Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З погляду Діани

Не звикла я до такої праці. Раніше найскладнішим для мене було натягнути тятиву на лук чи бігти за невдало підстреленою твариною, а тепер я вже від самого ранку та до полудня ріжу серпом пшеницю. І це якщо не згадувати про привілеї мисливця — взагалі нічого цілими днями не робити, а лише іноді ходити до лісу чи в степ. Не те щоб я жалілася. Мені ще сильно пощастило із таким покаранням, бо у нас тут більшість вихідці з Князівств, де практикують кровну помсту.

Але це вже в минулому, а сьогодні я борюся із невмінням використовувати серп, яким на початку лише рубала. Звісно, що всі трималися від мене якомога далі, на іншій стороні поля, тому нікому було мене поправити та навчити. Лише Марко Рудий допоміг, розповівши, що треба різати не як ножем, а більш округлими рухами. Він сам біля мене не затримався, одразу ж кудись швидко пішов, тримаючи в руках якусь траву, назву якої або не знаю, або забула. Навіть не дав часу, щоб запитати про Ігоря. 

Хоча думаю, він і сам би вже прийшов, якби міг. Все-таки травма в нього теж не легка. Напевно, найлегше було саме мені: всього-то позбивані кулаки та покльовані руки.

Я поглянула на бинти, які вже вдосталь затерлися та забруднилися, щоб їх зняти. Згадавши тих птахів, що так поклювали мене, я усвідомила, що цієї ночі мені не снилося жодних кошмарів, і дратівливість мов рукою зняло. Інакше б я вже точно почала виривати з корінням цю пшеницю.

— Ви йдете?! — пролунав вигук від входу до села. То вже інші йшли на обід.

Я б теж уже пішла, але вирішила, що краще зробити якнайбільше, щоб скоріше закінчити з цими полями та піти на заслужений відпочинок. Хоча до кінця літа роботи однаково буде більш ніж достатньо. Тож, можливо, це марні старання? Насправді мені не дуже хочеться йти до села та ловити на собі погляди ненависті чи, що ще гірше, — жалю. Тому, плюнувши на перебинтовані долоні та потерши ними одна об одну, я взялася за роботу. На щастя, мені треба лише зрізати, а не відбивати зерно з колосків.

Пропрацювавши ще трохи, я вже почала відчувати втому та голод, і бажання піти додому ставало все сильнішим. Та все ж я виконала поставлену собі мету, і зрізаної пшениці вже було достатньо, щоб зайняти хлопців із палицями роботою на цілий день. Денна норма за трохи більше ніж половину дня, а це означає, що я маю повне право на короткий відпочинок. Тому я взяла до рук серп, точильний камінь, яким час від часу користувалась, і попрямувала до села.

— Ну що за матір його люди!? — почулося в мене за спиною, після чого хтось, так і не заспокоївшись, продовжив: — Живуть мало, та як дебіли, містка зробити не можуть! Мало того, що такий вузький, так ще й поломаний!

Я обернулася та приклала долоню до лоба, щоб сонце не заважало розгледіти того, хто здійняв галас. За містком я побачила знайомий віз із натягнутим зверху тентом, запряжений двома гарними гнідими кіньми. На возі сиділа сивоголова постать — Лебек, приїзду якого я так довго чекала. Але він завжди приїздив сам, а цього разу біля воза був якийсь низький чоловік, що із усіх сил намагався допомогти коням протягнути воза через струмок біля містка.

Спершу я вагалася, чи піти та допомогти їм, але потім вони успішно витягли воза спочатку на траву, а потім і на стежку, тому я вирішила зачекати їх на місці, вже перебираючи в голові, які саме книги міг привезти Лебек цього разу.

Віз повільно наближався, і хоча зі скрипом та потріскуванням, він продовжував службу. Лебек, що весь час дивився кудись під воза, нарешті підвів очі та побачив мене, одразу піднявши догори руку. Його низькорослий товариш лише озирався то на Лебека, то на мене.

— Давно не бачились, Діано. Чому ти тут сама стоїш? — під’їхавши ближче і зупинивши віз, запитав мене Лебек.

Лебек завжди був взірцем того, як уявляють собі ідеального жителя Імперії; навіть подорожуючи степами, він виглядав так, ніби збирався в гості до імператора. Як завжди, на ньому була гарна біла сорочка, поверх якої виднілася коричнева жилетка. Такий одяг у місцевих вихідців із Князівств завжди викликав сміх, але мені чомусь це подобається, особливо вузькі штани та чоботи, що теж є незмінною частиною одягу Лебека.

— Довга історія. Будемо вважати, що просто працюю в полі нарівні з усіма, — відповіла я йому.

Я глянула на незнайомого мені чоловіка, який увесь час від самого струмка йшов поруч із возом. Це, напевне, повна протилежність Лебеку. З-під накидки та капюшона все, що було видно, — це округла голова та довга борода, що діставала ледь не до живота. І якийсь незрозумілий погляд, яким той мене обдарував.

— Ти чого вилупилося? — почулося з бороди, що одночасно з цим заворушилася так, наче в ній живе якийсь дикий звір.

З одного боку, наче мало б бути образливо, але з іншого — як же кумедно рухається його борода!

— Ха-ха-ха! — випустивши з рук серп і камінь, я засміялася, тримаючись за живіт. Не те щоб це було настільки смішно, просто я вирішила трохи прикрасити своє висміювання.

Чоловік одразу завертів головою то на мене, то на Лебека, наче втративши дар мови від такої нечуваної нахабності.

— Ну добре, Гілдаре, припини так вороже звертатися до людей. Тут тобі таке не всі пробачать, бо кров у них гаряча, — вирішив заспокоїти бороданя Лебек, після чого звернувся вже до мене: — Сідай до мене, а цьому буркотуну буде корисно пройтися.

— Та я і не хотів! Уже й так срака болить від їзди по степу, — огризнувся той у відповідь і, не чекаючи нас, пішов першим. — Скільки часу без дороги їхати… Бляха!

— А віз витримає? На вигляд наче скоро розвалиться, — запитала я в Лебека, сідаючи поруч із ним.

— Витримає. Я людина не бідна, можу собі дозволити такого воза, якого не кидає на кожному камені. То просто в гнома… шкіра ніжна.

Поки Лебек підганяв коней, я поглянула на того, хто виявився гномом. Ну треба ж таке, здавалося мені, що це просто дратівливий недоросток, а виявилося, що представник гірського народу. Та якщо він тут, а не в Гномських Горах, значить, ніякий він не представник, а просто вигнанець. Звісно, якщо вірити словам батька, який вдосталь їх побачив на війні. За його словами, якщо гном вчинить якийсь злочин у Гномських Горах, то його найчастіше просто виганяють. Але що саме такого роблять ті, хто потім стає вигнанцями, не ясно. Вхід до володінь гномів закритий для всіх інших, а сам вигнанець ніколи не зізнається, що він такого утнув. Напевно, через сором.

— А з руками що? — запитав Лебек, поглянувши на бинти, а потім перевів погляд на мене, показуючи посмішку, що давала зрозуміти — відповідь на запитання навіть не потрібна.

І справді, одного лише погляду на те, як були перебинтовані мої руки, було достатньо, щоб уявити, якого роду там пошкодження і як саме вони були отримані.

— Що привіз цього разу? Є якісь цікаві книги? — звернулася я до Лебека, відхиляючи завісу, що звисала з тенту, накриваючого віз.

Він не відповів, а просто дав мені роздивитися те, що привіз із собою. Усередині не було жодних книг чи ще чогось цінного для людини, голодної до знань. Лише кілька мішків, які від кожного поштовху гойдалися в сторони, даючи зрозуміти, що в них немає нічого, крім одягу, та казанок, що звисав на мотузці. Але найдивніше, що тут було, — дівчина, яка спала посеред возу на ковдрах. Спочатку мені здалося, що це стара жінка, бо її довге волосся було біле, як сніг. Але потім я придивилася до обличчя і зрозуміла, що вона приблизно мого віку. І до чого ж вона схожа на мене та маму деякими рисами. Невже імперців і справді так легко відрізнити від інших?

— Хто це? Худорлява якась, — запитала я у Лебека, закриваючи завісу, щоб не розбудити дівчину.

— Це моя онука Юрія. Вибач, Діано, знаю, що обіцяв, але цього разу я приїхав з інших причин, без книг. Багато чого сталося з минулого разу, всього і за вечір не розкажеш. Тому із цим давай пізніше, — сказав Лебек із посмішкою на обличчі, але вона явно була фальшива.

Поки ми розмовляли, віз вже опинився біля в’їзду в село, де на нас уже очікував Гілдар із руками, складеними на грудях. Правда, через накидку це виглядало так, наче у бородатого виросли жіночі груди, що ніяк не пасували до його обличчя. Гном, своєю чергою, вловив мою либу, і знову почав злитися та щось бурмотіти собі в бороду.

— Куди тут далі? — запитав він, нарешті розправивши руки.

— Прямо дорогою, біля колодязя буде найбільший будинок. Нам туди, — відповів йому Лебек, збавивши хід.

Село наче опустіло, хоча з обіду минула вже далеко не одна година. Схоже, що спека взяла своє. Навіть дивно, як це ще Гілдар не перегрівся у своїй накидці.

Ми доїхали до дому Беримира, не зустрівши нікого, якщо не враховувати курей та качок. Лише із будинків час від часу лунали якісь звуки домашньої роботи.

Від самого будинку Беримира в мене були не найкращі спогади, тому я не затрималася там, і поки Лебек вітався зі старостою, швиденько пішла додому.

Звісно, Лебек не привіз чогось цікавого для мене, але має при собі останні новини зі світу поза межами нашого села. Проте я можу бути спокійною, він нічого не розповість до вечора, коли ми зберемося невеликою компанією у Беримира, щоб послухати Лебека та обговорити почуте. Мало хто цікавиться подіями за межами нашого села, можливо, через пережите раніше, тому наша сім’я майже завжди єдина, хто приходить на такі посиденьки. Сподіваюся, що моє покарання не вплине на це.

Повернувшись додому, я одразу зустріла батьків. Вони сиділи за столом і про щось розмовляли. На столі перед батьком лежав арбалет у зібраному стані, а він сам то дивився на затяганий папірець у руках, то на своє творіння, ніби намагаючись зрозуміти, що зробив не так. На вигляд арбалет здавався ледь не ідеальним, прямо як у книгах — хоч зараз бери та стріляй.

— Запізнюєшся, — коротко кинув мені батько, не відводячи очей від арбалета.

— Лебек приїхав, — промовила я, сідаючи за стіл, де на мене вже чекали каша та рідкий суп, зварений нашвидкуруч.

— І як це ти від нього з порожніми руками прийшла? — запитала мама, обіпершись рукою в підборіддя.

— Він нічого не привіз, тільки хвору на вигляд онуку та якогось смішного гнома, — відповіла я, взявшись за їжу.

— Кого? — перепитав батько, нарешті відвівши погляд від своєї іграшки.

— Онуку, — повторила я.

— Гнома, — додала мама, усміхнувшись. —  Смішного.

Батько нічого не відповів, лише тяжко видихнувши, натягнув тятиву арбалета, після чого вийшов із будинку, прихопивши із собою пару болтів. Мені чомусь спершу здалося, що зараз на одного гнома у нашому селі поменшає. Може, це якась образа на бородатих із війни? Але на моє обличчя, яке виражало легке здивування та розгубленість, мама відповіла ще однією посмішкою. Про що вони тут взагалі говорили без мене, що вона аж така щаслива?

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона, встаючи та йдучи до батьківської спальні.

— Вже краще, нічого не снилося. Взагалі.

— Ну тоді я тебе вітаю, доню, — відповіла мама, виходячи до вітальні з розгорнутою книгою в руках.

Вона сіла біля мене, поклала книгу на стіл та вказала пальцем на текст. Але, побачивши, що від їжі мене не відірвати, зачитала все сама:

— «При надмірній кількості магічної сили в крові, слабка духом людина легко піддається своїм гріхам. Щоб цього не сталося, існують відібрані та перевірені служителями Ліри методи: кровопускання; відвар або пігулки з польової м’яти; вивільнення магії та її практичне використання, що гарантовано зменшує надлишок енергії в крові».

Вже на словах про кровопускання мені стало недобре. Та і якщо подумати, то де взяти цю польову м’яту? А як мені використовувати магію, якщо сама не вмію, а навчити зараз нікому? У передчутті найгіршого я вже скорчила гримасу, на що мама знову розсміялася та з глухим ударом закрила книгу так, що, якби це була якась старовинна книга, вона випустила б із себе хмару пилу.

— Не бійся, польова м’ята у нас є, просто ми її називаємо просто м’ятою, — заспокоїла вона мене, а потім поклала переді мною маленький мішечок. — Ось пігулки з тієї м’яти, що ти раніше назбирала. Тут небагато, але як йтимеш на полювання в степ, неодмінно назбирай ще, і як можна більше, щоб вистачило на зиму.

— Пощастило, а то кровопускання навіть звучить страшно. Що за звірство таке взагалі? — запитала я в мами, беручи до рук той мішечок та заглянувши всередину. Маленькі чорнуваті кульки, що невідомо як трималися купи, ледь вкривали дно.

— Не так страшно, як ти думаєш, — відповіла вона та вказала пальцем на мої перебинтовані руки. — Ти вже це пройшла, через це й стало легше. Коли людина має магічний дар, але не вміє ним користуватися, в крові накопичується енергія, що тисне на тіло зсередини. Чим більше магії, тим менше крові, і тим більше від людини вимагається вміння контролювати свої сили, щоб вона змогла повноцінно замінити кров.

— Продовжуй, — сказала я їй, ковтнувши одну пігулку під її схвальний кивок.

Пігулка виявилася гидкою, але сподіваюся, що допоможе, бо якщо кожного разу доведеться бити морду Мілтушу — прощавай, село, привіт степове життя.

— Зацікавила тебе? Якось почитай і цю книгу також. Тож на чому я зупинилася?

— Магія та кров, — чітко вимовила я.

— Так. Вмілі та талановиті маги можуть пережити навіть повну втрату крові, але не довгий час і лише теоретично — ніхто цього не робив… успішно. Але проблема в тому, що разом із кров’ю витікає й магія, навіть швидше за кров, бо вона набагато легша. Тому кровопускання таке ефективне — ріжеш палець, підіймаєш його догори та чекаєш деякий час.

— Навіщо підіймати догори?

— Так кров повільніше витікає, а на магію це не особливо впливає.

— А ти це робила? — запитала я маму, знову скривившись.

— Ні, мені пощастило з магічною силою менше, ніж тобі, тому нічого серйознішого за магічну свічку в мене не вийде. Тому й потреби в таких методах немає.

— Ти багато знаєш як на ту, що лише декілька днів провела на навчанні, — похвалила я її, справді здивувавшись почутому.

— Чесно кажучи, не пам’ятаю, скільки саме ми провели днів у храмі, але весь цей час ми просто сиділи та очікували подальших наказів. Потім нам видали ці книги та одразу відправили на фронт. Книги в Імперії друкують гарні, по таких не складно й самим навчатися в дорозі. Звісно, якщо магія початкового рівня.

Хоча мама й удавала, ніби це все простіше простого, для мене це все ще нерозвідана територія знань. Мене завжди цікавила магія, але тепер і вибір у мене невеликий: або все життя їсти гидкі пігулки та різати себе, або навчитися магії.

— Там лежать чисті бинти, — сказала мама, вказуючи на полицю біля вхідних дверей. — Довелося пошукати чисту тканину, а потім прокип’ятити. Все як мене колись навчали.

Вставши та підійшовши туди, я спершу поглянула на свої руки. Під час роботи на полі бинти сильно забруднилися, а рани повідкривалися, про що свідчили багряні плями, які ледь виднілися на білій тканині. Дивно, що болю я зовсім не відчувала.

— Мамо, а якого кольору магія? Яка вона взагалі є? — поцікавилася я в неї, знімаючи брудні обмотки з рук.

— Ти за биттям Мілтуша не помітила? — відповіла вона, встаючи та підходячи до мене.

Взявши мене за долоню, вона обережно стиснула її так, що з відкритих під час роботи ран злегка просочилася кров. Але, судячи з виразу її обличчя, побачене відрізнялося від її очікувань. Вона піднесла руку ближче до очей і прижмурилася, наче шукала щось дуже маленьке.

— Хм, дивно, — прокоментувала мама, після чого відпустила руку. — Взагалі не видно. Ось, дивись, що повинно бути, — вона вже тримала в руці голку, яку я навіть не помітила, звідки взяла, і вколола нею свій палець. Чомусь саме зараз я відчула біль.

На її пальці з’явилася звичайна червона крапля, але коли я придивилася, то побачила, що поверх неї видніється слабке блакитне сяйво, яке, наче випаровуючись, виходило з рани.

— Так ось воно яке? Я і справді могла не помітити, — сказала я мамі, насправді шкодуючи, що вона себе вколола заради цього.

— У твоєму випадку повинно бути видно набагато краще. Таке складно було б не помітити, — відповіла вона та поглянула на книгу, що лежала на столі. — Все повинно відбуватися поступово, а не ось так просто статися одного дня. Але в будь-якому випадку продовжуй ковтати пігулки — по одній на день, не більше і не менше, — додала вона, обережно витираючи мої руки рушником та перебинтовуючи їх.

На цей раз бинти не заважали рухатися і не стискалися на ранах. Напевно, минулого разу ними займався батько, а тепер за це взялася та, кого спеціально цьому навчали. Впевнена, що тепер під час роботи на полі рани не відкриються.

— Тоді, можливо, це і не магія зовсім? — запитала я, бо мій випадок дійсно не сильно схожий на те, про що весь час говорила мама.

Можливо, — вона зав'язала кінець бинта, закінчивши перев'язку, після чого продовжила: — моїх знань недостатньо, щоб все це зрозуміти, а Відьма володіє магією зовсім іншого роду, тому теж не зможе допомогти.

— Якого ще іншого роду? — запитала я, зацікавившись тим, що існують різні роди магії.

— Це дуже складно, тому про це я тобі іншим разом розповім. А зараз тобі пора йти на поле. Земислав має право вимагати переглянути твоє покарання, якщо побачить, що ти його не дотримуєшся, тому краще не барися.

— Справді, сьогодні треба ще встигнути на розповідь Лебека. Ти прийдеш до Беримира? — запитала я в неї, на що вона радісно кивнула.

— Звісно, мені завжди цікаво, що там в Імперії робиться. Все ж таки це моя батьківщина.

Вийшовши із будинку я одразу зупинилась та поглянула на протилежну хату, що належала Марку Рудому, та в якого жив й Ігор. Напевно, саме там він зараз і відлежується.

— Може, зайти в гості та дізнатися, як він там? — запитала я сама себе, але одразу ж відмахнулася від цієї ідеї, бо згадала його невпевнене блеяння того вечора після озера. Не вистачало мені ще його зізнання в коханні чи чогось подібного.

По дорозі на поле я вже зустріла людей, що поверталися додому і вдавали, ніби не помічають мене. Напевно, їхня робота на сьогодні закінчилася. Хоча це дивно, бо зазвичай хтось завжди залишався на полі до вечора. Але тепер усе схоже на те, що вони бояться залишити мене без діла. Ну і нехай.

Ту копицю пшениці, яку я зрізала до цього, вже кудись віднесли, і тепер переді мною стояло нове завдання — зробити таку ж саму до того, як сонце зайде за небокрай. Але спершу треба сходити та забрати того серпа і точило, що впустила біля мосту і забула підібрати.

Не одразу, але все ж знайшовши забуті речі та йдучи на своє робоче місце, я взялася точити серп. Кривий і щербатий. Умисно мені такий дали, чи що? Але, який би він не був, іншого мені навряд чи дадуть, просто через те, що кувати їх немає з чого, особливо тепер, коли Лебек взагалі не привіз жодних матеріалів.

Метр за метром я просувалася вперед, напевно, виконавши норму вже на два дні вперед. Яка ж велика втрата для села, що мисливці звільнені від такої праці. Навіть гордість бере за виконану роботу.

Зрізаючи сніп за сніпом, я помітила за стеблами щось дивне, тому, швидко зрізавши їх, придивилася. Майже посеред поля було якесь велике гніздо, зроблене з вирваної з корінням пшениці. У ньому б і я могла поміститися, якби згорнулася клубком. На ньому де-не-де виднілося щось чорне, і лише, взявши це до рук, я зрозуміла, що це чиясь шерсть. Чорна, коротка і дуже жорстка, не схожа на жодну з тих, що носять на собі місцеві тварини.

Згадавши батькові уроки, я піднесла її до носа, щоб вловити запах і запам’ятати його. Але нічого, окрім ледь відчутного запаху гнилого м’яса, я не відчула.

— Щось знайшла? — хтось запитав мене, стоячи за спиною, від чого я ледь не підскочила.

Обернувшись, я побачила свого батька та Гілдара. Батько тримав у руках свого арбалета, але цього разу він трохи відрізнявся: на ньому було кілька нових деталей, а старі змінили свою форму.

Гілдар цього разу був без своєї накидки, під якою, як виявилося, ховалася лиса голова, шкіряна куртка та штани, що в деяких місцях мали кольчужні вставки. На його поясі звисав довгий кинджал, зроблений у стриманому стилі, без прикрас — лише строга військова естетика. Не дочекавшись моєї відповіді, Гілдар підійшов ближче та поглянув на гніздо.

— Що це ще за кубло? Ярополку, що за хрінь у вас тут водиться? — запитав він у батька, а той і сам підійшов ближче, щоб поглянути на знахідку.

— Вперше таке бачу, ще й гнилятиною несе, — покривився батько від запаху, який вловив навіть не беручи до рук шерсть, від чого я здивувалася. Все ж таки нюх у нього набагато кращий, ніж у мене.

— Тут якісь сліди, — додав Гілдар, заходячи в пшеницю, яка йому була ледь не по груди.

Там за гніздом була невеличка галявина, що утворилася від виривання пшениці. Саме там гном вгледів якісь сліди, хоча я так нічого і не змогла побачити. Для мого погляду там була лише гола земля з ямками, залишеними після вирваного коріння.

— Земля тут м’яка, а сліди ледь видні, — сказав батько, підійшовши ближче, — щось дуже легке, але гніздо завелике для малої тварини.

Лице Гілдара застигло, наче він саме зараз намагався щось пригадати. І, схоже, впоравшись із цим, він погладив свою бороду, що через його зріст зі сторони виглядало так, наче він намагається сховати в неї крадені колоски.

— Я ж зовсім забув, що ви живете у сраці світу. Мені в Мироярі говорили, що у вас тут біля лісу чого тільки не водиться. Навіть голі баби, що з молодих роблять старих, як світ, пердунів! — майже криком і з ледь зляканим обличчям сказав Гілдар.

— Ті баби, про яких ти говориш, взагалі невідомо чи існують. Та й не перший рік тут живемо, і більшість історій про Заброду виявилися брехнею чи перебільшенням. А Мирояр — то моє рідне місто. Як воно там, досі стоїть? — промовив батько, йдучи далі по слідах, які бачили лише він та його новий найкращий друг.

Я попрямувала за ними.

— Стоїть, та про це давай пізніше. Сьогодні ввечері вам усе Лебек розповість, бо загалом він знає більше за мене.

Повільно просуваючись за ними та придивляючись між пшеницею, я стала помічати, що й сама навчилася розрізняти сліди. Поступово вони для мене ставали все чіткішими та зрозумілішими, але як наслідок виникло запитання, яке я одразу ж озвучила:

— А чиї це сліди? Я таких ніколи не бачила, схожі на вовчі, але якісь тонкі, та й на один палець більше спереду, — звернулася я до батька.

— Не знаю. Теж таких раніше не бачив, — відповів він.

— Може, чудовисько якесь? — не витримав і сказав Гілдар, після чого додав: — Сліди свіжі, а пшениця стоїть рівно, навіть не похилилася в бік руху, а значить, воно ще й високе, раз пузом її не причесало.

Так ми дійшли до кінця поля, де за ним була лише невисока трава. Батько зупинився та подивився по сторонах, після чого те саме зробив і гном.

— Тут воно стало на дві лапи й пішло, — припустив Гілдар, а батько ствердно кивнув.

— Перевертень? — запитала я в батька, згадавши історії Марка Рудого, в яких він розповідав про людей, які перетворювалися на вовків.

— Їбучі зовнішні землі, ніякого спокою! — промовив зі страху гном та демонстративно сплюнув.

Гілдар виявився доволі матюкливим. 

— Не треба одразу про перевертня говорити, бо то теж казочка якась. Великий ліс Заброда не просто так має таке ім’я, і там запросто може водитися якийсь звір, що більше ніде не трапляється.

— Ярополку, я слід втратив. Ти теж? — поцікавився гном у батька.

— Так, далі земля тверда, а трава навіть не притоптана. Може, воно і літати вміє? — сказав батько, поглянувши на небо.

Гілдар ледь стримувався, щоб не вилаятися про все, що подумав.

— Ну добре, я піду доповім Беримиру і поставлю кілька пасток, а ти, Діано, займися полюванням на лисицю, раз обіцяла, — сказав батько і віддав мені арбалет та десяток нових на вигляд болтів. — Гілдаре, сходи з нею. Тільки постарайся на очі не показуватися, бо умови покарання такі, що вона сама повинна вполювати.

— Так, може, я сама і піду? А то якось нечесно, — виразила я своє незадоволення.

— Зовсім здуріла? Тут якась довбана звірюка шляється, а ти сама хочеш піти? Та й з арбалета, напевно, ніколи не стріляла. Я тебе навчу, — відповів Гілдар, який, схоже, і приклав свою гномську руку до доопрацювання цієї зброї.

На цьому ми з батьком і розійшлися.

Не скажу, що рада своєму напарнику, але з арбалетом я і справді вперше, тому допомога гірського народу мені знадобиться.

Поки ми йшли далі в степ, Гілдар кілька разів виходив вперед мене, і тільки тоді я помітила, що в нього теж є арбалет, який звисав за спиною. Він відрізнявся від того, що був у моїх руках. Зроблений повністю з якогось дивного чорного металу, що навіть не виблискував на сонці, та й розміром менший. Таким і з однієї руки стріляти можна без проблем.

— Ти що такого наробила, що тебе такими дивними покараннями обклали? — запитав мене Гілдар.

— Набила мордяку одному покидьку та зламала йому коліно. За діло, — відповіла я, вирішивши не вдаватися в деталі.

— Одразу видно доньку Ярополка, — покривився гном.

— А ви давно знайомі? — поцікавилася я в нього, адже не дуже схоже на те, що вони лише сьогодні вперше зустрілися.

— Та ще з війни. Почалося з того, що він і його люди так негарно нас роздивлялися, сидячи біля вогню, що ми подумали — зараз битись будемо. Ще й питання якісь дивні ставили про наші накидки. На війні воно ж так, що вбити можуть за одяг чи взуття, навіть свого друга чи брата, не кажучи вже про якогось гнома. Пізніше ще кілька разів зустрічалися в лісах та болотах, поки в партизанах сиділи. На цьому і все.

— То ви друзі?

— Ну як тобі сказати? — він протер долонею по лисій голові. — Навіть не знаю, як пояснити. Ти ж не бувала на війнах. Скоріше ми просто маємо якесь спільне минуле, мали спільних ворогів та розуміємо один одного як солдат солдата. Це відрізняється від дружби, відчувається якось інакше.

— Не розумію, — задумавшись, відповіла я.

— Ой, та вважай, що друзі. Забудь, що я щойно казав.

Питання насправді лишилося без відповіді, а тому я одразу ж поставила те, яке теж мене цікавило:

— А мені завжди цікаво було, за що вас із гір виганяють? — безтактно запитала я в нього, на що той насупив брови.

— Не твоє діло, — все, що я отримала у відповідь від нього. Напевно, більше й не потрібно підіймати цю тему.

Сонце вже майже почало заходити за обрій, пофарбувавши все навколо в червонуватий колір. На лиса краще йти рано вранці або ввечері, саме тоді ця боязлива тварина найбільш активна. Близько двох років тому саме в цьому місці ми бачили цілу сім’ю лисиць, тому буду сподіватися, що зараз не буде складно їх знайти. Полюючи на мишей, ця тварина дуже вразлива для мисливця, особливо в момент, коли розриває лапами нору, в якій гризуни ховаються від небезпеки.

Ми пройшли ще близько кілометра, а повітря наповнилося прохолодою та звуком, який цвіркуни розносять по всьому степу. Десь за сотню кроків ми помітили, як щось руде стрибає по траві, намагаючись зловити здобич.

— Давай сюди, — сказав Гілдар, протягуючи руку до арбалета, — покажу, як заряджати.

— Я знаю, як це робиться. У книзі прочитала, — відповіла я йому та, обіперши арбалет передом у землю і наступивши ногою на спеціальний виступ на його кінці, відтягнула на себе тятиву, після чого підняла його та вклала болт.

Гном зі здивуванням глянув на мене, а потім на натягнуту тятиву, наче не вірячи своїм очам. Але після цього все ж перевів погляд на лисицю, що досі гарцювала по траві та час від часу щось рила.

— Звідсіля підстрелиш?  — запитав він у мене, і в його голосі відчувався виклик, наче сам він це може зробити запросто.

— Із лука, може, й влучила б, тільки мені треба гарантовано в голову, щоб не зіпсувати шкуру. Тож краще підійдімо ближче.

Так ми навприсядки пішли до моєї майбутньої здобичі та майбутньої частини одягу Ольги. Хоча навприсядки йшла тільки я, бо для Гілдара в цьому не було необхідності.

Скоротивши дистанцію вдвічі, ми лягли на землю, щоб підповзти ще ближче. Так вийшло, що ми опинилися за двадцять кроків від лисиці. Я навіть здивувалася, що вона нас досі не помічала. Мабуть, голод зовсім затуманив їй розум. Та й вітер ніс наш запах в іншу сторону.

Руда, схоже, таки досягла своєї мети та перестала скакати, і тепер лише щось розжовувала. Я ж націлила арбалет на неї та завмерла. Всього мить минула з того моменту, як арбалет, клацнувши, запустив болт у бік цілі, а лисиця вже впала без духу, випустивши з рота напівживе мишеня, яке дістала з розритого гнізда.

— У вас тут усі такі точні в стрільбі? — запитав мене Гілдар, реагуючи на мій постріл.

— Ні. Таких у нас лише троє, — усміхнувшись, відповіла я йому, після чого підвелася на ноги. — І двох ти вже знаєш.

Через те, що я сама не взяла з собою ножа, не кажучи вже про знову забутий десь серп, то зніманням шкури зайнявся Гілдар, який з легкістю це зробив і витягнув з неї болт, що ледь не пройшов навиліт.

М’ясо у лисиць нікуди не годиться, хіба що з голоду можна їсти, тому сьогодні хтось із тварин добряче повечеряє, а можливо, навіть вистачить комусь і на сніданок.

— Гілдаре, а звідки ти знаєш про мої покарання? Батько розповів? — запитала я в нього, адже все вказувало на те, що він у курсі деяких подій.

— Ну так. Поки я йому арбалет лагодив, то зайшла мова й про тебе. Арбалет-то він для тебе і робив.

— Вперше чую. Мені взагалі вони не дуже подобаються, більше луки люблю, — відповіла я йому, імітуючи руками натягування тятиви.

— Воно й видно, руки в тебе сильні. Ярополк сидів і думав, як зробити, щоб арбалет не був таким тугим, а воно й не потрібно зовсім. А що стосується арбалета, то ти ще полюбиш з нього стріляти. Штука гарна, особливо якщо з засідки.

Я задоволено усміхнулася, почувши похвалу на свою адресу, все ж мої тренування не були марними.

— Тепер до села? Чи тобі ще треба в полі пахати? — запитав мене Гілдар, вдивляючись у те місце, де щойно зайшло сонце.

— Ні, на сьогодні досить. Ходімо в село, — відповіла я йому, вирішивши знайти загубленого серпа завтра. Не шукати ж мені його в темряві.

Дорогою назад ми не промовили й слова, лише слухали звуки комах та звірів, що де-не-де давали про себе знати в степу, який так безмежно огортав наше село з півдня.

Багато людей, що живуть тут із нами, іноді говорять про те, що не проти б поїхати звідси туди, де жили раніше. Мені ж таке чути дивно. Я, звісно, знаю про ті прекрасні міста, що стоять далеко за межами обрію, про величне місто Євіанну та її знамениті академії, де навчають всьому, що тільки можна забажати. Але чи справді життя тут таке нудне, як говорять деякі? Та, звісно, з часом розмов про переїзд стає все менше, бо люди пускають тут своє коріння та переборюють страх перед Забродою.

— І як тут живеться? — запитав мене гном, побачивши, що я оглядаю крони дерев, які височіють над поселенням.

— Непогано, як на сусідство із Забродою, — відповіла я йому, дивлячись на те, що й сам гном ніяк не може відірвати погляду від дерев, які в таку пору вже виглядали як суцільна чорна хмара.

— Я б тут ніколи не оселився. Навіть у наших горах кожен гном знає, що цей ліс забрав мільйони людських душ, коли старий збожеволілий імператор гнав туди військо за військом.

— То було давно, та й ми не завойовувати ліс прийшли.

За цією розмовою ми з Гілдаром дійшли до села і, не зупиняючись, попрямували до будинку Беримира. Батько й мама вже були там і стояли надворі, про щось розмовляючи та сміючись.

— Швидко ви. Вполювали? — запитала нас мама, на що я лише підняла руку, в якій тримала шкуру, та відповіла запитанням на запитання:

— Ви чого тут стоїте?

— Там Марко Рудий про щось розмовляє з Лебеком і Беримиром. Вийшли, щоб не заважати, та й вас виглядаємо, — відповів батько і взяв у мене лисячу шкуру, яку, після перевірки на зайві отвори, поклав у невелику сумку. — Пізніше віднесу Дантуру, нехай сам займається обробкою.

Як тільки батько закінчив говорити, двері відчинилися, і звідти вийшов Марко Рудий, на диво тверезий, але чимось заклопотаний, що навіть уваги на нас не звернув. Та ми й не стали його зупиняти та розпитувати, лише одразу ж увійшли до хати.

Всередині все було як і завжди, за винятком того, що посередині кімнати тепер стояв стіл, оточений стільцями. Сам Беримир вже сидів посередині, зустрічаючи нас поглядом, а його дружина, як і завжди, сиділа поруч, теж привітавши нас легкою, ледь помітною посмішкою.

Виглядаючи Лебека, я завертіла головою, намагаючись розгледіти його фігуру, але побачила його лише через деякий час, коли він виходив з однієї з кімнат. Поки він зачиняв за собою двері, я помітила там і його онуку. Вона все ще була не при тямі.

— Щось важливе? — запитав батько у Беримира, киваючи в бік вхідних дверей, даючи знати, що говорить про Марка Рудого.

— Ігорю стає все гірше, гарячка з’явилася. Завтра Лебек забере його із собою до Відьми, — відповів Беримир, вказуючи рукою на стільці, запрошуючи цим усіх сісти.

Я сіла навпроти Беримира, щоб краще всіх чути, а зліва від мене — батько та мама. Справа ж зайняли свої місця Гілдар та Лебек.

Витримавши паузу, першим заговорив Лебек, звертаючись до батька:

— Ярополку, пастки, які ти поставив, не трапляться мені завтра на дорозі? Не хотілося б втратити коней.

— Все добре. У тому напрямку лише пастки, що коням не зашкодять, всього кілька зашморгів і все, — відповів йому батько, постукуючи пальцями по столу.

— А що там Ігор? Він зможе Лебеку дорогу показати? — вимовила я запитання, що не давало мені спокою. Все ж він, можливо, теж не при тямі, як і та дівчина.

— Зможе. Сил у нього вистачить, щоб зорати кілька полів, не кажучи вже про те, щоб перетерпіти день із гарячкою. Та й орієнтирів по дорозі вистачає. Не загубляться, — відповіла мені Млада, під схвальні кивки Беримира.

— А що там Євіанна? Дізнався те, про що говорили минулого разу? — запитала мама, і я поглянула на неї.

Схоже, вона вже не могла терпіти, очікуючи на відповідь.

— Так, Мілено, дізнався про вашу аптеку. Стоїть, як і завжди, лише стіни давно облізли та дах прогнив. Взагалі, коли заїхав туди, щоб дізнатися про її стан, то із подивом згадав, що колись був клієнтом у твоєї матері. І справді була прекрасна добра жінка. Лиш одна проблема, що зайняли аптеку якісь бандити, які навіть варту близько не підпускають, — почувши ці слова, на обличчі мами з’явилися двоякі відчуття, наче вона одночасно і рада тому, що сімейна аптека досі стоїть, але й сумує через такий занепад.

— Дякую, Лебек, — коротко подякувала йому мама та занурилася в роздуми.

— А що стосується самих справ в Імперії, то тут сталося дуже багато цікавого. Навіть не знаю, чи встигну розповісти все за вечір, але я спробую вмістити. Почнемо з того, що… Діано, що ти знаєш про імператора?

— Я? Та нічого, — здивовано відповіла я, не розуміючи, чому це Лебек звернувся до мене.

— Добре, щоб бути чесним з усіма, та й освіжити спогади декому не завадить, розповім більш детально, щоб і Діана зрозуміла, — пояснив своє звернення Лебек, після чого отримав схвальні кивки від усіх присутніх.

— Давай із самого початку, коли в старого імператора дах зірвало, — вигукнув Гілдар, якому теж було цікаво дізнатися про історію.

Все ж, живучи у своїх горах, гноми майже нічого не знають про зовнішній світ. Прямо як ми в цьому селі.

— Добре, почнемо з цього, — сказав Лебек та, сівши зручніше, продовжив: — Ім’я старого імператора прийнято не згадувати, як покарання за його злодіяння, щоб історія забула про нього. Звісно, це найгірше для того, хто так старанно хотів запам’ятатися в хроніках. Він сильно тримався за владу, і навіть доживши ледь не до ста років, однаково не збирався звільняти місце. Тоді влада імператора була сильнішою за сенат, та й сам сенат був куплений, тому ніяк не заважав старому дурню робити що заманеться. Сама ж Імперія тоді володіла всіма можливими землями, звісно, якщо не враховувати Гномські Гори та Великий ліс. Це якраз і не давало спокою імператору, тому одного дня він наказав відправити кілька армій, щоб захопити цей ліс, завоювати його та підкорити. Звісно, що з них мало хто повернувся, і ще менше тих, хто повернувся при своєму розумі. Але він на цьому не зупинився й продовжував слати армію за армією, згубивши в цьому лісі мільйон душ, а може й більше. Це і стало початком кінця Імперії, що простояла тисячі років. Майже всі солдати, що загинули в лісі, не були синами та доньками самої Євіанни, а набиралися з інших провінцій, через що ті самі провінції ставали все менш вірними імператору. Тут, звісно ж, зіграло свою роль те, що протягом тисячі років Імперія всі отримані гроші з податків пускала на побудову Євіанни, де тільки замок імператора був розміром із центральні міста будь-якої з провінцій, а саме місто вже на той момент було розміром як невелика країна. Бачачи таку несправедливість стосовно них, різні народи почали повставати один за одним, а влада Імперії слабшати. Навіть новий імператор, що прийшов до влади та робив усе можливе, щоб виправити помилки свого попередника, не зміг погасити полум’я повстань, тому вже при його правлінні, протягом двадцяти років, Імперія тріснула та розбилась на багато частин, які одразу пішли війною проти Євіанни, об’єднавшись в одну коаліцію. Вони змогли відбити своє в Імперії, навіть встигли повоювати між собою за деякі ділянки насправді нікому непотрібного степу. Звісно, саму Євіанну вони не могли взяти жодною армією. Та й тримати армію біля стін залишків Імперії боялися, увесь час очікуючи зради один одного, тому швидко повернулися до своїх столиць та зайнялися своїми справами.

— Ф-у-у-ф, — насупивши брови, протягнув Гілдар, напевно просто не очікуючи, що історія виявиться такою затягнутою.

Цікаво було б почитати щось і про історію гномів, як вони там живуть у горах та під ними. Але не факт, що такі книги існують поза їхніми горами.

Лебек зупинився та налив собі в чашу води, після чого осушив її до дна та завмер на пів хвилини, наче перебираючи все у своїх спогадах, щоб нічого не забути й не переплутати, а потім продовжив свою розповідь:

— Це сильно вдарило по репутації сорокарічного імператора, якого сенат в очах народу звинуватив у всіх бідах та підняв проти нього повстання всередині замку. Самого імператора та його дружину було вбито, але перед самою смертю вони встигли кудись сховати свого новонародженого сина. Ніхто не знає, куди саме, але очевидці говорили, що придворний маг використав якесь могутнє заклинання, яке відправило імператорського сина в невідоме нікому місце. Все це відбулося за одну ніч, ніхто з храмовників навіть не встиг вжити якихось заходів, та й зайняті вони були стримуванням розлюченого народу, що готовий був віддати на самосуд кожного, хто хоч якось причетний до влади. Тому Ореф — саме так звали нового імператора — незаслужено запам’ятався в пам’яті людей як тиран та дурень, що не втримав Імперію в цілості. Через війну, що хоча й закінчилася на той момент, але яка залишила після себе десятки тисяч поранених, почала поширюватися хвороба. Назвали її «Білий Морок», і від неї хворі ходили бліді, наче мерці, а від них завжди виходив якийсь білий туман. Це пізніше вчені зрозуміли, що це був невідомий раніше вид грибів, а білий туман — всього лише їхнє дрібне насіння, яким ті й розмножувалися. Спочатку було дуже складно боротися з цією проблемою. Сенат, який на той момент уже остаточно захопив владу та позбувся всіх претендентів на трон імператора, просто наказав убивати та спалювати хворих. Воно, напевно, було для них і краще, бо це була страшна хвороба, багато хто сам собі вкорочував віку. Ще пізніше винайшли рідину, яка вбивала ці гриби та їхнє насіння, тому з часом хворобу почали долати швидкими темпами, а згодом вона й зовсім зникла.

— А після епідемії храми Ліри та Крипти нічого робити із сенатом не стали? — вставив своє питання Гілдар, у якого в очах загорівся голод до знань.

— Так зацікавила людська історія? Чому ж раніше не цікавився? — запитав у нього Беримир.

— Та! Я думав, там нічого цікавого, а тут така чортівня творилась, що… — запнувся в кінці гном, схоже, ледь не заматюкавшись.

— Храмовники сильно ослабли після війни, постійних повстань народу та епідемії. Та і їхніх сил було недостатньо, щоб взяти замок, у якому була своя армія, — відповів уже трохи хриплим голосом Лебек.

— У цей момент ми, жителі Сірих Птахів, і вирушили сюди, на кордон Великого лісу Заброди, тому далі вже нам усім буде дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка, — звернулася до Лебека Млада.

— Так, звісно, — змочивши горло з чаші ще раз, він продовжив: — Із того часу Імперія лише руйнувалася зсередини, а в кожного з сенаторів тепер є доступ до скарбниці. Та все ж без грошей Імперія від цього не залишилася. Тут навіть потрібно сказати, що за своє тисячоліття в підвалах замку назбиралося достатньо грошей, щоб купити весь Континент, якби його продавали. Купували їжу в сусідніх країнах, а ті були лише раді, продаючи її за великі гроші. Хоча від Імперії й залишилася лише столиця, та через гігантські розміри міста вона все ще такою називається по праву. Але багато хто тепер називає її Імперією корупції. З того моменту, як ви сюди перебралися, нічого цікавого не сталося, а якщо й було, то ви вже все чули від мене раніше. Але три місяці тому відбулося те, чого ніхто не очікував. Та все ж повинен попередити, що знаю все з десятих вуст, тому за правдивість не ручаюся. Говорять, що повернувся той самий син імператора Орефа, і що найдивніше — на вигляд йому перевалило за двадцять п’ять, хоча насправді повинно бути десь двадцять. Хто його знає, куди його перемістили тією магією, та схоже, що час там йде зовсім інакше.

— І що, він став новим імператором?! — ледь не криком та з азартом в очах сказав Гілдар.

— Не те щоб. Знаходиться він у храмі Крипти, та ще й під захистом Ліри. Тобто два храми, що більше тисячі років між собою ворогували, об’єдналися навколо нього проти сенату. Але й сам сенат не відступив, і ті негідники… — Лебек стиснув кулаки, показуючи декілька зморшок на лиці. — Знайшли ще якусь хворобу та випустили її в місто, вирішивши, що і цього разу можна буде у всьому звинуватити храмовників та імператора, направивши проти них народ. При цьому ніхто з їхніх людей на неї так і не захворів, бо зрозуміло, що у них самих були ліки. Але вони не врахували, що нова болячка страшна лише тим, хто володіє магією. Саме тому всі маги, а більшість із них була саме на боці сенату, просто повтікали з міста, не дуже сподіваючись на ліки.

— То у твоєї онуки якраз ця хвороба? — запитала мама.

— Так, перші симптоми у Юрії з’явилися вже по дорозі до Князівської столиці, Мирояру. Саме там ми хотіли перечекати це все, адже в князівствах не люблять магію, і потенційних переносників там майже немає. Але й там нас злякало те, що князі готувалися до війни, стягуючи сили на кордон з Імперією, — відповів Лебек.

— Гей, у нас тут теж є маг. Як передається ця болячка? По повітрю? — з тривогою запитав батько.

— Все добре, Юрія вміла в магії й наклала на себе сон та декілька бар’єрних заклять. Тому вона нікого не заразить, інакше я б не зупинявся тут, щоб перечекати ніч, а одразу ж поїхав би до вашої Відьми, якій ніяка хвороба не страшна, — поспішив заспокоїти батькову тривогу Лебек.

— А що з нею таке, що ніяка зараза не бере? — вставив і своє запитання Гілдар.

— Мені складно про це розповісти, бо в магії я не дуже сильний, але спробую, — відповів Лебек, після чого одразу ж продовжив: — Звичайна магія покладається на контролювання всього, що навколо мага, а Відьма та їй подібні використовують природу як посередника, через що довколишній простір не противиться магії. Звучить не дуже зрозуміло, але краще я не зможу пояснити. Коли Юрія вилікується, то зможете її розпитати про все, що вас цікавить. Ми однаково планували залишитися тут надовго, поки хтось із двох сторін не виграє в Імперії та не знищить свого ворога.

— То що було далі? — безтактно запитала я.

— А на чому я зупинився? — розгублено промовив Лебек, наче шукаючи поглядом того, хто відповість на його запитання.

— На тому, що маги тікали з міста, — допоміг згадати йому Беримир.

— Точно. Народ ніяк не зреагував на цю хворобу, банально через те, що магією володіє небагато людей, порівняно з населенням міста. На той момент, як ми покинули Євіанну, імператор та сенат боролися за прихильність народу. Більше мені нічого не відомо про Імперію.

— То значить князі готуються до війни. Невже в них є шанси взяти високі стіни Євіанни? — запитав Беримир, вчепившись за той момент, коли про підготовку до війни сказав Лебек.

— Та яке там? Ідіотам імперське золото очі затуманило, — цього разу відповідати почав гном, що розбирався у війні набагато краще за Лебека. — Вони просто сподіваються на те, що громадянська війна всередині Євіанни дозволить їм напроситися до однієї зі сторін союзниками, щоб зайти в місто, а потім перебити й тих, і інших.

— Тяга до безмежного золота Імперії їх погубить, — сказала холодним голосом Млада. — Знову.

— Хай там як, а це не наша справа. Хоча ми й живемо на віддалених землях Князівств, все ж до них ми тепер не належимо, — сказав Беримир таким тоном, наче давав зрозуміти, що на цьому краще закінчити розмову про війни та інші біди.

Але мій батько одразу ж вчепився в його слова про наше відсторонення від Князівств:

— Хіба може так казати права рука верховного князя? — сказав батько та єхидно посміхнувся.

— Того князя вже немає в живих, та і я тепер голова нашого поселення. Для мене не існує нічого, окрім Сірих Птахів, за яких я й відповідаю.

Це вперше я почула щось про минуле Беримира, і навіть такій бідній інформації я здивувалася. Тепер зрозуміло, чому Беримир так спокійно реагує на будь-які проблеми, що виникали в нашому селі. Все ж порівняно з проблемами цілої держави — це дрібниця.

— Добре, думаю, вже достатньо пізно, щоб розійтися по своїх домівках, адже завтра теж буде непростий день, — вирішила закінчити сьогоднішнє зібрання Млада, перевівши погляд на Беримира, закликаючи його сказати все потрібне, щоб не здатися негостинними.

— Що ж, завтра Ярополк займеться тією твариною та пастками. Лебек повезе Юрію та Ігоря до Відьми. До вечора, я думаю, встигне, — сказав Беримир, поглянувши на Лебека, на що той впевнено кивнув. — Ну а Діана буде на полі, від ранку до вечора.

Ніхто навіть слова не промовив, лише мовчки розійшлися. Лебек та Гілдар залишилися у Беримира, як його гості, а ми всією сім’єю подалися додому, де я одразу ж впала в сон. Завтра я знову працюю на полі, де на мене чекатимуть пшениця та відсторонені односельці.

Цього разу мені не снилося нічого страшного чи дивного. Напевно, мамині пігулки й справді діють. Але навіть не знаю, що краще — чудовиська в снах чи пшеничне поле та серп, які я бачила цієї ночі.