло багато різних звуків.

Вожак почав пробувати м’ясо, відгризаючи шматок, і саме це дало мені можливість легко влучити йому в голову, не боячись, що той в останній момент вирішить кудись перевести погляд.

Мій болт з легкістю пробив череп вовка, і той упав на землю, навіть не зрозумівши, що сталося. Інші ж, злякавшись, почали тікати, але ще двоє з них навіть не встигли розвернутися у протилежну від нас сторону та були прострелені ще одним арбалетним болтом і стрілою.

Вовки, налякані раптовою смертю родичів і клацанням арбалетів, швидко зникли там, звідки й прийшли, а ми, не втрачаючи часу, взялися знімати шкури з наших трофеїв. Нас цікавили лише шкури, адже м’ясо вовка має неприємний запах і смак, а підхопити якусь хворобу від них — простіше простого. Хоча я й закінчила останньою, все ж вирішила затриматися та взяти собі вовчі ікла, з яких збиралася зробити якусь прикрасу.

Дорога назад була довгою, адже місце, в якому ми підстерегли вовків, знаходилося  приблизно за десять кілометрів від нашого дому. Саме через те, що вовки часто проходять великі відстані, ми довго намагалися вийти на цю зграю, але змогли це зробити лише сьогодні. Звісно, що не обійшлося без банального везіння, інакше ми могли б ще довше блукати по їхньому сліду.

— Нащо тобі ікла? — запитав у мене Гілдар, хоча і я, і батько добре розуміли, що відповідь на це питання він уже знає, просто гному стало нудно.

— Зроблю подарунок Ігорю, він говорив, що хоче собі підвіску з вовчими іклами.

— А собі не хочеш? — продовжив розпитувати Гілдар.

— Мені не треба, таке лише заважає, — відповіла я, сподіваючись, що нитку на моїй шиї не видно, адже саме там я ношу те кільце, що було знайдене в лісі, і яке не змогла викинути у вогонь.

— То, може, він для себе розпитує? Дивись, як він дивиться на ікла, наче сам мріє про них, — вирішив вставити своє слово батько, на що гном лише скривився, показуючи, що нічого подібного в нього на думці й не було.

Я усміхнулася та простягнула йому ікла, пропонуючи взяти, але той лише нервово глянув на мене та відійшов на кілька кроків убік. Подражнити Гілдара люблять усі, а він любить удавати, що й справді через це злиться. Але насправді цей гном показав себе як вірний друг та товариш. Не просто так про гномських найманців ходять цілі легенди, в яких їх показують ледь не лицарями. Хоча й легенди про те, як вони вбивають усе живе на полі бою, теж не можна назвати неправдивими.

— Гілдаре, ти живеш довше за мене, може, знаєш, що це таке? — батько дивився на небо, куди перевели погляд і ми.

На небі, між сірих хмар, виднілася велика зірка, за якою тягнувся слід, що його можна було б назвати хвостом. Я ніколи не бачила нічого подібного, тому, задивившись, ледь не впала, спіткнувшись об камінь у траві.

— Охо-хо, — протягнув гном, погладжуючи свою бороду. — Не думав, що колись ще побачу таке.

— То що це? — я вирішила підштовхнути Гілдара до пояснень.

— Я не знаю, як це буде вашою мовою, але виглядає воно вночі просто прекрасно. Краще запитайте у Лебека, він таким цікавиться. Думаю, і назву повинен знати.

Поки ми не дійшли до села, я ще кілька разів ледь не падала, задивляючись на це незвичайне для мене видовище, що позбавило мене уважності. Ця зірка заворожувала, але чомусь я відчувала від неї якусь тривогу. Наче зустріла незрозумілого звіра, від якого не знаєш, чого очікувати.

Перед входом у ворота ми якраз і зустріли Лебека, який записував щось у свій записник, час від часу поглядаючи на небо.

— Ха! А я навіть і не здивований! — вигукнув гном, теж побачивши Лебека.

— Лебеку, поясниш нам? — запитав у старого імперця батько, випередивши мене із запитанням буквально на мить.

Лебек закивав, продовжуючи щось записувати, і лише через деякий час прибрав записник та покликав нас за собою в село.

— Це комета. Саме так називається це диво, якщо дозволите старому мрійнику перебільшити. Насправді дуже мало відомо про це явище, але воно циклічне, а отже, скоро зникне та з’явиться знову через довгий проміжок часу.

— Якщо ця комета з’явилася тільки сьогодні, то коли вона зникне? Ми встигнемо побачити її вночі? Гілдар сказав, що саме тоді вона дуже гарна, — напевно, в такі моменти мене вже не зупинити. Але що поробиш, знання викликають голод до них у всього живого.

— Вона з’явилася не сьогодні, а ще кілька днів тому. Спочатку вона ледь видима на небі, і лише через кілька днів стає видимою у всій своїй красі. Ще через деякий час вона знову поступово зникне, — пояснив мені Лебек, після чого оглянувся навколо на селян, які всі як один позадирали голови до неба, а потім продовжив: — Скільки часу вона буде видима, я не знаю. Навіть не всі гноми можуть похвалитися тим, що бачили комети більше одного разу за своє життя, а в імперських архівах теж небагато інформації про це.

Чесно кажучи, мою зацікавленість до комети зараз перебила інша думка: як це Гілдар прожив так довго, що бачив цілих дві комети за своє життя? Старим він не виглядав.

— Я тоді ще малий був, ледь пам’ятаю, — Гілдар зрозумів моє запитання без слів, достатньо було лише втупитися в нього поглядом.

— Лебеку, в книзі «Лицар Світанку та його пригоди», яку ти колись мені привіз, було написано, що іноді величезне каміння падає з неба на землю. Цю книгу я так і не дочитала до кінця, на неї просто не вистачало часу та сил, але момент, де головний герой разом зі своїми друзями спостерігав за тим, як із неба впала кам’яна брила та зруйнувала ворожу фортецю, запам’ятала добре.

— Ні, це називається метеоритом. Але й про них я тобі багато не розповім. Жодна жива істота з відомих мені не може розгледіти, що там відбувається на небі. Але ходить легенда, що Євіанна збудована на місці, де колись упав такий. Та це всього лише легенда, і не більше.

— Іноді з неба падають не лише звичайні брили, а й різні метали та дорогоцінне каміння, яких під землею не знайти, — додав свої знання Гілдар.

— Так, кажуть, корона старого збожеволілого імператора була зроблена з такого металу. Можливо, через це він і здурів. Але на цьому закінчімо розмову, мене ще чекають справи, — здавалося, Лебеку було що додати, але справи й справді були невідкладні.

Лебек, наче згадавши щось, швидко попрямував у бік будинку Беримира, де жив уже довгий час. Напевно, просто неможливо, проходячи повз будинок старости, не почути якусь цікаву розмову між Лебеком, Беримиром та Младою. Я навіть почала шкодувати, що в нас не було вільної кімнати для такого гостя.

— Ну добре, я теж піду за ним, — сказав Гілдар, віддавши шкуру впольованого вовка батькові. Вже почавши йти, він обернувся та додав: — Діано, я цього вечора за частоколом буду дітворі історії розповідати. Приходь і ти також, а то ти вже багато чого пропустила.

— Вибач, але не зможу. Якось іншим разом, — відповіла я йому та помахала рукою на прощання.

Гілдар вже міг би й не пропонувати це, адже я кожного разу йому відмовляю. Але, заради справедливості, треба сказати, що насправді я завжди там, просто не показуюсь їм на очі. Із задоволенням слухаю його розповіді, які могли б скласти добру конкуренцію байкам Марка Рудого. Сам старий останнім часом не в гуморі, щоб збирати слухачів.

Взагалі, якщо подумати, то я не часто бачу Рудого, а ще рідше бачу його з пляшкою самогону. Невже так хвилюється за Ігоря?

Ми ненадовго затрималися в будинку за столом, а покінчивши з їжею, одразу пішли на заднє подвір’я біля батькової майстерні. Взялися білувати вовчі шкури, розтягнувши їх на правилках, щоб було зручніше.

Зрізати все зайве потрібно обережними рухами ножа за ростом шерсті, інакше можна все зіпсувати, тому спершу цим займався батько, а я лише спостерігала. Коли ж він закінчив з двома шкурами, прийшла й моя черга зайнятися шкурою підстреленого мною вовка. Але вже на початку я наробила помилок, хоча й незначних. На це батько лише сказав, що це не проблема, якщо я збираюся постелити цю шкуру біля ліжка, що насправді я й задумувала.

За роботою я не помітила, як сонце вже почало заходити, а батько сидів біля мене на лавочці з сонним обличчям. Він не заснув там лише через те, що час від часу підказував мені та говорив, як краще тримати ножа. Мені ще багато чого треба навчитися, але я й не проти.

Закінчивши з білуванням, залишилося лише натягнути шкіри на дерев’яні рамки, що батько дістав з майстерні, та поставити сушитися вдома біля печі, але не надто близько, щоб не звести нанівець наші старання.

Коли все було зроблено, батько пішов спати, бо прокинувся він сьогодні рано. І він мені ще розповідав щось про режим сну...

А ось мене сонливість обійшла стороною, тому я вирішила все ж прийняти запрошення Гілдара та послухати його розповіді. Правда, робити це я надумала зі схованки. А заодно й погляну на комету, про яку вже встигла забути за цікавим заняттям.

І справді, вона виглядала прекрасно. Хвіст комети тепер здавався набагато більшим, а вона сама наче наблизилася до нас. Добре, що останні дні не були дуже хмарними, і я змогла побачити її, інакше мені б не вистачило життя, щоб застати наступну появу.

Все ж як мало живуть люди. Такого короткого життя запросто може не вистачити, щоб втратити до нього інтерес та спокійно віддатися смерті.

— Давай про ліс! — пролунало ззовні частоколу, де, сидячи на колодах, місцеві діти, а іноді й дорослі, збиралися біля багаття.

— Ніхто не проти такого варіанту? — почувся й голос Гілдара, який, схоже, вже не міг терпіти, щоб розповісти щось цікаве, а потім гордовито відповідати на різні запитання, іноді перебільшуючи.

Ніхто не був проти, навіть навпаки — всі як один проголосували за історію про ліс. Що б там не було, а очікували вони чогось цікавого. Спершу слова Гілдара ділили мою увагу з кометою, але через деякий час він згадав і мого батька, і я зовсім забула про небо та все, що було на ньому.

Сівши та обіпершись об частокіл із внутрішнього боку, я занурилася у свою уяву, щоб на власні очі побачити все, про що розповідав Гілдар.

Як виявилося, це була друга зустріч загону гномів і батька, який теж був при своїх людях. Під час першої зустрічі вони ледь не перебили один одного через звичайне непорозуміння, а ось вдруге вже потиснули руки та сиділи біля одного вогнища, розповідаючи сороміцькі анекдоти, які Гілдар, звісно ж, не зміг не переповісти й зараз.

Через те, що батько не дуже багато розповідає про минуле, ця історія зацікавила мене куди більше, ніж усі інші, тому якби мене зараз хтось відволік, я б його прибила, без перебільшень.

Продовження було ще цікавішим: я почула про полювання на ведмедя лише з холодною зброєю, яке влаштували п’яні гноми, прийнявши виклик від ельфа з батькового загону. Ось цю картину я б хотіла побачити на власні очі. Не щодня можна спостерігати, як гноми ганяють ведмедя розміром із кількох коней, і все це — на нетверезу голову.

Хоча, звісно, буде брехнею сказати, що гноми не могли б утнути таке й на тверезу голову. Он Гілдар взагалі нічого не п’є, а час від часу ходить околицями, наче спеціально вишукуючи якогось агресивного звіра, щоб зійтися з ним у двобої. Взагалі дивно, як гноми досі не вимерли, як це сталося з деякими іншими расами.

— Згровй бувг вегмідь? — почулося з того боку незрозуміло вимовлене запитання, через яке я одразу вирішила зазирнути в щілину, щоб переконатися на власні очі.

Там власною персоною сидів Мілтуш, але його друзів я не побачила. Напевно, він їм став непотрібним.

Сам він був укутаний у кілька накидок, наче надворі стояла люта зима, а в руках тримав палицю, на яку спирався під час рідкісних прогулянок селом. Спочатку він сидів удома та не виходив звідти, але пізніше почав ледь не щодня гуляти вулицями. Та тривало це недовго — не одна я його уникала, а взагалі ледь не всі. Причина була дуже проста: ніхто не забув, за що саме я його хотіла вбити. Мілтуш був єдиним, хто уникнув покарання за скоєне, зі зрозумілих причин він не міг працювати на полі, як це робили його колишні дружки.

— Ну я ж казав! Здоровенний як… Та оця хата за частоколом!

Здається, ведмідь за останні кілька хвилин розповіді встиг вирости ледь не вдвічі. Що ж це за ліс такий був, невже Заброда номер два?

Ніхто навіть не звернув уваги на таке незначне перебільшення, а просто продовжував слухати далі, де, за словами Гілдара, він, якби захотів, міг би впоратися зі звіром і самотужки. Я лише злегка засміялася, зрозумівши, наскільки довірливе нове покоління у нас зростає.

Такі байки тривали ще кілька годин із невеликими паузами, коли вони ганяли наймолодших за хмизом для вогню. На жаль, про батька було не так багато, як мені б хотілося, тому поступово моя увага знову переключилася на небо, де я майже одночасно побачила кілька зірок, що впали, залишивши після себе лише секундні спогади. Забагато небесного дива останнім часом.

Згодом вони перестали підкидати деревину у багаття, тому воно почало поступово згасати, що було ознакою того, що їхні посиденьки скоро підійдуть до кінця. Тому я почекала, поки вони розійдуться, щоб не зустрітися ні з ким із них по дорозі додому.

Мені насправді було однаково, чи наткнуся я на них, чи ні, просто було якесь незрозуміле відчуття, наче нам усім буде краще, якщо будемо не помічати один одного. Особливо довго довелося чекати, поки Мілтуш проповзе повз мене темною вулицею. Хоча він і поплатився за все, навіть за майбутні гріхи, все одно іноді виникає бажання зламати йому й друге коліно. Злість прокидалася в мені, але я намагалася її контролювати та не дати їй захопити мене, в чому добре допомагають мамині пігулки, яких вона вже встигла наробити з великим запасом.

Хоча мені іноді й здається, що вони діють усе менш ефективно, завжди можна ковтнути дві, а не одну.

Коли Мілтуш нарешті пройшов, я вирішила вийти зі схованки та піти до будинку, де на мене вже зачекалося моє ліжко. Але на півдорозі мене зустрів Гілдар, який спершу провів поглядом постать Мілтуша, а потім якось гірко подивився на мене.

— То це його ти так? — запитав мене гном.

— Так. Він заслужив, — відповіла я, бувши впевненою у своїй правоті.

— Розумію, але у нас, найманців та солдатів, зламане коліно гірше відрубаної руки. Тому мені якось аж самому боляче, коли дивлюся на нього.

Наперекір моєму очікуванню, Гілдар не став мене звинувачувати чи повчати, хоча добре було видно, що саме це він дуже хоче зробити.

— Щойно майже одночасно три зірки впали. Тобі це не здається дивним? — я вирішила перевести розмову на іншу тему, чому Гілдар і сам трохи зрадів.

— Зірки не падають. То метеорити, які впали десь далеко. Деякі розумні люди думають, що їх приносить із собою комета, — пояснив мені Гілдар, а потім усе ж додав: — Наскільки я знаю. Стверджувати не стану.

— Цікаво, але я, напевно, піду, бо вже пізно для розмов, — сказала я, і, не чекаючи відповіді Гілдара, пройшла повз нього.

— Ну, бувай.

Наступний день був наче брат-близнюк попереднього. Здавалося, що єдина відчутна зміна — комета, яка знову зросла в розмірі. А з самого ранку ми знову зайнялися шкурами. Тепер їх потрібно було добре протерти від жиру, що виступив під час підсушування. А далі — лише процес, що не потребував нашої присутності, — повторне сушіння.

Вже в обід у мене не було жодної роботи. На диво, ніхто не потребував допомоги, а погода не викликала великого бажання йти на полювання. Хмарно було лише на обрії, де небо було чорним від дощових хмар, які не наближалися до нас, але однаково забирали будь-яке бажання щось робити надворі. Тому вулиці були майже безлюдні.

Я якраз поверталася додому з прогулянки навколо частоколу, шукаючи, чим себе зайняти. Читати мені останнім часом зовсім не хотілося, лише гуляти околицями. Недарма кажуть, що тисяча пройдених світом кроків корисніші, ніж тисяча прочитаних сторінок. За останні місяці я й сама відчула, що подорослішала, і тепер лише із соромом чи нерозумінням згадую себе колишню.

Але що саме стало тим моментом, коли моє життя поділилося на минуле та теперішнє? В голові одразу пролетіли спогади про мої припадки ненависті та зустріч із мавкою. Напевно, саме це й було причиною.

Мої батьки теж ставляться до мене по-іншому. Батько все частіше запитує мене про мою думку щодо своїх рішень у деяких справах, а мама перестала питати, чи голодна я, хоча раніше робила це так часто, що мене це навіть трішки злило. Від такого ставлення мені поки що не дуже зручно, але я добре розумію, що їм потрібен час та відпочинок від батьківства, бо коли народиться дитина — спокою не побачити. Мені вистачило прикладів у селі, щоб зрозуміти, що батьківство — це не моє, а за щирими усмішками батьків завжди приховані втома і страх за безпеку дитини.

Я зайшла до будинку якраз у той момент, коли закінчила роздумувати про всі ці складнощі життя. Одразу ж пішла спати, щоб відбити ті години, що були нагуляні вночі та втрачені за роздумами про все на світі до самого ранку.

Прокинулася лише пізно ввечері, мене навіть ніхто не розбудив. І, напевно, тепер я сама повинна займатися своїм режимом сну, про який так часто говорить батько, хоча й сам усе частіше про нього забуває. Якщо так триватиме й далі, то вже скоро для мене день і ніч поміняються місцями, що буде особливо критично навесні, коли потрібно буде знову працювати в полі, де вночі робити особливо й нічого, окрім як годувати комарів.

Лежачи на ліжку, я ліниво вдивлялася у вікно, де ледь освітлений вечірнім сонцем частокіл із кожною хвилиною ставав усе темнішим, поки не перетворився на просто темний силует. Через завісу, що висіла на вході в мою кімнату, було ледь чутно голоси моїх батьків, які весело про щось розмовляли у своїй спальні. Про що саме вони говорили, мені було незрозуміло, але, судячи з тону батька, вони мріяли про щось та із задоволенням це обговорювали.

Почекавши якийсь час та одягнувшись, я тихо, щоб не зіпсувати батькам цікавої розмови, вийшла з кімнати. Як виявилося, вони говорили про те, що було б непогано розширити будинок, добудувавши ще одну кімнату. А згодом мова зайшла й про побудову нового, у який збиралися виселити мене через кілька років. Не скажу, що була здивована, адже вже раніше я задумувалася над тим, що наших трьох кімнат недостатньо для такої сім’ї, особливо коли народиться ще одна дитина. Тому на такі розмови я навіть не образилася, адже колись цей момент повинен був настати.

Все ж ставати чиєюсь дружиною, щоб потім жити в його будинку, я зовсім не хотіла. Але це ще буде не скоро, бо для побудови нових будинків потрібно й частокіл розширювати: місця всередині огорожі вже давно немає.

У вітальні було темно, лише від батьківської кімнати йшло слабке світло, яке все ж змогло пробитися крізь їхню завісу. Завдяки цьому світлу я підійшла до полиці, де в мішечку лежали пігулки. Діставши звідти декілька штук, одразу проковтнула їх та запила водою, набраною долонею з відра.

Після цього я обережно відчинила двері та вийшла назовні, де одразу ж поглянула на небо. Комета зовсім не змінила форми, але все-таки стала більшою та просунулася трохи вперед на своєму маршруті. Цього разу вже не було ніякого особливого відчуття при погляді на неї; почала звикати та втрачати інтерес. Зараз мені куди цікавіше було б глянути, чи не розповідає там свої байки Гілдар, адже це було б єдине, чим можна зайняти себе в таку пору.

Але коли я прийшла на своє постійне місце, то не почула нікого, лише вловила запах давно перегорілого багаття: я добряче запізнилася. Схоже, що вони, остерігаючись дощу, вирішили провести своє зібрання раніше, але дарма — на небі жодної серйозної хмари, лише маленькі освітлені місяцем плями, які ніяк не могли принести дощ.

Через деякий час безцільного бродіння вулицями, я вирішила піти додому та все ж змусити себе щось прочитати, хоча дуже не хотілося займатися цим при світлі свічки.

Поступово навіть з’явилися думки про те, що пора вже закінчувати з таким способом життя, адже незабаром я можу стати повноцінною мисливицею і буду ходити сама в ліс чи хоча б у степ. А для цього краще вставати рано вранці, а не тоді, коли на небі вже повно зірок.

Коли я вже майже вийшла на нашу вулицю, звідки було добре видно наш будинок та ворота, я зупинилася та завмерла гусій тіні найближчої будівлі. У бік воріт йшла людина, повністю закутана в накидку, схожу просто на роздерту мішковину. Постійно озираючись по сторонах, вона все ж показала мені своє обличчя, і я, своєю чергою, без проблем упізнала Віру — кохану Леся, яка швидко підійшла до воріт та протиснулася назовні так, що ворота знову були замкнені, наче зсередини. Віра була дуже струнка, тому такому я не здивувалася.

— Потрібно міняти ворота, так і ведмідь зможе лапу просунути та відчинити, — сказала я сама собі, щоб не забути завтра сходити до нашого теслі.

Спершу мені було дуже цікаво, куди це пішла Віра, адже немає нічого, що їй могло б знадобитися назовні вночі. Але, обдумавши все й дійшовши висновку, що це не моя справа, я лише хмикнула та пішла додому.

Для початку я вирішила дочитати книгу про лицаря, яка все ще чекала свого часу на полиці. Але вже за декілька сторінок я її просто відкинула, вирішивши, що користі від такої читанини буде мало. Мені пригадалася та книга, яку мені пропонувала мама, тому я швидко сходила у вітальню та взяла її, при цьому помітивши, що світло у батьківській кімнаті зовсім згасло.

Свічки б вистачило ненадовго, а йти за іншою мені зовсім не хотілося, тому я вирішила лише швидко переглянути найцікавіше чи просто корисне. Майже одразу мою увагу привернуло те, що декілька сторінок вирізнялися поміж інших. Вони були написані від руки, а сам папір був нижчої якості. Все виглядало так, ніби хтось вирвав ці сторінки, а потім замінив їх іншими, переписавши вміст.

Я зрозуміла, що довіряти написаному на цих сторінках не можна, але цікавість усе ж переборола мене. Почерк не належав моїй мамі, тому, напевно, це було зроблено ще до того, як їй видали цю книгу. Перша вшита сторінка була продовженням попередніх, так само як і остання починала тему, про яку писалося вже на наступних сторінках. А от посередині була ще одна сторінка, на обох її сторонах описувалася одна-єдина тема — виношування дітей та народження жінками-магами. Все це я більш-менш знала від батьків, та й здається, що читала в іншій книзі, де ця тема лише краєм згадувалася.

Більшість тексту було написано незрозумілими для мене термінами, і не було схоже на те, що це писалося для новачків, на відміну від інших сторінок. З того, що я все ж змогла зрозуміти, — майже гарантовано магію може успадкувати лише перша дитина, а от усі наступні мають на це все менший і менший шанс.

— Пощастило, напевно, — прокоментувала я прочитане, після чого одразу перегорнула сторінку, щоб прочитати текст на її звороті.

Там уже писалося про дорослішання первістка та можливі симптоми при пробудженні магічних сил. Усе було написано так, як і говорила мама: багато схожого з тим, що відбувалося зі мною, але була одна-єдина відмінність — магії не видно, коли в мене йде кров. Я часто ранилася на полюванні та під час роботи в селі, але так і не змогла розгледіти, як магія покидає моє тіло через рану: лише кров. Ця єдина відмінність здавалася мені дивною, і в маминих очах я теж іноді бачу сумнів, який особливо помітний, коли мені доводиться збільшувати дозу пігулок через усе меншу їхню ефективність. Мама, звісно, каже, що пігулки просто занадто довго лежать від часу їх створення, а тому й діють не так сильно, як свіжі. Але все ж її погляд… Вона боїться, що я знову у щось влізу та створю собі проблем.

Марно намагаючись зрозуміти те, що раніше не піддалося моєму розумінню, я повернулася на першу сторінку, щоб розпочати читати книгу з самого початку. З часом я почала розуміти деякі терміни, але це була лише мала частина з тих, що були там загалом. Десь на десятій сторінці я не витримала і заснула, попри те, що лише нещодавно прокинулася. Книга була настільки нудною, що могла б допомогти людям із безсонням.

Під час сну мені снилися якісь дивні символи та літери, які постійно змінювали свій розмір та хаотично пересувалися в різні боки. А прокинувшись, я спершу намагалася згадати їх і скласти з них слова. Звісно, у мене нічого зрозумілого не вийшло.

Я продовжувала лежати обличчям на книзі, від якої йшов приємний запах паперу та чорнил, що зберігся навіть через стільки років. Єдине, що змусило мене відірватися від цього приємного ледарювання, — це якийсь гуркіт у вітальні. Перше, що я побачила, — це мою руку, покриту застиглим воском. Схоже, у сні я навіть не відчула того легкого опіку та тепла від свічки. Так можна було запросто влаштувати пожежу, скинувши свічку на підлогу під час сну.

— Кхм. З цим теж треба зав’язувати, — сказала я, злегка прокашлявшись та встаючи з-за столу.

У вітальні на мене вже чекали батько і їжа, і я навіть не знала, кого з них я рада була бачити більше.

— Щось ти рано. Чи ти ще не лягала? — запитав він, насипаючи ще одну порцію каші та ставлячи її на стіл.

— І тобі доброго ранку, — відповіла я та сіла за стіл. — Читала настільки нудну книгу, що швидко заснула. А де мама?

— Надворі. Білизну знімає.

Як тільки батько відповів мені, мама одразу ж відкрила двері, наче знала, що ми говоримо про неї.

— Ти якась хвороблива. Ти добре себе почуваєш? — запитала вона.

Спершу я подумала, що це вона звернулася до мене, але в цьому я помилилася. Тримаючи в одній руці білизну, а іншою притримуючи двері, вона проводжала когось поглядом, хто проходив повз наш будинок.

— Так, все добре, — почулася відповідь, і через відчинені двері я побачила Віру, яка швидко йшла від воріт до свого дому.

Малоймовірно, що людина при здоровому глузді провела б усю ніч за межами села, тому я все ж припустила, що вона лише вранці знову вийшла по своїх справах. Хоча вона й швидко пройшла повз наш будинок, мені цього вистачило, щоб помітити ту саму хворобливість, про яку говорила мама. На вигляд Віра наче декілька днів не спала і не їла. Дуже втомлена.

— Шкода мені її. Така гарна пара була б із неї та Леся, — сказала мама, поки я роздумувала над побаченим

Коли тіло Леся спалили, Віра була настільки розбита, що навіть не прийшла, щоб розвіяти прах коханого. Потім близько місяця майже не виходила з дому. Тому я думаю, що взагалі добре, що вона почала хоча б з’являтися на очі.

— Про що думаєш? — батько вирвав мене з роздумів, вказавши на їжу, яку я досі ігнорувала. — Їж давай, бо раз ти так рано встала, то підемо на полювання.

— У ліс? — запитала я в батька, спробувавши на смак кашу.

— У степ. Без вовків тут тепер більше інших тварин, тому в ліс йти нем…

— А ми хочемо риби, — перебила батька мама, приклавши руку до живота і показавши гарну посмішку.

Мені й самій стає тепло на душі, коли бачу мамину посмішку. Але батько просто завмирає та наче забуває про все на світі, лише відповідаючи своєю посмішкою, яка більше личила б якомусь розбійнику. От якщо й надумаю собі знайти чоловіка, то тільки такого, щоб був схожий на мого батька, і ніякого іншого.

— Прекрасно, давно треба було розбавити раціон, — батько все ж перервав коротку мовчанку та схвально хлопнув долонею по столу, наче приймаючи рішення на якійсь нараді. — Але ловити будемо сіткою. Жодних вудок, — сказав він, звернувшись уже до мене.

Він не любить сидіти та чекати, поки риба клюне, це я добре знаю. Тому навіть не зрозуміла, чому він це сказав, адже я й сама ненавиджу таке сидіння без будь-яких активних дій. Тож я лише схвально кивнула та відставила вбік порожню миску, після чого підвелася з-за столу.

— Ну от і добре. Піду наберу олії та приготую сковороду, — мама теж встала зі стільця й, притримуючи живота, пішла назовні, взявши із собою глиняний глечик.

Олією у нас займалася всього одна людина, тому її було непросто дістати. Але хіба зможе олійник відмовити дружині мисливця, який дає йому м’ясо? Звісно ж, ні, і тому я серед моїх одноліток ледь не єдина, хто знає смак олії не зі слів інших. Це, звісно, привід ставити себе вище інших, але я цього ніколи не показувала. Адже це заслуга мого батька, а не моя.

Вже через деякий час ми з батьком вирушили до річки, що була досить далеко від села. Але що ж тут зробиш, у тому струмку, що протікає поруч, риби немає.

Прийшовши, батько почав знімати одяг, щоб переплисти на інший бік річки, адже саме там потрібно було закріпити інший край сітки. Але я зупинила його, бо захотіла зробити це сама — я ще ніколи не плавала, тягнучи щось за собою, тому просто вирішила себе перевірити. Знявши із себе все, крім сорочки та спіднього, я вже збиралася стрибнути у воду, але тут батько вирішив ощасливити мене:

— Там п'явки, розміром зі змій, — сказав він, намагаючись зробити серйозне обличчя, наскільки це було можливо. Але я добре його знала, тому одразу ж розкусила його слова.

— Ага. Що поробиш? — відповіла я і все ж зайшла у воду.

Спочатку дно було вкрите травою, що виросла там, коли засуха сильно знизила рівень води, але згодом я почала відчувати ногами різне каміння та гілля, яке іноді кололо мене в ступні.

Чесно кажучи, з кожним кроком у мені все більше посилювалися сумніви: а чи не сказав батько правду про п'явок? Але, вирішивши, що вже пізно про це думати, я продовжила йти вперед, де поступово перестала діставати до дна й почала плисти.

Спочатку це було важко. Все ж тягнути за собою сітку не так просто, особливо коли стараєшся випадково самій у неї не заплутатися. Попри все, я швидко дісталася іншого берега, де вже стояв вбитий дерев'яний стовпчик, призначений для кріплення сітки. Спочатку я закріпила верхню частину, а потім і нижню, при цьому здивувавшись, що батько зробив все це набагато швидше. Він уже з закоченими штанами сидів на березі, навіть попри те, що досвіду у риболовлі в нього не набагато більше мого.

Ми дивились один на одного деякий час, але із кожною секундою посмішка на обличчі батька ставала все ширшою, згодом він поплескав себе по нозі, не  відводячи погляду від мене. І тут я відчула, як щось слизьке та холодне повзає по моїй нозі, тому одразу ж поглянула туди: здорове, чорне, та розміром із невелику змію.

— А-а-а! — закричала я з переляку і з усієї сили змахнула ногою так, що п'явка полетіла назад у воду, туди, де їй і місце.

— Кхм-кхм, — чомусь батько не став голосно сміятися, прикривши рота долонею.

Був би це не мій батько, а, скажімо, хтось на кшталт Ігоря, то в нього вже б полетіло щось важке, а можливо, і гостре. Та все ж, хто тут ще винен, як не я? Батько попереджав мене про п'явок, а я не повірила. Прийшовши до таких висновків, я махнула рукою та сіла на траву, підібравши під себе ноги. Хоча на дворі й була осінь, а повітря вже і близько не таке тепле, як раніше, мені не було холодно. Все-таки ночівлі в лісі та степу мене до цього підготували. Хоча мені ще й далеко до батька, бо він і взимку може піти поплавати в крижаній воді, розбиваючи лід сокирою.

Тепер нам залишалося лише чекати.

До розмов через річку у нас бажання не виникло, тому ми обидва вляглися на протилежних берегах, вдивляючись у небо. Хоча сонце і не підіймалося так високо, як влітку, але все ще могло зігріти та навіть підсушити мене. Однак, користі від цього було мало, бо мені однаково через деякий час знову доведеться лізти у воду, адже мосту на цій річці не було, та й навряд чи колись буде.

Лебеку взагалі пощастило, що його шлях оминав цю річку. Інакше довелося б тягти не лише воза, а й човна.

До речі, про Лебека. Днями я почула розмову двох своїх сусідів, родом з Євіанни. Вони перешіптувалися про те, що Лебек із настільки багатого роду, що займатися травами та подорожувати так далеко взагалі не мало сенсу. Та хай там як, це його справа, а особисто я завжди рада бачити його у нас.

Вже через годину я перебралася на інший берег, і ми вирішили перевірити сітку. Нам не треба багато риби, тому не було сенсу сидіти тут довше, ніж потрібно. Улов був непоганий, але гарним його не назвеш: усього десяток рибин, назви яких я навіть не знала, та й бажання запитувати про це в когось не виникло.

Перед тим як одягнутися, я ще раз оглянула себе, щоб не пропустити жодної п'явки. Напевно, найстрашнішим було для мене те, що я не розуміла природи цих істот. Вони ніби й не риби, та й не тварини. Хай там як, але на собі я їх не знайшла, лише ловила погляди батька на своїх ногах, бо він усіляко намагався вдати, ніби побачив там одну чи дві.

— Мене не так легко обманути, — прокоментувала я марні старання батька, щоб хоч якось розвеселити дорогу додому.

— Так, я теж колись так само думав про себе, але потім зустрів твою матір, — відповів батько, а потім, знову натягнувши закохану посмішку, додав: — Вона й сама ще та жартівниця, просто тобі цього не показує.

— Чому це? Невже не хоче погано на мене вплинути?

— Точно, Діано, саме так, — сказав батько та поглянув на небо, де досі летіла комета, яка, до речі, майже перестала збільшуватися в розмірі.

Як тільки ми повернулися, батько взявся смажити рибу, що було для мене чимось новим, адже не так часто можна було побачити його за куховарством вдома, а не на полюванні. Ми ж з мамою вирішили почитати її книгу в моїй кімнаті, і під час цього вона пояснила мені багато термінів, описаних там. Але моєї пам'яті однаково не вистачило, щоб запам'ятати їх усі. Одне слово запам'ятала — інше забула.

— Навіть добре, що ти не ходиш до школи, інакше тебе вже б вигнали за таке жахливе запам'ятовування, — прокоментувала мої невдачі мама, але все ж продовжила детально пояснювати текст.

Через те, що ми пропускали різні види магії, такі як магічні свічки, маленькі вогники та інші, це не зайняло багато часу. Все ж це лише посібник для початківців, і шукати там щось важливе — не дуже гарна ідея.

— Мамо, а чому тут сторінки вшиті? — запитала я, як тільки ми дійшли до тих нерідних сторінок.

— Ми не були першими користувачами. Можливо, це зробив попередній власник.

— Думаєш, там правда написана?

— Не знаю, у мене так і не вдалося це перевірити. Раніше ця інформація мені не була цікава, тому я навіть не порівнювала її з іншими, а зараз уже й немає нікого, щоб це зробити.

Цього разу я дізналася дещо цікаве завдяки мамі, і навіть не знаю, як не помітила це минулого разу, коли намагалася розібратися з книгою самостійно.

Виявляється, що існує магія крові, коли людина навмисно пускає собі кров, а потім, контролюючи магію в ній, надає їй різної форми. Це єдине, що мене справді зацікавило цього разу, але, на жаль, тут було лише кілька рядків на цю тему, та й ті із застереженням, що в жодному разі не рекомендується використовувати магію подібним чином.

— Можеш розповісти про цю магію? — це мене зацікавило, адже раніше я уявляла магію лише як воду, вогонь чи, можливо, якісь блискавки. А виявилося, що існує безліч різних типів та підтипів.

— Вибач, але, як вже говорила, я сама знаю це дуже погано, — сказала мама, злегка спохмурнівши, видно, теж хотіла б мати можливість мені це пояснити. — Мені б дуже хотілося, щоб ти навчалася цьому у тих, хто добре знається на магії, але в такому віддаленому місці це неможливо.

— Я добре стріляю з лука, та й арбалет освоїла. Навіщо мені магія? — не довго думаючи, я вирішила підбадьорити маму.

— Так, це звісно добре, але арбалетом ти рану не залікуєш і темряву в темному місці не розженеш. Магія — це не лише зброя чи ліки, це інструмент, яким можна будувати цілі міста та створювати складні механізми.

— Ох, бачу, у вас тут якась дуже нудна розмова, тому вибачте, що перебиваю, але риба вже готова, — батько вже стояв у дверях, тримаючи в руці дерев'яну лопатку, якою перевертав рибу, а на ньому був одягнений мамин фартух, через що він виглядав не дуже серйозно.

— Так, уже йдемо, — усміхнувшись від такого вигляду, промовила мама, закриваючи книгу.

Іноді риба була пересмажена, а іноді ще й сирувата, але ніхто не говорив цього батькові, щоб не зіпсувати йому настрій. Звісно, що він і сам це помітив, але після того, як побачив нас, що з апетитом їли приготоване ним, наче забув про цей промах.

***

Цей день, як і багато попередніх, так само підходив до кінця. Подібне почало мені набридати. Невже я все життя проведу наче в замкненому колі, коли кожного дня відбуватиметься одне й те саме, лише з невеликими відмінностями? Чи можливо, що колись я просто покину це село та піду світом? Моя мрія стати мисливицею слабшає з кожним днем. Але чи не розчарує це батька, який так старанно мене навчав?

— Сама не знаю, чого хочу, — сказала я сама собі, лежачи на ліжку.

Сонце вже почало заходити, поступаючись місцем темряві. Знову. Важко, та невідомо перед ким, я демонстративно видихнула та встала із ліжка, вирішивши прогулятись, щоб не розтовстіти під час таких лінивих днів та тижнів, коли роботу навіть за бажання знайти складно.

Обережно, щоб не розбудити батьків, я вийшла назовні, де почала думати, чим саме себе зайняти перед сном. Але вибір, як завжди, не був великим, тому я пішла до того місця, де мали зібратися гном та його слухачі. Проте, як виявилося, їх там не було. Невже у Гілдара закінчилися історії? Навіть якщо так, він без проблем міг би вигадати нові. Чим би це відрізнялося від того, як він прикрашає свої справжні розповіді перебільшеннями та применшуваннями, залежно від того, про кого розповідає?

Напевно, я б зовсім зневірилася в цікавості життя тут, якби не зустріла знову Віру, що, як і того разу, йшла, озираючись по боках, до воріт. Я одразу ж загорілася бажанням прослідкувати за нею, щоб на власні очі побачити, що Віра робить вночі за межами огорожі.

Як тільки вона вийшла за ворота та зачинила їх, я пішла за нею, дорогою проклинаючи свою пам'ять, адже ще нещодавно думала про те, що необхідно розповісти теслі про ці самі ворота.

Віра кілька разів озиралася, щоб перевірити, чи ніхто не йде за нею, але завдяки моєму вмінню висліджувати та її накидці, що закривала голову, вона так і не побачила мене. Така обережність односелиці мене ще більше зацікавила, хоча такий мій вчинок і не назвеш гарним.

Та кому яке діло до мене — тієї, хто може нормально спілкуватися лише з близькими друзями батька чи матері? Всі інші досі обходять стороною, особливо після того, як якийсь злий язик придумав кілька історій про мене і розповів їх іншим. У селі завжди так: розмова за розмовою — інформація гуляє, а як запитаєш у когось, хто почав це, то всі тільки руками розводять.

Здається, я нещодавно чула, що, виявляється, я з'їдаю серця впольованих тварин. Поки ті ще живі, звісно ж. Тому, що б там не подумала Віра, мені однаково. Не мої проблеми, що вона вирішила вийти назовні в таку небезпечну пору доби.

Спершу я припустила, що вона йде до озера, але, на диво, ми пройшли повз нього, в напрямку соснового гаю, де ми брали смолу для пастки на Мілтуша. Щось підказало мені, що ми вже прийшли куди потрібно, тому я поспіхом сховалася під невеликий кущ на пагорбі, звідки був гарний огляд на все, що потрібно було бачити.

Наче відчуваючи це, Віра зняла накидку з голови та добре оглянула все навколо, і моє серце завмерло, коли вона зупинила погляд на моїй схованці. Але, нічого не розгледівши, вона пішла трохи далі, до найбільшої сосни. Вона зупинилася прямо перед нею і наче почала розмовляти з кимось, простягаючи руку. Одразу ж з-за сосни вийшла чоловіча постать, теж вся закутана в тканину, із закритим обличчям. Але, на відміну від Віри, він не поспішав показувати лиця, лише обійняв її та поцілував.

Здається, я зрозуміла, чому Віра так обережно, щоб ніхто не помітив, ходить назовні. Бо що ж про неї подумають, коли вона ще нещодавно була з Лесем, а тепер зустрічається тут з іншим?

Мені навіть стало цікаво, хто саме там приховує своє обличчя та ледве не лізе в труси до бідолашної дівчини. Але як тільки я про це подумала, невідомий зупинився та почав щось шепотіти на вухо Вірі, після чого вона, знову укутавшись у тканину, швидко пішла назад.

Невже мене помітили?

Я притиснулася до землі, як тільки могла, але Віра навіть не глянула в мою сторону, лише швидко пройшла повз у бік воріт. Я знову перевела погляд до сосен, але того чоловіка вже не було. Скоріш за все, він пішов до інших воріт. Звісно, що особистість того чоловіка була для мене секретом, а секрети потрібно розсекречувати. Та коли я вже зібралася обійти частокіл, щоб побачити залицяльника при вході до поселення, в мені раптом прокинулася якась байдужість.

— Не моя справа, — це все, що я собі сказала.

І справді, навіщо мені це потрібно? Віра не гуляє сама, тому вона у відносній безпеці, тут немає через що непокоїтись. Прийшовши до такого висновку, я пішла слідом за Вірою до села. Все ж режим сну потрібно не тільки відновити, але й утримати.

Поки я зачиняла ворота, то помітила, що комета стала червонішою та зменшилася в розмірі.

— Прийшов час прощатися? — пригадала я слова Лебека про те, що скоро комета зовсім зникне, щоб уже не при моєму житті з’явитися знову.

Спати я лягла одразу, витративши час лише на те, щоб зняти одяг і подумати, що завтра потрібно буде сходити до озера та поплавати. Поступово сонливість ставала все сильнішою, мені навіть почав снитися якийсь сон. Але щось мене пробудило, і разом із цим пробудило спогади в моїй голові: те відчуття, коли мавка дивилася на мене, на ту, яка навіть не підозрювала про її присутність. Чиясь присутність і страх — ось що я відчула кожною частиною свого тіла. Я вже зібралася встати з ліжка та схопити ножа, що лежав на столі, але, відкривши очі, побачила той самий чорний силует, що стояв біля мого ліжка, схиливши до мене голову.

— Прийшов час прощатися, кажеш? — цей голос здався мені знайомим, і вже за мить я отримала підтвердження своєї здогадки.

Силует різко нахилився до мене, і капюшон злетів з його голови. Лесь. Саме його обличчя зараз було переді мною, але на ньому не було звичної Лесевої посмішки — замість неї його обличчя було спотворене злобою.

Я не встигла нічого сказати, він стиснув обома руками моє горло та почав душити. Я марно намагалася відштовхнути його від себе ногами, а на мої удари кулаками він лише ширше показував свою широку, майже до вух, посмішку. Я спробувала бити ногою по стіні, щоб розбудити батька, але мені ніяк не вдавалося зробити це достатньо сильно — лунав лише глухий звук.

— Підглядати не добре, знаєш? — прошепотів він мені на вухо, коли я почула хрускіт у своїй шиї. Крім його голосу, я почула ще один, десь за моїм ліжком, за високим бильцем:

— Те кільце, що ти носиш. Притули його до нього, — голос, дуже схожий на ті, що раніше переслідували мене в кошмарах, але цього разу він був добріший та більш людський, у ньому не було злоби.

Ця істота, що душила мене, зі здивованим обличчям глянула в напрямку іншого голосу, але не прибрала рук з моєї шиї.

У мене не було вибору, тому все, що мені залишалося, — це прислухатися та ухопитися за цю соломину. Через те, що його руки притиснули не лише мою шию, а й верх сорочки, мені довелося зібрати всі сили, які залишилися, щоб розірвати її на грудях. Хаотично рухаючи руками, я все ж намацала те кільце та швидко приклала його до рук істоти, яка досі дивилася кудись за ліжко очима, сповненими цікавістю.

— А-а-а-а! — крик чудовиська був настільки сильним, що я відчула біль у своїх вухах, а скло на вікнах повилітало.

Прибравши руки з моєї шиї, воно все ще кричало, дивлячись на свої долоні та мечучись по сторонах. У паніці, з усієї сили, яку тільки можна було уявити, воно понеслося в бік вікна. Але його рухи були порушені та невпевнені, тому, врізавшись у стіну, воно знесло її та з ще одним криком повалило й частокіл.

Я, намагаючись віддихатися, ледь ухилилася від уламків стіни, просто звалившись на підлогу. У той же момент до кімнати вбіг батько, тримаючи в руках ліхтар і свою бойову сокиру. Дивлячись на пролом у стіні, він поставив ліхтар на підлогу та, взявши сокиру двома руками, пройшов повз мене, оглядаючись по сторонах.

Мама в цей час підбігла та відтягла мене до дверей однією рукою, іншою ж вона вже збиралася використати магію, що було видно по її зігнутим та напруженим пальцям.

— Кхм, не треба… — все ще кашляючи, я взяла її за руку, адже знала, що це небезпечно для неї самої.

Але вона не звернула на це уваги, лише оглянула мене з ніг до голови, затримавши погляд на моїх оголених грудях та прикривши їх моєю рваною сорочкою.

В її очах ледь світилися дивні символи, що означало, що вона все ж вдалася до магії. Здається, мама щось говорила батькові, але окрім руху губами — нічого.

Одночасно зі сторони знесеної стіни почало світитися неспокійне світло, наче від десятка смолоскипів на вітру. Мама якраз взялася оглядати мою шию, коли я втратила свідомість, нарешті переставши відчувати біль у горлі та вухах.

З погляду Мілени

Напевно, я сильно розслабилася, живучи в мирі, тому, поки я намагалася зрозуміти, що саме сталося і що то був за крик, від якого увесь будинок наче підкинуло, Ярополк вже зняв зі стіни свою сокиру, з якою пройшов війну. Я теж підвелася та взяла до рук майже погаслий ліхтар. Як тільки я замінила свічку в ньому, мене збило з ніг сильним ударом, від якого у вітальні почувся звук биття скла, а за ударом знову пролунав той крик, але цього разу більш віддалений.

Що ж там сталося? Сонливість зникла та віддала мене у полон страху, і я навіть приготувалася використати магію.

Перед тим як зайти, Ярополк швидко взяв у мене ліхтар, показуючи поглядом, що не хоче, щоб і я туди заходила. Але хіба може мати залишитися осторонь, коли її дитина в небезпеці? Я зайшла одразу за ним і, побачивши доньку на підлозі, яка кашляла та трималася за шию, одразу ж підбігла до неї та взялася відтягувати її назад, у більш безпечне місце, якомога далі від пробитої стіни.

Ярополк вийшов назовні, щоб усе розвідати, а я оглянула Діану за допомогою магії, і відразу ж відчула біль у лоні. Та попри біль і ризики, я повинна була дізнатися, чи все в порядку, чи немає внутрішньої кровотечі та зламаних кісток. Звісно, ризик втратити дитину, яку я так віддано виношувала, нікуди не зник, але магічний зір — проста магія, і цей ризик невеликий порівняно з тим, що могло статися далі.

Перше, що мені трапилося на очі, — це розірвана сорочка на її грудях, які я одразу ж прикрила, коли побачила, що на гуркіт та крик збіглися озброєні сусіди.

— Мілено! Що тут сталося?! — прокричав до мене Гілдар, тримаючи в руках смолоскипа і ножа. — Де Ярополк?

— Він вийшов за частокіл! Йди до нього! — відповіла я.

Все ще не було відомо, що саме тут побувало, а Ярополк пішов туди сам.

Але в мене були набагато важливіші справи, і я продовжила огляд. На шиї я побачила чорні сліди від рук, наче мою дорогу доньку хтось душив і намагався вбити, а використавши магічний зір, я побачила, що в горлі у неї внутрішня кровотеча. Хто б це не був, а руки у цього покидька були дуже сильними.

У той момент у мене виникло найжахливіше відчуття — необхідність обирати, ким із дітей ризикнути. Заліковування таких ран потребує великої кількості сил, а сил якраз у мене і немає, лише у дитини, що під моїм серцем.

— Поділися з сестрою своїми силами, — промовила я до свого дитяти й використала магію.

Знову біль, але сильніший. Дитя в моєму лоні заворушилося, напевно, теж відчуваючи те саме.

— Пробач мені, пробач, — я продовжувала повторювати це, сподіваючись, що ще ненароджена дитина не триматиме на мене зла.

Все, що потрібно, — це лише зупинити кровотечу, на більше я не маю права ризикувати життям дитини. І я зробила це: зупинила кров і врятувала доньку. Дитинча в лоні теж заспокоїлося, біль минув, і тепер йому теж нічого не загрожувало. Сама не знаю чому, але, ллючи сльози, я засміялася, не розуміючи, чи були це сльози щастя, чи ні.

Витерши обличчя руками, я ще раз оглянула Діану, цього разу побачивши кров із її вух, але там не було чогось такого, з чим би вона сама не впоралася. Потім я перевела погляд на той гармидер, що тепер був у її кімнаті: розбита стіна, уламок якої розтрощив ліжко та стіл, розбите скло, полиці, що попадали зі стін, і зламана балка, що звисала зі стелі.

Я пройшла через усю кімнату та вийшла надвір через місце, де колись була міцна стіна, яку, за словами Ярополка, не міг зламати й найбільший ведмідь у світі. А словам мого чоловіка можна було вірити.

Повсюди бігали налякані чоловіки, тримаючи в руках те, що перше трапилося під руку: смолоскипи, вила, сокири та навіть мечі й булави, що залишилися у деяких ще з минулих часів. Всі вмить поглянули вгору, на небо, і я теж це зробила. Комета, яка прикрашала небо вже довгий час, наче пришвидшилася і вже помітно оку летіла далі, а саме небо всіялося падаючими зірками, метеоритами — як сказала мені нещодавно Діана.

Напевно, я навіть могла б насолодитися цим страшним видовищем, але сили покинули мене, і я почала падати. Останнє, що я запам'ятала, було однооке обличчя Вітольда, який підхопив мене вже біля самої землі.

Я прокинулася у своєму ліжку, все було на своїх місцях. Здавалося, навіть, що це був просто поганий сон. Але Діана, що лежала поруч зі мною, була доказом протилежного.

Вона досі спала, і мені не хотілося її будити, тому я обережно спробувала встати з ліжка. Але, як і слід було очікувати від доньки мого чоловіка, навіть мої найменші рухи розбудили її.

— Д... х-р-р, х-р-р, а-а-а! — вона спробувала щось сказати, але вже за мить її обличчя скривилося від болю.

— Тихо! Тихо, — я схопила її за долоні, якими вона все ще наче намагалася відтягнути від своєї шиї чиїсь руки, натомість залишаючи на ній подряпини. — Спробуй розслабитися і нічого не говори.

Після цих слів страх в її очах зник, а сам її погляд перестав ранити моє серце. Але вже за мить вона знову спробувала щось сказати, і знову на неї нахлинув біль. Лише тепер я зрозуміла, що вона не чує моїх слів і заспокоїлася лише тому, що я взяла її за руки. Тому я знову зробила те ж саме, але цього разу, приставивши палець до губ, дала їй зрозуміти, щоб вона мовчала.

На жаль, вчора я використала все, що могла собі дозволити, та навіть більше. Тому я вже не змогла б лікувати Діану за допомогою магії. Потрібно зайнятися травами, та й не завадило б змити засохлу кров з її голови.

Я ще раз показала їй, щоб вона зберігала мовчання, а сама вийшла у вітальню, а потім і в Діанину кімнату.

— Як ти? — Ярополк поглянув на мене, а потім продовжив відбивати молотом частини стіни, що досі трималися. — Ти вчора ледь не впала на гострі уламки. Якби не Вітольд, то хто знає, що могло б статися.

— Так, сама не знаю, що тоді мною керувало, — відповіла я йому та сіла на те, що раніше було ліжком.

— У будь-якому разі будь обережнішою, бо я хочу зустріти старість поруч із вами всіма, і без сивини.

— У тебе вже є сиве волосся. Але так, я постараюся бути більш обережною.

— Як Діана? — сказав він, відкинувши молота вбік і підійшовши до мене.

— Жити буде, але вона нічого не чує, — я  трішки посунулася, і Ярополк сів поруч зі мною.

— Це назавжди? — запитав він, провівши руками по обличчю, стираючи піт.

— Ні, просто потрібно дати їй час і, можливо, добре промити вуха.

Після цієї розмови мені стало набагато легше на душі, а поклавши голову на плече коханого чоловіка, я відчула спокій та тепло. Добре іноді так посидіти в мовчанні, і лише з по-справжньому рідною людиною це мовчання не викликає жодного дискомфорту. Здавалося навіть, що все на світі зупинилося в цю мить, і тільки чоловіки, що підіймали частокіл на місце, нагадували, що життя йде своїм ходом і нікого не чекає.

— Може, це була погана ідея? — Ярополк порушив тишу, сказавши те, що давно хотів. — Ми втекли сюди від воєн, а тут останнім часом відбувається якась чортівня. А ця сволота, що намагалася вбити нашу доньку, наче під землю провалилася.

— Я розумію тебе, але мені здається, що це все ще найбезпечніше місце з тих, що поруч, особливо коли все йде до нової війни.

— Хм, — він криво усміхнувся. — Добре, що у твоїх жилах тече холодна імперська кров, інакше без тебе я б наробив багато помилок.

— До речі, а що за кільце у Діани на шиї? — вирішила я запитати, бо й сама не знала, звідки воно в неї.

— Трофей, я так розумію, — коротко і незрозуміло відповів Ярополк. — Але вона чомусь не говорила мені про нього, тому краще буде запитати у неї самої.

— То, може, це воно притягує біду? — мене занепокоїла ця новина, адже магічні предмети не піддаються моєму зору, і я не зможу зрозуміти, чи не лежить якесь прокляття на тому кільці.

У цей момент ми почули легкі кроки позаду, але не стали обертатися — ми й так знали, хто йде. Вона обережно, все ще кривлячись від болю, сіла біля нас на підлогу. Діана не відривала погляду від того, як ремонтують частокіл, а в руках стискала те саме кільце, наче боячись його відпустити.

— Сумніваюсь. Можливо, навіть навпаки, — відповів мій коханий чоловік, обійнявши мене ще сильніше і притиснувши до себе.